Розділ 56 — Розмова з мерцем — перша частина

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Спершу присядьмо. Ти вже трохи відновив сили, так?

Магічна сила поступово відновлюється під час відпочинку. Я лише наказав темряві пожерти його запас магії, але не перешкоджав відновленню.

Чи повністю він відновився, знає тільки сам ліч. Але навіть я бачу, що сил стояти й розмовляти в нього вже досить.

— …Хм. Що тепер зі мною буде?

Скелет слухняно стоїть і розмовляє. От тільки своєї зброї — посоха — так і не дістав. Невже його зброя, як і одяг, теж створена з магічної сили?

— Я хочу поставити тобі кілька запитань, а ти на них відповіси. Оце й усе.

— А потім я стану непотрібним — це ти й хочеш сказати?

— Га? Та ні. Більше мені від тебе нічого не знадобиться, але того, про що ти подумав, я не зроблю. Просто відпущу тебе назад.

Від моїх слів на обличчі ліча відбилося збентеження. Ну, хоч я й кажу «обличчя», насправді це череп. Я лише здогадуюся про це зі світла в його очницях і з того, як розтуляється його рот.

— Ти хочеш відпустити мене після того, як привів у свою головну фортецю?!

— Саме так. Твою безпеку вже забезпечено, тож почнімо розмову.

Я скоса глянув на стіл, запрошуючи ліча.

Сам сів на стілець і жестом запропонував йому зробити те саме. Томое й Міо залишилися стояти обабіч мене, напоготові.

— Спершу познайоммося. Мене звуть Місумі Макото. Тут сказали б: Макото Місумі. Синьоволоса — Томое, чорноволоса — Міо. Обидві — мої послідовниці. Можеш вважати їх і супутницями.

Я пояснив це з кривою усмішкою.

— Що означає «тут сказали б»?

— Про це згодом. А тепер твоя черга.

Я відмахнувся від його запитання.

— Як бачиш, я — ліч.

Мрець стисло назвав свою расу. Але це я й так знаю.

— Не це. Я хочу почути твоє справжнє ім'я.

— Імені в мене немає. Мене звуть просто ліч, от і все. Спогади про те, ким я був за життя, я давно втратив, а навіть якби й пам'ятав, те ім'я вже не пасувало б теперішньому мені.

Ось що буває, коли стаєш лічем? Знайомих серед нежиті я не маю, тож звідки мені знати. Та й фраза «Один мій друг перетворився на ліча!» звучала б украй дивно. А може, він просто не хоче називатися своїм прізвищем?

— Зрозуміло. Тоді — пан ліч, так? Вибач за нечемність, але ти чоловік? Жінка? Розумієш, за кістками стать не визначиш.

— Ні, досить просто «ліч». Додавати «пан» не потрібно: переможець — ти, тож церемонитися зі мною ні до чого. І ще: я чоловік. Хіба не помітно?

— Он як, а мені було цікаво, хто ж ти. Тоді, ліче, може, це й несподівано, але…

— Ти ж назвався Макото, так? Пане Макото, можливо, я й не маю права щось казати, але чи дозволиш мені одне слово?

— ?.. Говори.

Певно, він має на увазі, що досі перебуває в полоні. Цікаво, що скаже.

— Можеш обмежитися тим, що вважаєш за можливе розповісти. Чи дозволиш мені в обмін на відповіді на твої запитання поставити тобі одне своє?

Якщо відповідатиму лише на те, що можу розповісти, причин відмовляти немає.

— Добре.

— Дякую.

— Тоді перше запитання. Чому ти був у селі лісових оґрів?

— Заради досліджень. Я прагнув із г'юмана перетворитися на Ґранта, тож подався туди, де побачив шанс, — до села лісових оґрів — і відкопав їхню давно втрачену силу. Задля цього й сховався в тілі одного з них.

Сила лісових оґрів перетворювати інших. Отже, це він пробудив її в того збоченого учителя?

Томое звузила очі й тихо, захоплено протягла: «Хо-о…»

— Що таке Ґрант?

— Узагалі зараз моя черга ставити запитання, але нехай. Мені ж лише дозволили питати. Ґранти — вища раса г'юманів. У записах їх описують як істот, що в усьому перевершують г'юманів. Я шукаю шлях, щоб стати одним із них.

Зрозуміло. Не те щоб я все збагнув, але, виходить, у цьому світі є ще одна раса, споріднена з г'юманами? Судячи з опису, між ними, мабуть, існують відносини панування й підкорення. Інакше така нерівність призвела б до жорстокої війни.

Про війну демонів із г'юманами я чув. А от про війну г'юманів із Ґрантами — ні.

— Хотів би дізнатися, навіщо тобі ставати Ґрантом, але спершу вислухаю твої запитання.

Мабуть, підлаштовуючись під манеру ліча, я й сам заговорив чемніше.

— Тоді дозволь і мені два запитання. Хіба тебе звали не Райдо? І ще: ти називаєш себе людиною, але люди — прадавня раса г'юманів. Чому ти так упевнено кажеш, що належиш до них?

А-а, «людина» — це я так, до слова. Строго кажучи, я теж щось на зразок г'юмана. Але мої фізичні дані такі, що Богиня назвала мене людиною. Хвилинку… Богиня ж мала знати моїх батьків. Чому тоді вона називає мене людиною?

Помітивши, як допитливо мерехтить світло в очницях ліча, я повернувся думками до нашої розмови.

— Райдо — ім'я, під яким я зареєструвався в Гільдії авантюристів. Це псевдонім, щось на кшталт позиченого імені. Можеш просто вважати його вигаданим. А назване щойно ім'я Макото Місумі — справжнє. Щодо слова «людина»… Можу сказати лише, що так мене називає Богиня. Я й сам не знаю всіх подробиць про себе.

— Так тебе назвала сама Богиня?! Невже це можливо?

— Можу лише запевнити, що це правда. Не знаю, чи послужить це доказом, але я не вмію розмовляти так званою спільною мовою — схоже, тому, що не отримав благословення. Натомість я отримав здатність говорити з істотами, що не належать до г'юманів. Саме тому ми з тобою й розмовляємо без жодних труднощів.

— Справді… Ми спілкувалися так природно, що я навіть не звернув на це уваги. Не певен, чи можна вважати це доказом, але відповідь я почув. Питай далі.

Хм, схоже, наразі він відповідає доброзичливо. Хоча, можливо, це лише тому, що йому самому хочеться питати більше.

Що ж, спитаю, чому він хоче стати Ґрантом.

Ні, перед тим є ще одне.

— Перед боєм зі мною ти вбив одного з лісових оґрів, так? Якщо не помиляюся, того, хто називав себе сином одного зі старійшин. Пам'ятаю, ти сказав йому, коли він уже лежав на землі, щось про «ту жінку». Можна спитати, що це означало?

Так, це була єдина жертва тієї сутички. Той самий, про кого ми з Міо казали, що в нього нездоровий колір обличчя.

За нього турбувався й дует Акви та Еріс. Як же його звали? Ванда? Ні, Адоноу.

— Он як, того хлопця. Ти навіть запам'ятав мимохідь сказане мною слово. Схоже, я тебе недооцінив, пане Макото. Я без жодних докорів сумління водив його за ніс, наче малу дитину. Він був шпигуном.

— Шпигуном?

Я мимоволі повторив це слово.

Шпигун у селі лісових оґрів? Хто ж його заслав і навіщо?

— Саме так, шпигуном… ні, точніше, мабуть, агентом. Той тип серед лісових оґрів відповідав за дипломатію — підтримував зв'язки з іншими расами. Але якоїсь миті перейнявся прихильністю до однієї сили й почав діяти так, щоб лісові оґри приносили їй користь.

Якщо він обіймав посаду, що дозволяла постійно вести перемовини з чужими расами, то частіше зустрічатися з кимось йому справді було легко. Невже це ті, хто дізнався про існування лісових оґрів і поклав око на їхню бойову міць?

Можливо, ознакою цього й була поведінка Адоноу, що викликала сумніви в А і Б.

— …Кажучи «та жінка», ти мав на увазі силу, що стояла за ним?

— Саме так. Мабуть, це відповідь одразу на кілька твоїх запитань. «Та жінка» — це генерал демонів. А хто стоїть за нею, можна й не казати: армія демонів.

Ого. Раса демонів, чия головна база нібито розташована на півночі континенту, простягла руки аж до краю світу. Чи не надто небезпечні це відомості?

А, але ж ті, хто був біля воріт Шін, теж були з раси демонів. Навряд чи вони мандрували, щоб загартуватися як воїни, — найімовірніше, вони мали стосунок до армії демонів.

— …Не люблю я цю жінку. Кажуть, вона послала п'ятьох солдатів углиб Пустища, і зв'язок з усіма п'ятьма обірвався. Тепер вони поспіхом збирають сили. Схоже, незабаром почнеться війна.

П'ятеро? Невже… ті самі?

— Тобі нічого не буде за те, що стільки розповідаєш?

— Я не належу до раси демонів, тож мені байдуже. Це лише моя дріб'язкова особиста образа. Хіба я не казав? Вдача тієї жінки мені не до вподоби.

— Щиро дякую. Тоді — твоя черга.

— У мене два запитання одразу, тож спершу став свої.

Напрочуд сумлінний. Може, за життя він був ученим.

— Гм, навіть якщо так, то я хотів би дізнатися, навіщо ти прагнеш стати Ґрантом. А потім маю до тебе ще й прохання.

Відчуваю, він не хоче відповідати.

— Гх… Про це я відповісти не можу. Пробач. Яке ж твоє прохання?

Бачиш? Ну, це й було моєю особистою цікавістю. Але сказати «не можу відповісти», коли тебе будь-якої миті можуть убити…

— Наскільки я розумію, ти глибоко обізнаний у магії. Я заплачу, тож поступися мені кількома своїми магічними книгами.

Ось так.

Я вже відчуваю межу того, чого можна навчитися зі списку арій і заклять від Еми. Якщо можна, хочеться дістатися й до інших знань.

До того ж ліч застосовував невідому мені мову заклять. Напевно, книжок у нього чимало. Навіть початкові посібники стали б у пригоді.

— …Ти знущаєшся з мене?

— Е?

— Пане Макото, ти зумів створити магію неймовірної ефективності. Твоя арія на голову перевершувала мою і ефективністю, і стислістю. Якщо ти здатен на таке, то що ти хочеш дізнатися з моїх заклять і знань?

Ого, він розсердився. Червоні вогники в очницях перестали тремтіти, наче застигли.

Ні-ні-ні. У мене й гадки такого не було, чуєш? Я просто хотів нових книжок!

Томое не втрималася й тихенько пирснула зі сміху. І що тут смішного?!

Міо теж, здається, ледве стримується — плечі тремтять.

— Н-ні! Я справді просто хочу вчитися. Уся моя магічна книга — лише один аркуш!

— …Що?

— Кажу ж! Уся моя магічна книга — один аркуш! Я просто хочу нових!

— …Тоді що ти хочеш сказати? Невже арія того закляття теж була записана на тому аркуші? Тобто тобі дістався уривок забороненого гримуара?

— Та ні. Я просто попросив записати мені кілька заклять для навчання. Нічого надзвичайного. Якщо хочеш, можу подарувати тобі такий самий аркуш. А може, обміняємося книжками?

Досить попросити Ему написати ще один. Хіба не надзвичайно вигідно?

— Не заперечую. Якщо ти згоден, я приймаю твою пропозицію. Хоча, як на мене, саме я від такого обміну виграю більше.

О, домовилися.

— Тепер моє запитання. Частково ти вже відповів, але я запитаю ще раз: що то було за закляття, яким ти мене переміг? Як ти примудрився пожерти мою магічну силу?

А, він про ту штуку, яку розумні люди не розуміють.

— Це закляття складається суто з магії атрибута темряви. Спершу мішенню були блудні вогники твого закляття, а потім я просто вказав ціллю тебе, ліче.

— …Я не розумію, що ти намагаєшся сказати.

— Ти ж сам щойно казав, у чому особливість магії темряви?

— Поглинання… ні. Що я казав? Пожирання магії — ти про це?

— Так. Саме це і є відповідь.

— Але ж витрачати магічну силу на вже активоване закляття — безглуздо! Якщо так розвіювати магію, магічної сили піде надмірно багато. Ба більше, стирати однією лише темрявою магічну силу, якою огорнутий заклинач, — ще менш ефективно!

— Ти правий.

— За моїми підрахунками, тобі знадобилося щонайменше вдесятеро, а то й у п'ятнадцять разів більше магії. Це марнотратство!

— Так, це було марнотратство.

— …Пане Макото, ти що, дурень?

— Гострий у тебе язик! Проте програв ти, а не я.

— Робив, що заманеться, лив магічну силу, мов воду, і навіть зумів пожерти магічну силу, яку я вже вклав у закляття!

— Ага. Саме так.

Повисла дивна тиша. За весь час розмови таке сталося вперше.

Але ж це правда.

— Фу… фу-фу-фу… Ха-ха-ха-ха-ха-ха!!

Чого це він раптом зареготав? Кістки так і торохтіли — «тор-тор», але прокоментувати я не зміг: сміявся він так, наче в ньому щось зламалося.

Що таке? Від нього відлетів здоровий глузд? Хоча, як на мене, вже через те, що він складається з самих кісток, глузду йому бракує.

А, зупинився.

— Не смій глузувати з мене-е-е! Шмаркачу, ти що, хочеш сказати, що ти — втілення якогось духа?!

— Замовкни, черепе! Як смієш називати Ваку шмаркачем?! — гримнула Томое.

— Ставити Ваку на один рівень із нікчемним духом? Може, розібрати тебе на шматки й пустити на наживку? — прошипіла Міо.

Щойно ліч скочив із місця й закричав, його рухи завмерли.

Чи то справді вразливе місце — інше питання, але оголений меч Томое вже був наставлений на шию ліча.

Міо стояла за спиною ліча, притиснувши закрите віяло до його шийних хребців, і повільно провела ним уздовж хребта.

Яка швидкість! І як злагоджено вони діють! Коли тільки встигли потренуватися?

Погляди в них були моторошні, але вони ще не втратили самовладання. Поки стримувалися.

…Може, й у них накопичилося чимало невисловленого? Бр-р, аж мурашки по спині.

У будь-якому разі, так залишати не можна.

Я жестом попросив обох відступити.

— Що ж, перепрошую за грубість моїх послідовниць.

Перепросивши, я хотів знову запросити ліча сісти, але не встиг: той сам гепнувся — «бух». Це було не стільки «сів», скільки впав, а стілець просто випадково опинився під ним.

— Ти! — вигукнула Міо.

Міо, схоже, знову розгнівалася через таку поведінку й уже хотіла рушити. Але, як і слід було чекати, на жарт це не спишеш, тож я її стримав. Я справді радий, що ти так за мене дбаєш, але…

Якщо можна, спрямовуй цей гнів на ворогів чи на лихі наміри, а не на звичайну нечемність. Я був би радий, якби ти сприймала багато речей спокійніше.

— Вако, можна? — звернулася Томое.

— Томое? Я б хотів, щоб ти поки трохи посиділа тихо.

— Ні, це стосується магічних книг.

Про це? Хіба ми вже не домовилися? Я попрошу Ему написати копію й віддам її лічу, а він натомість позичить мені кілька магічних книг. Що тут не так?

— Що таке?

Ледве стримуючи роздратування, я попросив її продовжити. Хоча зараз мені хотілося б заспокоїти ліча.

— Думаю, замість просити лише кілька, ви могли б забрати їх усі. З такого, як він.

— ?.. Га?!

Не кажи того, що може дати зворотний ефект! Хіба не бачиш, що ліч аж отетерів?!

— Гадаю, він радо віддасть їх усі, — спокійно відповіла Томое.

— Та може, ти просто помовчиш?..

— Ні, Вако. Те, що він хоче дізнатися, мені, найпевніше, відомо. Пробачте, що кажу про це так пізно, але якщо дасте вашій Томое повну свободу дій, я покажу, що виконаю бажання Ваки — і навіть більше.

— …Ти справді так думаєш?

За нею й так чимало колишніх провин. А її недавній гнів ще й трохи нагадав мені Міо.

З лісовими оґрами ти була доволі холодною, а тут… Я й справді не розумію, що саме виводить Томое з себе.

І тоді, коли вона вихопила меч, теж.

Коли справа не стосується історичних драм, вона стає вкрай запальною. Хоча ті самі лісові оґри накоїли куди гіршого за нечемність ліча…

Невже ця поблажливість — солодка отрута перед промиван… тобто муштрою, як у морській піхоті? Та ні, навряд чи.

Загалом чужу набридливу запальність я ще якось витримую, але якщо дійде до еволюції в щось іще гірше за того збоченця, мені кінець. А і Б ще з простіших. Особливо та навіжена.

Чому Томое так прагне їх завербувати? Я думав, їй просто кортить мати ніндзя, але, може, у неї є ще якийсь задум? Як-не-як, хоч вона й моя послідовниця, а все ж дракон. Прожитий нею час — зовсім іншого порядку.

Мені ще зарано розуміти всі її думки й домагатися, щоб вона мене слухалася. Зате її захоплення я, як це не смішно, розумію.

— Звісно. Я послідовниця Ваки. Я не зраджу пана Комона й навіть за мільйон років не вб'ю свого господаря. Я з тих, хто йде за своїм сьоґуном до самого кінця. Тож прошу вас.

Томое схилила голову.

…Ну, якщо ти вже так наполягаєш.

Я кивнув і передав їй ініціативу. Можливо, Томое скаже щось таке, чого я не знаю. Саме на це й сподівався.