Розділ 34 — Зустріч із багатим купцем Ціґе

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Отже, я знову зареєструвався в гільдії — цього разу під ім'ям Райдо.

Я так чекав, що мій рівень нарешті зміниться, але, як і слід було сподіватися, він залишився одиницею. Невже для цього є якась причина?

Якщо справа в тому, що я прибув з іншого світу, то й обидва герої мають бути першого рівня?

Хоча вони ж герої. Якщо потроху збиратиму відомості про них, рано чи пізно зможу дізнатися й про їхні рівні.

Знаменитостям узагалі не позаздриш: ніякого приватного життя. Співчуваю вам, панове герої.

Саме тому мені слід якнайкраще взятися за купецьку справу. Ні-ні, це аж ніяк не гірка іронія.

А щоб обзавестися потрібними торговельними зв'язками, насамперед треба зробити так, щоб у Компанії Рембрандта запам'ятали моє обличчя.

Тоа та її товаришам довелося пояснити, що Томое затримується, тому я послав Міо по неї й через це нашу реєстрацію перенесено.

До речі, схоже, вони вирішили осісти в Ціґе й певний час працювати тут.

І, на мій подив, усі четверо вирішили об'єднатися в одну групу.

Мабуть, після того як усі вони побували піддослідними в експериментах над людьми, між ними виникло якесь особливе почуття спорідненості.

У кареті мені здавалося, що вони майже не звертають одне на одного уваги. Та хтозна, які стосунки склалися між ними насправді.

Поблизу міста майже немає доручень, із якими ця четвірка не впоралася б. От вони й збираються набрати побільше завдань і виконувати одне за одним… Принаймні я так зрозумів. Хм-м, я досі не розбираюся в тому, що тут вважають нормальною силою.

Виявляється, можна приймати одразу кілька доручень? Цікаво, скільки ж їх дозволяється набрати?

Зате тепер я знаю напевно: доручення рангу S вони за мене не візьмуть.

Бо, як самі пояснили, уже досягли дозволеного максимуму.

…Ну ось і видно, як їм удалося по вуха залізти в борги. Ніякого планування! Не хотів би я жити, мов азартний гравець.

Я написав: [Увечері повернуся]. Вони пішли в чудовому настрої.

Звернув увагу, що частину спорядження вони вже встигли замінити. Невже нещодавно ходили по крамницях? Ті, кого називають авантюристами, напрочуд швидкі на підйом. Треба б і мені повчитися в них такої спритності. Хоча, можливо, я просто забагато про це думаю.

[Перепрошую, я хотів би прийняти доручення.]

— О, пане Райдо! Знайшли завдання, яке зможете виконати?

Схоже, тут реєструється чимало новачків, тому до них ставляться уважно. Підтримка на належному рівні.

Якщо покажу, що потрібні матеріали в мене вже є, проблем із прийняттям доручення бути не повинно. Принаймні я так думаю… але все одно трохи хвилююся.

[Так, ось це.]

Я простягнув їй оголошення про доручення рангу S: здобути очі Рубінового Ока.

Тієї ж миті між бровами працівниці пролягла зморшка. Ого, який грізний погляд!

— Пане Райдо, це доручення рангу S, тож зараз ви не можете його прийняти.

Вона попросила принести доручення рангу D або E.

[Ні, річ у тім, що…]

— Га?

Я як ні в чому не бувало дістав із кишені червону грудку й поклав на стійку.

[Око Рубінового Ока. Воно вже в мене. Невже навіть за таких обставин не можна прийняти доручення? Не думаю, що це зашкодило б репутації гільдії.]

Ранги ж існують, зокрема, щоб підтримувати довіру до гільдії. Якщо я покажу, що результат гарантований, вони мали б піти мені назустріч.

Принаймні мені так здається.

Але…

Чи зможу я їх переконати?

— Що?! Це справжнє?!

[Звісно. Я подорожував разом із групою Тоа, яку ви нещодавно бачили. Вони здолали це чудовисько дорогою сюди.]

Звичайно, я не став уточнювати, що насправді вбив його сам, а інші просто віддали мені здобич.

— Зрозуміло… Тоді зачекайте, будь ласка, хвилинку.

Працівниця вийшла через задні двері. Мабуть, за ними те саме «тільки для персоналу». Невже сюди прийде хтось поважний?

Хай там як, мене дещо здивувало.

Окрім дошки замовлень, яку я бачив минулого разу, тут висіла ще одна.

На ній розміщували тільки доручення, пов'язані з Пустищем. І на всіх чітко позначено обмеження за рівнем і рангом. Як би це сказати… Виконавців не вистачає? Можливо, Тоа казала правду, коли радила заробляти на життя перевезеннями.

— Ви пан Райдо? Можна поглянути на це око?

Гм? Працівниця вже повернулася? Але голос чоловічий. Невже вона насправді переодягнений хлопець?!

Придивившись, я побачив поруч із працівницею дядька. Аж бісить, але це був доволі привабливий чоловік середніх літ. От уже цей світ… Ні, слід радіти, що мені ще не трапилася якась «остаточна зброя».

Побоювання, що це небезпечне місце, де мені не можна показувати обличчя, уже розвіялися, тож маску можна було б і зняти, але…

Та варто уявити, як на мене дивитимуться зі співчуттям, — і бажання одразу зникає.

[Так, звісно. Перевіряйте.]

Головне для них — перевірити, справжнє воно чи ні. Для мене така перевірка навіть на руку: коли матиму підтвердження Гільдії авантюристів, ніхто не зможе ні до чого присікатися.

— Без сумніву, справжнє. І жодної подряпини! Схоже, його вбили, завдавши смертельної рани в черевце. Похвально.

Дядько не втримався від зітхання. По ньому стікав холодний піт.

— Отже, пану Райдо можна дозволити взяти доручення? — уточнила працівниця.

— Так, тепер жодних перешкод немає. Змініть ранг доручення з S на спеціальний і дозвольте йому його взяти.

Ага, ось як. Тоді правила не будуть порушені.

— Зрозуміла. Отже, пане Райдо, ось мапа до Компанії Рембрандта й документ про прийняття доручення. Коли замовник отримає матеріали й поставить підпис, здайте документ сюди. На цьому доручення буде виконано. Оскільки воно спеціального рангу, ви тепер отримаєте ранг D.

— Пане Райдо, я чув, що ви отримали цей матеріал від пані Тоа та її товаришів? — спитав дядько.

[Так, саме так.]

— Вони вже продали в місті чимало здобичі. Без сумніву, люди здібні. Але чому найцінніший трофей опинився саме у вас?

[Хтозна… Можливо, тому, що я надав їм карету? Сам точно не знаю.]

— Гм-м…

[Тоді дозвольте відкланятися.]

О, до Компанії Рембрандта, виявляється, зовсім близько: достатньо пройти кілька людних вулиць. Я трохи побоювався, але тепер, здається, можна не хвилюватися, що на мене нападуть дорогою.

Звіряючись із мапою, я рушив далі.

День був у самому розпалі.

Сонце й досі нещадно пекло. А «по той бік» зараз, мабуть, саме розпал лютих холодів.

Гаразд, ходімо.

———

— Будь ласка, зачекайте тут. Я покличу господаря.

Як і слід було чекати, пан Рембрандт — голова компанії.

На місці, позначеному на мапі, виявилася велика крамниця. Я пояснив тамтешнім працівникам, у якій справі прийшов, і мене провели на другий поверх, до чоловіка, схожого на дворецького.

Він виглядав так, ніби зійшов із картини: високий, із зачесаним назад волоссям і вусами. Справжнісінький дворецький, інакше й не скажеш.

У торговій залі продавали зброю, обладунки й усілякі дрібниці, а за переходом — ще й товари повсякденного вжитку.

Справжній величезний магазин-дискаунтер.

Якщо така велика компанія погодиться мати зі мною справу, це буде чудово.

Мені здається, що в людини, яка керує такою багатою компанією, має бути досить своєрідний характер.

Може, страшенний скнара? Або темний ділок, якого не обходять методи? Чи багатенький спадкоємець, якому все дісталося від батьків?

Хотілося б, щоб це була звичайна людина. Хоча шанси мізерні.

До речі, варто заразом приготувати картку Гільдії авантюристів — на підтвердження особи.

Адже це єдине, чим я можу засвідчити свою особу.

До того ж видали її лише сьогодні. Аж піт пробиває…

Якщо вирішать, що картка підроблена, доведеться звернутися до гільдії, щоб усе підтвердили.

— Перепрошую, що змусив вас чекати, хоча це я подав доручення.

До кімнати ввійшли двоє.

Один — знайомий дворецький. Він мовчки став збоку.

Другий, мабуть, і був тим самим Рембрандтом, який щойно заговорив до мене.

Для купця він мав доволі грізний вигляд: міцна статура, помітні м'язи, довге темно-зелене волосся й розкішні вуса. До незвичних кольорів волосся в цьому фентезійному світі я вже звик.

Ось тільки від надмірної ввічливості мені чомусь ставало навіть трохи не по собі.

Коли двері відчинилися, я підвівся. Рембрандт простягнув руку, і ми обмінялися рукостисканням.

У моєму світі існували свої правила пристойності, але тиснути людині руку, сидячи, здавалося мені нечемним. Якщо помилився, вибачуся. Краще вже діяти так, як сам вважаю ввічливим.

До речі, відповідаючи на рукостискання, я заразом обмірковував, яке враження він на мене справляє. Не міг же я проігнорувати простягнуту руку — було б ніяково.

Людина, якою я захоплююся, без вагань напала б, якби хтось став у неї за спиною, але я…

Я не здатен її наслідувати.

[Приємно познайомитися. Мене звати Райдо.]

— Я Рембрандт. Пан Райдо, отже… Перепрошую за прямоту, але такого імені раніше не чув. Коли ви прибули до Ціґе?

Як і слід було очікувати, він змусив мене чекати, щоб перевірити моє становище. Та навряд чи щось знайшов: відомостей про мене майже немає.

[Учора. Я дістався сюди з Пустища на краю світу, минувши три бази.]

І Рембрандт, і дворецький тихенько охнули.

— Ось воно що. Я знаю напам'ять більшість авантюристів рангу S, а вас серед них не пригадав, тому й насторожився. Перепрошую.

[Нічого страшного. Але щодо цього доручення: його змінили з рангу S на спеціальний, тож прошу взяти це до відома.]

— О-о, на спеціальний ранг? Ні, я зовсім не заперечую. І ось що, пане Райдо: щодо терміну — скільки, на вашу думку, це займе часу?

Погляд пана Рембрандта загострився. Хоч він і легко схиляв голову, від нього відчувалися напористість і тиск. Керуючи такою компанією, він, певно, пройшов через чимало випробувань.

Термін… Ага, зрозуміло. З такими дорученнями, певно, звичайна справа: людина каже «Беру», і аж до завершення це її «робота».

Якщо розтягнути строк, зростуть супутні витрати?

А може, дехто бере кошти на витрати й зникає, тому він остерігається таких шахраїв? Чи просто страшенно поспішає? Можливо, і те, й інше.

[Про термін скажу згодом. Ви щойно сказали, що не заперечуєте проти зміни рангу, але з цього приводу прошу взяти до уваги ще одне.]

— …Слухаю.

Варто було мені відкласти питання строків і змінити тему, як він, схоже, одразу запідозрив мене. Але нечесна гра ніколи не була в моєму стилі. Поясню про себе те, що можу розповісти.

[Мій ранг — E. Ба більше, я зареєструвався лише сьогодні, і це моє перше доручення. Прошу взяти це до уваги.]

Я показав йому гільдійну картку.

Як і очікувалося, пан Рембрандт широко розплющив очі. Потім повернув мені картку.

— Перепрошую, але, боюся, нам більше немає про що говорити. Перш ніж братися за Рубінове Око, вам варто пошукати здобич простішу.

Одна мить — і він уже сприйняв мене як шахрая. Не дивно. Проте цей Рембрандт… непогана людина.

Йому, мабуть, років тридцять п'ять — сорок.

Високий, стрункий, із м'якими манерами, але аж ніяк не наївний. Не схожий на розпещеного спадкоємця, якому все дісталося готовим. Схоже, власними здібностями він не обділений.

Якщо зроблю йому послугу, матиму впливового покровителя й хороші зв'язки. Саме така людина мені й потрібна.

Прибравши картку, я підняв руку, зупиняючи його, коли він уже збирався встати.

— Що таке?

Проникливі очі. Авжеж, якби він не був людиною такого рівня, я не хотів би мати його ні за покровителя, ні за торговельного партнера. Чудово. Я б навіть повчився в нього тонкощів торгівлі.

[Я зареєструвався як авантюрист, проте насправді збираюся вступити ще й до Гільдії купців. Хочу потроху створити власну компанію та жити з торгівлі.]

— Ви помиляєтеся в усьому. По-перше, щоб вступити до Гільдії купців, треба як слід навчитися й підготуватися до іспитів. По-друге, якщо бажаєте торгувати в цьому місті, раджу не ставати мені на дорозі. І по-третє, краще відмовтеся від такого легковажного наміру — продавати як купець те, що здобуваєте авантюристом. Бізнес не такий поблажливий, як вам здається.

Іспити?!

Щоб вступити до Гільдії купців, треба вчитися й складати іспити?! А мені ніхто не казав!

Та ну! Що тепер буде з моїми сьогоднішніми й подальшими планами? Спробувати скласти їх, навіть знаючи, що провалюся?

Ну ти й підкинув бомбу, пане Рембрандте. Але зараз слід зосередитися на дорученні. Ех… Хто б міг подумати, що навіть в іншому світі доведеться чути слово «іспити»! Життя ніде не буває легким.

[Прошу, вислухайте до кінця. Як майбутній купець я вважаю, що добрі стосунки з вами підуть мені на користь. Я в жодному разі не прийшов завдавати вам клопоту. І хіба Гільдія авантюристів дозволила б узяти доручення тому, хто неспроможний його виконати? Я окремо все уточнив у працівниці, яка його оформлювала.]

— …

[Я сказав про свій ранг зараз, бо якби ви дізналися пізніше, це могло б залишити неприємний осад.]

— Дізнавшись зараз, я теж, знаєте, не в захваті.

[Зате, коли доручення буде виконано, відвертість із самого початку допоможе нам налагодити добрі стосунки.]

— Ви хочете сказати, що здолаєте Рубінове Око й принесете його сюди? Звісно, якщо ви справді виконаєте доручення, моє ставлення до вас зміниться, хоч би яким було ваше становище. Навіть якщо ви самі слабкі в бою, але знаєтеся з кимось, здатним здолати Рубінове Око, я охоче підтримуватиму з вами добрі стосунки, коли ви вступите до Гільдії купців.

Фух. Здається, якось порозумілися.

Хоча незручно, що я не можу надати написаним словам потрібної інтонації: наголосити там, де хочу говорити твердо, чи пом'якшити тон в інших місцях.

У письмової розмови є і переваги, і недоліки.

— Пане Райдо, а як саме ви збираєтеся виконати доручення нашого господаря?

Дворецький дивився на мене примруженими очима. Може, раніше він був авантюристом? У рухах жодної вразливості, у погляді — сила. Можливо, він навіть сильніший за Тоа та її товаришів.

[Зараз покажу.]

— Покажете? Що ви маєте на…?!

Я незворушно поклав на стіл червону кулю завбільшки з дитячий кулак.

[Строку виконання не буде. Бо матеріал уже в мене. Будь ласка, перевірте самі.]

Вони обоє поспіхом надягли тонкі рукавички й обережно взялися оглядати око. Га? До нього не можна торкатися голими руками? Тоді я повівся необачно. Наступного разу теж користуватимуся рукавичками, коли працюватиму з товаром. Адже авантюристи, які подорожували зі мною, збирали здобич голіруч.

Звісно, вони перевіряють справжність. Але, може, ще й якість? Проблем бути не повинно: Гільдія авантюристів уже дала добро.

— Дивовижно. Справжнє. І до того ж зовсім не затверділо. Отже, його здобули лише кілька днів тому.

Схоже, пан Рембрандт і сам умів оцінювати такі речі. Як і личить власникові великої торгової компанії.

[Це погано, що його добули зовсім недавно?]

— Ні. Навпаки, свіжий матеріал цінніший. Його легше обробляти.

Рембрандт обережно передав око дворецькому. Той загорнув його в особливу блискучу тканину й залишив на столі.

— …Прошу вибачення. Це надзвичайно важлива річ, і навіть ми хвилюємося, коли беремо її до рук. Ви прийшли до нас із добрими намірами, а ми відповіли підозрами. Сподіваюся, ви нас пробачите.

Вони обоє схилили голови, а тоді повільно випросталися.

[Усе гаразд. За таких обставин вашу реакцію можна зрозуміти. Не переймайтеся. Але чи не розповісте, навіщо вам потрібні ці очі? Запитую просто з цікавості. Один мій знайомий казав, що з них виготовляють еліксир.]

Та чи справді їхню реакцію можна назвати звичайною? Яким би дорогим не був матеріал, підозрювати людину, яка вже принесла підтвердження від гільдії, аж так сильно… З іншого боку, винагорода за доручення величезна. Можливо, вони вже не раз натрапляли на шахраїв і зазнали збитків. Це не моя справа, тож краще не лізти без потреби.

— Людина, яка постачає такий матеріал, звісно, має право знати, для чого його використовуватимуть. Не знаю, чи стане це належним вибаченням за мою нечемність, але я розповім.

Він знову сів.

— Ми збираємо очі Рубінового Ока, щоб виготовити особливий еліксир для лікування. Можливо, з погляду витрат це нерозумний спосіб, проте для специфічного еліксиру від певної хвороби очі Рубінового Ока будь-що потрібні як головний інгредієнт.

Так пояснив мені дворецький.

Отже, еліксир для лікування. Це око можна вкласти в знаряддя, воно годиться як інгредієнт для алхімії, а тепер виявляється, що ним ще й лікують хвороби. До того ж на ринку воно трапляється рідко.

Сфер застосування безліч, а постачання не встигає за попитом. Не дивно, що це такий дорогий і цінний товар.

[Отже, це око — складник особливого лікувального еліксиру? Вперше про таке чую.]

— …Власне, він належить до універсальних еліксирів, які лікують будь-яку звичайну хворобу.

Пан Рембрандт знову перейшов на ввічливу мову й відповів із серйозним виразом обличчя.

Га? Звичайні хвороби теж лікує?

Як це працює? І чому тоді універсальний еліксир настільки дорогий, що його використання не виправдовує витрат?

[А бувають і незвичайні хвороби? Я прибув із дуже далекого краю, тому не надто знаюся на тутешніх звичаях.]

— Не хвилюйтеся. Якщо житимете звичайним життям, навряд чи колись із таким зіткнетеся. Мені ж потрібен цей засіб, тому що я хочу врятувати одну людину. Її вразила особлива недуга — хвороба прокляття.

[Хвороба прокляття?]

— Так називають хворобу, яку насилає фахівець із проклять за допомогою певного обряду. Щоб вилікувати зараженого, потрібен спеціальний еліксир або сам чаклун має зняти прокляття. Є прокляття, яких не розвіє навіть смерть чаклуна. А деякі взагалі невиліковні.

Оце так клопіт!

Тепер трохи зрозуміліше, чому еліксири такі дорогі. Напевно, чаклунові для обряду потрібні матеріали й каталізатори, але от жертві від того аж ніяк не легше.

— Серед таких проклять є й те, що вразило нашу пані. Хвороба прокляття восьмого рівня. Поки що ми тимчасово приглушуємо симптоми дорогими еліксирами, але нам будь-що потрібен еліксир амброзія, — гірко промовив дворецький.

«Пані», отже? Зрозуміло: когось із рідних Рембрандта вразила хвороба прокляття. Може, це справа рук торговельного суперника.

— Нам удалося схопити чаклуна й установити, що прокляття восьмого рівня. Три місяці тому ми подали до гільдії доручення на здобуття очей. За весь цей час отримали лише одне, зате натрапили на безліч шахраїв. Ми вже майже втратили надію.

[А де зараз той чаклун?]

— Ми хотіли змусити його розповісти, як полегшити симптоми. Але він запевняв, що формула його прокляття бездоганна, і «до самого кінця» так нічого й не сказав, крім рівня прокляття.

«До самого кінця»… Зрозуміло. Отже, чаклуна вже немає серед живих. Справи справді кепські.

[Тобто, поки збираєте очі, ви стримуєте хворобу еліксирами? Але чому той чаклун узагалі напав на вас?]

Мені це здавалося природним запитанням, та пан Рембрандт лише похитав головою. Судячи з їхніх слів, восьмий рівень — це доволі високо. Керівник великої компанії має безліч нагод накликати на себе чиюсь злобу. Отже, як і слід було думати, помста?

— …Наші справи охоплюють надто багато сфер. Хай як обережно поводься, усієї ворожнечі не уникнути. Суперників, які хотіли б зі мною «співпрацювати», — десятки тисяч. Встановити винного просто неможливо.

— Але ж, пане! Націлитися на вашу дружину й панночок… Це вже вершина підлості! — не стримався дворецький.

— Побачивши, як добре охороняють мене, чаклун, мабуть, вирішив, що до мене не дістатися. Тому обрав дружину та дочок. Це моя необачність поставила їх під удар.

У великому бізнесі рано чи пізно доводиться мати справу з політикою — або чимось дуже схожим на неї.

Але дружина й діти… Не можу навіть уявити, що відчуває людина, яка три місяці спостерігає за стражданнями сім'ї. До того ж, навіть якщо супротивник десь є, певності, що з цим удасться впоратися, у нього немає.

Рембрандт принаймні зовні тримався спокійно. Я вважав його людиною, яка вміє мислити тверезо за будь-яких обставин.

Та на кімнату впала важка тиша.

Про таке важко навіть говорити. Комусь просто захотілося заподіяти Рембрандтові якнайбільше болю.

Ніхто не висуває вимог на кшталт «якщо хочеш, щоб їх вилікували…» — просто раптовий «подарунок» у вигляді смертельної хвороби. Яка мерзота.

— Останнім часом моя дружина й обидві доньки вже самі просять смерті. Я зовсім зневірився. Але тепер ми можемо зробити хоча б один крок уперед.

Рембрандт підвів голову й усміхнувся. За тією усмішкою вгадувався довгий, темний шлях, який йому довелося пройти.

Може, тому, що досі він здавався спустошеним, але навіть його кайзерівські вуса ніби пожвавішали.

Вони просять смерті… Якби таке трапилося з моїми сестрами чи батьками… Ні! Навіть думати про це не можу. Досить!

[Що ви маєте на увазі під одним кроком?]

— Щоб виготовити еліксир для однієї людини, потрібні два ока. Решти інгредієнтів я зібрав достатньо на трьох. Отже, тепер зможу врятувати принаймні одну з них.

Значить, решта складників уже є. Бракувало тільки неймовірно рідкісного матеріалу, а хворі тим часом і не думають одужувати.

Авжеж, це і справді крок уперед. Принаймні вдасться продовжити життя однієї з них.

[Радий за вас. А з виготовленням амброзії все гаразд?]

— Так. У Ціґе чимало авантюристів високого рівня. Якщо формула й складники готові, досить знайти алхіміка приблизно вісімдесятого рівня.

Ого, хоч еліксир і важливий, виявляється, виготовити його під силу й пересічній людині.

[Мабуть, вам було нелегко здобути рецепт і зібрати всі інгредієнти.]

— Авжеж. Маючи формулу й усі складники амброзії, ми пропонуємо алхімікові настільки вигідні умови, що, по суті, могли б навіть вимагати з нього плату. Але за наших обставин ми збиралися оформити це як звичайне доручення.

Зі слів дворецького виходить, що сама технологія виготовлення еліксиру неабияк цінується. І справді: фахівець, який бодай раз пройде весь процес, зможе його запам'ятати.

Охочих дізнатися рецепт універсального еліксиру, певно, вистачає. Інгредієнти важко добути, зате готовий засіб можна продати за величезну суму.

Гм? Якщо так, то, коли повернуся, варто поговорити з вихованим юнаком. А може, з Міо чи з кимось із арків? Ні, краще з вихованим юнаком. Міо — невідома величина, ще наробить клопоту. А арки поки не вміють видавати себе за людей.

У теперішньому становищі я не можу просто сказати: «Дайте рецепт, і я принесу готовий еліксир». Краще не брати на себе забагато. Якщо вихований юнак упорається, жодних проблем.

А я, до речі, хотів би бути присутнім під час приготування. Варто мені лише подивитися, і Томое потім зможе записати все з моїх спогадів. У певному розумінні мої спогади вже перестали бути особистою справою. Фу-фу-фу-фу.

[До речі, якщо ви не заперечуєте, чи можна мені поспостерігати за виготовленням еліксиру? Я трохи розуміюся на магії, тож не заважатиму. До того ж це прокляття — невідомо, що станеться, коли хворі приймуть засіб.]

— Гм-м… Це питання…

Рембрандт замислився. Може, йому не хочеться показувати сторонньому, до якого стану довели його рідних. Або він не бажає, щоб спосіб виготовлення еліксиру став загальновідомим.

Але відповідь у мене вже готова. Адже залишилося ще два козирі, яких я не показав.

[Сьогодні ввечері я збираюся повернутися, але в мене є друг — «Майстер Алхімії» сто чотирнадцятого рівня. Хіба не простіше було б, якби еліксир виготовив він?]

— О-о!

Якщо це «Майстер Алхімії», то хвилюватися практично нема про що!

Тоді нам не доведеться звертатися до гільдії й чекати, доки хтось візьме замовлення!

Ось що в найкращому сенсі вихопилося в них обох. Вихованому юнакові нічого не загрожує, а від гідної роботи він навряд чи відмовиться.

[І ще дещо…]

Я дістав із сумки кілька червоних грудок і виклав на стіл. Одне око в них уже було, але через мізерну ймовірність здобути інші вони, мабуть, навіть не сподівалися швидко поповнити запас. Ну що ж, ось вам решта.

У приймальні запанувала цілковита тиша. Очі обох чоловіків перетворилися на дві цяточки, а на моєму обличчі розповзалася задоволена усмішка. Ох, як же хочеться розреготатися! Насилу стримуюся.

[Щодо очей: потрібну кількість я вже зібрав. Тепер доручення вважається виконаним, правильно?]

У наступну мить…

Двоє поважних дорослих чоловіків міцно обійняли один одного й голосно розплакалися.

За такого галасу не дивно, що до кімнати без попередження почали збігатися працівники. Ті, хто зрозумів, що сталося, падали на коліна, плакали й обіймали всіх, хто опинявся поряд.

Ця сцена остаточно переконала мене: працівники Рембрандта справді щиро люблять свого господаря.

Я дочекався, доки пристрасті трохи вщухнуть, і отримав підтвердження виконання доручення.

Я написав: [Завтра приведу сюди алхіміка]. Узгодивши решту подробиць, залишив крамницю.

На виході мене урочисто проводжали пан Рембрандт і всі працівники.

Зрозуміло, така церемонія привертала увагу. Ще й яку!

Сяк-так я спромігся розвернутися й вирушити до наступного пункту — Гільдії купців.

Небо вже починало червоніти.

Скоро вечір, а мій день усе ніяк не закінчується.