Розділ 5 — Не усвідомлюючи, наскільки це було жорстоко

Перекладач і редактор: Näki + Claude

М-м… Який свіжий ранок.

Від кам'янистої гори з білими схилами на мене віє свіжий вітер.

Гаразд, я вже не дивуватимуся своїм надлюдським характеристикам. Якщо доведеться комусь пояснювати, просто розповім, що бачив. Але хіба нормально, що цей крижаний шквал здається мені свіжим вітерцем?

Я вже відчуваю марьоку в повітрі, тож і світ сприймаю інакше — от мені й «свіжо».

Отже, підтвердилося: у мене рівень 1.

Дивно.

Якби з самого початку в мене був високий рівень, я б ще зрозумів, чому за перемогу над Різом рівень не піднявся, але…

Якщо я рівня 1, він мав би зрости. Чи той пес справді був настільки слабкий?

Ема теж бачила, як я його здолав, тож, може, річ у тому, що я напав зненацька?

Гм… Виходить, я й сам по собі якийсь «чіт», та ще й система рівнів для мене нормально не працює.

Хоч мені й трохи сумно, я цілком спокійний.

— Тоді… зробімо це, — вирішив я.

Я підійшов до вартового біля брами й попросив передати Емі дещо.

Листа.

Неймовірно, правда? Виявляється, я можу не лише говорити, а й писати місцевою мовою.

Я ідеально читаю й пишу.

Хай живуть чіти. Я навіть почав трохи поважати ті «баги». Раз уже так, мимоволі цікаво: а інші герої, може, взагалі всесильні?

Якщо дістануся людських поселень, то, здається, зможу заробляти торгівлею між людьми й мамоно.

У листі я багато не писав.

Піду подивлюся, чи зможу щось зробити з тим так званим богом.

Найімовірніше, не повернуся цілим, тож не хвилюйся за мене й просто повертайся в село. Дякую.

Приблизно такий був зміст. Хоча там було ще трохи дрібних балачок і пояснень.

Повертатися в печеру я не збирався.

У підсумку вона не лише навчила мене магії — я ще й отримав мапу околиць.

Після розмови з тим «богом» планую одразу рушити до людського поселення.

Схоже, десь є дивне місце, де збираються ті, хто роздобув рідкісні матеріали, мандруючи всім світом, і ті, хто прагне знань.

До печери ще чималий шлях.

Так чи інакше, гадаю, з моєю найвищою швидкістю дорога туди (з урахуванням уже пройденого) забере близько тижня, а якщо в дорозі щось станеться — може, й днів десять.

Дорогою траплялися поселення кількох рас (усі без винятку — мамоно). Я можу з ними розмовляти, тож до бійки доходило не щоразу.

З їжею поки що має бути нормально. Зрештою, три дні без їжі я протримаюся.

Якщо покладатися на інтуїцію, гадаю, витримаю й п'ять днів. Хоча так робити не хочеться. Їжа, яку дали мені орки, мабуть, була важливою й для них самих. Треба їсти її ощадливо.

Думаючи про це, я обійшов кам'янисту гору й попрямував до помітно високої вершини. Гора Бога, ага.

Насправді мене не так уже й непокоїв той мамоно — чи то бог — на ім'я Шін.

Бо було дещо, що турбувало більше.

Насамперед мене дивувало, що, окрім тих, кого приносили в жертву, Шіна ніхто не бачив. Виходить, серед живих немає нікого, хто з ним зустрічався.

І ще дивно, що жертва мусить сама, без супроводу, пробиратися крізь Пустище.

Бо якщо вона не дійде до місця — яка тоді користь від жертвопринесення?

Мені сказали: якщо жертва дісталася кількох «безпечних точок для очищення тіла», то вона вже виконала свій обов'язок, але…

Що це за логіка? Хіба тоді жертва взагалі має сенс?

Бо, якщо по правді, Ема ледь не стала здобиччю Різа.

Саме так, і той Різ… Такі мамоно, кажуть, трапляються по всьому світу, але цей, схоже, був досить далеко від місць, де мав би жити.

І, кажуть, зазвичай вони полюють зграями.

Тоді ситуація, коли Ему атакували, виглядає надто дивною.

Із розмов з Емою я чітко відчував: хтось поволі намагається знищити село високогірних орків.

Але чи це воля того так званого Шіна?

Схоже на втручання третьої сторони. А може, справа в конфліктах між самими високогірними орками.

Ці дві можливості крутилися в мене в голові.

Якби вони просто хотіли знищити село, система жертвопринесень була б безглуздою. Адже можна було б скористатися туманом — і за кілька років село й так занепало б.

— Повільно, значить…

Здається, це ключ до проблеми.

Гадаю, вони не поспішають неспроста.

Якби Шін хотів чогось, окрім жертв, він би обов'язково вимагав це додатково.

Тож якщо комусь потрібен час, це означає, що справа не в самому Шіні.

Третя сторона… або заколот, еге ж.

Можливо, я поспішаю з висновками. Не виключено, що все зовсім не так, як я думаю. Зрештою, Шін не людина.

Не факт, що він мислить так само, як люди. Якщо це врахувати, вся моя логіка може розсипатися.

Але в моїй ситуації, коли матеріалу майже немає, я вирішив триматися саме цієї лінії.

Якщо дійде до бійки — хай буде бійка.

Можливо, частина мене навіть цього хоче.

Магія. Марьоку.

Що й казати, мені кортить пустити їх у хід.

Хотілося б навчитися ще багато чого, але з цим треба було розібратися до того, як Ема вирушить.

До речі, закляття світла я потай підслухав у вартового біля брами — тож уже його вивчив!

А як же мораль? Окрім списку заклять, який я отримав, мені так чи інакше треба поповнювати свій магічний арсенал.

— Краще спробувати зараз. Випробовувати це вже в реальному бою — таке собі…

Перша спроба буде на повну.

Я не знаю, наскільки це виснажує. Тож треба хоча б раз перевірити.

———

Раз вирішив…

Спершу потрібно як слід підготуватися.

Тихо бурмочучи, я створив вогняний «Брід» такого ж розміру, як учора ввечері. Сформував у кулю й кинув абикуди. Вийшло.

Добре.

Починаймо.

Я розслабив тіло й обачно проказав арію, вливаючи в неї всю силу й уявляючи «сильне полум'я». Але проказав її подумки.

І подумки звернувся до свого «Бріду». Це перше, що я хотів перевірити: чи можна чаклувати, не вимовляючи закляття вголос.

Вийшло. Я створив щільне, мерехтливе, темно-червоне полум'я — у кілька разів сильніше, ніж учора.

Слава богу.

Якби я спробував це в печері, не маючи спершу в голові образу кулі, сталося б лихо. Найімовірніше, спалахнув би не тільки я, а й усе довкола.

Тепер — ціль.

На шляху до Гори Бога, трохи попереду, біля підніжжя, я бачив щось схоже на ворота. Підійде. Відстань — понад сто метрів. Добре, що в мене такий неймовірний зір.

Що хочу випробувати, пункт другий. Я ж займаюся стрільбою з лука.

Учора, щоб куля полетіла й влучила, я уявляв «влучити в саму середину».

Тож мені стало цікаво: чи зможу я зробити лук і стрілу й «вистрілити» так само, як тією кулею.

А заразом перевірю, наскільки гнучко можна змінювати форму «Бріду».

Так от.

Я сів у сейдза — традиційну японську позу сидіння на колінах, — як роблю в клубі стрільби з лука, перш ніж узяти лук до рук.

Заспокоївши думки, я почав концентруватися.

Якщо починаєш із цього, заздалегідь знаєш результат того, що збираєшся зробити.

Друзі в клубі часто питали, коли ми готували луки: чому ти починаєш із того, що сідаєш? Бо це додає впевненості, що влучиш у центр?

На запитання «чому» в мене є одна згадка, що викликає гірку усмішку. Власне, не дивно, що я став таким: адже взявся за стрільбу з лука, щоб зміцнити тіло.

Спочатку, влучаючи в мішень, я радів. Але що легше це вдавалося, то більше тьмяніла та радість.

Але точність, якої можна досягти самою лише технікою, має межу.

Спершу, щоб підвищити точність, я пробував багато речей.

Я цілковито віддавався цьому: заплющував очі й заспокоювався. Безліч разів подумки відтворював свої рухи, з якими влучаю в ціль.

Стійка, постава, кожен мій рух і дія в стрільбі — я й далі зосереджувався на всьому цьому.

Сам не помітив, як учителька дозволила мені користуватися залом будь-коли, а натомість я перестав тренуватися разом із ровесниками.

Якщо подумати, це, мабуть, була турбота вчительки про мене.

Щоб інші не лякалися моєї «дивакуватості».

Ще довго…

Заходячи в зал, я й далі робив так, щоб налаштуватися: сідав у сейдза, і тієї миті, коли ставав навпроти мішені, вже уявляв, як влучаю. І так воно й ставалося насправді.

Коли я вступив до старшої школи й записався до клубу стрільби з лука, дитячість довкола викликала в мене усмішку. Але тоді я й усвідомив, наскільки був ненормальним.

Коли я попросив поради у вчительки, вона навіть не знала, що я в клубі — і дуже здивувалася.

А щойно я сказав, що причина в тому, що люблю стріляти з лука, вчителька весело розсміялася.

Схоже, саме тоді вона щось вирішила. Вона сказала, що навчить мене стрільбі з лука.

Бойова стрільба, яку передавали в її родині, була для мене цілком новим мистецтвом. Там було повно технік, відточених під найрізноманітніші ситуації.

Але навіть тоді моє уявлення про «влучити в центр» не змінилося.

Після року навчання вона сказала, що на цьому досить, і влаштувала перевірку. Я її пройшов.

Другий рік старшої школи. Це було зовсім недавно.

Я став віцепрезидентом клубу. За вказівкою вчительки я не брав участі в жодному турнірі. Старші члени клубу висунули мене на віцепрезидента, бо нагод стріляти з лука в мене й так було небагато.

Та все ж мені було трохи приємно, що президент на мене покладається. Так я й зосередився на навчанні молодших і насолоджувався шкільним життям — аж поки мені не впхнули цю божевільну історію про інший світ.

Якщо зараз подумати, я й справді був доволі ненормальним, еге ж. А молодші, які раз у раз кликали мене «старшим», були такі милі.

Ех, нічого не вдієш: мене тягне додому. Реальність, реальність. Добре — моє полум'я все ще стабільне.

Ну, вперше за довгий час візьмуся всерйоз.

Мішень — центр тих воріт, схожих на синтоїстську браму.

За звичкою я поставив ліву руку так, ніби тримаю лук; витягнута рука горизонтально до обличчя, трохи позаду нього.

Я відтворив рух, ніби кладу стрілу на тятиву. Якщо обпечуся, беручи в руку кулю вогню, просто відкину її.

Ну ж бо, покажи мені силу моєї магії на повну!

Я пускаю стрілу.

Це був лише образ у моїй голові, але вогняна куля поволі вигнулася.

І за мить вона, ставши циліндром у формі стріли, вдарила у ворота. Вогняна стріла, що пробиває наскрізь.

— Вийшло. Швидкість — без проблем.

Це була вже не швидкість кидка: стріла летіла точнісінько так, ніби її чимось вистрелили. Хоча потренуватися з цим не завадило б. Це все одно що мати в руках лук. Великий крок уперед. Додає певності.

— Га?

Стріла не зникла: вона так і стирчала у воротах і почала викривлятися. Ніби пручалася — ставала помітно більшою, звиваючись і деформуючись.

Вогняна стріла вибухнула.

Разом із воротами.

З секундним запізненням на мене війнуло гарячим вітром. Доволі гарячим — аж так, що я не наважувався вдихнути. Оце й називають «спопелити вщент»?!

— Погано… ворота зникли.

Ну, якщо постраждали тільки ворота, то нічого страшного. З такою думкою я рушив туди й побачив неймовірне.

Щось рухалося.

Біля воріт були живі істоти…

Це погано.

Після прямого влучання там має бути пекло.

Якщо воно рухається, можливо, я ще встигну.

Можна сказати, що я не мав наміру нікого ранити, але нічого не вдієш. Якщо встигну, доведеться повернутися до печери високогірних орків і попросити про лікування.

Коротше, треба бігти на місце злочину.

Я біг так, наче хотів, щоб вітер здмухнув із мене весь холодний піт.

———

— Ти, виродку, що ти таке?! — вигукнув незнайомець.

— Уваа… це вже…

Уже запізно. Четверо істот, схожих на живих, лежали обвуглені.

І ще одна — з половиною тіла, зірваною вибухом. Як він узагалі говорить?

Напевно, в нього неймовірна живучість.

— Ну й ну… який же ти живчик.

Через те, що він говорив зі мною цілком нормально, моя напруга сама спала.

— Я зараз помру! — прохрипів незнайомець.

— Та так, звісно.

— Ті кляті високогірні орки… Невже вони помітили наш план — план раси демонів? Чи вони збиралися вбити дракона?! — продовжив він.

— Стоп! Зупинись! Ти… не говори більше!

— Хе-хе… Мене вже не врятувати. Дай договорити до кінця.

Та я й сам бачу, що не врятувати… але ж це я його так зробив?!

Ти мені один за одним виставляєш небезпечні на вигляд сюжетні флаги, знаєш?!

Що це за дурня?!

— Якби вони просто співпрацювали з нами, як їм наказали, проблему було б розв'язано, і ми б прийняли їх до своїх лав… але хто б подумав, що в них є такий монстр, як ти! — продовжив незнайомець.

Уооооо!!!

То за лаштунками таки стояла третя сторона?! А я їх щойно накрив!

— Ну, ти ж знищив навіть ворота. А він швидкий на висновки. Тепер гнів Шіна стане дійсністю.

— Ей, зачекай! Невже знищення воріт аж так розлютить Шіна?!

Погано-погано-погано. Це той сценарій, коли ти заходиш у бій із босом, навіть не дійшовши до точки збереження.

Якщо обрати команду «поговорити», здається, гра відповість: «Зараз не час для цього!»

Він точно прийде!!

— Могутній дракон побачить, що на його власній території зруйновано ворота. Хе-хе-хе-хе… Так тобі й треба!!! — прохрипів він.

Сказавши все, що хотів, він розсипався, мов пісок. Напевно, помер, вірячи у власні слова.

Інші чотири тіла вже зникли. Вони теж так розсипалися?

А потім — тремтіння землі.

До того ж хмара, що вкривала гору, почала опускатися.

Хмара… ні, якщо зважати на властивості, це радше туман.

У будь-якому разі, це було дивне явище.

Я помру!

Я ж ішов із наміром поговорити, потиснути руки — і щасливо повернутися назад.

Я не думав, що це настільки небезпечна штука, здатна спричинити таке неприродне явище!

Мене поховають, потім уб'ють, а потім ще й… зґвалтують?! Та й порядок якийсь дивний?!

Моє припущення було правильним, і все ж! Чому все обернулося ось так?!

Лиходії ж — раса демонів! Третя сторона, чуєш!

— Пане Шіне, будь ласка, вислухайте мене!

Я закричав у бік туману, який уже опустився на кілька метрів нижче, ніж був.

І там було те, що впізнав навіть я. З перекошеною від люті мордою, вишкіривши ікла… спустився пан дракон.

Я чітко розумів: він може загризти мене будь-якої миті!

У будь-якому разі…

— Шін — це не велетенський молюск?!!!!

Примітка перекладача: ієрогліф 蜃 (яп. «шін») у китайських і японських переказах означає велетенського молюска, чий подих породжує марева (звідси яп. 蜃気楼 «шінкіро» — міраж); інколи так називають і драконоподібну істоту. Макото, вочевидь, знав лише «молюскове» значення.

В іншому світі мої власні знання не працюють.

Я не хочу помирати ось так.