Розділ 42 — З… ло?

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Після недоречної заяви Хазала мене засипали запитаннями, але я лише усміхнувся й удав, ніби нічого не чув. Вони сказали, що подякують мені згодом, і на тому я залишив маєток.

Звісно, перш ніж піти, я тричі стукнув Хазала й добряче його вилаяв. Поки він перебільшено хитався від ударів, я змусив його мене почастувати.

Рембрандт запропонував мені бодай залишитися на вечерю, але я ввічливо відмовився (бо хотів іще подошкуляти цьому Хазалові).

Чорт… Через його ідіотизм я навіть запам'ятав його ім'я!

Ну, я ж урятував життя його родині. Пан Рембрандт, мабуть, приховає рівень моїх послідовниць так само, як приховує рівень свого дворецького.

До вечора було ще далеко, тож я вирішив поки що попрощатися.

Заодно я поспіхом покликав Міо й Томое. Не знаю, наскільки вдасться це приховати, але вирішив спершу зайти до Гільдії купців, а вже потім реєструватися в Гільдії авантюристів.

Так я думав, але…

— Помри!

Щойно пролунало це слово, у мене під ногами з'явилося те, що явно було магічною формацією. Причому лише піді мною й Томое. Чому ж ціллю не обрали тільки Міо?

Само собою, я не хотів підставлятися під те, чого не знаю.

Тож тієї ж миті, як з'явилася формація, я відскочив і ухилився. На щастя, вона не вміла переслідувати ціль.

А от Томое стояла у формації, наче їй байдуже. Чому?

Коли формація активувалася, я не відчув жодної арії. Невже існує ще невідома мені магічна формула? Техніка, що стирає сліди арії. Хотів би я її знати.

Власник голосу був досить далеко. А ще хтось, закутаний у сірий плащ, виробляв руками складні рухи. Може, арію можна творити й руками? Принаймні я зумів визначити його місце за самими ознаками присутності. Отже, мої вміння поліпшуються.

Хай там як, жести того, хто був у плащі, справді щось активували. Там, де я щойно стояв, і просто під ногами Томое здійнялися величезні стовпи полум'я. Навіть здалеку я відчув страшенний жар.

Височезний стовп вогню обпалював Томое!

— Хмф!

Вона недбало змахнула полум'я лівою рукою — і те миттю зникло. Отже, вона просто перевіряла потужність закляття! Яка ж войовнича старша сестриця.

(Ти просто ухиляйся.)

(Та ні, треба ж з'ясувати, на що здатен убивця. Такий напад одразу після того, як ви нас покликали… Як приємно! Як і слід було сподіватися від Ваки: ви розумієте мої бажання.)

Повертаєшся після того, як урятував людей, — і на тебе одразу нападають. Звісно, класичний сюжетний хід, але…

Нападників… один, два, три, чотири… гей-гей, це що, їх забагато?!

На очі потрапили лише двоє: худорлявий чоловік, який крикнув «Помри!», та постать у сірому плащі біля невеликого гаю.

Але коли я розгорнув «Сакай», виявилося, що довкола причаїлася ціла купа людей. Загалом їх, мабуть, близько двадцяти.

Це через пана Рембрандта? Чи через мене?

Я ж не пригадую, щоб комусь так дошкулив. Спільники демонів, яких я здолав біля брами, не повинні знати, що це був я. А з тих, хто вцілів у Дзенно, до Ціґе ще ніхто не мав би дістатися.

Хм-м. Не знаю.

Якщо це через пана Рембрандта, я їм улаштую добрячого прочухана. Хай навіть вони не організатори — позбудуся кожного паростка зла. Як на мене, худорлявий має досить крутий вигляд, але в цьому світі він звичайнісінький бандюга.

Я подивився на цього базіку — навіть до другого сорту йому було далеко.

— То ти ухилився? І навіть подряпини немає. Тц. Іще один сильний, як ота чорнява.

Тобто вони знають силу Міо, так?

— Гей, чорнява сестрице! Постій трохи осторонь і подивися, гаразд? Обіцяю, тебе й пальцем не зачепимо.

Ми мовчали, а чоловік говорив далі. З його манери було видно, що він не квапиться й поки не панікує. То він десь бачив Міо в бою чи знає про неї лише з поверхових чуток?

Намагаючись не викликати підозр, я зустрівся поглядом із Міо й очима попросив її прийняти його пропозицію. Поруч зі мною була Томое, до того ж просив я сам, тож Міо погодилася, не виказавши жодного невдоволення.

— …І я маю робити це безплатно?

— О, ти швидко збагнула. Ні, ось що: дам тобі десять золотих.

— Гаразд. Удам, ніби нічого не бачила.

— Ах ти ж Міо!

Томое обурилася й потягнулася схопити Міо. Звісно, це була вистава: я вже давно відчував, як Томое переповнює радість.

Легенько відбивши руку Томое, Міо відступила й стала в позу стороннього спостерігача.

— Дякую. Золото хочеш зараз?

— Можна й пізніше. Головне, дивись, щоб вас не відлупцювали. Не хочу потім прибирати за вами.

— А ти слушно кажеш. Мені подобається твій підхід, сестрице. Вибачте, хлопці, такий уже світ.

Чоловік розсміявся й знову повернувся до нас. Мабуть, рівень у нього чималий, раз він досі виглядає таким спокійним.

Хоча насправді він звичайна дрібнота. Якби був по-справжньому сильним, уже відчув би щось, поглянувши на Томое й Міо. Інстинкту розпізнавати силу в нього, очевидно, бракує.

…

— Із такими покидьками, як ви, я сама впораюся!

Я й далі мовчав, а Томое просто палала бойовим запалом.

Немов за сигналом, приховані нападники почали виходити зі своїх схованок. Декотрі залишалися далеко й готувалися атакувати — певно, лучники чи маги. Цікаво, чим скінчиться ця хаотична сутичка.

— Якби ти не зв'язався з Рембрандтом, то залишився б живий! ХАПАЙТЕ ЙОГО!

От і вирішено. Влаштуємо їм добрячого прочухана.

Вони сунули цілим натовпом, але сили були настільки нерівні на мою користь, що я зовсім не боявся їхньої зброї. Якби я розгорнув захист на повну, то, мабуть, навіть мечі об нього ламалися б.

Але Томое не рухалася. Не було відчуття, що вона збирається парирувати чи атакувати.

(Гей, Томое, берися вже до справи!)

(Але, Вако… Без належного сигналу якось не годиться…)

Хоч тільки в неї було щось, що можна назвати зброєю, моя служниця навіть не вихоплювала її з піхов і говорила щось незрозуміле.

Який ще «сигнал»?

(Хіба не буде видовищніше, якщо ви скажете це словами?) — передала Томое думковим зв'язком і потай висловила своє бажання.

Ось її слова:

(Ну ж бо, Вако! Знаєте, те саме: «Іди провчи їх!» Без цього початкового наказу щось не так. Я ж усім серцем чекаю на нього, розумієте?)

Через це я ледь не пропустив одного з ударів.

Я навмисне ухилявся з великим запасом, щоб приховати справжню силу. А тут мене застали зненацька, і я ледь устиг відскочити.

(То-Томое…)

(Так!!)

(Іди… провчи їх…)

(ТАК!!!!!)

Мій запал умить згас~. Який сором~. Так, гляди, і настане день, коли «Іди провчи їх!» злітатиме з моїх вуст як щось звичайнісіньке.

— Буґя!

Водночас із відповіддю Томое завдала тильного удару кулаком схожому на розбійника чоловікові з кинджалом і настовбурченим волоссям. Вочевидь, вона стрималася: його відкинуло далеко, але не на смерть.

Якби вдарила на повну силу, голова б у нього луснула — «ПАХ!» Молодець, Томое.

Томое гамселила всіх підряд кулаками й ногами, а то й просто жбурляла геть. Хай нападник кидався на неї чи на мене — вона перехоплювала кожного.

Ой лишенько, геть піддалася запалу. Заявила, що вона, мовляв, Каку, — і справді б'ється голіруч.

Та мені теж не годиться просто стояти осторонь. Віддалившись від Томое, я помітив дівчину з одноручним мечем, яка опинилася просто переді мною.

Ось вона йде!

Як я й передбачав, дівчина кинулася на мене. Незвичайний меч: мабуть, задля зручності колючих ударів вістря заточене з обох боків, а все інше лезо — лише з одного.

У світі, де переважають мечі західного зразка, здебільшого двосічні, таку односічну зброю побачиш нечасто. Вістря нагадує наконечник списа, заточений з обох боків.

До того ж засмагла шкіра дівчини аж дихала здоров'ям, а м'язи не випиналися горою. Живіт — життєво важливе місце, проте він був відкритий, і я бачив кубики преса; краса цих м'язів мимоволі прикувала мою увагу. Та чи не краще тобі було б орудувати дворучним мечем або сокирою?

Може, рубонути її ребром долоні по загривку? Та поки я вагався, між нами промайнула тінь.

Гей, Томое! Скільки ж людей ти збираєшся побити?

Ні, її погляд був прикутий до зброї.

Що, зацікавив меч? У тебе з'явилася звичка Бенкея збирати зброю переможених? На вигляд трохи схоже, та це ж не Карасума, знаєш!

Примітка перекладача: Бенкей — легендарний японський воїн-монах, за переказом, відбирав мечі в переможених супротивників. Карасума — схоже, відсилання до старовинного японського меча Коґарасумару (小烏丸, «Вороненя»), у якого вістря заточене з обох боків, а решта клинка — лише з одного.

Що ж, якщо Томое хоче мене прикрити, заперечувати не стану. Я знову ухилився й вислизнув убік.

Мабуть, вони боялися зачепити своїх, тому здалеку майже не атакували. А зблизька на нас насідали щонайбільше по двоє.

Намагатися оточити когось удвох та ще й дозволяти противникові керувати вашими рухами… Який жалюгідний рівень!

Із усіх нападників та дівчина діяла найрозумніше: намагалася зламати мій ритм і вдарити, щойно я відкриюся.

Я думав на якийсь час помінятися з Томое, але…

— Що це в тебе з одягом?

Дівчина завдала удару знизу вгору.

У відповідь Томое вгатила їй обертовим ударом ногою в голову. Як узагалі можна так високо задирати ногу в кімоно?!

І звідки в неї така бездоганна техніка? Томое, навчиш мене основ карате?!

— !!

Вродлива засмагла дівчина з виразними м'язами на якусь мить ніби всміхнулася Томое, погляд її згас — і вона звалилася додолу. Не знаю, куди припав удар — у голову чи шию, але влучила Томое чисто. Іншого результату й не варто було чекати.

— Нарешті я здобула меч, яким можна бити тупим боком! — радісно вигукнула Томое.

То ти заради цього втрутилася?! Хоч для годиться спитала б: «Вако, з вами все гаразд?!»

«Дзень!»

Томое тримала меч так, щоб удар припав просто в живіт.

«Хрясь!»

«БАБАХ!»

«Шурх-х!»

— Аґя-я?!

— Хія-я!!

— Хідебу!

Останній, схоже, второпав, що вона просто бавиться. Але біль вони відчували такий, що хоч помирай.

Плечі вгиналися, кістки ламалися. Людські плечі ж не гумові.

Ніхто не встигав ухилитися навіть від відносно повільних помахів довгого меча Томое.

Точніше, вона напрочуд добре навчилася поводитися з мечем. Невже потай тренувалася? Я й так звалив на неї стільки справ, а вона, виявляється, має купу вільного часу. Доведеться потім серйозно з нею ПОГОВОРИТИ.

— ҐЯ!

— АУ!

— Аґяп!

Ага, останній знову був непоганий.

Далекі крики долинали від людей, яких Томое із задоволенням гамселила тупим боком меча. Покидана зброя свідчила про ці удари.

Вона била по руках і ногах. Від таких ударів кінцівки могли просто відлетіти — добре, що цього не сталося.

— В-ви…

На обличчі худорлявого нарешті з'явилася тривога.

Тільки це він і сказав, а тоді приєднався до ще одного мага й відійшов від нас подалі.

— Що таке? Уже скінчилося? — здивувалася Томое.

…

Тепер, коли я замислився, то зрозумів: за весь цей час я так нічого й не сказав уголос. І навіть не написав жодного слова.

Я ж усе-таки книжковий хлопець, тому десь у душі вважаю, що мовчазність — не вада. Угу, мовчання — золото.

— Гей, сестрице! Не хочеш перейти на наш бік? Допоможи нам, прошу!

Він просить допомоги в Міо. Ой, як же жалюгідно!

— Нізащо.

— А як же золото?!

— Не обов'язково брати його у вас живих. Можу забрати з кишень, коли ви помрете.

— Ґех?!

То подав голос чоловік у плащі. Ага, виходить, обидва — чоловіки.

— Та за кого ти мене маєш?! Я авантюрист номер один у Ціґе, ранг S, рівень 201! Сам Лайм Латте, чуєш?!

Ім'я йому геть не пасує. Лайм Латте, каже… Фе.

Але номер один у Ціґе, значить.

Я отримав звіт, ще коли був у Дзенно.

Невже так заведено, що номер один у гільдії — завжди дурень і негідник?

Інший мовчить. Може, шукає шлях утечі. Руки в нього тремтять.

— Я-я благаю тебе, священний коню восьмого при-придворного рангу. Залиш тут свої сліди й перенеси мене звідси…

Е? Арія спільною мовою? І так можна?!

— Ах ти ж негіднику! Утекти надумав?!

— Схоже на магію телепортації, Вако.

— Зрозуміло~

Ага, здається, я вперше за всю сутичку справді подав голос.

Я рвонув до того, хто, цокаючи зубами, читав арію.

— Оан-панчі! — вигукнув я.

Поясню, що таке «Оан-панчі»…

Збоку це виглядає як потужний ефектний удар, від якого супротивник летить шкереберть. Насправді ж це гарантована перемога без убивства: болить страшенно, проте смертельних поранень немає.

У цій техніці поєднано контроль над лютою, неймовірно потужною магічною силою та прийоми джиу-джитсу. Початково вона народилася з мого бажання вберегти життя мешканців Асори, які тренувалися разом зі мною. Воїни, що допомагали мені тренуватися, сповнені страху й образи (га?), зустрічали цей кулак, після якого лишалася рівно одна одиниця здоров'я. І, як підказують мої дані…

— Тама, е? Буґґюрууруурооо?!!!!

Чоловіка в плащі відкинуло так далеко, що він проковзнув по землі, залишаючи по собі димний слід. Після цього більше не ворухнувся.

— О! Чудово! — захопилася Томое.

… «Ступор»

Худорлявий стояв із роззявленим ротом, дивлячись на нерухомого товариша в плащі.

— Залишився тільки ти. Тихенько здавайся! — наказала Томое.

— Не жартуй зі мною!

— Хо!!

— На!!

— Тей!

— Та ну не може бути?!

— Хоря! — вигукнула Томое.

— Ку?! Кров із носа!! Недооцінюєш ме-…

— Сей! — відгукнулася Томое.

— Хе-е… Я… небо… га?

— Хмф! — пирхнула Томое.

— А-а-а! Я все зроблю, тільки пощадіть мене!

Ем…

Томое навіть перейшла на старовинний урочистий тон, а худорлявий тим часом кинувся на неї з кинджалом і несамовито замахав зброєю. Вільною рукою Томое схопила лезо просто голою долонею.

І з легким вигуком зламала кинджал. А тоді коротким ударом влучила чоловікові просто в обличчя.

Чоловік і далі опирався, тож Томое кидком у дусі «ну все, відчепися» пожбурила його геть.

А коли чоловік опинився горілиць, вона відібрала в нього кинджал і встромила поряд із ним — тоді він нарешті здався. Ось як усе було.

Т-ти ж просто неймовірно слабкий~!

— Вако, хочете ще щось у нього запитати? — звернулася Томое.

[Чому ви напали на нас?]

— П-пишете?! Н-ні, у цьому немає нічого дивного! Чудово! Ви питаєте про причину? Так, звісно, про причину!

Відчувши лють Томое, чоловік миттєво почав відповідати.

Ось що він розповів.

Схоже, через розширення Компанії Рембрандта різко поменшало доручень для авантюристів низьких рівнів — на перевезення вантажів і збирання матеріалів.

Для сильних це означало лише втрату дрібного заробітку. А ось для слабших — питання життя й смерті.

…Авантюристи, які навіть за місто як слід вийти не можуть, — чим вони взагалі живуть? Чи не краще покинути цю справу й пошукати іншу роботу? Не мені таке казати, але якщо доручень немає, то йди полюй на мамоно й заробляй. Як на мене, саме це й робить авантюриста авантюристом.

Тоді дехто почав збиватися в групи й покидати місто. А коли прийшла зима, кілька людей навіть загинули. Чесно, мені здається, ви самі винні, що до такого дійшло. Ви ж, зрештою, не коники-стрибунці.

Примітка перекладача: схоже, натяк на байку про мурашку й безтурботного коника (в українській традиції — «Коник-стрибунець» Леоніда Глібова): коник ціле літо співав і танцював, а взимку лишився без притулку й харчів.

А навесні вони задумали помсту, спланували її й утілили. Але щоб помстою стала хвороба прокляття… Ц-це вже занадто похмуро.

Схоже, для них це було чимось на кшталт кари небесної — своєрідною роботою. Тож і той, хто наслав прокляття, коли його схопили, не розповів нічого навіть на смертному одрі.

У певному сенсі це була образа частини авантюристів.

Ось чому ніхто не брався за доручення на Рубінове Око. Виходить, мене взяли на приціл іще до того, як я прийняв це доручення.

А найвищий за рангом у Ціґе, Лайм, головний натхненник цієї помсти, теж узяв участь у нападі.

Що це взагалі таке?

[І все-таки вас зовсім не мучило сумління, коли ви насилали таке прокляття?]

— Яке ще «таке»? То було звичайне прокляття сну, щоб вони спали, мов колоди, кілька років! Щоправда, я чув, що вони зробили щось, аби його не можна було зняти завчасно…

А?

[Що ти таке кажеш? На родину пана Рембрандта наклали прокляття восьмого рівня, від якого неодмінно помирають!]

— Га?!

— Прикидаєшся дурником, негіднику?! — обурилася Томое.

Томое взялася за кинджал, устромлений поряд із ним.

— Я-я не брешу!

Судячи з його обличчя, він говорив серйозно. Поглядом я попросив Томое перевірити його спогади. Вона кивнула, і я мовчки зачекав.

— Яке там убивство?! Ми лише хотіли, щоб той Рембрандт відчув біль за те, що відібрав місце, де зростають молоді авантюристи!

— Вако, він не бреше, — підтвердила Томое.

Схоже, вона змогла зазирнути в його спогади. Тоді більше питань немає.

Та де ж усе пішло шкереберть? Схоже, тут сталося якесь непорозуміння… Ну, ніхто ж не помер (мабуть), тож усе не так погано, правда?

Не скажу, що всі проблеми зникли, але принаймні одну загадку ми розв'язали.

[Розумію. Добре, поки цього достатньо.]

— Отже, ти мене відпускаєш?

[Так. Можеш іти й підлікувати тих, хто тут лежить.]

На мені маска, тож із мого обличчя він однаково не прочитає справжніх намірів.

— Добре! Вибач!

Так і має бути.

Та щойно чоловік звівся на ноги, його миттєво схопили за руку.

— Щ-що таке, чорнява сестрице?..

То була Міо, яка непомітно повернулася до мене.

— Гроші.

— А, гроші, звісно… Га?

Міо вихопила в нього гаманець і витрусила всі монети до останньої.

Хоча він говорив про 10 золотих.

— Е-е, що це взагалі відбувається?..

— Ось.

Міо повернула йому порожній гаманець.

— Ні-ні-ні! Це ж забагато, сестрице!

— Відсотки.

— В-відсотки?!

— Саме так, відсотки.

— …Це вже занадто.

Серйозно.

— ВІД-СОТ-КИ! — відрізала Міо.

— Т-так, гаразд…

Вона просто залякала його силою. Ох і страшна ж дівчина, ця Міо. Та цього Лайма навіть трохи шкода. Зважаючи на його обставини, допоможу йому трішки.

[Кинджал, який моя послідовниця зламала, здається, був доволі цінний. Пізніше я відшкодую збитки, тож, будь ласка, вибач нам.]

— Е, справді?

Без сумніву, то був зачарований кинджал. Я підняв із землі його уламки й кивнув чоловікові.

[Я залишу в гільдії повідомлення від імені Райдо. Перепрошую за клопіт. А тепер нам час іти.]

— Та не треба так перейматися, Вако~ — проспівала Міо.

— Вако, зачекайте на мене~ — покликала Томое.

Схоже, Томое взяла приклад із Міо й теж заходилася обшукувати кишені побитих нападників. Я поспіхом пішов геть, щоб вона нарешті припинила.

От халепа! Якщо ми й далі так чинитимемо, то самі станемо придорожніми розбійниками!