Розділ 54 — Покарання Деревом

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я перебуваю там, де лісові оґри виконують вирок під назвою «Покарання Деревом».

Лісові оґри щиро вибачалися. З їхніх пояснень з'ясувалося, що цієї ночі вони збиралися виконати смертний вирок.

Спершу — танці й спів, наче марево (ні, справді, схоже, це мало певний сенс), а коли алкоголь послаблював гостя, його хапали й виконували вирок. Прагнути здолати супротивника навіть після того, як він уже раз їх переміг, — ото страх.

…Погано. Я цього навіть не помітив.

Коли заходить мова про вищу міру покарання, мені згадується смертна кара — та, коли тебе невизначено довго тримають за ґратами, аж до самої смерті. Але, схоже, вища міра в них влаштована інакше.

— Ого! Щоб це покарання та знову відродилося… Цікаво, чому вони й досі його застосовують? — промовила Томое.

Томое, схоже, вже знала про цю кару, але такого не чекала: згадка про дивну штуку під назвою «Покарання Деревом» її здивувала. Пізніше вона розповіла мені, що це покарання давно вважалося втраченим.

Я вже геть махнув на це рукою, але, виявляється, вони перебили не всіх г'юманів: дехто із сильніших уцілів (ледь-ледь) і навіть дістався до цього села.

Ах… усе пропало. Я зробив висновки сам, нічого не перевірив і звалив розслідування на Міо. Який же я жалюгідний.

Ось вам приклад. Уперше граєш у стратегію чи RPG, не відрізняєш лівого від правого, а все одно кидаєшся вперед, мов Лерой Дженкінс, — і гинеш. У грі можна почати спочатку: вигукнув «Та щоб тебе!» — і квит, але тут…

Примітка перекладача: Лерой Дженкінс — герой відомого мему з гри World of Warcraft (2005): гравець із бойовим вигуком власного імені кидається в бій, не дочекавшись плану, і губить усю групу.

Там тримали під вартою кількох г'юманів.

Це була справжня помилка.

Наступного ранку мене відвели до місця страти, і я на власні очі побачив, наскільки безсердечне й моторошне це покарання лісових оґрів.

Ці типи ще й насмілилися назвати огидною мою темну магію, хоча я лише розвіював нею чужу магічну силу. А самі роблять таке!

До речі, не думаю, що цю назву їм дали г'юмани, але тепер мені якось дивно зрозуміло, чому їх прозвали «лісовими оґрами».

Ось якими я уявляв їх до того, як прийшов сюди.

Мені здавалося, що вони живуть, оберігаючи ліс. Щонайменше — таке було враження. Лісоруби, мисливці, може, навіть теслі. Якщо чесно, я навіть не розумів, чому вони відмовилися від уміння розмовляти з духами й рослинами.

Бо, зрештою, я уявляв їх точнісінько як ельфів, що живуть у лісі.

Це було надто наївно.

Слово «лісівництво» — ось що справді їх описує. Рослини й кущі, що ростуть довкола, і все, що можна назвати лісом, вони вважають «об'єктами господарювання». Не предметом віри й не тими, з ким водять дружбу.

Чути їхні голоси, розуміти їхню волю, розмовляти з ними.

Будь-що з цього лише шкодило б їм.

Уміння говорити з тваринами, яких вирощують на їжу, або обмінюватися думками з овочами, які сам садиш і плекаєш… Якщо спитати, чи було б від цього користь…

Для мене — точно ні. Я б цього не витримав.

До того ж це «Покарання Деревом». Не те щоб зовсім, але з образом ельфів, що оберігають ліс, воно в мене не в'яжеться.

Перед очима розкинувся густий масив дерев і кущів.

Я недарма не називаю це лісом: усі дерева росли через рівні проміжки, наче в штучній посадці.

До того ж усі вони вже доросли до певного розміру. Ані слідів проріджування, ані зламаних дерев.

А під кожним деревом земля була дивною.

Зазвичай там мали б бути трава й сухе листя — ознаки росту й життя. А тут нічого такого не було.

Та сама земля, що й у Пустищі, яким я раніше йшов.

— Це й є «Покарання Деревом»?

Я й сам не помітив, як заговорив увічливо.

— Це… усе?

Я був приголомшений, а Томое й Міо — анітрохи. Томое про це знала, тож із нею все ясно, але щоб і Міо так само… Мірила мандрівника між світами, як і слід було чекати, відрізняються від тутешніх. Ну звісно.

«Покарання Деревом».

Смертна кара, яка до того ж приносить користь лісовим оґрам.

Особливий прийом, який вони можуть застосовувати до рас, що мають певний запас магічної сили.

Покарання, суть якого — «перетворити твоє єство на дерево».

Перетворені з часом утрачають свідомість, а зрештою — і власні спогади. Але ще якийсь час після перетворення (від кількох років до кількох десятиліть) душа зберігає відчуття, тож коли ламаються гілки чи пошкоджуються кора й серцевина, вони відчувають біль. Суцільний кошмар.

Здатність спрацьовує майже миттєво: якщо негативний ефект наклався, за кілька секунд жертва стає деревом. Та що з ними не так?!

— Так, це ті, хто чинив у лісі неподобства, і ті, хто безпідставно вторгся сюди.

Один зі старійшин сказав це так, ніби нічого особливого не сталося.

— Це вміння ми давно втратили, але он той…

Там, куди він показав, хитався м'язистий дурень, якого підпирали плечима А і Б.

— Можливо, це від когось із предків. Він пробудив у собі цю силу, тож «Покарання Деревом» відродилося.

— Он як. Мабуть, кров у нього густіша, або ж спорідненість зі стихією незвичайна. Хто б подумав, що знайдеться індивід, здатний досягти такого рівня. Ото дивина! — мовила Томое.

Томое, схоже, все зрозуміла й кілька разів кивнула.

— Відколи бар'єр ослаб, і на території, за якою ми наглядаємо, і в нашому селі почали з'являтися загарбники. Бойові справи ми полишили на них.

Отже, це «бойові лідери»?

Справді, такі типи… як би сказати…

У них якась безглузда сила й надійність. Якби такий узяв прапор, ти подумав би, що це охоронець самого короля. Типовий м'язистий дурень — палкий аж до задухи й із неабияким чуттям. А трапляються й такі, що насправді все ретельно обмірковують, ніби мізки в них кількох сортів, — справжній чит. Сподіваюся, цей не з таких.

Цього разу становище було явно безнадійне. Але тих двох, яким, здавалося, вже був гаплик, урятовано цілими й неушкодженими.

Ті самі А і Б, від яких я швидко втомився б, якби мусив із ними возитися, схоже, при цьому чоловікові щось на кшталт помічниць. Вони підставили йому плечі, і з їхніх облич кожен довкола ясно бачив, як вони тривожаться.

— Щодо бар'єра в мене є задум. Не хвилюйтеся, — сказала Томое.

— Пані Шін, щиро вам дякую! Тепер нам не треба боятися зовнішніх ворогів, і ми знову зможемо жити в мирі.

Це не те місце, де я хочу залишатися надовго. Я вже зробив майже все, заради чого прийшов у їхнє село.

Я подав Томое знак поглядом, і вона, схоже, зрозуміла. Тут я ніяк не можу позбутися гнітючого відчуття.

— Тоді повертаймося. І ще, лісові оґри. Я — Томое. Не змушуйте мене стільки разів повторювати одне й те саме.

— Т-так, пані Томое!

У словах Томое відчувалася злість.

Мені треба хоч якось позбутися цього морозу, що біжить по спині. Може, тому, що я вперше в житті потрапив на місце страти. Відчуття вкрай неприємне.

Наостанок — ще раз.

Я дивлюся на кожне з дерев, не знаючи, ким вони були в минулому. Може, г'юманами, може, напівлюдьми, а може, навіть магічними звірами.

Навіть коли я застосовую «Сакай», а Міо — зцілення й зняття проклять, вони не повертаються до колишньої подоби. Щойно вміння спрацювало, навіть я нічого не можу вдіяти. Я закарбував у серці, що вони існували в цьому світі.

Я не збираюся залишати все як є.

Вони скоїли злочин — і зазнали кари. Якщо цю силу застосовують лише за таких обставин — це одне, але є й імовірність, що вони розперезаються й почнуть пускати її в хід і в бою.

Не знаю, чи зможу, але спробую знайти ліки. На щастя, у мене є вправна павучиха й її родичі.

POV м'язистого дурня

Я навіть не здогадувався, що цей огидний ліч використовував моє тіло як гніздо.

Утома, що мучила мене останнім часом, і дивне відчуття, ніби я неухильно сильнішаю, схоже, були не через пробудження сили «Покарання Деревом».

Ні, можливо, він сидів у мені ще до пробудження. Утім, цього вже ніхто не дізнається.

З лічем розібрався дракон на ім'я Шін, що створив для нас бар'єр. Густий туман, схожий на серпанок, огорнув тіло того покидька й стер його, не залишивши й сліду.

Не лишилося навіть дрібки міазми. Яка досконала майстерність! Ясно, тепер я чітко зрозумів, що собою являють ті, кого називають Вищими Драконами.

Тіло слухалося погано, але я все ж якось витримав похід на місце страти.

Соромно, що Аква й Еріс підпирали мене плечима, але вони сказали, що моя життєва сила «висихає» і це доволі небезпечний стан, тож я не міг заперечувати. Треба бути вдячним, що я взагалі живий.

Під час балачок я спостерігав за жінкою в чорному, чоловіком у масці та жінкою-драконом.

Ні, якщо чесно — я дивився на чоловіка в масці.

Здається, він застосував невідоме вміння, щоб перемогти ліча. Жінка-дракон, схоже, з раси Вищих Драконів, про яких старий Нірґі без кінця розповідав мені ще з дитинства. Та й жінка в чорному, як на мене, не з г'юманів.

Але той тип, той малий — г'юман. І попри це ті дві мають таку саму подобу, як він. Невже вони йому коряться?

Я не розумію.

Останнім часом, відколи я повернувся ззовні, я насторожено придивлявся до одного неспокійного типа.

До сина старійшини, який поводиться дивно.

Через мій поганий стан управління територією й охорону лісу доручили іншим. Я довше залишався в селі.

Те, як він нишпорив селом, лише переконало мене, що я не дарма хвилювався.

Бували моменти, коли він ніби зв'язувався з кимось, але я так і не зміг вийти на того співрозмовника.

— Це сталося того дня —

Аква й Еріс повернулися цілими й неушкодженими разом із загарбниками.

Коротко кажучи, чужинці стримувалися, а наші все одно примудрилися програти. Останнім часом дедалі частіше буває, що наші програють і заманюють г'юманів до села. Для Акви й Еріс це вперше, але тепер доведеться прогнати всіх через наджорсткий курс тренувань.

Тож далі, як і належить, чужинців мали б розчавити на бенкеті й кинути до в'язниці… але Адоноу почав діяти.

Може, саме з ними він і тримав зв'язок?

Я так подумав, але, схоже, це було не так. Він поставив кілька запитань і кудись пішов. Виходить, я помилився.

У кімнаті були лише вони та мої учні.

Схоже, учні хотіли привести їх до мене.

Попри те, що я був так близько, вони й досі не помічають моєї присутності. Потім я їх серйозно насварю.

Ясно.

Отже, вони настільки небезпечні.

Настільки, що учні хотіли пропустити весь «бенкетний» етап і вести їх одразу до мене.

Тоді план змінюється.

Спершу я розберуся з ними. Результат однаково буде той самий.

— Йо! Ви, значить, гості?!

Я швидко проламав стіну й привітав їх.

Жінка в чорному насторожено стежила за моїми учнями, не випускаючи з уваги й мене. Вправна. Ця — сильна.

Той у масці теж насторожився, щойно пролунав звук. Хм-м.

Але це марно. Проти мене.

Схоже, вони скривдили моїх учнів, тож я швидко з цим покінчу.

— Чув, ви поводилися з Аквою й Еріс як з малечею? Ото молодці! Гей, парубче, ти, — дай руку! Потиснімо руки!

— Учителю!

Я широко всміхнувся й простяг руку чоловікові в масці. Учні, здається, зрозуміли, що я задумав: я відчув, як вони трохи напружилися.

І я, звісно, змусив його потиснути мені руку.

Ось воно.

«Покарання Деревом» активовано.

За кілька секунд цей тип перетвориться на дерево й…

Він не перетворився.

Я ще кілька разів стиснув його руку. Відчуваю, що сила передається, але відгук слабкий.

— М-можете вже відпустити мене?

Я відчув, як сила з його руки виходить. Ще трохи? Але таке — вперше. Що відбувається?

Це навіть… цікаво. Добре. Такі ситуації теж бувають.

І за мить…

Зап'ясток пронизав поштовх.

Коли я збагнув, що це біль, переді мною вже майнуло щось!

Усе обличчя пройняв нищівний удар, і, схопившись за лице, я побачив жінку в чорному, що застигла в стійці зі складаним віялом у руці.

Мене вдарили! Я навіть не встиг зреагувати!

Спиною я відчув кілька сильних поштовхів, а тоді за інерцією впав. І там, де впав, розпластався зіркою, наче ієрогліф «大».

Неймовірно. Ця жінка неймовірна!

Хто б подумав, що з такою зовнішністю вона може викинути настільки швидкий удар. Та хто ж вона така?

Чуючи десь далеко голоси своїх учнів, я дістав тютюн із нагрудної кишені.

— Це були мої останні спогади про вчора —

Після цього, здається, я наробив усякого, але нічого не пам'ятаю. Поки що це лише здогад, але ліч, мабуть, робив із моїм тілом, що хотів.

Свідомість повернулася вранці наступного дня.

Усе тіло було неймовірно важке й мляве.

Мені сказали, що істота, яку називають лічем, вийшла з мого рота, мов чорний дим, чи щось таке.

А того ліча переміг оцей чоловік у масці. Не знаю, чим і як він його здолав, але, схоже, справжнього смертельного удару завдала синьоволоса Шін.

Райдо. Новачок-купець із Ціґе, кажеш.

Та це точно брехня!

Розмова між ними й нами, лісовими оґрами, тривала й після повернення з місця страти.

Але там були лише старійшини й вони.

Ми навіть не чули, чим усе скінчилося.

У такому разі я приховаю, що застосував «Покарання Деревом» до Райдо. Відчуваю, що це лише ускладнить ситуацію.

Але чому воно не спрацювало? Такого раніше не було.

— Учителю, я хочу дещо спитати.

Аква, чекаючи кінця наради, заговорила до мене з дивною напругою в голосі.

— Гм?

— Про того хлопця, Райдо…

— А… ем… потім, добре?

Я хотів відповісти, але, здається, нарада закінчилася.

Як тепер із нами вчинять? У найгіршому разі зроблять рабами. А в найкращому — чимось на кшталт васалів?

Нарада з жінкою в чорному, жінкою-драконом і купцем, що тримає їх обох при собі. Не дивно буде, якщо нам накажуть щось нездійсненне.

Гаразд, якщо щось станеться, я вийду вперед. Навіть якщо «Покарання Деревом» не працює, це не означає, що я не можу битися.

Якщо якось зійтися з тим Райдо сам на сам, шанс буде навіть у мене.

А якщо ще й на кулаках…

З магами завжди так: підійди ближче, завдай одного удару — і вони готові.

Найважче — схилити Райдо до двобою сам на сам лише вмінням вести розмову. Але якось доведеться.

Найсильніший боєць серед лісових оґрів — безперечно, я.

Райдо та інші.

Не думайте, що ми покірно схилимо голови.