Розділ 28 — Я виходжу з карети — і няньчення закінчується

Перекладач і редактор: Näki + Claude

[Що ж, нічого не вдієш. Тоді наостанок візьмуся я.]

— Га?! — вигукнула Рінон.

Першою відгукнулася Рінон — і то від щирого здивування.

Вона аж засовалася на місці. Невже аж так мало від мене чекає?

— Е-е… пане Райдо? Ми ж іще можемо битися! Краще попросімо пані Міо!

Решта теж наввипередки взялися мене відмовляти.

Оце і є та сама оцінка, від якої хочеться плакати.

Я ж навіть матеріали збирати не вмів, тож неважко здогадатися, яким новачком мене вважають.

Я дістав лук і стріли, обмінявся поглядом із Міо й зупинив карету.

Як і слід було чекати від пана бікорна: він навіть оком не змигнув перед грізними на вигляд комахами, що прямували просто до нас, і виконував мої накази слово в слово.

Гм, у мурахи слабке місце — голова, так? А куди цілитися в бджолу?

[Ем… У Мурахи-Коси слабке місце — голова, правильно? А в того, що зветься Рубіновим Оком, теж голова?]

— Я ж кажу, це неможливо!

— І в Рубінове Око недостатньо поцілити просто в голову!

— Ти ж про них навіть не чув! Битися з ними — це…!

Ну й прочухана ж мені влаштували. Я зараз розплачуся, чуєте? Хоча вони й справді щойно казали не цілитися в голову. Трохи я схибив.

[Тоді просто скажіть, будь ласка, куди цілитися в Рубінове Око.]

— Ой леле… Він збирається стріляти, навіть не знаючи, на яку відстань б'є його лук!

— Будь ласка, ще не пізно попросити пані Міо!

— …Якщо не помиляюся, у Рубінового Ока слабке місце — черевце, — підказала Тоа.

— Гей, Тоа?!

Тоа примусила галасливих товаришів замовкнути. Угу, око в цієї дівчини наметане. Схоже, вона розгледіла мою майстерність, щойно я став із луком у стійку. Фу-фу, аж сам себе боюся.

Голова й черевце. Зрозуміло.

Хм, з такої «близької» відстані я точно не схиблю.

Якби йшлося лише про стрільбу з лука, тоді інша справа, але я опанував і саме мистецтво лука. Якщо знадобиться, можу битися навіть упритул. А, точно. Наступного разу треба попросити панів гномів виготовити мені «ту штуку».

До рухомих цілей мені теж не звикати.

Я підготував лук. Стріл, які подарували гноми, ще вдосталь, зі спорядженням усе гаразд.

(Гей-гей, Тоа?!)

(Тихо! Здається, він зосереджується, — відповіла Тоа.)

(Та я ж кажу: неможливо. Із такої відстані дістають лише магією!)

(І взагалі, у нього перший рівень. На що він сподівається?)

Ну й компанія… Н-нечемні які! Слова спокійної на вигляд ельфійки влучили мені просто в серце. А Міо вона ж величає шанобливо!

Із десяти противників я вже навівся на шістьох.

Сьомий, восьмий, дев'ятий…

Ну що ж, виправдаю сподівання Тоа.

Принаймні я так подумав, але…

(Якщо стане зовсім кепсько, з нами ж пані Міо, — зауважила Тоа.)

(А-а, зрозуміло! Нехай робить, що хоче, а коли знадобиться, вона втрутиться.)

(Може, він справді на щось здатний, якщо сама пані Міо не заперечує?)

(…Та ні, ні. Для першого рівня це просто неможливо.)

(Річ не в панові Райдо, а в луці. Може, це якийсь неймовірний предмет — з ефектом прицілювання чи критичного удару, що вбиває з одного пострілу? — припустила Тоа.)

(…Он воно що, я про таке й не подумав. Лук — то ще питання, а от стріли справді зроблені на славу.)

Гребля, що стримує сльози мого серця, ось-ось прорветься. Вони навіть не припускають, що це мої власні здібності!

Отже, усе завдяки луці, так?!

Може, самих вас зробити мішенями?! Дурні… кхм.

Та вже байдуже! Зараз самі все побачите!

— Братику, з тобою все гаразд? — запитала Рінон.

Ох, я вже починаю вважати Рінон наймилішою з усіх присутніх.

До цілей приблизно сто метрів.

Я навівся на всіх противників. Почну з бджіл.

— …Фух.

Я повільно видихнув і випустив першу стрілу. Одна з двох бджіл виду Рубінове Око, що летіли попереду, впала.

За нею — друга. А перша бджола, звісно ж, із пробитим черевцем упала на землю.

Третя, четверта, п'ята…

Я спокійно наводився й збивав їх одну за одною.

За спиною почулося: «Неможливо!» і «Що відбувається?!» Ну що, бачили, негідники?

Тепер зрозуміли? Коли беру до рук лук, я справді на щось здатен!

Обличчя в мене, може, й найгірше, але у своїй справі мене можна вважати найкращим.

Восьма, дев'ята…

Ця — остання. «Хоп!»

Стріла пробила голову останньої мурахи.

Минуло якихось тридцять секунд.

Противники завмерли, спантеличені першою атакою, а коли я розстрілявся, усе вже було скінчено.

Жоден не встиг наблизитися. Кожного — з одного пострілу! Не варто недооцінювати надпотужний клас дальнього бою!

Угу, накладаю стріли трохи повільніше, ніж колись, але влучність не змінилася. В Асорі я давно не бував, тож і з луком потренуватися не мав змоги. Тепер аж відлягло від серця.

— …Неймовірно, — прошепотіла Рінон.

Дякую за щиру реакцію, Рінон! Тепер ці люди точно змінять думку про мене. Ага-ага.

[Як бачите, нічого складного. Ну що, тепер ви дивитеся на мене інакше?]

Я звернувся до четвірки позаду. А зараз іще покажу, що в моєму луці немає нічого особливого.

— Неймовірно. Хоча на вигляд це звичайнісінький лук…

Тому-я-й-кажу: справа НЕ в луці!

Невже вони настільки мені не вірять? Невже перший рівень так багато для них означає? От лихо.

[…Це звичайний лук. Стріли виготовили чудові майстри, але вони теж не зачаровані. Я змалку вправляюся в стрільбі.]

Я простягнув їм лук і стріли. Щойно вчинив щось неймовірне, а на душі чомусь так прикро.

Я звелів Міо рушати вперед — туди, де лежали трупи.

Ого~ І справді, ця бджола не така, як Червона Бджола: очі сяють, мов дорогоцінні камені. Рубінове Око — тепер зрозуміло.

— Зроблено майстерно, але магії в них, без жодного сумніву, немає.

Молодий алхімік оглянув мій лук і виніс такий висновок. Звісно, його ім'я я вже забув.

І не збираюся запам'ятовувати імена тих, хто не вірить власним очам.

— …Неможливо.

Тихо прошепотіла це ельфійка, яка, як і я, стріляє з лука. Її ім'я тепер у самому кінці мого списку пріоритетів.

— Такої сили, дальності й точності я ще не бачила.

— Саме так, — погодилася Тоа.

Тоа тієї самої думки. Вони весь час вважали, що вся річ у характеристиках зброї, тож такого точно не очікували.

До того ж я, зрештою, першого рівня.

[Ну що, закінчили? Тоді швиденько зберімо матеріали й рушаймо до Ціґе.]

Я підійшов до Мурахи-Коси, відтяв гостру передню лапу, схожу на серп, і поквапив чотирьох супутників, які досі оглядали мій лук.

Ось коли зручно спілкуватися письмом. Досить написати слова там, де їх побачать, — і думку зрозуміють навіть ті, хто не почув би мого голосу.

Гукати людей на весь голос я не звик.

Четверо поспіхом підійшли.

Мабуть, тому що ми кілька тижнів були разом: хоч вони й не належать до жодної спільної групи, між ними вже відчувається згуртованість.

А далі — аж до самого прибуття в Ціґе.

Четверо дивилися на мене так, ніби я став зовсім іншою людиною, і це було трохи приємно.

А коли Рінон розгадала, що в мене на душі, і сказала: «Добре вийшло, правда?» — мені стало трохи ніяково.

Від знищення бази минуло три тижні. А відтоді, як ми опинилися «тут», — уже два.

Сонце вже стояло в зеніті.

Нарешті ми прибули до Ціґе. Відколи я потрапив у цей світ, це було перше місце, яке скидалося на справжнє місто.

———

— Що?! Базу Дзенно знищено?!

Тоа саме доповідала Гільдії авантюристів про подробиці.

Звісно, розповідала не всю правду.

Я заздалегідь підготував іще трьох авантюристів: склав переконливу історію й подбав, щоб їхні розповіді збігалися.

Тоа й Рінон я не розповідав, що зробив. Певно, Тоа думає, що її розповідь просто збігається з розповідями інших.

До речі, ту базу… ні, те містечко… словом, базу називали Дзенно. Уперше про це чую.

Середній рівень там перевищував сотий. Як на поселення г'юманів, місце було неабияке. А якщо подумати, що такі люди зникли в одну мить, це й справді вражаюча подія.

Утім, порядки там були вкрай брудні.

Та й ці люди, зрештою, стали жертвами лихих купців чи знаті. Хто стояв за всім цим, мені з різних причин так і не вдалося з'ясувати.

Мабуть, тому врятовані не дуже прив'язані до знищеної бази.

Рінон теж. А от у Тоа, схоже, були свої причини.

Вона не заперечувала проти від'їзду, та певний жаль у її серці все ж лишився.

До речі, вигадана історія вийшла страшенно абиякою.

Лише одне: масова навала мамоно.

Для таких земель це не бозна-яка дивина. Але звучить достоту як подія з веброману.

Ми, мовляв, ледь урятувалися й нарешті дісталися сюди.

А ще гільдія, в якій зареєструвалися мої дві послідовниці, не змогла передати їхні дані іншим гільдіям, тож відомості з карток Томое й Міо зникли.

Не знаю, як працює їхня система, але це якась недбалість.

Коли я розпитав про подробиці на сусідній базі, мені пояснили, що установа, через яку бази на краю світу обмінюються відомостями, не може покинути свого місця, тож повільна передача даних — звична річ.

А на запитання, де ж ця установа, відповіли, що в Ціґе і що там обох можна буде зареєструвати заново.

Дорогою ми минули ще три бази. Та вони нагадували радше невеликі села, а то й звичайні табори.

Сьогодні ввечері покличу Томое назад, завтра заново зареєструю обох у гільдії, а тоді піду до Гільдії купців.

А сьогодні знайду заїзд і пройдуся крамницями…

У-у-у, нарешті! Нарешті справжнє місто! Скільки всього хочу зробити!

Працівник гільдії, вислухавши четвірку, кивнув, попросив зачекати й пішов углиб приміщення.

Напевно, покликав когось зі старших. Адже зникнення цілої бази — подія не з дрібних.

Міо не брала участі в розмові: просто стояла поруч зі мною й Рінон. Я ж не хотів, щоб через мій вигляд виникли нові проблеми.

До речі, а які тут найвищі рівень і ранг?

Будівля велика й добротна, тож відразу зорієнтуватися непросто… Ага, он воно. Мені однаково не потрібно бути присутнім під час звіту, тож піду на хвильку гляну.

Я перевів погляд убік від дошки замовлень. Судячи з того, що люди тут не поспішали, я знайшов потрібне місце.

Подивімося, хто тут перший…

Рівень 201, ранг S.

Хм, як і гадав, доволі низько. Початкове місто є початкове місто, а мої послідовниці — це мої послідовниці. Я вже й не знаю, що тут вважати нормою.

Ранги завдань тут теж не надто високі.

Схоже, доручення рангу S здебільшого видають особисто конкретній людині чи групі.

Решта переважно рангу A або B, тож групи, певно, здебільшого змагаються за завдання від D до B?

Утім, завдань зі збирання матеріалів рангу A тут багато. Вражає.

Напевно, вони неймовірно виснажливі. Може, просять добути щось на кшталт утрачених металів?

…Хай там як, мені таке не до вподоби. І братися за це я не хочу.

Але бодай розпитати, які із завдань на збирання найпростіші, не завадило б. Здається, це можна буде «використати».

У Дзенно через підступні задуми Томое та інші обставини я так і не встиг цим зайнятися. Вона казала, що її самостійні дії якось просуваються, але тепер треба братися за справу по-справжньому.

Гм? Дивно, одне замовлення рангу S досі висить. Я не діставав до нього через зріст, тож трохи підстрибнув і зняв аркуш.

Мабуть, я трохи засвітився — довкола одразу загомоніли. Утім, ніхто це доручення, схоже, не брав, тож суперників за нього не було.

Ну-мо глянемо…

«Допоможіть! Нам потрібне щонайменше одне око Рубінового Ока, а для виконання замовлення — шість. Гарантуємо щедру винагороду. Компанія Рембрандта».

Оце так вчасно!

Іще й замовник — торгова компанія! Чудово. Я щасливчик. А що як одразу завести корисні ділові знайомства?

Компанія Рембрандта, мабуть, досить велика. Та й за замовлення рангу S винагорода повинна бути пристойна.

Гм, треба попросити інших віддати мені всі очі Рубінового Ока. Я ж сам уполював чудовиськ, тож навряд чи вони заперечуватимуть.

А якщо й заперечуватимуть, заберу силою! Навіть якби вся четвірка кинулася на мене, однієї Міо вистачило б, щоб їх розгромити. Хе-хе-хе… І я лиховісно всміхнувся.

— Братику, ти якийсь страшний, — несміливо зауважила Рінон.

— Вако, ви замислили щось лихе? — зацікавилася Міо.

Рінон налякалася, а Міо, схоже, вже готова до мене приєднатися. От від погляду Рінон аж серце болить.

[Та ні, Рінон. Просто знайшов цікаве замовлення.]

— Хм-м… А, сестричка й решта вже йдуть! — вигукнула Рінон.

Отже, розмова закінчилася.

Озирнувся — і справді, четвірка повертається.

Я ще раз мигцем глянув на рейтингову таблицю.

Виходить, до першої десятки цілком могли б увійти Тоа й дівчина-гномка. Значить, навіть вони тут вважаються сильними. Ну й ну…

Скільки не дивлюся, для мене вони все одно залишаються галасливою компанією.

Працівника гільдії з ними немає. Схоже, усе владналося без зайвих клопотів.

Доручення розповісти про знищення бази ми отримали ще на попередній зупинці. Їм видали підтверджувальний документ, тож це, по суті, було пряме завдання від гільдії.

Судячи з їхнього вигляду, вони цілком задоволені.

— Я повернулася, Рінон. Ти ж не завдавала їм клопоту? — запитала Тоа.

— Я поводилася чемно!

Отак і перемовляються сестри… Як же це мило. У мене теж є сестри, але… Ні, краще про це не думати.

Рінон і справді поводилася зразково.

[Із поверненням! Ну що, завдання здали успішно?]

— Так, завдяки вам. Але ви певні? Мені здається, ви вдвох теж могли б одержати нагороду за виконання завдання, — зауважила Тоа.

Я ціную її турботу, але варто сказати Томое: «Поки тебе не було, ми підвищили ранг, узяли доручення й гарно попрацювали», — і вона точно здійме галас.

Судячи з нашого становища, підвищити ранг зможемо й без особливих зусиль.

[Та ні, як авантюристи ми ще майже нічого із себе не становимо. Цього разу нехай нагорода дістанеться вам.]

Ага, ось і нагода обміняти винагороду за завдання на очі Рубінового Ока!

— За все, що ви для нас зробили, я щиро вдячний, — промовив молодий алхімік.

Оце вихований хлопець.

— Досвід, гроші, ранги й матеріали — ви справді нас виручили. Нехай духи благословлять пана Райдо.

Це — дівчина-гномка.

— Потім обов'язково розкажи, де навчився так стріляти.

А це ельфійка. Ні вже, цього не буде.

— Завдяки вам ми підвищили і рівні, і ранги. Немов уві сні! Ось, погляньте, — сказала Тоа.

Це Тоа. Обережності в ній дедалі менше~

Усі четверо радісно показали мені свої картки гільдії.

Тоа: рівень 125, ранг A, «Тіньовий Злодій». Що це взагалі означає — «Тіньовий Злодій»? Яка небезпечна назва! З таким я точно не хотів би зв'язуватися.

Гномка: рівень 122, ранг B+, «Бойовий Жрець (Земля)». Мабуть, це означає лицаря, який може користуватися силою духів землі.

Вихований юнак: рівень 114, ранг B+, «Майстер Алхімії». Чому не назвати просто алхіміком? Звучить так, ніби він навіть Ґандамом керувати може!

Ельфійка: рівень 108, ранг A−, «Благословенний Ґанер». Ґанер, кажете? Вона стріляє з рушниць?! Але ж у тебе в руках лук?! У цьому світі є вогнепальна зброя?!

Ого, усі вони справді підвищили рівні.

А ельфійка ж раніше навіть сотого рівня не досягала. От як підскочила!

Тоді й у мене, який стільки працював, рівень мав би підвищитися бодай на тридцять, правда?

[Ми тут уже все владнали, тож ходімо. Чи у вас залишилися якісь справи?]

— У нас — ні. А вам із пані Міо ще потрібно зареєструватися в гільдії.

Усі четверо дружно кивнули. Оце синхронність!

Чого ви так чекаєте на нашу реєстрацію?

[Зробимо це, коли Томое повернеться. Сьогодні не будемо — вона ж образиться.]

— Томое точно образиться. Ви маєте рацію, — погодилася Міо.

Міо теж чудово це знає.

Хоч Томое зараз діє окремо, та найважливіші справи вона любить робити разом.

— Е-е-е? А я хотіла побачити, як усі здивуються! — засмутилася Тоа.

Тоа, ну й легковажна ж ти!

[Ми прийдемо завтра, тож, якщо будете тут, зможете все побачити.]

Це несподівано, але ми оселимося в різних заїздах… ні, ми просто розходимося — ось як воно є.

Не можу ж я тягати їх за собою вічно.

Ми хочемо мандрувати різними країнами й насолоджуватися пригодами… чи щось на кшталт того.

До того ж у цьому світі, схоже, не можна об'єднатися в групу з іншими авантюристами, якщо різниця рівнів між ними надто велика.

Система, якою авантюристи користуються, щоб збиратися у великі групи, для нас надто незбалансована.

Якщо я правильно пам'ятаю…

— …Ваша правда. Досі ми мусили їхати разом із вами, але відтепер наші дороги, звісно, дуже розійдуться.

— У це важко повірити, але якщо пан Райдо справді займеться торговою справою, то нам, звісно, не по дорозі.

— Якщо різниця в рівнях двадцять або більше, створити спільну групу не дозволять.

Двадцять рівнів, отже. Тоді й Томое з Міо не можуть утворити спільну групу.

[Так. Тож давайте легенько пообідаємо, розподілимо багаж із карети, а тоді поки що розійдемося.]

— Поки що? — перепитала Тоа.

У голосі Тоа прозвучала надія. Не можу нічого обіцяти, але й у мене самого є деякі думки з цього приводу.

[Якщо ніхто не поспішає, можемо разом пообідати, а ввечері влаштувати прощальну вечерю на честь успішного виконання вашого завдання.]

— Ми за!

Дякую за одностайну згоду.

— Вако, я не хочу, як минулого разу, — застерегла Міо.

Я розумію, що ти маєш на увазі, Міо. Цього разу підемо до якоїсь таверни, де можна досхочу поїсти.

Ми ж увесь час харчувалися запасами та іншими не надто смачними стравами.

[Твоя правда, Міо. Ви всі вже бували в Ціґе, так?]

Усі кивнули. Тоді доручу вибір місця їм.

[Покладаюся на вас. Виберіть заклад, де можна спокійно й досхочу поїсти та випити. Я вже в передчутті!]

[І, звісно, куди можна піти разом із Рінон.]

Я дописав ці слова.

Отже, з вечерею вирішили. А зараз час обіду — треба десь перекусити, розподілити речі й поговорити. Нехай вони й виберуть місце.

[Тоді рушаймо.]