Розділ 59 — Те, чого не повернути

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Величезна хвиля залишкової магічної сили налетіла на нас, наче раптовий порив вітру. Що це взагалі таке?!

Ні, не може бути. Адже це…

— Моя… магічна сила?

Саме так. Шкірою я відчував свою власну магічну силу — ту саму, яку почав розпізнавати, щойно потрапив у цей світ.

— Щиро перепрошую, Вако. Я припустилася грубої помилки, — озвалася Томое.

Я стояв, прихилившись до вікна, і ні на що не зважав, коли почув голос Томое.

Голос у неї звучав так, ніби їй було боляче.

Обернувшись, я побачив Томое: вона стояла на одному коліні, а з кутика губ стікала кров. Міо та ліч стривожено дивилися на неї.

Напав ворог? Але чому тоді постраждала лише Томое?

Окрім нас, в Асорі зараз були тільки кілька авантюристів, дурнувата трійця та лісові оґри. Навряд чи серед них знайшовся б хтось, здатний поранити Томое.

— Томое! Що сталося?!

— Кх… Ті троє…

Вимовивши це, Томое впала. Кров досі не спинялася.

Кх… А що довкола? Що відбувається?!

Я розгорнув «Сакай». Нехай він і не охопить усього міста, головне — зберегти точність. Але наступної миті мене наче струмом ударило.

Усе навкруги було переповнене залишками магічної сили — схоже, моєї власної. Через це я не міг як слід оцінити ситуацію.

Я перестав покладатися на «пошук» і взявся старанно відтворювати картину за місцевістю та за тими, хто там був: налаштував «пошук» лише на фізичні об'єкти й знову розгорнув «Сакай».

Аномалія… Знайшов!

Десь біля бічного провулка, яким я скористався, щоб з'єднатися з Асорою.

Усе довкола того місця було страшенно потріскане й скидалося на вирву!

То ось звідки те світло, що спалахнуло щойно?!

Неподалік виднілися нерухомі постаті. Треба негайно туди!

— Міо! Подбай про Томое. Ліче, за мною!

Не чекаючи на відповідь, я вибіг із кімнати.

Замовлена в гномів зброя ще не була готова, тому я прихопив із кімнати лише ритуальний кинджал, отриманий від орків.

Прокляття! От би зараз уміти літати! Чому я геть не можу користуватися стихією вітру?!

Якщо не помиляюся, Томое сказала «ті троє». Троє… Невже це справді та дурнувата трійця? Але ж із ними є супровід, тож усе, що вони роблять, мало б бути відомо.

(Пане Макото.)

Це голос ліча. Думковий зв'язок, значить. Я озирнувся — його поруч досі не було. Поспіхом мчачи найкоротшим шляхом, я відповів йому, не збавляючи швидкості.

(Що таке?)

(Пробачте. Я ще не звик до нового тіла й не можу як слід бігти.)

Ти що, старий дід?! Хоча так, раніше від нього залишилися самі кістки. Але хіба він не може просто левітувати? Навіщо йому бігти?

(А прилетіти не можеш?)

(Звісно, можу. Але там, куди прямує пан Макото, схоже, є поранені, тож я хотів би, якщо можна, застосувати лікувальну магію.)

(Зцілення?! Ліче, ти вмієш користуватися відновлювальною магією?!)

Жартуєш? У якому це світі нежить уміє користуватися відновлювальною магією?!

Чого ще чекати від Богині. Ну й божевільні ж правила вона дала цьому світові. Кепська справа: варто лише подумати, що тут замішана вона, і я вже готовий змиритися з чим завгодно, лише зітхнувши.

Коли все владнається, треба буде як слід розпитати ліча про нежить. Нехай тепер у нього й тіло з плоті, але я ніяк не можу позбутися упередження: колишній скелет — і з відновлювальною магією?

(…Так, умію. Власне, це моя спеціалізація.)

Спеціалізація, кажеш?

Усі мої уявлення про нежить руйнуються на очах. А він говорить про це так, наче йдеться про найзвичайнішу річ.

(…Якщо тобі це під силу з того місця, де ти зараз, можеш лікувати звідти?)

(Наказ зрозумів.)

Чесно кажучи, я ще до ладу не зрозумів і не прийняв почутого, але головне зараз інше. Саме так: йому не треба поспіхом наздоганяти мене, адже він і звідти може дещо зробити.

Попросивши його застосувати відновлювальну магію, я перервав думковий зв'язок.

Хоч мої фізичні можливості й зросли, я досі був усередині будівлі.

Тут неможливо розігнатися так, як просто неба.

Роздратований власною повільністю, я мчав далі, не збавляючи швидкості, і дістався місця події.

Я був так зосереджений на бігу, що не відразу усвідомив почуті звуки.

Стогони. Ридання. Крики.

Сліди руйнування: кам'яну бруківку жорстоко розворочено. Чимало чого було вирвано й відкинуто геть.

Там, де страждали орки й гноми, це місто вперше вкрилося барвами насильства.

Ах…

Що… що ж тут сталося?

Щось вибухнуло. Принаймні так мені здається. Називати це «вирвою», може, й перебільшення, але кам'яну бруківку під ногами розкидало хтозна-куди, а ще ця брутальна сила, здатна косити дерева… Усе це наводило на думку про якусь зброю.

Та найбільше мене непокоїла… моя магічна сила.

Саме тут її концентрація була найвищою. Отже, це епіцентр.

Єдиною іншою магією, яку я відчував, була сила ліча.

Слабке жовтаве, тепле сяйво лікувальної магії огортало постраждалих.

Я теж розгорнув «Сакай» із властивістю зцілення на всіх поранених, яких бачив.

Хай там як, доки не знайдеться хтось, здатний говорити, більше я нічого не вдію.

Треба змінити ситуацію, в якій ніхто навіть підвестися не може, не кажучи вже про допомогу іншим.

Озираючись і намагаючись розібратися в подіях, я раптом дещо помітив.

Щось, на перший погляд схоже на лялечку комахи.

Воно лежало неподалік від гаданого місця вибуху.

!!!

Тільки не це…!

Я кинувся туди. Це… це зовсім не лялечка!

— Не може… бути…

Верхня половина тіла обгоріла, обох рук не було, усе тіло вкривали тріщини й розриви. Ноги відірвано, і воно скидалося на лялечку, що зірвалася зі своєї ниточки.

Але ж це… Ні, це ж він…!

— …Арк.

Він же мав неабияку силу — як узагалі могло статися таке?

Ні, зараз не про це. Зовсім не про це!

Він дихає? Він ще дихає?!

Не відчуваючи жодної відрази, я кинувся до нього й уважно придивився до рота та грудей, намагаючись помітити дихання.

Тіло було холодне, у ньому майже не відчувалося тепла. А ще ця характерна задубілість — така сама, як тоді в дитинстві, коли машина збила бездомного кота.

Невже… він уже помер?

У голові стало геть порожньо. Хоча, коли гинув хтось незнайомий, я нічого не відчував. І з Різом, і тоді з расою демонів, і з багатьма іншими магічними звірами.

У голові — суцільна порожнеча. Не знаючи, що робити, я відчував, як тіло опановує тремтіння.

(Пане Макото! Той, хто біля вас, поранений найтяжче! Решта вже пережила найнебезпечніше, тож тепер я зосереджуся на ньому. Прошу, допоможіть мені, пане Макото!)

Ще мить — і я вже ні про що не зміг би думати…

…я почув голос ліча. Голос, що повернув мене до тями!

?!!!

Він не помер?!

Чим я можу допомогти…

Це «Сакай». Нічого, крім «Сакаю», не лишається.

…Якби я вмів користуватися відновлювальною магією, усе було б інакше!

Чому ж я геть «не можу користуватися» формулою зцілення?!

Я розумію і арію, і побудову, але чомусь не можу проявити цієї сили. Не вміти користуватися саме тим атрибутом, якого хочеться найбільше, — ну де тут справедливість?!

Прокляття! Невже я не впораюся без магії?

…Я все переплутав, еге ж. Хай навіть цього не вистачить — я мушу це зробити!

Я створив зовсім невеличкий «Сакай», що охоплював лише місце довкола мене й арка. Надав йому властивість зцілення.

Ліч випустив ще глибше сяйво й огорнув ним тіло арка.

Але жодної реакції.

Замало? Чи це тому, що мені бракує власної відновлювальної магії?!

(Ліче! Можеш іще підсилити потужність? На вигляд він зовсім не одужує!)

(Поки що це межа! Я застосовую закляття на ходу, дорогою до вас, але без прямого погляду воно діє слабше. Я також продовжую лікувати інших — чи можна покинути їх і зосередитися на ньому?)

(Відхилено. Продовжуй так само. Коли вирішиш, що вже можна, зосередься на аркові.)

(Я поспішаю до вас щодуху, тож, будь ласка, і ви, пане Макото, не припиняйте зцілення.)

Зцілення, кажеш. Те, чим користуюся я, — не магія. Я не можу застосовувати лікувальний атрибут, ліче. Не знаю, наскільки сильна дія «Сакаю», але, якби я поєднав його з магією, може, й зумів би її посилити, а так…

…

Поєднати?

Точно. «Сакай». Посилення й зцілення, посилення й пошук. Я можу надати «Сакаю» два ефекти. А хіба вони неодмінно мають бути «різними», щоб це спрацювало?

Невже…

Я зосередився на «Сакаї», що огортав нас з арком.

Поєднав зцілення з іще одним зціленням. Чи піде ефект так, як я хочу, чи…

«Сакай» відрізняється від магії. На око не визначиш, чи посилився ефект. Інша річ, якби я дивився на ціль, але поруч більше нікого немає, тож не скажеш, вдалося чи ні.

Та я зробив те саме, що й під час накладання посилення разом зі зціленням. Уявив шар на поверхні й зосередився на тому, щоб накласти одне зцілення на друге.

— Тріщини… змикаються!!

Ефект посилився! Здається, я не помилився!

Численні глибокі тріщини на його твердій шкірі поступово стягувалися, перетворювалися на тоненькі смужки й зникали!

Так! Так!

Розірвані частини ніг і нижньої половини тіла силоміць зросталися знову.

Те саме відбувалося з правою рукою, втраченою від самого плеча, і з лівою, втраченою по лікоть: вони відростали від верху плечей до ліктів. Видовище було як із кривавого фільму, але мене переповнювала радість, тож я на таке не зважав.

Його можна врятувати!

Залишилося тільки дочекатися, поки він опритомніє. Тоді все має бути добре.

Зазвичай землиста шкіра потемнішала ще дужче; до неї, позбавленої, здавалося, будь-якої життєвої сили, поверталися пружність і тепло. Зцілена рука сіпнулася, наче від судоми.

— Ти як?! Розумієш мене?!

Повіки здригнулися й розплющилися. Невже він уже опритомнів?! Щоб усе пішло так добре…

— У… а…

— Не змушуй себе говорити! Досить просто кивати чи хитати головою!

Арк, схоже, зрозумів мене. Трохи завагавшись, він виразно кивнув.

Тієї миті мені відлягло від серця, і сили покинули мене.

Я такий радий. Справді.

Я знову озирнувся.

Моя густа магічна сила все ще заважала пошуку й не давала зрозуміти, що сталося.

Але й без «Сакаю», неозброєним оком, я бачив, що лихо поволі вдається опанувати.

Потім можна буде розпитати тих, хто вже заспокоївся, що сталося.

Туманна Брама… Той вхід, яким я одного разу скористався, щоб повернутися сюди. Чи не пов'язана вона якось із цим?

Не думаю, що це просто збіг.

Таке в мене було відчуття. Через перешкоди я не міг точно визначити, де саме, але оглянув околиці того місця, де тоді відбулося перенесення.

Нічого особливого.

Та й до місця вибуху звідти далеченько. Може, я просто себе накручую?

Га?

Там щось є.

Вирішивши, що з арком уже все гаразд, я підійшов до того «чогось» і підняв його.

Уламок прикраси?

Нагадує ланцюжок, але… не схоже, що його зробили тут.

Скористатися пошуком? Але власна магія заважає…

Ні, як зі зціленням: хіба не можна просто накласти один пошук на інший?

Моя магічна сила не дає розібратися, що тут сталося. Тоді…

Я наклав другий пошук поверх власної магічної сили, уявляючи, ніби здираю верхню плівку.

Здається, вийде. Щось схоже на дим, що мені заважало, розвіялося.

Тут були… арки, орки, ящери… І міні-Томое теж, значить.

Біля арків також залишилися сліди магічної сили орків.

Тоді де ці двоє?

Я не знаходив їх навіть очима там, де ще відчував слабенькі залишки їхньої магії.

І тут пригадав, у якому стані була Томое.

Якби створене нею додаткове тіло просто зазнало смертельної рани, сама Томое не постраждала б так сильно.

Отже, щось сталося з тією частиною Томое саме тут.

А ще та інша магічна сила, яку я знайшов, — орка…

Найгірше припущення промайнуло в голові.

Цей уламок… Що ж це таке?..

Щоб відігнати цей лихий сон, я взявся за те, що мав робити зараз.

Троє. Тут виразно залишилися сліди трьох різних магічних сил. Якщо троє, то чи не ті, про яких говорила Томое? Та й за силою, яку я відчуваю, це, безперечно, г'юмани.

Але яку небезпеку вони могли б становити? Навіть у Ціґе вони були лише трохи сильніші за звичайних городян, хіба ні?

Я простежив усі три магічні сліди.

Два з них обірвалися, наче розсипалися тріщинами, а третій увійшов у дивне викривлення простору.

Один зі слідів, що обірвалися, нагадував магію частини тіла Томое, яку я відчував кілька хвилин тому.

Мої чуття дивно загострилися. Здавалося, тепер я міг розрізняти магічні сліди так само, як ліч. Може, це дія «Сакаю» з двома накладеними властивостями? Чи, може… тут є інша причина?

Ні, спершу треба простежити решту магії.

Це викривлення… Я вже його десь бачив. Воно схоже на те, що виникає, коли Томое створює Туманну Браму.

Коли я повертався сюди, було щось подібне. Безперечно. Це, мабуть, залишки Туманної Брами. Казали, що вони з часом зникають, але, схоже, чимало ще лишається.

І по той бік тягнувся слід магії г'юмана. Дивно. Дуже дивно.

— Пане Макото, пробачте за затримку. Здається, вам удалося врятувати найтяжче пораненого, — озвався ліч.

— Ліче, залишаю це місце на тебе.

— Га?.. Пане Макото?

Кинувши кілька слів лічеві, що підбіг до мене, я знову відкрив Туманну Браму із залишків викривлення.

Із неприємним, гнітючим неспокоєм на душі.