Розділ 36 — Обов'язкова освіта — це сила

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Я зробив це~ Таки зробив~ ♪

На нічному небі вже виразно сяяв місяць.

Я забрав із заїзду частину речей, поклав їх у коробку й ніс до Гільдії купців.

Письмовий іспит — складено~♪

Для мене, людини, яка здобула обов'язкову освіту в Японії, цей іспит виявився зовсім легким.

Була частина на запам'ятовування, але я без проблем вивчив усе потрібне, поки готували іспит.

Була частина із задачами, які ледве можна назвати математикою, частина з питаннями про управління й частина на запам'ятовування — запитання про ліцензії.

Але найважливішими явно були розрахунки: на них припадала більша частина іспиту, а на запам'ятовування — найменша. Це й справді був іспит, створений для мене.

Якщо ти член Гільдії купців, товарів, якими можна торгувати, дуже багато, а заборонених речей — зовсім небагато. Це прекрасно.

На щастя, на іспиті трапилися саме ті питання на запам'ятовування, які я встиг переглянути. Я впорався за половину відведеного часу.

Облік у них, схоже, ще доволі примітивний: я легко все розв'язав — дитяча забавка-СМЕРТЬ!

Примітка перекладача: схоже, жартівливе наслідування Декоморі з аніме «Чюнібьо демо кої ґа шітаї!» — вона закінчує фрази ввічливою зв'язкою «десу» (яп. です), співзвучною з англ. death — «смерть».

До того ж я вже знав співвідношення між золотими та мідними монетами.

Екзаменатор тремтів, перевіряючи мою роботу, а потім, витріщивши очі, сказав: «Ви склали». Його обличчя було безцінне.

Якщо до іспиту такого рівня зазвичай готуються кілька років, то, мабуть, тому, що в цьому світі немає такого поняття, як «школи». А якщо вони десь і є, то це, певно, щось зовсім особливе.

Оскільки мій ідеальний бал був аж надто неймовірним, плату за іспит з мене одразу не стягнули, а натомість дозволили вільно сплачувати частинами. Я й так збирався заплатити все разом, тож мене це ніяк не зачепило. Але приємно, що є ще один привілей.

Мені сказали, що іспит на постачання я можу складати, коли захочу: мені дадуть завдання за визначений час роздобути певні товари. Якщо впораюся із завданням — іспит складено.

Коли почув, що складати іспит можна будь-коли, відповів: «Я ще трохи цим позаймаюся». Щоправда, для мене, прибульця з іншого світу, це «трохи» було доволі розпливчастим поняттям. Отримавши завдання, я хутко повернувся до заїзду, навмання вибрав із раніше розсортованих матеріалів, здобутих на краю світу, кілька штук, склав їх у коробку й поніс із собою.

Коробка була завбільшки з ящик для апельсинів, а в ній лежало кілька середніх і дрібних матеріалів. Вона дерев'яна, тому трохи важча за картонну, але в мене ж «гіпер-боді»~, тож так мені навіть зручніше.

«Загалом чотири матеріали — або ж можна принести матеріали, цінніші за перелічені тут?»

Чотири матеріали зі списку — чесно кажучи, я навіть не чув про них.

Але поруч був екзаменатор. Він сказав, що мені не пощастило.

Мовляв, іспит на постачання теж залежить від удачі: треба витягнути жереб із номером і залежно від номера роздобути відповідні товари.

І, схоже, я витягнув надскладний варіант: потрібні дорогі матеріали, та ще й одразу чотири види.

Ха-ха-ха… я й так знав, що мені не щастить!

Так я думав, аж поки…

— Якщо у вас немає зв'язків з авантюристами хоча б п'ятдесятого рівня, виконати це завдання неможливо, — сказав екзаменатор.

Купцеві самому вибратися за місто й роздобути таке майже неможливо. Потрібен авантюрист чималого рівня, а найняти його, звісно, коштуватиме купу грошей. Тож екзаменатор, мабуть, і вирішив, що мені це не під силу.

Однак він сказав, що можна принести й щось цінніше. Так і тут написано.

Тоді матеріали з мамоно краю світу, з якими авантюристові п'ятдесятого рівня не впоратися, точно підійдуть. А я прихопив їх чимало.

Мінімальний рівень для входу на край світу — дев'яносто п'ятий… Це що за високорівнева мисливська локація з онлайн-гри?!

Аж тепер я по-справжньому розумію, наскільки безрозсудні Тоа й решта~. Вони сиділи на базі, для якої ледве мали потрібний рівень, тож зрозуміло, чому на полюванні фактично ставили на кін життя.

У будь-якому разі.

Я — щасливчик! Я склав іспит у той самий день!

— Прибу-у-ув!!

Мимоволі я вимовив «прибув» японською, якої тут ніхто не має зрозуміти.

Світло ще горіло, і я відчував присутність людей. Ледь устиг!

[Добрий вечір. Це Райдо…]

— Ой? Пане Райдо, я думала, ви ще складаєте іспит на постачання?

[Так, але я вже закінчив. Можете перевірити?]

— …Га?!

Це вже вдруге реєстраторка скрикує так, що чути на всю гільдію.

[Як я й казав, я приніс чотири матеріали, які дорожчі за призначені. Тож, будь ласка, перевірте.]

— А, т-так! Зачекайте хвилинку! Екзаменаторе! Екзаменаторе~!

Схоже, реєстраторка галасливо зупиняє дядька, що йшов у протилежному кінці коридору.

А, точно — це він. Той самий, що тоді, ніби видавлюючи з себе слова, сказав: «Ідеальний результат».

Ого, здається, вони вдвох повертаються. Перевірятимуть прямо на стійці?

А я думав, ми знову підемо в кімнату для іспиту.

— Райдо? Ви ж зовсім недавно отримали завдання. Не робіть безвідповідаль…

[Так, перевірте, будь ласка.]

Я зняв кришку. Усередині було близько восьми матеріалів. На всяк випадок я поклав і кілька дрібниць.

— М? М-м-м?!

[Ну як? Гадаю, це цінніше за те, що вимагалося в завданні.]

— Ви… звідки ви це взяли?!

[Кілька днів тому мені передали їх авантюристи, яких я супроводжував із краю світу.]

— Усе це?! Та хто це взагалі такий?!

[Група, в якій є «Тіньовий Злодій» на ім'я Тоа. Здається, я чув, що кілька днів тому вони продали свої матеріали?]

Екзаменатор пильно дивиться на реєстраторку.

Вона спритно дістає товсту папку, схожу на обліковий журнал, і починає гортати, а невдовзі знаходить потрібне місце.

— Так, справді. Сьогодні зранку вони були в торговому кварталі, тобто в центрі торгівлі матеріалами, і продали велику кількість важливих матеріалів. Частину доправили до комплексу, а решту — до районів забезпечення.

— Так це ті самі!

Дядько хапається за голову. Схоже, його потай гризе досада, що я так легко впораюся із завданням.

[Так.]

— …Вас, кажете, звати Райдо, так?

[Так.]

— Вітаю, ви склали з блискучим результатом.

[Ура, я такий щасливий!]

— …Хоча на вигляд ви не дуже й радієте. Ви перший, хто з наскоку взявся за купецький іспит і склав його того ж дня. Серйозно. Нечувана річ.

Не може бути, щоб я не радів. Просто я написав, що все виявилося легше, ніж я думав, от він, мабуть, і вирішив, що я не радий.

[Щиро дякую.]

— Я подбаю, щоб до завтрашнього полудня гільдія видала вам картку. Про функції картки й правила вам розкажуть, коли отримуватимете її. Завтра вам підходить?

[Без проблем.]

— Зрозуміло. Тоді… дівчино, доручаю тобі підготовку.

Доручивши все реєстраторці, дядько-екзаменатор пішов геть непевною ходою — він навіть скидався на сновиду.

Може, я втнув щось неабияке? Ну, я хотів отримати картку швидко, тож мені байдуже.

Мене цікавлять і функції картки авантюриста, але цю я хочу отримати якнайшвидше.

Не хотілося мені слухняно засідати за підготовку до іспиту. Бо це воскресило б гіркі спогади з минулого світу.

— Я вражена! То ви, виходить, із найкращих! Хто б подумав, що ви складете!

Я виріс в очах реєстраторки! Угу, ось так і підіймаються сходами людства.

[Та ні, мені просто пощастило. Я ж склав завдяки знанням, які вже мав.]

— Фу-фу-фу, який ви скромний. Ось анкети. Що робитимете з депозитом і внеском за перший рік членства?

Тобто: «Внесете зараз хоча б частину?» — це вона й має на увазі.

[Я заплачу все зараз. Депозит — 10 золотих, а внесок гільдії — 1 золотий, так?]

Схоже, такі гроші заробляють уже після чималих досягнень. Тобто купцеві-початківцю одразу їх не сплатити.

Втім, платити можна частинами, тож вони не такі вже й безжальні. Щоправда, коли приходиш до гільдії зі сплатою, тебе, мабуть, заодно розпитують, як ідуть справи, і просять звітувати про успіхи.

— Одразу все? Так, звісно. Серйозно, хто ви такий, пане Райдо? — сказала вона.

Мабуть, через те, що я світився, вона мною зацікавилася. Хоча це цілком очевидно.

[Навіть якщо ви питаєте «хто я», я не думаю, що я чимось такий уже незвичайний. Хіба що… я спілкуюся ось так…]

Поки вона вказує на мою маску, я продовжую заповнювати анкету.

— Людей у масках, як-не-як, небагато~… Можна вас спитати?

Її цікавість надто очевидна. Але якщо вже красуня цікавиться мною — якщо чесно, це приємно. Такі почуття в мене, як і слід було чекати, ті самі, що й у минулому світі.

[Це сталося, коли я був малим, тому добре не пам'ятаю. Здається, я став жертвою якогось прокляття. Маска гасить це прокляття, але тепер я не можу її зняти — ось що вона означає.]

— П-прокляття, кажете?

[Так. Через це я не можу говорити спільною мовою й змушений спілкуватися письмом. Добре хоч магію можу використовувати…]

— Т-то вам не пощастило… Сподіваюся, ви скоро зможете зняти маску.

Як завжди: щойно я кажу про прокляття — людина відсахується. Є ж небезпечні речі на кшталт хвороби прокляття. Мабуть, бояться прокляття, про яке нічого не знають.

[Дякую. Я можу говорити іншими мовами, не спільною: можу спілкуватися з напівлюдьми та з тими, хто володіє магією.]

Я можу говорити й стародавньою мовою, якою користуються в магії, і мовою духів, якою укладають пакти, а також мовами ельфів і гномів. Можливо, річ у тім, що в минулому їх теж зараховували до мамоно.

І тільки з г'юманами я не можу нормально розмовляти! Клята Богине, колись я неодмінно перекроюю твою безглузду систему!

— Ого~. Це може неабияк допомогти вам у торгівлі. Адже ви зможете працювати з товарами, які майже не трапляються на землях г'юманів.

[Так, я з нетерпінням чекаю, як піде ця справа. Гаразд, це всі бланки, які треба заповнити?]

— А, так! Е-е~ подивимось… добре, проблем немає. Дуже гарно написано спільною мовою! Ем, а ще…

[Що ж, уже пізно. Завтра зайду ще раз.]

Я рішуче обірвав дівчину, яка збиралася й далі сипати запитаннями, і вийшов із гільдії.

Я зміг скласти іспит гільдії того ж дня. Сподіваюся, це стане першим кроком до життя купця.

«Бурк~». Як і слід було чекати, я вже зголоднів.

Дорогою я дещо перекушував, але нормально ще не їв.

Хоч уже настав час вечері, я зайшов до закладу, де було небагато відвідувачів, сів у дальньому кутку й замовив фруктовий сік. Так хотілося їсти, що треба було бодай чимось наповнити шлунок.

Хм~. Дзвінка від Тоа й решти… немає.

Я дав їм свою адресу, тож якщо вони збиралися завітати, мені мали б подзвонити. Схоже, поки що все гаразд.

Хоча справа до них якраз у мене, тож не факт, що ті хлопці, яким потрібна адреса Міо й Томое, мені подзвонять.

Хм-м, жовтий. Певно, щось цитрусове.

А смак несподівано банановий. Тепер знаю напевно: банановий сік я не надто люблю. Га?

— Чув? Ліс одразу за входом на край світу…

— Ага, кажуть, люди звідти не повертаються. Навіть доручення подали!

— Ні, не той. Той, що далі. Кажуть, ті, хто ходив перевіряти, теж не повернулися. Ранг доручення так і злітає!

Га?

Я нашорошив вуха. Ліс одразу за входом на край світу? Хіба не в тому напрямку на мене нападали бджоли Рубінове Око й Мурахи-Коси?

Звучить небезпечно. Біля міста люди зникають один за одним.

Ну, раз кажуть, що ранг підвищують, то мене це не стосується. Я лише рангу D. Без рангу хоча б C мене туди навіть не пустять. Авантюристам, мабуть, морока виконувати вимоги і щодо рангу, і щодо рівня. Тому й трапляються дурні, що пробують пролізти туди без дозволу.

Якщо подумати, то ранг — ще пів біди, але авантюристи, які не зважають на рівень і лізуть у Пустище, сподіваючись гарно там розважитися, — люди, в яких клепки бракує. Просто великі дурні, що не знають ціни життю. Ранги й рівні існують саме для того, щоб авантюристи не гинули марно.

З почутих пліток випливає, що йдеться про «доручення», тож там, мабуть, є щось таке, з чим не можуть упоратися навіть ті, хто зайшов законно. Аж до того, що новачкам, які тільки дебютують у Пустищі, радять туди не наближатися. А хто зважатиме на тих, хто лізе туди незаконно?

Може, у глибині лісу з'явився сильний мамоно й облаштував там гніздо.

Неподалік справді водилося чимало мамоно з особливою аурою. Для мене, вічного самітника, якому в тих місцях ніколи нічого не траплялося, це навіть було приємною подією. Дехто з них не наближався через Міо й Томое, тож я почувався, наче в сафарі-парку, і було весело. Але якби на них натрапили Тоа й решта, їм довелося б тяжко, а то й полягли б усі до одного. Це істоти, що перевищують межу, на яку розрахована гільдія Ціґе. Не дивно, що люди гинуть один за одним.

Отже, що робити далі? Я не люблю марнувати їжу, тож допив навіть той сік, який мені не сподобався. Якщо звикнути, може, він виявиться несподівано смачним.

Зараз я більше нічого не можу вдіяти з хворобою прокляття родини пана Рембрандта. Того, хто це зробив, тут уже немає. Я б хотів знайти справжнього винуватця й змусити його пожалкувати, що він узагалі народився, але це «хвіст», якого не змогли знайти навіть мережа зв'язків великої компанії та професіонали. Мені, людині, яка ще погано знає місцевість, це майже не під силу. Якби в мене був «атрибут героя», я б натрапив на відповідну подію, але так, як хочеться, не буває. Утім, якщо ця людина постійно стежить за Рембрандтом, винуватець напевно вже дізнався про моє існування — і цілком можливо, що спробує щось проти мене. Я «трохи» насторожі й навіть запрошую ворога зробити хід, тож проблем бути не повинно.

Раз уже я в це вплутався, то, хоч я й не Томое, може, варто перейти в «режим неперевершеного пана сьоґуна»? Хе-хе-хе-хе-хе.

Стресу, без сумніву, побільшає, але… Варто, мабуть, трохи глянути, як там справи в Асорі.

Зранку я туди вже навідувався, але залишив Міо там на цілий день, тож трохи хвилююся, чи не накоїла вона чогось.