Розділ 46 — Світ Макото

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— М-м-м… Як же добре!

Отже.

Потягуюся й глибоко вдихаю свіже лісове повітря.

Тримаючи лук однією рукою, дивлюся на власноруч зроблену мішень. До неї приблизно сто п'ятдесят метрів. Я навмисне поставив її серед дерев, де її важко розгледіти, тому відстань зробив не надто великою.

Стільки перешкод я залишив навмисно, бо хочу потренуватися з луком на той випадок, коли ми опинимося десь за містом. Цього мене навчила вчителька. Якщо подумати, вона постійно змушувала мене зважати на обставини й вимоги. Аж ностальгія бере.

Сідаю.

Ах… Немає нічого кращого за цю мить.

Думки поступово стихають. Влучити в центр. Зосередитися лише на цьому. А потім — розширити власну свідомість.

Перетворити саме своє існування на все, що лежить на шляху до цілі.

Я, лук, мішень, перешкоди, а ще листя й гілки — зібрати все це в єдине «я» й наново вибудувати образ перед собою.

Тепер я здатен уявити навіть траєкторію, якою стріла полетить аж до цілі. Щоправда, коли я розповідав про це друзям, ті тільки й казали, що це звучить як у якійсь телепередачі!

Мовчки підводжуся, беру лук напоготові й накладаю стрілу. Для мене цей рух давно став бездоганно відпрацьованим — я повторював його тисячі разів.

Стати здоровішим, сильнішим, вправнішим. Саме мета допомагає людині змінитися.

Мабуть, не перебільшу, якщо скажу, що провів із луком більшу частину життя. Мої сестри також займалися бойовими мистецтвами, але приділяли їм значно менше часу. І причина була не лише в тому, що я народився слабшим за інших, хоча це теж багато важило.

Зрештою мені вдалося зміцнити своє кволе тіло, а стрільба мала таку принаду, що я віддався їй цілком. Рідні за мене хвилювалися, але мені самому це анітрохи не було тяжко.

Коли я вперше стріляв в Асорі, то не стримав сили й розніс мішень ущент. Досі пам'ятаю.

Тепер уже навчився правильно дозувати силу.

Коли всі елементи зійшлися воєдино, уявний постріл був завершений. Образ стріли, що наскрізь пробиває мішень, неодмінно стане дійсністю.

— Фу-у-ух…

Увесь зібраний усередині запал виходить із мене разом із видихом.

Стріла встромляється в мішень, неначе її туди притягнуло.

Раз за разом.

Давно не випадала нагода отак спокійно попрактикуватися, тож я випускаю ще кілька стріл.

І зовсім не втомлююся. Чи то завдяки своєму надлюдському тілу, чи то тому, що займаюся улюбленою справою — стрільбою з лука.

— І мішень не розлетілася. Хм, добре.

Приємно відчувати піт, що стікає чолом.

Не знаю, як це влаштовано, але підіймаю голову й дивлюся на всіяне зорями нічне небо. Не розумію, чи Асора — окремий створений вимір, чи взагалі інший світ. Що це за місце таке?

Якщо тут є небо й зорі, чи існує тут і власний усесвіт? Якщо так, то це всесвіт нинішнього світу, мого колишнього чи якийсь третій, не пов'язаний із жодним із них?

— Вако.

«Здриг!»

Невже я знову схибив?

Чому, щойно беруся за лук, я стаю таким беззахисним?!

Може, варто «зосереджуватися» не на самій лінії, що з'єднує мене з ціллю, а на тому, що оточує цю лінію?

Але як це зробити? …Спробую поєднати з цим «Сакай». Я нічого не маю проти чесних проб і помилок.

Ой, так не годиться.

Гаразд, хто це цього разу?

— Томое. А, і Міо теж.

Може, через те, що голова зараз особливо ясна, я відразу помічаю: обидві рухаються якось нервово. Сталося щось термінове?

А Міо, здається, от-от розплачеться. Чому?

— Вако… Це щойно було ваше тренування зі стрільби з лука?

Обличчя Томое стало серйозним. Ні, радше аж покірним.

— …Так, саме тренування. А що? Ви обидві якісь напружені.

— Ви хочете сказати, що весь цей час тренувалися саме так, Вако?!

По щоці Томое скотилася крапля поту.

Що таке? Що, в біса, коїться? Міо вже тремтить!

Та й узагалі… Гей! Чому ти раптом кинулася мені на шию, Міо?!

— Уо?! Що взагалі відбувається?!

— Вако-о! Ви живі! Ви справді живі, так?!

Міо тулилася до мене всім тілом, наче перевіряла, чи я цілий і неушкоджений.

Невже ворожий наліт?!

— Гей, Томое! Тільки не кажи, що це ворожий наліт!

— …Ні. Вибачте за безцеремонність. Ми щойно спостерігали за вашим тренуванням, хоча прийшли вже посеред нього.

— Га? І що?

Я взагалі не розумію ситуації.

— Та «зосередженість», якої ви досягаєте перед пострілом… Не впевнена, чи правильно її так називати. Я про той момент, коли ви сидите.

— Ага?

— Ваша присутність раптом почала слабшати, Вако. Наче ви злилися з усім довкола.

— Ага…

І що з того?

— Яке ще «ага»?! Це означає… означає, що ваша свідомість померла, Вако!

Почувши моє «ага», Томое закричала з неймовірною силою. Та я ж щодня практикую це вже понад десять років! Чому від цього я маю померти?!

— Е? З якого дива я мав би померти?

— Зупинити свою свідомість і розсіяти її здатна лише мертва людина або та, що перебуває на межі смерті!

— С-серйозно?

І що мені тепер сказати? Хай я й сам до цього дійшов, але це мій звичний спосіб зосереджуватися.

— Вако… Ви раптом зникли з бенкету. Ми нишком пішли вас шукати, аж тут ваша присутність почала слабшати, а тоді наче розтанула й зовсім зникла!

Міо вже ридала, і сльози котилися без упину.

Ох… Міо плаче.

Я… мабуть, справді зробив щось недобре?

— Е-е… Вибачте, що пішов із бенкету раніше. Але я так роблю вже багато років. Це щось на зразок перевірки власної стрільби, спосіб заспокоїтися. Вам немає про що хвилюватися…

— …Вако, ви сказали, що лише зосереджувалися. Що це означає? Ви називаєте розсіювання свідомості «зосередженням»?!

Розлючена Томое запитала мене, притиснувши долоню до чола. Скроні в неї пульсували, аж виступили жили.

Що? Хай я й змусив їх хвилюватися, але хіба через таке можна аж так розгніватися?

— Так. Спершу я заспокоюю думки, звільняю свідомість, розширюю її аж до мішені, а коли зводжу мішень, лук і самого себе в одне…

— Вако!

— Та я ще не закінчив!

— Тобто ви розсіяли свідомість аж до цілі, а потім зібрали себе наново?!

— Я ж саме це й пояснюю!

Хоча я радше «випускаю» її вперед, а не просто розсіюю…

— …Ва-Вако. Я розгадала кілька недавніх загадок.

Вона зненацька змінила тему.

— Що там цього разу?

— Усьому причиною ваші вправи з луком, Вако. Ви називаєте це стрільбою з лука, так? Саме в цьому річ.

— Про що ти?

Що, раптом настав час великого детектива?

— Про зростання вашої магічної сили. Насправді такого не мало б бути. Адже в неї є верхня межа — вона, по суті, незмінна. Хоч як завзято тренуйся, вище звичайного рівня вона не підніметься, та й з віком не зростає.

Томое, яка досі стояла, схиливши голову й приклавши долоню до чола, пильно подивилася на мене. Наче кадр-вставка з «Персони 4».

Примітка перекладача: «Персона 4» — японська рольова відеогра (2008); у її боях під час ефектних прийомів на екран на мить вривається крупний план персонажа.

— Але того дня, коли ви уклали пакт із Міо, ваша магічна сила вже не йшла ні в яке порівняння з тією, яку ви мали, коли укладали пакт зі мною. А згодом сама її «верхня межа» почала зростати з шаленою швидкістю.

— Може, ти просто неправильно виміряла?

— Виключено. Я відстежую вашу магічну силу від самого укладення нашого пакту. Та й зараз Драупніри наповнюються нею й червоніють дедалі швидше.

Гм… Це правда. Персні справді стали швидше набирати червоного кольору. Я думав, що якийсь окремий випадок спричинив таку зміну.

— І ще дещо, Вако…

— Що?

— Щойно Асора знову збільшилася.

— ГА?!

І таку важливу новину ти повідомляєш отак між іншим?! Я ж просив тебе розібратися ще минулого разу, а ти сказала, що причина невідома!

— Вам, мабуть, буде важко повірити, але ваше особливе зосередження щойно подвоїло запас вашої магічної сили.

— ПОДВОЇЛО?!

— З нашого погляду те, що ви робите, майже самогубство. Але для вас це звична справа. Тому ми трохи спостерігали, не втручаючись, і тепер упевнені у висновку.

— Та з якого дива я мав би загинути від звичайного зосередження?!

— Ви розсіюєте свідомість, а потім збираєте її докупи — і майже одночасно Асора збільшується. Поки ми спостерігали, це сталося приблизно п'ять разів. А до того такого давно не було.

— Хочеш сказати, знову з'явилася річка чи гора?!

— Ні, Асора просто розширилася. А зміни її рельєфу, найімовірніше, відбуватимуться, коли ви укладатимете пакт із новим слугою.

— …Слухай, ти серйозно? Виходить, тепер я навіть не можу спокійно стріляти з лука?

— Під час справжнього бою ви не входите в такий глибокий стан зосередження, правильно? Насправді в бою жодного приросту ми не помічали.

— Тобто спусковий гачок — спокійна стрільба з лука. Та навіть так — морока.

— Над цим ми ще подумаємо. Але найбільша проблема — збільшення вашого запасу магічної сили.

— Га?

Є щось гірше, ніж те, що Асора збільшується? Запас магічної сили?

— Із вашим теперішнім запасом сили ви запросто можете укласти пакти хоч із цілою горою істот нашого рівня. А коли укладали пакт зі мною, ви витратили на це майже половину всієї магічної сили.

Е…

— Слухайте уважно, Вако. Ваш нинішній запас магічної сили можна порівняти хіба що з…

Е-е-е…

— …Імовірно, із запасом самої Богині. Ні, цілком можливо, що незабаром ви навіть перевершите її.

ЕЕЕ?!

Магічна сила рівня Бага?! Що це взагалі означає?! Виходить, у мене стільки сили, що я можу зрівнятися з божеством?!

Тоді приховувати її стане ще важче! Мій тягар іще поважчає!

А-а-а! Це вже не той випадок, коли можна просто сховати обличчя під маскою! Я й так нарешті змирився з думкою, що доведеться її зняти, а тепер ось новий клопіт!

— У будь-якому разі вам слід стримувати свою силу. Раджу щодня змінювати Драупніри. Я накажу гномам насамперед зайнятися потрібним спорядженням.

А в найгіршому разі, за її словами, вона попросить їх насамперед виготовити спорядження з функцією поглинання.

— Але… як до такого взагалі дійшло?

— Найімовірніше, причина в розсіюванні свідомості та її наступному відновленні. Коли ви це робите, Вако, то наче помираєте й одразу народжуєтеся заново. У ту мить ваше марьоку падає до нуля, а потім різко зростає — принаймні так я гадаю.

Тобто коли я помираю й воскресаю, магічна сила ділиться? І з кожним повтором вона подвоюється, і подвоюється, і подвоюється, і ще раз подвоюється? Яка тут, у біса, радість?!

— І це ще не все, що стосується Асори.

Ще щось?!

— Обставини змінюються. Якщо виходити з цього припущення, то в Асорі, яка розрослася після пакту з вами, ви, можливо, несвідомо «творите світ», близький до вашого рідного.

— Творю… світ?!

— Ми й самі напевне не знаємо. Але тут уже є чимало речей із вашого рідного світу, тож таке припущення має підстави.

— Ні-ні-ні! Самих цих збігів замало для такого висновку…

— Авжеж. Однак я зовсім не розумію розташування тутешніх зір. Якщо це те саме зоряне небо, яке ви знали у своєму світі, то, можливо, Асора справді є новим світом, створеним вами. Тоді стане зрозуміло, чому світ змінюється з кожним новим пактом: коли творець приймає нового слугу, законів його світу стає більше.

Зоряне небо…

Може, я лише видаю бажане за дійсне, але це небо має бути зовсім не таким, як у моїх спогадах. Так, звісно. Не хочу я вірити в таку маячню, ніби створив новий світ за якісь кілька днів після того, як сюди потрапив!

Так, гм, ага… Небо, якого я не знаю. Усе ж гаразд, правда? Сузір'я…

Щоправда, в астрономії я не тямлю. Навіть не пам'ятаю, чи має Велика Ведмедиця вигляд маленької літери W, чи радше піскового годинника. Водолій, Близнята, Стрілець… У голові лишилися самі приблизні обриси.

— Велика Ведмедиця, Кассіопея, Оріон…

Я-я… знайшов їх?!

Розташовані вони казна-як, але он там точно є знайоме сузір'я! Хай навіть усупереч порам року, але воно справді там!

— Отже, небо таки має спільні риси з вашим рідним. Рада, що ми знайшли відповідь, але тут я можу хіба що розвести руками.

— Баг… тобто Богиня?

— Так. З огляду на вдачу тієї Богині, якщо вона про це дізнається, то майже напевне спробує вас знищити.

Еге ж. Знаючи ту Богиню, я не сумніваюся: вона саме так і вчинить. Може, навіть нацькує героїв. Я ж цього зовсім не хотів. Аж ніяк!

— Поки що приховаємо все це й подумаємо, як діяти далі.

Ох уже ця самурайка — великий детектив.

Магічну силу я й так повністю стримую, тож поки що слід усе це приховати. З героями стикатися мені аж ніяк не хочеться.

Доведеться на якийсь час облишити стрільбу з лука. Добре хоч сьогодні вдалося постріляти досхочу — тепер це видається справжнім благословенням.

Так, благословенням. Принаймні я зменшив імовірність того, що на мене раптом звалиться якийсь «фінальний бос».

Мислимо позитивно. Позитивно.

А, точно! Щойно познайомлюся з людьми, пов'язаними з ліками, з якими мене обіцяв звести пан Рембрандт, вирушу до Академмістечка.

А заразом спробую пожити студентським життям. А-ха-ха… а-ха-ха-ха~~!