Розділ 30 — Плітки про героя Лімії

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Столиця королівства вирувала життям.

Королівство Лімія — одна з наймогутніших держав г'юманів на півночі континенту. Його вважають останнім рубежем оборони.

На сході від нього розташована інша велика держава — Імперія Ґрітонія. Вона також тримає оборону, і обидві країни діють спільно. Саме вони зупинили наступ демонів, тож їхній вплив на інші держави надзвичайно великий. Проте таке пожвавлення, як нині, для королівства незвичне.

На те була причина: в королівстві святкували «Одкровення Богині». Ця подія підняла на ноги все населення.

Скільки разів за останні десять років г'юмани молилися до Богині — й не отримували відповіді!

Коли демони розпочали небачений досі наступ, г'юмани, позбавлені благословення Богині, зазнали нищівної поразки. Одну з п'яти наймогутніших держав було знищено, а карта континенту суттєво змінилася. Демони, які раніше мешкали серед суворих крижаних рівнин крайньої півночі, здобули порт, родючі землі й заснували могутню державу.

Якщо навіть одна з найбільших держав пала так легко, менші країни тим паче не мали шансів зупинити демонів. Загинуло також кілька держав напівлюдей.

Континент, який колись вважали раєм г'юманів, поступово змінювався під натиском дедалі сильнішої держави демонів.

І ось люди, які вже повірили, що Богиня їх покинула, нарешті отримали одкровення. Не дивно, що королівство влаштувало свято, яке спричинило такий галас.

Вулицями ширилися чутки, ніби Богиня привела героя, щоб винищити демонів, і ці чутки неабияк роздулися.

Насправді ж одкровення було куди стриманішим.

«Я дам вам героя. Нападіть на демонів».

Ось і все. Залишається лише замислитися, що коїться в голові цієї панночки-Богині. Вона що, дитина, яка залишила записку на клаптику паперу? З таким посланням можна робити які завгодно висновки — аж так, що той, хто його отримав, розгубився.

Саме Лімії за цим одкровенням випало прийняти героя — свого месію. Із трьох людей, що прибули з іншого світу, найкращий прийом чекав на героя Лімії.

А тепер перенесімося з галасливого майдану біля замку до храму. Релігійної держави Елісіон, знищеної демонами, більше не існує, але в Лімії був храм Богині, де цілий рік проводили обряди.

Цей храм містився в одній із частин замку. Раптом там з'явилося золоте світло — воно розлилося навсібіч і вибухнуло. Розсипане сяйво розметало підношення, а там, де все змело, стояла одна-єдина дівчина. Її волосся було таке чорне, що, здавалося, могло поглинути світло, яке ще мить тому сяяло тут. На вигляд їй було років п'ятнадцять, зріст — сто сімдесят сантиметрів, риси обличчя правильні.

Жрець неабияк розгубився через її раптову появу.

Незнайомка викликала підозру, але золотий колір вважався кольором Богині. Саме сяйво, що огортало дівчину, й змусило жерця вагатися.

І тоді пролунав крик журавля.

Примітка перекладача: схоже, тут обіграно японський вислів 鶴の一声 («один крик журавля») — так кажуть про владне слово, яке одразу все вирішує.

Це був голос Богині, якого не чули вже десять років.

— Вона — героїня. Добре до неї ставтеся.

Жерці вибухнули радісними вигуками. Серед них були літні служителі, які колись прибули з Елісіону до Лімії й уже чули голос Богині, тож помилитися вони не могли.

Богиня повернулася! Ба більше — вона надіслала нам героя!

Саме так вони й вигукували.

Отонаші Хібікі, героїня, що з'явилася на вівтарі, гірко всміхнулася, озираючи збентежених людей та розкидані її появою підношення й страви. Що ще їй лишалося робити?

Спочатку дівчина вирішила, що бачить сон.

У дивному золотавому просторі неймовірно вродлива білявка пояснила їй, що й до чого, тож загалом Хібікі розуміла своє становище.

«На світ, за який я відповідаю, нападають „лихі“ демони. Я наділю тебе всією силою, якою тільки зможу. Будь ласка, допоможи мені». Перемістити сюди можна було людину з «того» світу, до того ж дівчину, яка була б із Богинею на одній хвилі.

Якщо коротко, Богиня благала її так, що це аж здавалося неприродним.

Щоправда, при цьому вона добряче збрехала й жодного разу не згадала причину нападів. А те, що демони «лихі», було цілковитою неправдою.

Згадавши друзів, що лишилися вдома, Хібікі спочатку відмовилася.

Але Богиня була такою наполегливою, що дівчина зрештою подумала: «Ага, це вже точно не сон». І взялася обмірковувати пропозицію.

Якщо вона справді може потрапити в інший світ, здійсниться одне з її давніх бажань.

Богиня збільшила її фізичну силу, дала їй потужну магічну силу, а ще — харизму, що приваблювала людей, і вручила священний скарб.

Дівчина втратила інтерес до свого світу. За колишнім життям вона анітрохи не шкодувала.

Вона народилася в заможній родині, була вродливою, мала здібності й до навчання, і до спорту.

Звісно, вона й сама докладала зусиль, але належала до переможців. Ба більше, вона легко вписувалася в будь-яке товариство і, сама того не помічаючи, опинялася майже на самій вершині серед переможців.

Навіть удома.

Так було в початковій школі, у середній і в старшій, де вона навчалася тепер.

Красуня, яка за успішністю змагалася за першість на рівні всієї країни. У спорті — клуб кендо й загальнонаціональні змагання; до того ж вона допомагала іншим командам у матчах і ставала для них вагомою силою. А ще її одноголосно обрали головою учнівської ради.

Добра, уважна до інших, із чудовою репутацією.

Вона майже не пам'ятала, щоб коли-небудь із кимось серйозно сварилася. Мабуть, тому, що їй майже все вдавалося.

Тож друзів у Хібікі була сила-силенна, але жодного справжнього. Принаймні такого, кого вона сама могла б так назвати.

У її школі навчалася одна людина, яка здавалася їй цікавою, але не настільки, щоб назвати ту людину справжнім другом. Ні, тепер такої нагоди вже не буде.

Саме тому, що її життя було таким наповненим, вона не надто трималася за реальність — за свій світ.

Тому, коли їй сказали, що вона може стати героїнею, Хібікі трохи зацікавилася.

Долати труднощі й досягати мети. Мати мету — це чудово.

Богині навіть не потрібно було додавати до її тіла здатність їсти досхочу й ніколи не набирати ваги: рішення Хібікі вже було прийняте.

Хоча ця дрібничка теж, мабуть, вплинула на її відповідь. Отримавши можливість їсти скільки завгодно й не перейматися фігурою, дівчина погодилася. Ось як вона й опинилася тут.

— О, пані героїне! Чи не скажете нам свого імені?

Із шеренги жерців виступив один, схоже, найстарший за саном.

— Хібікі. Мене звати Отонаші Хібікі, — відповіла дівчина.

Люди зашепотілися, і хвиля цього шепоту покотилася залом.

Сама ж Хібікі полегшено зітхнула: Богиня обіцяла, що мовного бар'єра не буде.

Адже коли перед тобою стоять люди з чужої країни, ще й з іншим кольором волосся й очей, мимоволі хвилюєшся, щойно намагаєшся з ними заговорити.

Схоже, хвилювалася вона марно. Хібікі відчувала, що її слова чудово зрозуміли.

— Пані Хібікі, яке гарне ім'я!

— То де я? І як вас звати? — запитала Хібікі.

— Це… о, пробачте мою нечемність. Ви в замку Лімії. Я жрець Генрі Лумінас Іра Потага Елісіон.

— Я-яке довге ім'я… — мимоволі вихопилося в Хібікі.

Вона сказала це, не подумавши. Адже в цьому імені було не лише його власне прізвище, а й місце походження та колишні прізвища обох батьків.

— Тоді кличте мене просто Гаррі, — запропонував жрець.

Так довжелезне ім'я скоротилося до одного слова.

— Пані Хібікі, ви зійшли на ці землі як героїня. Я ж правильно розумію?

Так запитав жрець, який щойно скоротив своє ім'я заради Хібікі.

Хібікі подумала: «Так, Богиня покликала мене, щоб я билася».

— …Так. Богиня попросила мене винищити демонів, — відповіла Хібікі.

У відповідь залунало протяжне «О-о…».

Дехто дивувався, що Хібікі говорила про Богиню так, ніби та була їй рівнею.

— Пані Хібікі, ви богиня війни?

Жрець вимовив це шанобливо. Адже від того, чи героїня — людина, чи божество, залежало, як до неї слід ставитися.

— Ні, я звичайна людина. Щоправда, Богиня подарувала мені чимало благословень і речей, — пояснила Хібікі.

Вона показала їм свій срібний обруч. Він відганяв темряву, а ще, як їй сказали, посилював магічну силу.

Хтось назвав обруч священним скарбом і знову низько схилив голову. Справді, від божества годилося б отримати саме священний скарб, а не простий магічний предмет.

— Людина… Так звуть предків, від яких походимо ми, г'юмани. Он воно що, ви справді на них схожі. Ні, ви наче їхнє дзеркальне відображення.

— Г'юмани? Але й ви на вигляд такі самі, як я, — здивувалася Хібікі.

— Усередині ми інші. Нам недоступні такі величезні запаси магічної сили.

Хібікі здивовано звела брови. «Вони вже встигли якось мене перевірити? Якщо так, це неприємно».

Уважний жрець помітив її реакцію й заметушився, відчайдушно розмахуючи руками.

— Ми нічого не робили! Просто від вас, величної, так і віє могутньою магічною силою!

Інакше кажучи, він здогадався про це, нічого не перевіряючи.

Їй було ніяково, що позичена їй магічна сила змушує людей отак схилятися перед нею. Але дівчина подумала, що буде клопітно, якщо сила й далі сама собою витікатиме назовні.

Якщо вороги відразу відчують, наскільки вона сильна, то зможуть приблизно оцінити її можливості. А отже, у неї залишиться менше козирів.

Хібікі мовчки вирішила навчитися приховувати свою магічну силу. Раніше магічної сили в неї взагалі не було, тож опанувати її, можливо, буде трохи складно.

Та навіть думка про нову складність викликала усмішку: такий уже в неї характер.

— Гаразд, нехай так. То що мені робити тепер? Можна тут залишатися? — запитала Хібікі.

Хібікі сказала це жерцеві з поблажливим виразом обличчя, ніби прощаючи його.

Довколишні помітно полегшено зітхнули. Хібікі не звикла, щоб одна її реакція так сильно впливала на людей. І це здалося їй навіть трохи цікавим.

— О! Перепрошую за поспіх, але я хотів би якомога швидше представити вас королю. Зараз же попрошу дозволу на аудієнцію!

— Мене ось так відразу допустять до короля? — здивувалася Хібікі.

— Звичайно! Ви ж героїня, особлива особа!

Губи Хібікі мимоволі розтяглися в усмішці.

Вона ніколи особливо не захоплювалася іграми, але…

Тепер, здається, трохи розуміла любителів RPG.

Тебе називають особливою. Попереду — неповторні пригоди, яких більше ні з ким не станеться.

Такий початок дарував рідкісне піднесене й приємне відчуття.

— А, до речі! — раптом згадала Хібікі.

Жерці вели її розкішними коридорами замку, коли дівчина зненацька зупинилася.

Не тому, що замилувалася оздобленням.

— Щось трапилося? — запитав жрець.

— Так. Крім мене, є ще один… мав би бути ще один герой. Де він зараз? — запитала Хібікі.

«Шу-шу-шу…»

— Ще одного героя? — перепитав хтось із жерців.

— Так. Богиня сказала, що відправила його ще до мене, — підтвердила Хібікі.

Ці слова сколихнули всіх довкола.

І хвилювання це було аж ніяк не приємне.

— Ще один?! То невже чутки, що імперія отримала героя, правдиві?!

— Не може бути, щоб Богиня надіслала героя такій державі раніше, ніж нам!

— Чому ж вона не надіслала обох героїв сюди?!

І все в такому дусі.

«Схоже, другого героя надіслали до держави, яка не дуже дружить із Лімією», — подумала Хібікі.

Якщо мета в них однакова, то нагода зустрітися ще трапиться, подумала вона, але тоді це її анітрохи не обходило.

— Зрозуміло, тут іншого героя немає. Гадаю, наші завдання однакові, тому мене це не бентежить, — відповіла вона.

— …Ваша правда. Ви справді надійна людина, — мовив жрець.

Він поглянув на неї якось багатозначно, але більше нічого не сказав.

Невдовзі Хібікі провели на аудієнцію.

— Пані, то ви й є героїня? — спитав король.

(Усе точнісінько так, як я й уявляла.)

У просторій тронній залі простягалася червона доріжка, що вела до сходів. На підвищенні стояли два трони.

На них сиділи чоловік середніх років і молода жінка. Мабуть, король і принцеса. А може, король і королева? Хібікі вирішила не замислюватися над їхньою різницею у віці.

— Так, я Отонаші Хібікі. Не знаю тутешнього етикету, тому заздалегідь перепрошую за можливу нечемність. Можна звертатися до вас «пане королю»? — запитала вона.

Попередивши, що не знає місцевих звичаїв, Хібікі спокійно звернулася до короля, наче до рівного. Навіть не опустила очей.

І жоден придворний не наважився назвати це грубістю.

— Авжеж. Я чув від Богині, що вас викликали з іншого світу, тож не заперечую. Але… хм. Ви справді героїня. Магічна сила, що огортає вас, не лишає жодних сумнівів. Я король цієї країни, Нхорнір. Повне ім'я надто довге, тож вам, пані Отонаші, досить запам'ятати й це, — відповів він.

— Дякую за вашу турботу. Сама я ще не надто розуміюся на магічній силі, але раз Богиня надіслала мене сюди, то, мабуть, мені доведеться битися в цій країні з тими, кого називають расою демонів. Правильно? — запитала Хібікі.

— …Так. Я не сподівався, що героїнею виявиться така молода дівчина. Хоч війна з демонами поки що обмежується окремими сутичками, оборону тримаємо саме ми. Рано чи пізно ваш час настане. А поки вам слід спочатку пізнати цей світ, — відповів Нхорнір.

(«Рано чи пізно»? Отже, у них ще є час. Значно краще, ніж якби потрібно було негайно кидатися в бій.)

Та Хібікі тим часом не давали спокою погляди придворних.

Це була вже не просто цікавість — радше захоплення, що межувало з зачаруванням. Їй було трохи незатишно.

Людей вражали її краса, статус героїні, незвичайне чорне волосся та такі самі чорні очі. Сама Хібікі не надто усвідомлювала, наскільки вирізняється тут її зовнішність.

Так чи інакше, дівчина хотіла вибратися звідси, і спосіб вона обрала такий…

— Я щиро рада вашій пропозиції. Я нічого не знаю про цей світ, тож хотіла б навчатися крок за кроком. А щоб бути готовою до будь-чого, мені треба знати, на що я здатна. Тож я попросила б про поєдинок із кимось… — мовила Хібікі.

Перебратися туди, де можна вільно рухатися.

Після цих слів погляди придворних стали ще захопленішими. Можливо, так діяла харизма, подарована Богинею.

(Магічної сили в мене й так більш ніж досить, але спочатку треба оцінити фізичні здібності. Тут, може, й немає катан, та рухи з кендо допоможуть користуватися звичайним мечем.)

Так, розмірковуючи, яку зброю обрати, Хібікі розпочала своє нове життя героїні.

POV Лицаря (?)

Для мене дівчина, яку назвали героїнею, здавалася істотою, довкола якої танцює світло.

Упевнене обличчя, бездоганна постава, велич, порівнянна хіба що з королівською. Її блискуче, чорне мов смола волосся сяяло в променях світла.

У її словах відчувалася тверда воля, а в рухах — природна гідність. Навіть не знаючи нашого етикету, вона не здавалася нечемною. Одного погляду вистачило, щоб полонити моє серце.

Король, певно, міркує, як слід поводитися з такою дівчиною на полі бою. Та, найімовірніше, хвилюватися немає про що.

Щойно вона опанує бойові прийоми й керування магічною силою, без сумніву, стане сильнішою за будь-кого з нас. Вона неодмінно стане козирем, який дозволить нам здобути голову ворожого полководця.

А перше, чого вона попросила короля, було геть несподіваним: поєдинку! Вона захотіла помірятися силами з кимось із лицарів!

Хоч вона й дівчина, але, на відміну від шляхтичів і магів довкола, мала простий і завзятий дух!

Це вже не просто полонене серце — це… на щабель вище за захоплення. Якби я міг жити поруч із цією панною, яким яскравим стало б моє життя?

Я хочу її. Уперше в житті мені спало на думку щось подібне.

Але на цьому мої здивування не скінчилися. Сила героїні, обраної самою Богинею, виявилася приголомшливою.

Капітан не обрав такого нікчему, як я, а виставив проти неї найздібніших лицарів — і вона здобула повну перемогу. Ніхто не встигав устежити за її рухами, а меч вона вела з неймовірною швидкістю. Як на мене, її техніка була дещо надто прямолінійною, зате сила, схоже, чимала: більшість чоловіків відлітали від неї, ніби так і треба.

Зрештою на двобій вийшов сам капітан. Усі довкола не зводили очей із дівчини. І не дивно. Струнка дівчина, наче танцюючи, розкидала лицарів, а тепер на рівних билася з найсильнішим — командиром лицарського загону.

До того ж її тіло випромінювало немислиму кількість магічної сили. І за такого запасу магічної сили — ще й така майстерність. Невже всі герої такі?

…Вони на зовсім іншому рівні.

«Дзи-и-и-инь!!»

Майданчиком пролунав пронизливий металевий звук.

Коли я придивився, побачив, що меч героїні переламався навпіл. Невже капітан переміг?

Ні! Меч капітана злетів у повітря. Сам капітан стікав потом, а його руки злегка тремтіли.

Героїня ж, не спітнівши ні краплі, задумливо дивилася на зламаний меч.

Неймовірно! Вона вже настільки вправно володіє мечем? Та чи не сама вона богиня війни?!

Навіть її спантеличений вигляд здавався чарівним. І не я один: багатьох молодих лицарів вона так само зачарувала.

Коли меч капітана встромився в землю майданчика, усі подумали, що нашому командиру кінець.

Дівчина, немов прекрасно контролюючи свою силу, відкинула й власний зламаний меч.

— Я щиро дякую вам, лицарі! Ви дивовижно володієте бойовою технікою меча. Я в захваті й сподіваюся, що ви й надалі мене навчатимете, — промовила Хібікі.

Вона простягнула руку, а капітан її потиснув. Мабуть, так дівчина вирішила зберегти його гордість.

Майданчиком прокотилися схвальні вигуки. Тьху, клятий капітан, та помри ти вже… Ой, ні-ні! Це тільки мої думки!

Хібікі підняла зламаний меч і повернула його капітанові. Тим часом король і жерці чомусь заметушилися. Невже вже час іти?

Нам, лицарям, залишалося тільки провести їх поглядом тут, на майданчику. Поки я лицар, мушу підкорятися наказам.

І раптом…

Вона обернулася саме до мене. Її глибокі чорні очі, у яких можна було потонути, сяяли добротою. І вона всміхнулася.

А-а… Я пропав.

Відтепер я житиму лише для неї. Вирішено! Неодмінно зроблю її своєю!

Клянуся власним ім'ям. Ім'ям першого принца Королівства Лімія — Беруди Носто Лімії!

———

Насправді Хібікі всміхнулася принцові лише тому, що він так наполегливо на неї витріщався. То була чарівна усмішка, що непрямо закликала до делікатності: «Що це з ним? Не дивися на мене так». Жодного прихованого наміру за нею не стояло.