Розділ 53 — Після бенкету

Перекладач і редактор: Näki + Claude

POV Міо

Я ж так довго чекала на побачення з Вакою… Ті г'юмани, а тепер ще й якісь лісові оґри. Чому ж на заваді стає стільки набридливих?

Отримати тілесну рідину Ваки було немислимим благословенням, та неприємного сталося аж надто багато.

Коли нудні розпитування нарешті скінчилися й нам виділили кімнату, ті двоє почали торочити про свого вчителя чи щось таке.

А ще поблизу нишпорив чоловік із лиховісною зовнішністю, старанно приховуючи свою присутність.

І-і ще й той учитель, про якого вони базікали!

Адже я торкалася тіла Ваки лише тридцять одну секунду!

А той нахаба схопив його за руку й не збирався відпускати!

Мені заборонили застосовувати силу, але терпець урвався, і я таки вдарила його. Цілком природно! Закономірний наслідок. Він тримав Ваку за руку цілих тридцять дві секунди — нічого страшного, навіть якщо за це помре!

Після цього Вака суворо мене насварив: «Ти (так і сказав — „ти“! Ох, Вако, ну ви й пустун♪) хоч подумала, що було б, якби я й далі тримав його за руку?»

Утім, Вака й сам мав до мене запитання, тож нотація швидко скінчилася.

Серед тієї четвірки був один особливо дивний.

Вака запитав мене майже саме про це. Як і слід було чекати від Ваки!

Ви ж давно помітили, що я дещо знаю.

Щоправда, мені здалося, що ви мали на увазі трохи інше… Та нічого, правда ж? Якщо перевірити того дивака, проблем напевно не буде.

До цього моменту побачення було суцільним жахом.

А ось далі стало по-справжньому цікаво. І все завдяки Ваці.

А-а… невже все повертає саме в такий бік?..

Моє серце аж танцювало від передчуття, але Вака дав мені доручення трохи не таке, як я думала.

«Міо, я хочу, щоб ти дещо розвідала», — сказав він.

А-а, проникнення! Прослуховування!

Я давно мріяла спробувати щось подібне! І можна навіть не перевдягатися?!

Вака застеріг, що маскування не потрібне: цього разу він не хоче, щоб мене бачили.

Уфуфу, як же було весело!

Здається, результат йому сподобався — він мене навіть похвалив. Коли повернемося до Асори, попрошу дозволу подивитися продовження тієї історії! А може, і фільм?!

Після бенкету той, за ким я мала стежити, нарешті почав рухатися.

Я спитала Ваку: «Можна його з'їсти?» — а він наказав привести сюди Томое.

Отже, доведеться залишити Ваку самого.

Та я слухняно кивнула на наказ господаря.

Бо…

Вака сказав, що це якраз вчасно.

Останніми днями Вака доволі войовничий, а часом здається навіть роздратованим.

Відколи ми покинули Пустище, я все частіше ловлю його погляд на своїй шиї та грудях. Раніше такого не було.

Може, уже наближається день, коли він попросить мене прислужити йому? Мене страшенно засмучувало: якщо Вако дійшов до того, що купує жінку в місті, чому ж не покличе мене? Я відчувала себе нижчою за тих дівчат. Але з огляду на його нинішню поведінку справа, мабуть, не в цьому.

Ніколи не чула, щоб чоловіча агресивність свідчила про бажання жіночої уваги. Та нинішній Вако явно відрізняється від колишнього. І я трішечки сподіваюся, що причина саме в цьому.

Не знаю, про що він думає (хоч мені дуже хочеться вірити, що про фізичну близькість зі мною), та наразі я дійшла висновку, що він просто прагне дати волю своїм бажанням.

Я навіть подумала, що можу запропонувати себе просто зараз, якщо мого тіла йому вистачить… Уфуфу.

Поки я приведу Томое й ми повернемося, усе, мабуть, уже закінчиться, навіть не перерісши у справжній бій. А якщо Вако й справді переповнений бажанням, то для мене це було б навіть…

Їжа — одна з небагатьох речей, на які я чекаю з нетерпінням, та цього разу можу відкласти її на потім.

Я мала ще дещо доповісти, але не встигла: неспокійний Вака звелів мені якнайшвидше вирушати до Асори.

У цьому селі немає жодного, хто міг би становити загрозу Ваці. Тож залишити його самого цілком безпечно.

Якщо й дрібнота А і Б, і той збоченець хоч краєм ока побачать силу Ваки, у них зникне будь-яка ворожість до нього.

Навіть якщо лісові оґри зрештою переберуться до Асори, то хай так і буде. Якщо так вирішить Вака, я не заперечуватиму.

Дрібнота, блідий і той збоченець… Треба попередити малечу в Асорі, щоб ненароком їх не з'їли.

Сьогодні вночі чи завтра… Може, Вако нарешті забажає мене.

Хм? Що зі мною?

Адже я хочу, щоб Вако користувався мною. Хочу йому прислужити…

Але від думки, що він може забажати мене саме в такому стані, чомусь стає сумно.

Не розумію. Хіба таке взагалі можливо?

Напевно, просто здалося.

POV Макото

— Ну й ну. Я гадав, що з прокляттями вже розібрався, а тепер ще й нежить? Просто для довідки: воно живе?

— Не рівняй мене з тією нікчемною нежиттю — гулями. Ті лише висмоктують із мене потрібну їм життєву силу, щоб матеріалізуватися.

— А-а, зрозуміло.

Пан скелет люб'язно відповів на моє запитання. Ще й таке мудроване слово — «матеріалізуватися»! А ти, бачу, доволі пихатий.

Утім, навіть на вигляд зрозуміло: він аж ніяк не належить до нежиті низького рангу.

Тіло складалося з самих кісток, прикритих розкішною чорною мантією із золотою облямівкою. З-під каптура, із глибини очниць черепа, моторошно мерехтіло темно-червоне світло.

У руці він тримав дорогий на вигляд посох, всіяний коштовним камінням.

За зовнішністю — типовий ліч.

З того, що я знаю, такі істоти зазвичай украй неприємні. Якщо за життя він був славетним магом, то може виявитися дуже сильним.

Я краєм ока перевірив чоловіка, що лежав поруч із лічем. Схоже, він іще живий.

Трохи прикро. Як і думав, м'язистих дурнів так просто не вбити.

А тоді я подивився на те, що лежало між мною і скелетом, і поглядом поставив йому те саме запитання.

— А тобі здається, що воно живе?

Він відповів запитанням, але воно саме по собі вже було відповіддю.

На підлозі розпласталася одна з лісових оґрів: обличчя скривлене від мук, кровотеча з легень, тіло геть висохле.

— Чому… ти її вбив?

— Вона була надто клопіткою помічницею. Виконувала тут таємні доручення, а зрештою стала мені на заваді.

— Ти чимало знаєш про її справи. Тобто це розбрат між своїми?

— Ні. У мене немає товаришів.

Ясно. Він тримає поруч лише тих, від кого має користь. Зрозумілий тип.

— Яка твоя мета?

— Твоя смерть. А ще смерть жінки, що була з тобою, хоч її зараз тут і немає.

— Не пригадую, щоб дав комусь причину мене ненавидіти.

— Надто багато запитань, хлопче. Моя міазма зовсім на тебе не діє. Ти цікавиш мене дедалі більше.

Отже, ось як відчувається міазма…

Справді, дихати тут неприємно. Здається, після кількох вдихів мені навіть стало трохи зле.

Позаду мене виднілися зблідлі А і Б, які начебто належать до воїнів лісових оґрів. Схоже, на них ця міазма таки діє.

— Тепер заплатиш за те, що здійняв тут стільки іскор.

Я відчув, як міазма змішується з магічною силою. Цей тип покладається виключно на магію.

…Вибачте, але хіба це не найлегший супротивник із досі бачених? Мій чит же пов'язаний із магічними бонусами, а це начебто найскладніше з усього, правда?

Побоюючись негативних станів, я про всяк випадок навіть скликав нараду знавців: Томое, Міо, орків, а ще покликав арків.

Тоді, на нараді…

Усі аж отетеріли. Я відчув у них легку недовіру.

Вони спитали, навіщо мені знати, як на мене подіє магія негативних станів.

Томое створила туман і спрямувала його на мене. Міо теж створила нитку, ніби сплетену з темряви, і кинула мені на руку.

Арки створили жовтий згусток, а орки — фіолетову кулю, і кинули в мене.

Я не відчув у них ворожості, тож дозволив закляттям влучити.

Нічого не сталося. Я не відчув у собі жодної зміни.

Коли я спитав, що вони зробили, мені по черзі відповіли: зачарування, прокляття, параліч і магія смертельної отрути.

…Спитав — і почув страшенно небезпечні речі. Гей, якщо не маєте лихих намірів, то й не застосовуйте такого!

Утім, жодне закляття не подіяло, і вони, схоже, це передбачали.

На моє запитання «Чому?» вони відповіли…

Мовляв, хоч лий у море воду, хоч сип у нього сіль — нічого не станеться. Схоже, через те, що межа моєї магічної сили така висока, негативні стани на мене практично не діють. А от змінити смак склянки води не так уже й важко. Тобто зі звичайними людьми все саме так.

———

— Є дещо, про що я хотів би тебе розпитати. Тож убивати тебе зараз не збираюся.

У мене, мабуть, є прийом, що напевно його доконав би, але, на жаль, я й сам маю що спитати в цього скелета. Як-не-як, це перший персонаж — спеціаліст із магії, до того ж він сказав «та жінка».

Власне, якби я застосував «Сакай», щоб заблокувати будь-яке використання магічної сили, думаю, був би мат. Колись я пробував: тоді ні Томое, ні Міо, ні навіть я сам не могли чаклувати, тож цією здібністю я вмію запечатувати магію.

Але якщо заблокувати магію, цей тип може миттєво загинути. Зрештою, нежить рухається завдяки магічній силі. Перевіряти на ньому таку здогадку… ні, мабуть, не варто.

Та й здолати його настільки легко зараз якось не хочеться.

Сам на себе не схожий, але мені захотілося як слід розгулятися. Уперше бій так мене захопив.

— Запитання від скелета-любителя мантій, отакої. Аж моторошно.

— Ого~. То ти здогадався, що я не справжня жива істота?

— Я так розумію, ти вдався до чорної магії, зрікся самого себе й узявся шукати знань і таємниць чорної магії.

— Чудово! Загалом ти вгадав. Я — ліч.

Голосових зв'язок у нього начебто немає, а з рота все одно вирвався сміх — сухе «кха-кха» під шерех кісток, що терлися одна об одну.

— Ти дещо про мене знаєш. То й я хочу дізнатися про тебе. Відповідатимеш слухняно?

— Я? Та я просто звичайна «людина», знаєш?

Хоча, можливо, це й не зовсім правда. Але я народився й виріс у своєму світі, тож не відмовлюся від слова «людина».

Я відчув, як ліч утрачає зверхній спокій. Ні — в його очах спалахнуло небезпечне світло. Тінь божевілля. А ще — жага пізнання.

І хоча там було лише хитке світло, його волю я відчував напрочуд чітко.

— «Людина»? Це ж прадавня раса г'юманів.

— Схоже, так.

— Отже, ти… не Ґрант. Проте люди й досі поза межами мого розуміння. Якщо, припустімо, люди — істоти, що перевершують Ґрантів, то можна сказати, що я поклав на тебе око.

Ґрант? Що це? Уперше чую таке слово. Це й є мета цього ліча? Якщо люди перевершують Ґрантів, то, може, цей скелет хоче стати людиною? Людина-примара, ото так!

Ні, знову не туди мене понесло. То що таке Ґрант?

— Твоє тіло, твій розум… Хочу все дослідити.

— Не розумію. З того, що я досі почув, Ґранти — це якась вища раса, що походить від людей? Ти зрікся людяності й опинився в такому тілі — і кажеш, що твоя мета — переродитися й еволюціонувати у вищу істоту?

— Хіба це дивно?

— У такому тілі ти й так мав би жити вічно, тож, гадаю, потреби в цьому немає. Хіба шукати знань і чорної магії — не заради вічного життя?

— Яка проникливість… Ти небезпечний. Шкода: якби я досі залишався г'юманом, ми могли б поговорити ще багато про що.

— Досвіду мені не позичати (ігрового, з ранобе й манґи).

Схоже, прямо відповідати він не хоче. Можливо, я вгадав частину його справжньої мети.

Ліч наставив на мене посох.

Він почав промовляти арію незнайомою мовою. Але, як і зазвичай, я розумів зміст слів.

Ця мова перетворювала магічну силу навіть ефективніше, ніж вища стародавня. Якщо рахувати її та мою, це вже четверта мова магії. Мову духів лишаю окремо: я все одно не можу нею користуватися. Мабуть, для магії духів потрібен партнер, бо просте повторення слів не дає жодного ефекту.

Я, ліч і ослаблені міазмою лісові оґри зараз стояли на одній прямій.

— Якщо ухилишся, вони постраждають. Не хвилюйся, боляче не буде. Я лише обмежу твою свідомість і рухи тіла… Насамперед — твій ніс.

Отже, якщо закляття влучить у лісових оґрів, їм непереливки. А арія ще й коротка: за мить він сплітає стільки магії. Ось що означає фахівець!

Може, Томое й Міо остаточно зіпсували моє відчуття небезпеки. А може, справа в тому, що магія — моя сильна сторона. У будь-якому разі я залишався незвично спокійним.

— Тоді прощавай, людино. Стань поживою для моїх знань.

— Не вийде.

Довкола посоха ліча зібралося щось схоже на блудні вогники. Наче до нього поналипали рисові коржики. Аж захотілося нишком поласувати мочі~.

Коли «коржики» зібралися докупи, ліч націлив їх на мене й вистрілив. Судячи зі змісту арії, це була ворожнеча, зібрана з міазми.

Це ж село в Пустищі. Людської злоби тут не бракує. Великий блудний вогонь набрав швидкості й помчав на мене, а спереду на ньому проступали обличчя, схожі на людські, з потворними гримасами.

Я зупинив його лівою долонею. Чи бачить мене ліч — невідомо: сам я через закляття зовсім не бачив його.

Утім, ця штука цілком могла проковтнути людину з голови до п'ят.

Але я без зусиль зупинив його лівою рукою. Навіть корозії немає. Ну звісно, я ж «море».

Тепер нехай ліч трохи помучиться. Він знає чимало, тож згодом стане в пригоді.

— ＃＄％＆.

Темряво, пожирай усе, чого я забажаю.

Коротка й проста арія. Я використав мову, якої мене навчили орки, і склав слова разом.

— Гх! Що це за мова?!

Ліч відчув щось лихе й заметушився, щойно почув мою арію.

Повітряну кульку… ні, стривай, рисовий коржик, що я зупинив лівою рукою, — цю брилу злоби шар за шаром обгризали чорні ікла.

Іклів ставало дедалі більше, і блакитно-білий згусток миттєво зник у них.

— Щ-що це таке?..

Еге ж… Не розумієш, правда? Ти ж у нас фахівець.

Я просто змусив темну магію роз'їдати магічну силу суперника. І це зовсім не ті витончені трюки, до яких удається Міо. Мій спосіб неймовірно неефективний.

Настільки безглуздий, що ніхто при здоровому глузді ним не користується.

Розумна людина такого навіть не збагне.

Але в мене магічної сили хоч греблю гати! Хочеться витрачати її ще більше, щоб хоч трохи зменшити запас. Хай живе неефективна магія!

І не думай, пане ліч, що на цьому все.

Цікаво, чию магічну силу мої ікла пожеруть наступною? Агов, ти взагалі збираєшся захищатися?

— Гх!

Череп ліча хитнувся вбік, ніби від удару. На тому місці виднілися чорні ікла.

— Уо-о-о?!

Схоже, скелет нарешті зрозумів, що саме розвіяло його магію. Він створив навколо себе захисний бар'єр. Швидко! Я думав, він закричав від паніки, але він виявився несподівано спокійним. Хоча хід був кепський.

На бар'єр посипалися чорні ікла. Одне за одним вони впивалися в нього й ненаситно пожирали магічну силу.

— Що це за закляття?! Я ніколи про таке не чув! Навіть мій бар'єр руйнується так легко! Якою ж надзвичайно ефективною мовою ти користуєшся?!

— Купити одну єну за мільйон. Колись я б на таке ні за що не пішов.

— Мої закляття просто не встигають відновлюватися! Геть від мене! Не наближайтеся!

Ну й потворний же в неї вигляд: пожирати все іклами темряви. Магія супротивника на вигляд куди придатніша. Я від самого початку не знав, що й думати про цю магію. Хочеться вірити, що форму їй надає не мій характер. Перевіряти це я, звісно, не збираюся. Ось така це магія.

— Мене зараз з'їдять! Моя магічна сила?! Ні, неможливо!

— Не знущайся! Такої… такої безглуздої магії не може існувати!

— Припини! Не пожирайте мене! Ґрант… я…

— Я… Ґрант…

— Я зникаю… Ні-і-і!

Магічна сила, яка наповнювала ліча, зникала в чорних пащах, а з очниць згасало зловісне світло. Навіть мантія, схоже, була створена магією: тепер на кістках лишилося саме дрантя.

Схоже, ліч уже й поворухнутися не міг. Тепер він мав вигляд звичайного скелета, а ікла пожирали навіть посох, який він досі тримав. Міазма цілком розвіялася. О, коліна ворухнулися.

— Мій таємний прийом «Оан-панчі», який я так довго тренував, досконалий: він тебе не вб'є.

Зазвичай той, у кого забрали всю магічну силу, лише знепритомніє. Але для ліча це може означати смерть. Його присутність невпинно танула.

Добре, що я не став застосовувати «Сакай».

Він лише сіпався в судомах, без справжніх ушкоджень. Може, я все-таки перестарався?

На мене зовсім не схоже.

Дивитися зверхньо на вже безпорадного супротивника…

POV Томое

Коли я дісталася туди, де був Вака, там панувала дивна тиша.

Схоже, Вака влаштував ефектну виставу. Мені б якнайшвидше виростити в Асорі вправного зброяра, що викує чудовий меч, і на знак здійснення заповітної мрії поласувати рибою з місо-супом.

Щоранку за сніданком Вака каже, що вранці краще хліб.

Утім, якщо він кличе, я не заперечую. Та й ефективність тренувань не зросте від того, що я весь час на них дивитимуся.

Я й так збиралася забрати із собою кількох лісових оґрів, тож це навіть на руку.

Поглянула туди, куди були спрямовані всі погляди, і побачила…

Ваку та майже мертву (хоч про таку й дивно так казати) нежить. А ще — труп одного з лісових оґрів.

За спиною Ваки зібралися лісові оґри й не рухалися. Мабуть, пильно стежили за кожним рухом Ваки: напруга від них так і струменіла.

Ось воно що.

Вака покарав цю нежить якимось ненормальним способом, а лісові оґри від того відсахнулися. Найімовірніше, так воно й є.

Хм-м, трохи несподівано… ні, певною мірою я цього й чекала. У мене є до Ваки кілька запитань, зокрема й про пригоду з борделем. Одна річ, якби він сам це усвідомлював, але, схоже, це не так.

Серед лісових оґрів, що збилися докупи, я помітила знайоме обличчя.

Здається, це той молодик, якого я бачила, коли ставила захисний бар'єр. А може, його нащадок? Риси обличчя схожі, а ім'я його батька чи діда я ще пам'ятаю.

— Ти, здається, Нірґісторі? Рада бачити тебе при здоров'ї.

— Так, я Нірґісторі, але… хто ви? Не пригадую нашої зустрічі.

Яке нахабство! Не впізнав лише тому, що я змінила вигляд? Невдячний!

— Ви ж кривавими сльозами благали мене поставити бар'єр міражного туману! Що, жити набридло?

Від роздратування мої зіниці стали драконячими. От халепа. Хоч я й цілком набула людської подоби, та щойно мене щось зачепить, проступають колишні риси.

Побачивши очі, чоловік нарешті все згадав і завмер стовпом. Той сухорлявий старий тепер нагадував висохле дерево.

— П-пані Шін?!

Мов за сигналом, довкола все заворушилося.

Усі погляди звернулися до мене: благоговіння, страх, подив, недовіра…

— Це ж Вищий Дракон, пані Шін! Усі ниць! Схиліть голови!

Схоже, він дослужився до старійшини: усі послухалися старого й опустилися на землю, наче в догедзі. Хм-м, яке приємне відчуття.

Хоча насправді ця шана мала б належати Ваці, а мені слід було б дивитися на це, стоячи поруч із ним.

— Завітала ненадовго, щоб поновити бар'єр.

— О-о-о!

— Насправді це неправда. Мене покликав він, тож я й прийшла.

Я вказала на Ваку. Схоже, лісові оґри геть нічого не второпали. Мабуть, я застала їх зненацька, і вони не зрозуміли як слід.

Ну й дурні! Навіщо мені без запрошення приходити аж сюди, та ще й лагодити для них бар'єр?

Кілька митей ніхто не міг сказати ні слова, а тоді оґри нарешті отямилися.

— З усією повагою! Пані Шін, та істота небезпечна! Щойно з рота нашого побратима вирвався чорний дим і перетворився на ліча! Він напав на нас!

— Ліч володіє незбагненною силою чорної магії та здатністю пробуджувати мертві тіла — некромантією. Це страхітлива загроза!

— А той чоловік застосував іще жахливіше закляття й легко його здолав!

— Просимо! Захистіть нас!

Старійшини, чи хто вони там, по черзі пояснювали мені ситуацію. Ну й морока з ними. Могли б обрати одного представника, щоб він усе підсумував і розповів.

До того ж вони, схоже, думають, що Вака заподіє шкоду й їм. Ото боягузи. Може, це через ту страшну магію, але… невже…

— Скажіть-но, а ви нічого не заподіяли он тому панові?

— Еге ж.

— Якщо ви так його боїтеся, то, мабуть, добряче йому нашкодили, правда?

Так і є. Мабуть, через нечисту совість вони й подумали, що він от-от обернеться проти них. Принаймні так я здогадуюся.

— Ну, ми…

— Той чоловік без дозволу зайшов до лісу, підвладного нам, і дізнався про існування важливої для нас рослини. За це належить смертна кара. Оскільки в битві ми зазнали поразки, то запросили його до села, щоб приспати пильність і здійснити покарання.

Смертна кара. Якщо йдеться про смертну кару давніх лісових оні, то це означало б «те».

Судячи з теперішньої ситуації, найімовірніше, це страта.

— За той час, що я вас не бачила, ви зовсім розучилися відчувати небезпеку.

— Що ви маєте на увазі?

— Я щойно сказала «тому панові». Ви пропонуєте мені напасти на того, з ким я в дружніх стосунках?

— Що?!

— Бачите, я прийшла заради того пана. Заради Ваки.

— Щ-що ви сказали?!

Чого ти так слиною бризкаєш, Нірґісторі? Невиховано! Та й за моїм виглядом уже можна було б здогадатися.

— О, Томое. Саме вчасно.

О, Вака мене помітив.

— Хоча «дружні стосунки» — не зовсім точний вислів. Насправді я його…

Вклонившись Ваці, я договорила лісовим оґрам, які роззявляли й закривали роти, мов золоті рибки.

— Я — служниця Мако… пана Райдо.

Нірґісторі знепритомнів.