Розділ 40 — По-справжньому ненавиджу хворобу прокляття

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Мою забиту голову так ніхто й не оглянув (не те щоб я на когось за це ображався), а дворецький тим часом мало не волоком тягнув нас до кімнати, де чекав пан Рембрандт.

Дорогою, у коридорі, я відчув неймовірно солодкий запах. Пройшовши далі, ми опинилися в тій самій приймальні, де сиділи раніше. Що це? Надзвичайно дивний запах — такий буває в крамницях косметики й усіляких дрібничок.

У кімнаті сидів чоловік, закривавлений, із ранами на лівій руці. Йому саме надавали допомогу.

Ми з вихованим юнаком мимоволі затамували подих. А тоді почули голос.

На нього напало мамоно? Рани схожі на сліди від іклів або кігтів. Схоже, істота була не надто великою.

Питання в тому, що ж це було. А ще більша загадка — як воно пробралося в охоронюваний маєток посеред міста?

Якщо пораненому вже надають допомогу, значить, інцидент уже владнали.

— О, пане Райдо. І пане Хазале також. Ліки вже готові?

Це був слабкий, неприємний голос пана Рембрандта.

[Ось вони.]

Я й так боявся доручати пляшечку такому, як Хазал, тож ніс її сам.

— Що… що ж тут, у біса, сталося?!

Юнак вимовив це вкрай стривожено.

Рембрандт лише похитав головою. Не тому, що не міг відповісти, — він просто не знав, із чого почати.

Тож я зупинив юнака, який уже збирався засипати його питаннями, і зачекав, поки Рембрандт заспокоїться.

Кілька митей тиші.

Лунало лише шурхотіння — хтось обробляв руку пана Рембрандта.

І цей звук теж стих.

— Перепрошую. Поки ви чекали, я встиг трохи опанувати себе, — нарешті промовив Рембрандт.

Але його обличчя так і не набуло звичного виразу. Певно, насправді він ще не заспокоївся.

Сталося щось дуже серйозне.

Серйозне… Уже сама кров, що рясно текла з руки пана Рембрандта, свідчила: становище вкрай тяжке.

І все ж мої почуття лишалися врівноваженими. Невже я вже «звик» до цього світу?

Стоп. Зараз треба зосередитися на поточній ситуації.

Один із варіантів, що спадають на думку: трьох хворих викрали.

Якщо вони живі, то вже добре: хоч би якою нагальною була ця біда, ще не все втрачено.

Я й сам не помітив, як пройнявся до нього симпатією.

Настільки, що варіанти на кшталт «я їх не рятуватиму» чи «я не співпрацюватиму» навіть не розглядалися.

Дворецький поглядом перепросив за цей гармидер. Але ж їх за таке не звинуватиш. Я обмежився мовчазним кивком.

— Усе почалося, коли дворецький Морріс приніс еліксир, — розповів Рембрандт.

За його словами, він мовчки чекав на дві інші порції ліків і молився.

Він чекав у тому коридорі, яким ми щойно пройшли, — звідти й тягнуло солодким запахом. Ясно: там і були хворі.

— Зі спальні моєї дружини почувся якийсь звук, — продовжив Рембрандт.

[Звук?]

— Так. Я подумав, що вона скинула ковдру.

Хворі ж тяжкі. Я був певен, що вони ледь притомні й нерухомо лежать у ліжку.

Рембрандт мав розгублений вигляд. Мабуть, відчувши нашу реакцію, він безсило всміхнувся.

Погано. Він у відчаї.

— Раніше в них були напади. У такі миті вони скаженіли й набували надзвичайної сили. Та останнім часом уже навіть на це не спромагалися — лише стогнали. Тому я й не звернув на звук уваги, — зізнався Рембрандт.

…Стогнали? Хворі?

— Зрозуміло… Я ж не розповів вам про симптоми? Спочатку гадав, що це звичайна гарячка. Але…

Схоже, він помітив, що хворі поводяться дивно. Вони боялися води й світла; іноді втрачали розум і трощили кімнату. За описом це нагадувало поведінку скаженого собаки.

Потім їхнє колись красиве волосся почало випадати, а в очах з'явився вогняно-червоний відблиск.

За його словами, вони вже зовсім не були схожі на себе колишніх.

«Який же диявол здатен на таке?» — подумав я.

Я відчув, як мій гнів перетворюється на жагу крові.

Коли вони приходили до тями й бачили наслідки власного шаленства, то плакали, впадали у відчай, а тоді просили пробачення в нього — свого батька й чоловіка.

Потім вони продовжували боротися з хворобою, але їхнє власне «я» поступово згасало. Останнім часом, схоже, вони навіть бажали смерті.

Я б, певно, не витримав.

Я б не зміг про таке говорити. Без сумніву, я б замислив убити замовника — і навіть його родину.

Я впевнений, що зійшов би з розуму.

— Це… це пекло мало скінчитися сьогодні!! А тепер… а тепер моя дружина!.. — вигукнув Рембрандт.

Пан Рембрандт сидів на стільці перед дверима кімнати дружини, притискаючи до себе одну з пляшечок ліків.

Плакав.

Найгірше сталося саме тоді.

Невдовзі після того, як він не надав значення тому звуку.

Він простягнув знесилену руку до дерев'яних дверей.

— Двері вмить розлетілися… І тоді моя дружина, моя дружина вчепилася мені в руку, — ледве вимовив Рембрандт.

Він намагався захистити надію, яку нарешті здобув.

Але дружина, яку він мав урятувати, вихопила ліки, що мали врятувати її… і знищила їх.

Навколо стояв солодкий аромат, і збожеволіла дружина стала ще лютішою та кинулася в атаку.

Найняті охоронці й дворецький помітили, що коїться щось лихе, і ледве змогли її втримати. Жінка, що кричала й вишкірювала ікла, зрештою вгамувалася — і, геть знесилена, заснула.

І от ми — в теперішній ситуації.

Так… я розумію: стався напад. Але невже це міг бути звичайний напад?

— …Це був не звичайний напад, — похмуро заперечив Хазал.

Юнак підтвердив мою здогадку. У його голосі звучала тяжкість.

— Імовірно, «так влаштовано», щоб це ставалося, коли поруч опиняється еліксир. Аби не дати їм вилікуватися, — пояснив він.

Той, хто наслав хворобу, наостанок наклав ще одне прокляття, щоб завадити лікуванню.

Хазал сказав, що не чув про такі випадки, але, наскільки йому відомо, для восьмого рівня це цілком можливо. Схоже, восьмий рівень для хвороби прокляття — доволі високий.

Я щиро пошкодував, що той, хто це зробив, уже мертвий. Якби вирішував я, то не вбивав би його. Я б змусив його страждати, ще глибше потопати в болю, не даючи збожеволіти… сповна!

— Моя охорона теж постраждала. Зараз їм надають допомогу в іншому місці, — додав Рембрандт.

Отже, охоронці зараз не можуть допомогти. А юнак із гірким виразом обличчя, що стоїть поруч зі мною, фізично не сильний: утримати її він не зможе.

— Судячи з розповідей охоронців, утримати її можуть лише люди високого рівня, які спільними ударами зможуть її приголомшити. До того ж дружина зовсім не береже власного тіла. Ще кілька таких нападів — і вона може померти, — пояснив Рембрандт.

Тіло, яке вже не мало б рухатися, рухається всупереч її волі — так, що його мусять утримувати одразу кілька дорослих. Не дивно, що воно цього не витримає.

Саме так я мовчки подумав.

Схоже, я не з тих, хто від гніву втрачає над собою владу, — подумав я «десь» у глибині душі. Ненависть і ворожість я все ще відчуваю, але здатен холоднокровно відсунути їх убік.

Ще до того, як прийшов сюди, я помітив: необхідність убити противника вже не викликає в мене внутрішнього спротиву. Такими темпами, схоже, так само буде й тоді, коли противником виявиться людина.

Я ще не до кінця осягнув цю правду, але вже прийняв її.

Високий рівень і спільні оглушливі удари… у мене є кілька кандидатів.

Я й сам знав: тут треба було б покликати Тоа та інших. Або, про всяк випадок, викликати Томое й Міо.

І попри це я вирішив зробити все сам.

Можливо, я не до кінця відсунув свої почуття вбік, і саме вони підштовхнули мене до такого рішення. Усвідомивши, наскільки спокійно можу про це міркувати, я навіть трохи роздратувався на себе.

Я поглянув на пана Рембрандта й дворецького, пана Морріса, тоді написав:

[Я її втримаю. Ходімо.]

Я змусив пана Рембрандта та інших, які вигукували «Це неможливо!», замовкнути, випустивши назовні жагу крові. Ні, не жагу… Це була лють. Я й сам до кінця не розумів.

Я схопив Хазала за комір, притягнув до себе й попросив його будь-що виготовити ще одну порцію еліксиру з інгредієнтів, що залишилися.

Чомусь він не заперечив і побіг у підвал. Якщо не зможе — я віддам йому решту очей, нехай готує з них. У мене є й багато інших інгредієнтів.

Пізніше, коли я його запитав, він із кривою усмішкою сказав: «Я думав, ви мене вб'єте, якщо я заперечу».

Я віддав ліки Рембрандту.

Отже, солодкий запах, який я відчув у коридорі, — це аромат еліксиру.

У підвалі підтримували особливі умови, тому я й не помітив запаху.

Те, що ламає людину й доводить її до межі відчаю, має такий солодкий аромат. Яка гірка насмішка.

Гаразд. Час покінчити з цим мерзенним прокляттям.