Розділ 55 — Роздуми

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Як і слід було очікувати, Томое задумала запросити расу лісових оґрів до Асори.

Але я не міг на це погодитися.

Зараз цією силою володіє лише той тип, але якщо ми приймемо їх до Асори і вони матимуть справу з Томое та міні-Томое, мені здається, вони почнуть пробуджувати її один за одним.

Якщо назвете мене боягузом — що ж, так і є. Іншої причини тут немає.

Лісові оґри, як і попередні, погодилися всі до одного. Схоже, вони нічого не мали проти переселення до нашої Асори (чи радше сприймали її як священну землю Томое). Жодна зі сторін нічого не втрачала, тож це був логічний висновок. Нехай я для них лише підозрілий шмаркач у масці, зате Томое — Вищий Дракон, перед яким вони в боргу. І цей дракон каже їм: приходьте.

Та не смішіть мене.

Я боюся того так званого «Покарання Деревом». По-справжньому боюся.

Так само було й із хворобою прокляття, яку я бачив у пана Рембрандта. Тоді я теж відчув страх. Але до нього домішувалося багато інших почуттів, як-от гнів, тож я не був таким розбитим, як зараз.

А «Покарання Деревом» не залишило мені нічого, крім страху. Може, тому, що я не зміг його вилікувати; може, тому, що не мав до жертв інших почуттів — я ж їх не знав; а частково, мабуть, і тому, що побачив, як його застосовують насправді.

Я не вважав це чимось непробачним. Просто від нього морозом пробирало по хребту — ніби на спину вилили холодну воду. Моїм тілом оволоділо відчуття, якого я не можу толком пояснити.

Коли я тільки прийшов сюди, то всерйоз думав про такі «дурниці», як прийняти власні бажання. Тепер той настрій як вітром здуло — вилетів просто через горло. Хоча, коли повернемося, він, може, знову мене мучитиме.

Я не міг отак повністю прийняти лісових оґрів і сказати: «Що ж, прошу».

Тому я заговорив про територію, якою вони опікуються, і про бар'єр, створений Томое, і перевів розмову в інше русло. Особливого вміння вести перемовини тут не знадобилося: перевага була на нашому боці.

Право вирішувати, по суті, було за нами. Це становище якнайкраще описує вислів «один крик журавля».

Примітка перекладача: «один крик журавля» — японський вислів 鶴の一声 (цуру но хітокое): слово впливової особи, що остаточно вирішує справу.

Томое дуже хотіла запросити їх як мешканців: їй сподобалися їхня кмітливість і бойова сила, та й зовнішність у них близька до г'юманів. Але мені якось вдалося її переконати. Схоже, мій спротив справді був для неї несподіваним.

Міо теж, хоч лісові оґри їй особисто й не подобалися, високо оцінила їхні глибокі знання про рослини й підтримувала переселення. Схоже, це щось інше, ніж здатність спілкуватися з рослинами. Здається, мій сухий підхід трохи здивував і Міо.

Звісно, я не хочу відкидати все. Якщо так триватиме й далі, сутичка між Ціґе й ними неодмінно станеться. І без сумніву, буде багато жертв.

Я добре розумів, що опираюся через страх, тож хотів знайти компроміс і дійти прийнятного для всіх рішення.

Передусім ми доручимо Томое створити зовсім новий бар'єр. Це вирішено. Зрештою, я не хочу залишати їх у такому небезпечному становищі.

Також я обгороджу місцевість, де дико росте амброзія. Хай що станеться далі, доки туди не пускатимуть людей, мрій про швидке збагачення в Пустищі просто стане на одну більше. Нас ця химера, звісно, не обходить.

Далі: схоже, лісові оґри не хочуть втрачати стосунки з нами. Мені теж подобається їхній спосіб взаємодії з лісом — майже як лісництво. Єдине, що мені не подобається, — це «Покарання Деревом». Але, здається, ця сила йде від предків і є для них предметом гордості. Як усе заплутано.

Як підкреслювала Томое, лісові оґри мають високі бойові здібності, а зовнішністю досить близькі до г'юманів, тож, гадаю, могли б стати в пригоді в управлінні компанією. Навіть якщо я шукаю ліки від «Покарання Деревом», нам краще підтримувати з ними добрі стосунки.

І як казала Міо, якби вони переїхали в Асору, мешканці точно отримали б велику користь. Бо в нинішній Асорі немає фахівця з лісу.

Виходить, варіанту «не приймати» ніби й немає.

От чому я…

……

…

— …Ясно. Отже, ось як.

Коли перший етап наради закінчився, ми поки що попрощалися з лісовими оґрами й повернулися до Асори.

Зрештою, лісові оґри торгуватимуть із нами окремо — у формі співпраці з Асорою та компанією, без переселення цілого села.

Так вони зможуть безпечно продавати й купувати. Ба більше, роботи в них побільшає. Якщо конкретніше, спершу ми навчимо їх наглядати за крамницею, а вже потім доручатимемо роботу з перемовинами. А ще… збирання інформації.

Так. Вони — шинобі до мозку кісток.

Хоча, чесно, мені не хочеться думати про вигоди — я б радше просто тримався від них подалі. Ось чому мене так дратувала настирливість Томое.

На мій подив, пані Томое бачила в них таку собі групу на кшталт Іґи чи Коґи. Вона наводила дивно слушні аргументи — користь для компанії, стабільніша основа для їхнього життя, — тож я, що на повному серйозі намагався їх прийняти, виглядаю дурнем.

Хоч ми й були посеред наради, я ж міг будь-якої миті звірити наші наміри через думковий зв'язок.

Серйозно дивуюся власній негнучкості.

Перемовини пройшли й завершилися спокійно.

Після цього ми змогли вже відкрито перейти до Асори й вирішили влаштувати лісовим оґрам екскурсію. Потім ми набрали охочих переселитися — до речі, з обмеженням кількості. Якби переселитися захотіли всі й переїхало ціле село, це перекреслило б усе, що я казав. Цьому мені вдалося запобігти.

Мені здається, Томое саме на це й цілилася, але щойно розумієш її хід думок, далі все легко.

— Томое, сьоґуни тримали найкращих шинобі поруч із собою.

Одним реченням я відправив її в нокаут.

Поки гості оглядали Асору, місцеві мешканці розповідали їм про різні райони. Міні-Томое дуже допомогла, та й Ема добре підсобила. Чимало лісових оґрів уже знають спільну мову, тож мовне питання, схоже, якось розв'яжеться саме собою.

…Такими темпами спільна мова стане тут основною. Мені треба якнайшвидше вивчити це бурмотіння. Чи не можна щось придумати? Кланятися тому Багові я не хочу, тож… невже немає способу домовитися й отримати благословення?

Якби можна було японською, мені було б неймовірно легко, але якщо подумати про сховище даних і важливу інформацію, краще, щоб її розуміли лише деякі. Нічого не вдієш.

В Академмістечку доведеться користуватися моїм псевдописьмом, і поруч завжди має бути одна з моїх послідовниць. Спокою не буде. А мені ж, зрештою, хочеться часом побути самому й поспілкуватися з однолітками.

Та що там — від самої думки, що Міо й Томое весь час будуть поруч, мені здається, рано чи пізно я стану схожим на ляльку черевомовця. Чотиризначний рівень — і рівень 1. Тут і думати нема чого, хто виглядатиме додатком.

— Але ж, Вако, унікальна навичка, що накладає негативні стани, — не те, через що вам слід хвилюватися. Чому ви так її боїтеся? Я не розумію.

То була Томое. І попередню репліку «Ясно. Отже, ось як» теж сказала вона.

Зараз тут лише четверо. У моєму домі в Асорі. У моїй кімнаті. Ну, кажуть, це тимчасово. Але ж кімната й так достатньо велика, знаєте? Можна й не будувати нову.

Я ще раз пояснював причину своєї поведінки на нараді.

Я, Томое, Міо — і ще один, хто саме відпочивав.

— Я й сам не розумію. Щойно мені пояснили, що все в тому лісі насправді було г'юманами й напівлюдьми, мене пронизав дивний холод.

— Хм-м… — протягнула Томое.

— Мені дуже шкода, я зовсім цього не помітила, — мовила Міо.

Я й сам не розумію чому. Мабуть, у цій карі було щось, що підсвідомо мене відштовхнуло. Томое замислено кивала, а Міо вибачалася, що не помітила мого настрою. Та хіба це її провина?

— Вибачте, — сказав я.

— Вако, вам нема за що вибачатися, — заперечила Томое.

— Саме так! — підхопила Міо.

— Тоді відкладімо план пробудження сили лісових оґрів. А тому чоловікові накажемо співпрацювати й стримуватися, — сказала Томое.

Не знаю, чи вийде стримати його простими словами, але, схоже, в Томое є якийсь план. Залишмо це їй. Як би я не старався, мені з тією здатністю не впоратися.

Та все ж: чи то тому, що ми все розклали по поличках, чи то тому, що я виговорився, мені стало значно легше.

Поки що… повернімося до Ціґе.

М-мені здається, я щось забуваю…

Що саме?

Гм?

На нас у лісі амброзії (назва тимчасова) напали лісові оґри А і Б, я з Міо на руках якось їх відбив, потім ми дісталися села, зустріли їхнього огидного учителя, бенкет закінчився, із чийогось рота виліз ліч… Точно, одна з лісових оґрів загинула.

Не те!

Ліч! Точно, ліч!

Ні, щось не сходиться. Я не те щоб помиляюся, але відчуваю: є ще щось.

Ще до цього.

Е-е…

!!

Я згадав, що сталося, коли лісові оґри напали на нас, а я ніс Міо на руках. Я мало не забув про це.

Кепсько. Ану візьми себе в руки.

Якщо подумати, відтоді як я вийшов із Ціґе, я раз по раз припускаюся помилок.

І з трійцею, і з тим рукостисканням учителя, і з лічем — я лише щось відчував і так усе й лишав, а потім виходило ось так.

І та загибла з лісових оґрів теж. Можливо, я міг її врятувати.

Варто мені розслабитися — і думки відразу щось застує, я ніяк не можу заспокоїтися.

У цій нескінченній тривозі мене ще й накрила сексуальна жага. Та ще й у такому стані. У пустці я такого не відчував.

Я сам від себе в шоці: лише тому, що навколо багато красивих людей, лише тому, що кілька дівчат до мене підійшли, я докотився до такого жалюгідного стану.

Те, що я можу пробиватися вперед завдяки неймовірній силі, ще не означає, що так можна жити й далі.

Згадай, як тебе наче облили холодною водою по спині, коли ти торкнувся того «Покарання Деревом».

Тьху, стримайся. У будь-якому разі, з цим треба закінчувати!

Не знаю, наскільки я зможу відновитися. Я у світі, де не знаю, що буде далі. Я не можу про це забувати.

— Що сталося з тією трійцею г'юманів? — спитав я.

— Ой, а хіба не з цього слід почати? — сказала Томое.

Четвертий. Томое вказала підборіддям на пана ліча. Можливо, через те, що його вбрання, схоже на священницьке (хоч я й кажу «священницьке», воно чорне, зі зловісною і складною золотою вишивкою), створене з магічної сили, скелет не стояв голим (голими кістками). Його очниці, здається, світилися червоним, тож я зрозумів, що він при тямі.

Після того як Томое його «добила» (принаймні на вигляд), я наказав повернути ліча в Асору першим і відправив у свою кімнату. Звісно, я обмежив його рухи цією будівлею й тримав фактично під замком.

Схоже, поки ми говорили, він нічого не робив і не втручався — просто мовчав. Він трохи моторошний, але його «особлива риса» не здається мені небезпечною. Залишити його вільним наразі, мабуть, не проблема.

— Ні, якщо подумати, я ж узагалі не спитав, що з ними сталося. Томое?

— Звісно. Вони проходять «курс запрошення» до Міражного міста. Спершу трійця розгубилася, але сьогодні зранку вони слухняно поснідали, і зараз орки та гноми, мабуть, уже складають їм компанію.

— …Га?

— Щось не так?

— Вони… тут, зараз?

— Так.

Це ж погано, хіба ні?

Я ж ізолював їх, коли ми билися з лісовими оґрами А і Б.

Хіба не вийде погано, якщо вони наткнуться на лісових оґрів, які зараз оглядають місто?

— Ти… що буде, якщо вони зустрінуться з лісовими оґрами?!

— Не хвилюйтеся. Щоб цього не сталося, я ретельно розмежувала території. Тих трьох я протримаю в майстерні елдвів, а до завтра їх повернемо. Той ліс уже в такому стані, що його ні побачити, ні ввійти туди не можна, тож просто викинемо їх біля входу в «горлечко».

Вона сказала, що раз вони авантюристи, то їм достатньо дати хорошу зброю — і вони будуть задоволені.

— Схоже, лісові оґри передусім прагнуть захистити амброзію, тож вона була для них важливіша за бар'єр села, — вела далі Томое.

Майстерня гномів справді ізольована. Якщо вони захочуть піти в інший район, хтось обов'язково їх побачить. У такому разі лісові оґри точно не наткнуться на них випадково.

Зброю, значить. Відчуття таке, ніби саме через ту дурну трійцю ми й втрапили в купу проблем.

Одна з дівчат у тій трійці виглядала так, ніби це вона майже змусила Томое й Міо мене «рознести». Але зачіска була інша… тож, може, це й не вона?

Хм.

Є кілька моментів, які мене не тішать, але…

Та гаразд. Як сказала Томое, якщо дати їм доволі добру зброю, то навіть коли їх викинуть біля входу в Пустище, сили для атаки їм вистачить. Молитимуся, щоб відтепер вони йшли правильним шляхом. Бо якщо ні, то наступного разу, як утнуть щось божевільне, на них чекатиме лише смерть. До того ж «горлечко», яке треба пройти, щоб повернутися до Ціґе, — як і випливає з назви, вузька й важка дорога. Вона тягнеться вгору, і чимало хто там на тебе полює. Вибився з сил дорогою — тут тобі й кінець.

Зброя елдвів і справді чудова. Для прощального подарунка — більш ніж достатньо.

Зброя… зброя, значить.

Здається, я вже десь чув про «якісну зброю»…

Цей неприємний образ… Лайм! Лайм Латте!

Я ж обіцяв подарувати йому зброю. Своєї сили він досяг власними зусиллями, та й здібності має непогані. Хоча через Томое пережив справжнє пекло, а Міо ще й добряче його обібрала.

Тепер згадав. Тепер точно згадав.

Ще треба глянути, як просувається робота над моїм спорядженням, тож перед поверненням до Ціґе слід навідатися до панів елдвів.

Угу, я ж планував розслабитися, коли напруга спаде, але…

У мене ще купа справ!!

— Тоді цю трійцю залишаю тобі. Я все одно не можу з ними зустрічатися.

— Зрозуміла, — відповіла Томое.

— Ну а тепер ви двоє на сьогодні вільні. Далі лиш трохи поговорю з лічем.

— Звучить цікаво, і я хочу дещо перевірити, тож теж буду присутня, — сказала Томое.

— Ще ж був той випадок зі збоченцем. Удвох у замкненому просторі — так не можна! — заявила Міо.

Е? Небезпеки ж, власне, немає, тож вони обидві цілком могли б зайнятися справами Асори.

Міо, щоб ця купа кісток загрожувала моїй цноті — це, м'яко кажучи, малоймовірно.

Гаразд, робіть як хочете.

Ну а тепер — послухаємо, які в нього обставини.