Розділ 60 — Відплата

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Це… Ціґе? Я… повернулася?

Жіночий голос.

— А… Ага! Я врятувалася! Це повітря, цей запах… Без сумніву, Ціґе!

Саме тієї миті я знайшов дівчину.

Я простежив її шлях і врешті дістався до неї.

Вузький безлюдний провулок.

Вона щойно отямилася. Я здивувався: переді мною справді була одна з тієї трійці — дівчина, яка поводилася як їхня ватажка.

Усе її тіло було в жахливих ранах.

Рани були такі тяжкі, що в Пустищі вона нізащо не повернулася б живою.

Проте це місто. Варто лише вийти на вулицю й покликати на допомогу, і її врятують.

Хай яка глупа ніч, а в Ціґе, де в кварталі борделів безліч провулків, хтось та й мав би проходити повз.

Звісно, можна натрапити й на лиху людину. Але саме її, як мені здається, неодмінно врятувала б якась добра душа.

Так. Якби вона тільки спромоглася вибратися з провулка й покликати когось…

…вона могла б урятуватися.

Якби лише це трапилося трохи пізніше — тоді, коли я не знав би, що таке сталося.

Сам я ще не розумів, що відбувається з моїм тілом.

Це сталося, коли я підходив до дівчини, що лежала долі, й міркував, як розпитати її про те, що трапилося.

Моя магічна сила, що липла до її тіла, і причина її ран — усе це через катастрофу в Асорі.

Я прагнув дізнатися правду. Це безсумнівно.

«… стеження, амброзія, ворожі напівлюди, вбити, ＃＄％＆, ціль, вистежити й добити, туманне місто, Райдо, ворог <>? місто, небезпека, змовник, сумніви, чому ті двоє? （）＝～｜～＝, втеча, успіх, Ціґе, розтрощити, убити, вкрасти, відібрати, правильно, удача, Андо? сміття, дурні напівлюди, ніч, гора скарбів, ！”＃ яр, слідопит, найсильніша зброя, козир, нікчемний перстень RTGH, вибухове світло»

Раптом у мене почало вливатися щось — величезним потоком.

Мене силоміць змушували бачити безліч образів — гучно й на шаленій швидкості; хтось уголос зачитував речення без жодного логічного зв'язку, а раптові написи тяглися безперервно, мов позбавлені сенсу субтитри. Часом я вловлював хвилю звуків, схожих на шум, сенсу яких не міг розібрати, а до всього домішувався яскраво-барвистий візерунок, наче з плям.

Так чи інакше, мене нудило. Голова налилася важкістю, усе всередині гидко перевертало, аж до болю. Від того, що в мене безцеремонно вливали стільки уривчастої інформації, навіть не впорядкувавши її, голова розколювалася.

Що це? Чужий досвід? Чи… спогади?

Відчувати, як у голову силоміць вливаються чужі спогади, — справжня гидота.

Але…

Нудота підступала не вперше. Її думки й те, що мені вдалося прочитати з її найсвіжіших спогадів… Звісно, запам'ятати все, що в мене влилося, я не зміг. Та остання думка, яка ввірвалася в мене, — вона міцно засіла в голові.

Підходячи до неї, я спершу збирався її вилікувати.

Скільки ж часу минуло? Відчуттями — чимало, але насправді, можливо, й не так багато.

Як би там не було, «Сакай» я вже вимкнув. Бажання лікувати її зникло без сліду.

Невже всі г'юмани такі? Ні, це лише її думки й пережитий досвід. Правда ж?

Утім, спільного в них, можливо, чимало. Коли я так думав, то, дивлячись на вродливих людей, відчував у цьому світі щось дивне — чи, радше, якесь викривлення.

Їхнє ставлення до напівлюдей… Ні, до всього, що на них не схоже. Можливо, це крайність, але один такий приклад я щойно побачив.

Хай там як, а ця — безнадійна.

Нудота, відраза, а ще гнів. Я відчував ненависть, що майже зливалася з гнівом, — такої сили, якої ще ніколи не знав.

Усе це вирувало в моїй голові. До горла підступало бажання кричати, волати.

Щойно вона впізнала Ціґе й радісно вигукнула…

…я затягнув її в туман разом із навколишнім простором.

Їй, мабуть, здалося, ніби довкола раптом усе огорнув туман.

Несподівана зміна змусила її стривожено крутити головою, намагаючись зрозуміти, де вона.

Я підійшов крізь густий туман. Вона ще не усвідомлювала, що опинилася в іншому просторі.

— Хто тут?!

Мабуть, вона помітила мій силует і вигукнула в мій бік.

— Ти… Райдо?!

Я не відповів. Порозумітися нам не було потреби.

— Зрозуміло. Ти вистежив мене. Але запізно! Це Ціґе. Тут у тебе, спільника напівлюдей, які нападають на г'юманів, не буде жодного союзника!

— Спільника? Ага, у твоїх спогадах усе виглядає саме так. Виправдовуватися не стану. Думай собі що хочеш.

Певності не було, але, здається, я бачив образ того, що сталося з її товаришами, і розмову про те, що в усьому винні напівлюди.

Я добирав найвлучніші японські слова, щоб сказати їй, що відчуваю.

— Що? Про що ти говориш? З глузду з'їхав?!

Звісно, благословення Богині, яке слугувало б посередником, у неї не було, тож японської вона не розуміла. Мабуть, їй було не по собі від того, що я кажу щось незрозуміле.

— Мені щиро гидко від самого себе. Тепер я всім серцем думаю, що треба було вбити вас, поки була змога. Але я ледве давав раду самому собі, тож десь у глибині душі й досі міряв г'юманів цього світу міркою людей зі свого.

— Я ж кажу, не розумію! Пиши, як завжди!

Її голос щомиті ставав дедалі істеричнішим. Мабуть, вона хотіла приховати страх. Адже це життя вона нарешті врятувала. Звісно, їй хотілося його вберегти.

— Щоб така красуня отак запросто заговорила з кимось на зразок мене — серйозно, ну й жарт. Хіба я не хрестоматійний приклад хлопця, до якого на вулиці чіпляються лише торговці-зазивали?

— Райдо, розжени туман і відпусти мене! Якщо зробиш це зараз, я ще можу тебе пощадити. Можливо, тебе ув'язнять, але навіть якщо заарештують, одразу не стратять!

Ковзнувши спиною по стіні провулка, вона підвелася й наготувала зброю. Вона ж мала бачити, як я б'юся, — і досі вважає, що рівню можна вірити?

— Блефуєш? Чи кажеш серйозно? Від тебе всього можна чекати — раптом щось і маєш у запасі. Ти, безперечно, куди неймовірніша за таких, як я. Доля пестить тебе, наче героїню з казки.

Я сказав це абсолютно щиро.

— Навіть поранена, я авантюристка дев'яносто шостого рівня! Я не програю якомусь торговцю!

«Випадково ми гостювали в Асорі тоді ж, що й лісові оґри, тож на нас майже не зважали, а поселили нас неподалік від складу, куди гноми зносили непотріб. Небезпеки вони майже не відчували, тож нам удалося вкрасти дещо зі спорядження — хай навіть, на вигляд, і неякісне. Ми роздобули пошкоджений Драупнір, а коли нас викрили, я побігла до Туманної Брами, крізь яку ми проходили раніше, і перстень, який я кинула, випадково вибухнув і відкинув переслідувачів. Про всяк випадок я застосувала штуку, що звалася «Глиняна Егіда» чи якось так, і хоч ми втрьох були найслабші, одна з нас уціліла. Випадково прокотилася хвиля схожої магічної сили, яка змогла силоміць розчахнути Туманну Браму, і я скористалася нею, щоб повернутися до міста.»

Що це за жарт такий? Скільки ж див мало статися, щоб таке трапилося? Воля небес? Чи якесь небувале везіння? Ні, це вже й не того рівня, правда ж?

Висновки з уривків спогадів могли бути неточними. Дещо з побаченого могло виявитися її власними бажаннями, та я навіть не був упевнений, що все це справді її спогади. Проте й тверезо оцінюючи становище, я бачив: їй пощастило неймовірно.

Безперечно, у тому, що ми робили, крилася велика проблема. Треба робити висновки й підкручувати гайки.

Це рівень учня середньої школи, який на культурному фестивалі відкриває кафе й намагається по-справжньому продавати їжу та напої. Проблем — гора. Звісно, багато чого робилося здебільшого на хвилі святкового настрою, а помічаєш це лише тепер — тобто надто пізно.

Повторю ще раз: цим людям надто вже щастило. Хоча ні — зрештою, я ж оце стою перед нею, тож, може, їй якраз не пощастило? Двоє інших, схоже, уже загинули.

— Кажу востаннє: я знаю, що цей дивний туман — твоїх рук справа. Розжени його!

Я вхопив правицею руків'я атама й оголив клинок.

Вона, мабуть, зрозуміла мою відповідь. Я почув, як вона судомно втягнула повітря.

Добре, що я взяв із собою цей кинджал. Кращої зброї, щоб розправитися з такою, як вона, не знайти.

Ось що я дізнався про смерть того хлопця.

Високогірні орки, що супроводжували цю трійцю. Тікаючи, ці покидьки скоїли таке з частиною тіла Томое, арком і тим хлопцем, що був поряд із ними.

Ці двоє попередили його про небезпеку й звеліли відступити, але він однаково намагався схопити ту трійцю… Нерозумно. Треба було відступити. Частина тіла Томое вийшла наперед, щоб послабити удар, і бар'єр зруйнувався разом із нею, а арк, що був позаду, ступив на самий поріг смерті. А високогірний орк, що стояв там… хоч високогірному оркові такого ніяк не витримати…

Якби він просто послухався й відступив, не переймаючись обов'язком, то вижив би.

Але за його вчинок і смерть, що настала потім, я не хочу йому дорікати. Зрештою, він по-своєму відчайдушно намагався їх повернути. І правда також те, що загинув він, саме намагаючись це зробити.

Тому, хай він і помилився, я вважаю, що його вчинок гідний поваги. «Кинджалом, який я отримав від вас, я помстився за нього», — так я скажу Емі та іншим високогірним оркам. Сподіваюся, хоч трохи це їм допоможе.

Я холоднокровно обмірковував, що станеться далі.

— Цей кинджал я отримав від орків. Один із них загинув через ваше марне борсання.

Дівчина вже навіть не вимагала, щоб я спілкувався з нею письмово.

Обсипаючи насмішками мене, що підходив дедалі ближче, вона наставила на мене вістря довгого меча.

Попри крики, що виривалися з її вуст, меч наче чекав, доки я підійду ближче. Хоча ні, може, вона хоче гучним криком сповістити всіх довкола. Якби ми були в Ціґе, з її везінням це могло б і вдатися.

Я знав, що через рани вона вже не спроможна кинутися на мене. Стан її був тяжкий. Вона, звісно, теж розуміла, що станеться, якщо повернеться спиною.

Відстань між нами поволі скорочувалася.

Першою вдарить вона. Це очевидно: довгий меч має більшу досяжність, ніж кинджал.

Її очі сказали мені: настав час відпустити стиснуту пружину. Ми стояли вже так близько, що в цьому тумані бачили обличчя одне одного.

Цілить… схоже, мені в горло. Отже, колючий удар.

Вістря меча, у яке вона вклала всю силу, пронизливо дзенькнуло, не долетівши до мого обличчя. Бар'єр «Сакай». Звук був такий, наче зіткнулися два мечі. Її саму відкинуло, мов від удару чужого меча, і обидві її руки злетіли вгору.

Я не вагався.

Ступивши крок уперед, я вдарив атамом по обох її руках. Кинджал зворотним замахом прокреслив темно-синю лінію — і я одним рухом відтяв їй обидві руки разом із довгим мечем.

Опору не було. Коли я робив те саме з чорним павуком, теж майже не відчув опору. Тож тонкі руки цієї жінки ніяк не могли стати на заваді.

Натомість на мене бризнуло трохи крові. Як дратує. Дівчину, яка ще навіть не скрикнула — страх тільки-но почав проступати на її обличчі, — я вдарив ногою в живіт. Відстань між нами знову збільшилася.

Її відкинуло в туман, і силует, що змішався з імлою, закричав. Що це з нею?

Аж вуха ріже.

Хіба ти сама не вбивала? Зі своїми нікчемними уявленнями, ніби г'юмани — понад усе. Для мене частина тіла Томое й той орк були такими самими, як ти… ні, їхні життя важили більше за твоє.

Не кваплячись, я підійшов до тіні, що корчилася від болю. Усе було саме так, як я уявляв собі, думаючи, що колись заберу чиєсь життя. Ні, навіть більше. Мабуть, я егоїст і зарозумілець.

Не знаю, чи поводився б так само, якби це мене не стосувалося. Можливо, я й сам огидна істота.

Та хоч я збирався вбити когось, зовні схожого на мене, докорів сумління не було. Лише гнів, бажання вбити й непереборний порив довести справу до кінця.

— …Хі-і-і!!!

Вона, схоже, відчула мою присутність. Перекотилася набік, скрутилася, мов гусінь, що намагається сховатися в землі. З горла вирвався сповнений страху звук.

Краще б ти й далі корчилася там, у болю й крові. Результат однаково не змінився б.

— Тоді прощавай.

— П-ПОЩАДИ-И!!! Я зроблю що завгодно, що зав…

Вислуховувати до кінця її нудні благання не було потреби.

Так само, як вона цілила мені в горло, я встромив кинджал їй у шию. Якусь мить вона билася в судомах, а з її зап'ясть, шиї та рота лилася кров.

До самого кінця між нами так і не відбулося жодної «розмови».

Коліна піді мною підкосилися.

Чи то тому, що я скоїв убивство, чи то тому, що не зміг спинити свавілля тієї трійці й не врятував орка…

Я заплакав.