Розділ 41 — Визначаю свій шлях

Перекладач і редактор: Näki + Claude

[А тепер швидше дайте їй ліки.]

Я тримав її руки й тулуб ззаду, ідеально знерухомивши дружину, що втратила будь-які ознаки людяності.

Не знаю, якою вона була раніше, але скуйовджене волосся, що звисало пасмами, запалі щоки, налиті кров'ю темно-червоні очі й слина, що стікала з рота, — усе це створювало такий яскравий образ, що вона здавалася мені привидом. Опинись вона посеред юрби зомбі — я не помітив би жодної різниці.

Як же називався той фільм? Головний герой жив із собакою у світі, спустошеному вірусом… Вона схожа на одного із заражених із того фільму.

Примітка перекладача: йдеться про фільм «Я — легенда».

Хоча «привид» теж підійде. Хто б повірив, що колись ця жінка була красунею? (Щоправда, раніше я її не бачив.)

Ноги в неї ще смикалися, але це не заважає напоїти її ліками.

На тлі її нинішнього вигляду навіть моє обличчя здається цілком пристойним.

Думки про це мимоволі підштовхнули мене: коли все закінчиться, може, й справді показати їм своє обличчя.

Зовнішність… здається, тепер такі речі вже не матимуть значення.

Якщо хтось і далі за це чіплятиметься — Томое або Міо зможуть «підправити» їм думки.

До того ж приховування обличчя підривало б довіру до мене.

А якщо я й справді хочу жити як купець, то ховатися — не варіант.

І я вже вирішив узяти на себе «медичний напрямок». Я не хочу більше бачити, як сім'ї втрачають близьких у такій безглуздій ситуації.

Навіть я розумію, що це може бути поспішним рішенням, але мені байдуже.

Саме тому я й вирішив: покажу обличчя. Думаю, побачивши його багато разів, люди звикнуть.

— В-ви справді… першого рівня?

Пан Рембрандт здивовано перепитав. Це й не дивно: «1» — число, нижче навіть за його власний рівень.

[Не зважайте. Зосередьтеся на ліках. Не кажіть, що тепер ви боїтеся, що вас укусять, так?]

— Про таке навіть мови бути не може!

Його шокувало, що я самотужки утримую її, але мої зухвалі слова змусили його діяти. Насправді ж будова її тіла не змінилася — тож цілком природно, що захвати, дієві проти людей, діють і тут.

До того ж моє тіло й так виходить за межі норми. Те, що вона ігнорує власні обмеження, для мене не проблема.

Але сила людської щелепи виявилася більшою, ніж я думав.

А надто в цієї жінки, яка позбулася природних обмежень. Людей, які не є авантюристами, така сила могла б неабияк налякати.

Та чоловік, не боячись зубів, що перетворилися на ікла, просто вилив у її рот увесь еліксир. По його обличчю було видно рішучість: навіть якщо йому відкусять усі пальці, він не зупиниться.

Мабуть, тіло дружини почало реагувати: її пройняли судоми, а багряні очі — символ її божевілля — потроху тьмяніли.

Зовнішність різко не змінилася, зате з тіла ніби пішла сила, а дихання стало рівнішим.

— О, Лізо… Отже, тепер… тепер я знову зможу з тобою поговорити, так? Від самої думки хочеться усміхнутися.

Він раз по раз плакав і осідав на підлогу. Звісно, у такій ситуації я й словом би йому не дорікнув. Чоловік плакав, не соромлячись сліз.

Дворецький, пан Морріс, стояв із кам'яним обличчям, але витирав сльози.

[Ну що ж, з якої доньки почнемо? Думаю, варто першою лікувати ту, що в найгіршому стані.]

Якщо Хазал упорається, у нас буде останній потрібний еліксир. Але зараз ми змушені обирати.

Ну, я чув, як він упевнено заявив, що «процес виготовлення марнотратний», тож думаю, він старається і якось дасть раду.

Не для краси ж у нього тризначний рівень.

— Нгх… В-ви маєте рацію. Вибачте, ще ж нічого не скінчилося. Із доньок найгірше молодшій. Ходімо спершу до неї.

Він намагався опанувати себе, але обличчя досі червоніло від сліз. Будь ласка, витріть уже носа, красеню середніх літ.

[Зрозумів.]

Ми ще трохи пройшли коридором.

Схоже, донька була не в кімнаті поруч.

Авжеж.

Адже якби тієї миті, коли розбилися ліки, напали всі троє, пана Рембрандта вже не було б серед живих.

Схоже, радіус, у якому вони «відчувають» еліксир, не надто великий.

— Вона тут.

Сказавши це, пан Рембрандт показав на двері в глибині коридору.

[Зрозуміло. Я зайду першим. Дайте, будь ласка, ключ.]

— В-ви впораєтеся?

Хоч він бачив це на власні очі, все одно спитав із тривогою.

[Без проблем. Коли знерухомлю її, я подам вам сигнал світловою магією. Але…]

Я навмисно обірвав фразу, створюючи напруження.

Вони обоє ковтнули слину.

[Якщо я випадково торкнуся її грудей чи сідниць, не сердьтеся, тату.]

— ?!?!

Вони явно розгубилися: переглянулися й нерішуче замахали руками, скоса поглядаючи на мене.

Занадто напружуватися — теж погано~. Сподіваюся, він сприйме це як жарт.

— Як би це сказати…

— Ото вже цабе…

— Так. Людина він неабияка.

Я не вловив тих слів, якими вони обмінялися з гіркою усмішкою.

«Клац» — і двері відчинилися.

Хм, її немає на ліжку.

У темряві було тихо.

Зі спокійним обличчям я розгорнув зону пошуку.

Ось вона.

Вона була в моїй сліпій зоні. Не знаю, як їй це вдалося, але, поки я дивився на ліжко, вона була ліворуч під стелею: вчепилася в той кут і не зводила з мене очей. Ти що, мавпа? Людина-павук?

Навмисно підставивши їй спину, я зробив кілька кроків.

І тоді вона стрибнула на мене. Схоже, на мені ще лишився запах еліксиру. У такому разі це можна назвати «помірним» невезінням.

Бо для неї я — перешкода.

Її стан був кращий, ніж у дружини, але низький зріст і спритність робили її шаленою й лютою. Витривалість теж була вищою.

До останньої треба буде підготуватися ще краще.

Не повертаючись до неї обличчям, я схопив ліву руку дівчинки, яка кинулася на мене.

Розвернувшись їй за спину, я перехопив і праву руку. Ще раз змістив корпус — і тепер міг утримувати обидві її руки однією своєю. У такій позиції, хоч би скільки разів вона пробувала мене вкусити, я встигну ухилитися. Якщо бути уважним, вистачить і легкого руху. Можна діяти спокійно.

Вільною рукою я притис її голову й забрав свободу рухів. Гаразд. Є.

Переплів її ноги зсередини… готово.

Сівши зверху, я повністю заблокував її рухи.

У цій позиції я подав сигнал світловою магією.

Почулися кроки, і в кімнату зайшли пан Рембрандт і дворецький, пан Морріс.

[Будь ласка, швидше дайте їй випити еліксир.]

Побачивши ліки, вона знову спробувала шаленіти. Я притиснув її, забравши всю силу, і підганяв їх.

Краще, щоб вона отримала якомога менше ушкоджень.

— Дякую вам. Я справді… щиро вам дякую!

Після цього її дихання, як і в дружини, стало рівним. Відпустивши, я відніс її назад на ліжко.

Потім до кімнати зайшли кілька служниць і взялися доглядати дівчину та прибирати.

Ясно… я про це не подумав. Може, це дворецький такий уважний, а може — пан Рембрандт.

І тут пролунали грубі, різкі кроки.

— Ха… ха…! Пане Райдо, мені якось вдалося виготовити ще одну порцію! Інгредієнтом став сам еліксир, витвір цього Хазала… А?!

Ти ідіот?!

Як можна знову спіткнутися?!

Відстань надто велика — я б не встиг підстрахувати! До того ж я зараз… у приємній компанії цієї юної пані!

Та я дарма хвилювався.

Спритним рухом пан Морріс зумів урятувати ліки.

Хочеться мати по такому Моррісу в кожному домі. Ба більше, я вже всерйоз захотів, щоб він переїхав до Асори. Ось кого я хотів би мати за радника з питань здорового глузду!

А ти, Хазале. Сьогоднішня вечеря — за твій рахунок. Неважливо, смачно чи ні — я з'їм усе до крихти! Звісно, після того як дам тобі в обличчя!

— За те диво, яке сьогодні сталося з нами, дякую вам. О Богине, дякую!

Тільки не дякуйте тій конкретній. У мене від цього руки опускаються.

У душі я щиро заперечив проти цієї молитви пана Рембрандта.

Старша донька була швидшою й сильнішою за молодшу, але для мене особливої різниці не було.

Проблема лише в тому, чи подіє еліксир, зроблений із решти інгредієнтів. Але Хазал сказав, що ретельно звірив склад, тож я вирішив йому повірити.

Радше важким було інше: дівчина ще зберігала дещицю розуму й, наче борючись із мерехтливим світлом у власних очах, нападала на мене та раз по раз повторювала: «Тікай!» Саме це далося моєму серцю найважче.

Я й так знав, що вона мене не зрозуміє, та все одно сказав: «Усе добре. Я прийшов тебе врятувати. Трохи потерпи».

Опанувавши себе, я покликав пана Рембрандта, щоб той напоїв доньку ліками.

Фух~

Поклавши дівчину на ліжко, я мимоволі глибоко вдихнув. Я зробив велику справу — тож маю право на це.

— Як би це сказати… Пане Райдо, на мою думку, ставши купцем, ви зовсім нехтуєте власними здібностями.

Юнак сказав неймовірно грубу річ, яка зовсім не пасувала його віку.

Ба більше, пан Рембрандт і пан Морріс теж із ним погодилися!

— Це була майстерна техніка утримання. Думаю, «рівень 1» — якась помилка.

— Мені здається, вам більше пасує бути авантюристом.

Я ж уже вирішив старатися як купець. Ви ж мій старший колега — не кажіть такого!

— Мене тренують мої послідовниці, от і все.

— А, якщо так, то зрозуміло. Адже…

Гей, Хазале. Ти вже наробив помилок одну за одною, тож годі.

Я тобі ще влаштую урок тактовності — мовою кулаків!

— Обидві ваші послідовниці мають рівень понад тисячу! — бовкнув Хазал.

Чорт забирай!!

Безмозкий Хачібе… ну що ти наробив?

Дивлячись на двох людей, що заціпеніли від цих слів, я підняв очі до неба й зітхнув у розпачі. Навчися хоча б відрізняти те, що можна казати, від того, що не можна…