Розділ 62 — І отже…

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Томое, коли я потрапив у цей світ, саме з тобою першою уклав пакт. Але тепер, коли замислююся, здається, на мене він майже не вплинув.

— Якщо не помиляюся, я ж казала, що це буде непоганий обмін.

Прикидається дурненькою? Чи справді не пам'ятає?

— Я про те, що ви всі, уклавши зі мною пакт, втратили колишню подобу й загалом стали значно сильнішими. А що тоді зі мною?

Щойно потрапивши сюди, я уклав пакти з одним із Вищих Драконів, яких у світі лічені одиниці, з ненависним Чорним Павуком Лиха, а ще з г'юманом, що перетворився на нежить (хоч це й погано вписується в мої уявлення про нежить), — лічем.

Цукуйомі запевнив, що моєї магічної сили більше, ніж у героїв.

Жодного поганого впливу на моє тіло пакти не мали. Єдине, що могло бути «чимось таким», — те, що я пережив, коли скористався Туманною Брамою, яка з'єднує Ціґе з Асорою.

Потік чужих спогадів. Гадаю, це одна зі здібностей Томое.

Більше нічого не пояснюючи, я обернувся до послідовників, які чекали, і повів далі.

— Два дні тому я побачив спогади іншої людини. Тут немає сумнівів. Томое, тобі щось про це відомо?

— Вако, ви той іще грішник. У мене є щось на кшталт висновку. Бажаєте почути?

— Дозволь уточнити. Я знаю, що панівний договір змінює зовнішність послідовника й підвищує всі його здібності. Але що тоді отримує володар? Я думаю ось що: він отримує особливі властивості своїх послідовників цілком.

Мені складно це пояснити. Але якщо я можу користуватися силою Томое, то, мабуть, зможу користуватися й силами Міо та Шікі. Гадаю, людина не може без жодного ризику користуватися силою нелюдських істот, тож ціною за це, природно, стало те, що я перейняв їхню сутність. Принаймні так я думаю.

Тобто теперішній я вже став чимось, що більше не є людиною, — так я собі це уявляю, але…

— Пх!

— Томое, чого смієшся?

Те, що я більше не людина… хіба це не страшний удар?! Чесно кажучи, це найбільше потрясіння відтоді, як я опинився в цьому світі. Та що там — чи не виходить, що це навіть зрада з мого боку?

Якщо мені скажуть: «Втратити людяність — хіба це така вже велика біда?» — я буду просто приголомшений.

— Розумієте… Я гадала, що за ці два дні ви подолали якусь величезну внутрішню перепону, а ви, виявляється, просто настільки далеко зайшли у своїх хибних висновках… Не втрималася. Пробачте.

— Я колись сам відкинув власну людяність, тож розумію ваші почуття, але для Ваки, вочевидь, бути людиною надзвичайно важливо. Я закарбую це в серці.

Реакція Томое й Шікі виявилася зовсім не такою, як я очікував. А Міо, здається, взагалі не розуміла, про що йдеться.

— Те, що Вака зміг скористатися моєю силою, — це, ну… поки що випадковість. Зазвичай вона мала б проявитися значно пізніше. Мабуть, тоді ви геть не могли впоратися з власними почуттями. Мені трохи ніяково про це казати, але гадаю, так сталося тому, що між нами виник певний «зв'язок».

З-зв'язок?!

Ой леле! Погляд Міо став загрозливим. Вона все ще сидить, але блиск її очей дедалі тьмяніє… Це непорозуміння, Міо! Непорозуміння!

— Поясни! Томое, негайно поясни!

— Гм? Ох, мабуть, я невдало висловилася. Під «зв'язком» я мала на увазі, ну, довіру між нами, обмін почуттями чи щось таке. До речі, щоб Вака, який є володарем, перейняв сутність своїх послідовників, — таке просто неможливо, розумієте? Тоді договір став би рівноправним. Ми — послідовники, ті, хто присягнув вам на вірність. Якщо Вака забажає, ви навіть можете шахраювати нашими силами. От тільки зазвичай кожну таку силу використовує лише одна істота. Щоб ними користуватися, вам доведеться спершу до них звикнути, і з часом, коли ви почнете їх усвідомлювати, поступово навчитеся їх застосовувати. Але з цього правила є виняток. І саме про нього йдеться цього разу.

Сили Томое та інших… Справді, раніше я ніколи не відчував їх у собі. Навіть минулого разу здібність Томое спрацювала сама по собі, а я нічого не помітив.

— …

Міо, схоже, завмерла — щоправда, якось непевно… Мабуть?

Вона вирішила уважно вислухати пояснення? Чи вже дійшла якогось власного висновку? Будь ласка, нехай перше!

— Коли господар шукає спосіб розв'язати проблему, а між господарем і послідовником є чіткий зв'язок довіри, сила послідовника може некеровано проявитися в господареві. Вона може проявитися такою, як є, а може статися й так, що господар вивільнить її в оптимальному вигляді. Схоже, цього разу вона проявилася такою, як є.

«Жодних негативних наслідків», — додала Томое. Пережите було доволі тяжким, а вона каже, що жодних негативних наслідків немає? І справді, магічна сила не витрачалася. Це нагадує те, як я застосовую «Сакай». Хоча посередником тут, безсумнівно, слугує моя магічна сила. Саме цим воно й відрізняється від «Сакаю».

— Довіра й некерований прояв, кажеш…

Виходить, певною мірою я довіряю Томое? Ну, вона моя перша послідовниця, перша, з ким я уклав пакт. У душі я її визнав. Мабуть, так і є.

Томое, схоже, тішиться, що я зміг проявити її силу. А мені, чесно кажучи, було неймовірно неприємно! Коли вже мої емоції зашкалюють, то зашкалюють. Тобто віднині таке може спрацьовувати ще не раз?

І коли я нарешті навчуся свідомо керувати цим?

— Так-так, довіра! Довіра, Вако! Як чудово, що найпершою ви скористалися саме моєю силою! Тепер моє становище першої послідовниці остаточно закріплене!

«Це дуже важливо», — знову й знову повторює Томое. На обличчі в неї — щира усмішка. Ох, а Міо…

— …Випадковість.

— Гм? Що ти там сказала, Міо? Не чую~

Томое, годі вже.

— …Це лише випадково спогади потекли в голову Ваки! Вака неймовірний! Якби він опинився на межі смерті, то неодмінно скористався б моєю здібністю й сам себе зцілив! Цього разу просто збіг! Збіг — і край!

Не треба отак запросто завдавати мені тяжких ран! Лікування «Сакаю» на мене не діє! Від такої тяжкої рани я просто помер би! Хоча якби я зміг скористатися здатністю Міо до регенерації, усе, мабуть, обійшлося б? Але якщо вона проявиться в оптимальному вигляді, може народитися й зовсім інша здібність…

У таку азартну гру я не збираюся грати. Подбаю, щоб поруч завжди був хтось, здатний мене вилікувати.

— Так-так, саме так. Випадковість, звичайно. Як каже Міо.

Мабуть, саме це й називають обличчям, сповненим радості. А в Міо, ну… обличчя оні чи хання. Здається, її розпирає від бажання зжерти суперницю та від досади, але понад усе її дратує поводження Томое. Зрештою, ще трохи — і в неї стали б «порожні очі».

Примітка перекладача: хання (般若) — маска театру но, що зображує жінку, яку ревнощі й гнів перетворили на демоницю.

Якби ж то Шікі прийшов і зупинив їх, але… це неможливо, еге ж. Він іще новачок і доволі покірний своїм двом старшим, а точніше, вони з нього знущаються. Сподіваюся, вони не роблять йому нічого лихого.

— Фу… фу-фу-фу. Ти ж навіть катаною як слід орудувати не вмієш, а тільки й галасуєш про Едо та самураїв. Може, звичайна мова до Томое вже не доходить?

— …Ось як~. Міо, друга за номером вирішила кинути виклик першій? У нас із Вакою узи, знаєш? Хіба не очевидно, що наші становища — зовсім різного рівня?

«Узи», кажеш? Оце вже перебільшення.

— Я-я теж билася з Вакою на повну силу, і ми обмінялися кров'ю! У нас кровні узи!

Міо, це не узи. До речі, тоді лише ти однобічно смоктала мою кров.

— Ха… Та в тебе й шансу перемогти не було. Такий досвід і в мене був! Стосунки, у яких ми мучили одне одного й завзято пронизували наскрізь! А щоб тебе однобічно розтоптали — на таке навіть Шікі здатен. І взагалі, Міо…

Та я ж тебе лише «Брідом» атакував!

— Ми не про роздутого ліча Шікі говоримо. А тобі, перш ніж безтурботно патякати про «узи» та «зв'язок», варто навчитися скромності. І взагалі, Томое…

Р-роздутого… Яка безжальність. До того ж хіба не ти сама його до цього довела?

Ха-а… Вони сперечаються то про те, як ми познайомилися, то про те, як я потрапив у цей світ. Одне слово, усе скінчилося звичною сваркою.

А найголовніше я ж хотів сказати потім… Вони так розпалилися, що, схоже, це надовго.

Нічого не вдієш. Спершу скажу Шікі… о. Схоже, Шікі дісталося від шальних куль, якими вони обмінювалися в цій сварці. Очі в нього такі, ніби кажуть: «Та я однаково нічого не вартий…»

Особисто я вважаю, що ліч має величезний потенціал.

Та наразі…

Відгороджу цих двох галасливих «Сакаєм». Угу, зручно.

— Облишмо їх двох. Шікі, я вирішив, куди рухатимуся далі.

— Е-е… А мені можна почути це першому?

Я-який же він песиміст.

— Авжеж. Ви всі — Томое, Міо й Шікі — для мене дорогі товариші й родина.

— …

Шікі має такий вигляд, ніби почув щось несподіване. Очі в нього широко розплющені. Зрештою, ці слова дуже далекі від самої суті нашого пакту, тож я його не виню. Нас же пов'язує панівний договір.

Ох, на вигляд — статний, високий і розумний, а очі видають, що впевненості йому бракує. Аж надто це не в'яжеться одне з одним.

— Залежно від того, як підуть справи, коли я повернуся до Ціґе, за кілька днів я збиратимуся в Академмістечко. Про компанію докладно розповім пізніше. Мене зацікавило, як навчаються г'юмани. Справи в Ціґе доручаю всім вам.

— Ви збираєтеся йти туди самі?

— Ні, я піду із Шікі. Двоє чоловіків — вирушимо собі спокійно.

— З-зі мною?! Ні-ні, хіба не краще піти з пані Томое або пані Міо?! І взагалі, якщо так станеться… я не певен, що вціліють усі мої кінцівки.

Як же сильно вони тебе залякали, Шікі?

Розгублений, панічний Шікі — це кумедно, але він зовсім не жартує. Тих двох… треба навчити, як поводитися з молодшими. За два дні змушу їх підібгати хвости.

— Ми все одно зустрічатимемося в Асорі. Тож ефективніше буде, якщо ми з Томое діятимемо окремо: зрештою, тільки ми двоє можемо відкривати Браму. До того ж Томое має звичку спершу накоїти клопоту, а вже потім сідати й розмірковувати над своєю поведінкою. Шікі, ти, схоже, був дослідником, тож, гадаю, зможеш вловити її схильності й вигадати контрзаходи. А ще ти був г'юманом, тож, мені здається, здорового глузду в тебе більше, ніж у них.

На середині промови я стишив голос.

Так було й тоді, коли я бився з Міо. І з лісовими оґрами теж.

До того ж і Томое, і Міо знищили цілу базу.

— Схоже, Ваці доводиться нелегко.

— І не кажи. Тобі теж слід приготуватися, Шікі. Далі буде непросто.

— …

— Зрештою я хочу, щоб ти міг одним ударом припиняти їхні сварки.

Це вже такий рівень, що й не розбереш, чи вони взагалі спілкуються. Жодна з них руки не підняла. Може, діє правило, що перша, хто нападе, програє? Ну, принаймні ніхто не постраждає, і то добре.

— …Вако, ви ж знаєте, що нежить також може загинути?

«Гей, ви що таке кажете?» — з цілком серйозним обличчям говорили мені очі ліча.

— Але ж у тебе є лікувальна магія, тож нічого тобі не станеться, правда?

— На мене посиплеться комбо з мільйона куль, і мене вб'ють із запасом. Лікування тут не допоможе. Я не зможу. Це неможливо. Я загину!

Шікі благально дивиться на мене зі сльозами на очах. Якщо навіть від однієї шальної кулі йому так дісталося, то протистояти їм буде важко.

— А проте я хочу, щоб саме Шікі повідомив їм про наше рішення діяти окремо.

— ??!!

— Хочу, щоб ті двоє вирушили на північ від Ціґе, у бік моря. Томое однаково невдовзі неодмінно заговорить про морепродукти чи щось таке. А якщо зважити на викрадення авантюристів у Пустищі та зв'язки з Компанією Рембрандта, мені здається, Томое зручніше бути поблизу Ціґе.

Хоч яка вона є, а переговори веде напрочуд вправно. Вона вміла, наче полководець, у якого всі характеристики на рівні A.

— М-може, хоча б Міо візьмемо із собою?

— Міо… Власне, я й сам дуже хотів би взяти її. Але звалювати всю ту роботу на Томое було б надто жорстоко. Ми бачитимемося щотижня, тому нехай Міо трохи повчиться бути без мене.

Шікі, чого в тебе такий вигляд, ніби настав кінець світу? Я теж не певен, що Міо виконуватиме все так вправно, як Томое. Але їй потрібно навчитися багатьох речей.

— В-Вако…

— А, і ще: коли прибудемо до Академмістечка, Вакою мене не називай. Клич мене Райдо, будь ласка.

— Прошу… Невже саме я маю розповісти їм про це?

— Звісно. Мені зараз треба до Ціґе, поговорити з паном Рембрандтом. Ми ж стільки його турбували, щоб він надав нам ділянку, — а тут господар раптом зникне. Це було б надто нечемно. Хочу бодай як слід попрощатися.

— Подумати тільки, що першою справою в моєму новому житті стане таке… Можу й не повернутися звідти…

Його бурмотіння я вирішив пропустити повз вуха. До речі, ліч, здається, казав, що він — вища нежить зі стихією, близькою до духів. Темрява, вогонь… він начебто володіє багатьма стихіями — так він, здається, казав.

Уявити цього я не можу. Як і те, що стосується духів. Це геть за межами моїх уявлень. Схоже, єдине, що я вгадав про нього, — що коли його магічна сила вичерпається, він зникне остаточно.

— Тоді покладаюся на тебе. Я пішов.

———

І отже…

Я вирішив вирушити до Академмістечка.

Була в мене й мета нарешті всерйоз запустити роботу своєї компанії. А ще, гадаю, там, де збираються знання, є шанс знайти відомості про моїх батьків.

Та справжня моя мета була іншою.

Поштовхом, що змусив мене поквапитися, стали спогади жінки, яку я вбив.

Цим світом керує та Богиня, тож я вважав, що дивність цього світу сама собою зрозуміла. Але тепер такої відмовки вже замало. Я хочу знати. Про цей світ, про г'юманів, їхні релігійні погляди на Богиню, їхнє вчення, про напівлюдей, расу демонів, Ґрантів, про інші світи.

Саме тому я вирішив рушати, хоча справи в Асорі й Ціґе ще далеко не завершені.

На щастя — чи, радше, дивним чином — пан Рембрандт спершу витріщив очі від подиву, але майже відразу підтримав моє рішення. А я ж ішов до нього додому з наміром багато чого навчитися у свого великого старшого колеги. Зазвичай я б на таке не зважився, але все скінчилося навіть якось аж надто буденно.

Здається, вони приготували якусь пастку, але витягти відомості з такого досвідченого чоловіка чи його дворецького я навряд чи зможу. А «Сакай» для пошуку й огляду думок не читає, тож від нього тут жодної користі.

Чомусь він навіть підготував документи для вступу до Академмістечка — мабуть, у них десь є власний план. Хоч я вже й маю досвід убивства людини, певною мірою я їм усе ж вірю. Бо бачив його обличчя, коли його рідні злягли з хворобою прокляття. Думаю, ці люди інші.

Прийнявши від пана Рембрандта документи до Академмістечка й рекомендаційного листа, я схилив голову. Не думав, що він навіть рекомендацію напише. Я вважав його просто впливовим купцем із далекого Ціґе, але, може, він значно важливіша особа, ніж я думав.

На знак вдячності я нарешті зняв маску перед ними обома. Я давно був до цього готовий: зрештою, надягнув її лише через обставини.

Звісно, уперше побачивши моє обличчя, вони подивилися на мене зі співчуттям — за їхніми мірками воно, певно, було вкрай невдалим. Я лише криво всміхнувся. Адже, як на мене, дивні тут усі ви!

Вони казали: «Люди з часом звикнуть, тож не переймайтеся», — і ще чимало відверто жорстоких речей. Проте пан Рембрандт, мабуть, уже загартувався, коли змінилася зовнішність його рідних, і поводився зі мною цілком звичайно.

Зрештою він так і не дозволив мені зустрітися з дружиною та донькою, але розмова минула спокійно.

Я покинув садибу Рембрандта зі спокійним серцем. Треба буде як слід йому віддячити. Коли почну всерйоз пускати в обіг товари Асори, варто віддавати перевагу саме йому.

Лишилася Асора. Точніше, Томое й Міо.

Після мого відходу Шікі, схоже, усе їм розповів, і, як і слід було чекати (пробач, Шікі), зчинилася неабияка буря.

Шікі геть знесилів. Аж здавалося, що його тіло стало прозорим, а з рота в нього щось виходить.

До чого я наблизився, про що думав і чого хочу — усе це я розповів по порядку й докладно. Обидві трохи впиралися, але зрештою погодилися. А заздрісні погляди, які вони раз у раз кидали на Шікі, — ну… що тут поробиш.

Це не було прощальним подарунком, та я вирішив дати їм завдання. Обидві просили мене про це раніше, але тоді я не знав, що відповісти, тому відклав розмову.

Можливо, моя відповідь і не найкраща, та я все одно розповів, що придумав.

Для Томое — про катану. Точніше, про мистецтво меча. Звісно, у цій справі я дилетант. Іай я трохи спробував, коли мене вчив товариш, але до практичного рівня було далеко. Чесно кажучи, ліва рука навіть не витримувала навантаження — цілковитий дилетант. Та й солом'яних мішеней я ніколи не рубав.

Примітка перекладача: іай — японське мистецтво швидкого вихоплювання меча й завдання удару.

І все ж, порившись у пам'яті, я зміг пригадати одну з основ мистецтва меча. Для мене це стало повною несподіванкою. Томое каже, що й надалі користуватиметься катаною, тож це має стати їй у пригоді.

Я розповів про хват. Про хват, яким тримають катану, — принаймні так мені казали. Казали, що без належного відпрацювання хвату всі рухи мечем будуть непридатні на практиці. Це начебто схоже на звичайну традицію, але насправді за ним криється прихований зміст — ось і все, що мені сказали, тож перед Томое мені трохи ніяково. Тому спершу слід тренувати хват. Я порадив їй узяти щось довше й важче за меч, яким вона користується.

Як випаде нагода, треба зазирнути у власні спогади й ще раз звірити тренування та слова вчительки. Якщо відкинути все, де мені казали «бездара» й «нікчема», цікаво, скільки там узагалі лишиться?

Для Міо — про чорну магію. Ця дівчина хотіла багато чого розпитати про вогнепальну зброю, але, схоже, зрозуміла моє ставлення до неї, тож намагається відтворити її чорною магією, ні про що мене не питаючи. І наскільки ж ти любиш ту вогнепальну зброю?

Міо вже вміла швидко створювати невеликі кулі, але її мучила нестача пробивної сили. Я теж думав, що такої форми кулі мали б пробивати ціль, якщо випускати їх на великій швидкості, тож, коли вона попросила поради, я опинився в скруті. З вигляду вони мали б пробивати, але стихія темряви від природи призначена для прямих атак, тож більше годиться для ударної дії. Докладніше я про це поки нічого не знаю.

Про вогнепальну зброю з мого колишнього світу я знаю небагато. Читав манґу з доволі ретельно продуманими деталями, але стільки місць пропускав, що тепер у голові самі знаки питання. Зрештою я вийшов зі скрути завдяки словам учительки та зовнішньому вигляду кулі. Гадаю, ця порада слушніша за ту, що я дав Томое.

Ідеться про обертання. Якщо не помиляюся, коли куля проходить крізь ствол, їй надається обертання, а з ним — точність, пробивна здатність і сама сила удару. Учителька докладно пояснювала мені теорію, але, чесно кажучи, я любив тільки лук, а вогнепальна зброя, хоч і теж далекобійна, мене не цікавила, тож усе влетіло в одне вухо й вилетіло з другого.

Мабуть, це щось на зразок свердла. Чому від цього зростає точність, я не знаю, та й, гадаю, знати не обов'язково. З луком, зрештою, так само.

Тож я спробував пояснити Міо принцип обертання.

Чи можна назвати це повноцінним завданням — інше питання. Але обидві, здається, залишилися задоволені.

Ще я сказав їм, що вважаю їх родиною. А ще — не знаю, чи захочуть вони, — я хотів би дати їм прізвище Місумі. Наразі вони ж просто Томое, Міо й Шікі.

Але я не знав, як це сказати. До того ж було страшенно ніяково, тож зрештою так і не сказав. Який же я безнадійний.

— Тату, мамо. Я досі нічого про вас не знаю, але збираюся рухатися власним темпом. Ви ж не заперечуєте?

На безлюдному пагорбі в Асорі я розмовляв сам із собою. Чи змінилася Асора після мого пакту із Шікі? Здається, з'явилося багато нових пагорбів і навіть гір. На щастя, вони далеко від міста. Виникни одна з них поруч — стався б справжній землетрус.

Я сидів на вершині одного з них. Сюди, доволі далеко від міста, я прийшов сам. Вечірнє небо Асори червоне. Настає пора, коли холод ніби спускається з неба. Я сидів, і сідниці вже почали мерзнути.

У лівій руці я тримав портрети батьків. Аркуші були, мабуть, приблизно формату А5 — точного розміру я не знаю. Маму й тата намальовано на окремих аркушах. Малюнки, про які я просив Рінон, нарешті були готові.

Зрештою, в Асорі не було нікого, хто вмів би гарно малювати. Не знаю, що й думати про те, що найкраще малює саме вона. Хоча просити про портрет дитину мені й не хотілося.

— …

Я згадав іще дещо. Ні, радше змусив себе із цим зіткнутися.

Над правою долонею, поверненою догори, зависло зображення, немов голограма. Один знімок із моєї пам'яті.

На ньому в усіх лагідні обличчя. Там, де не треба боротися за життя, де майже не відчувається запаху небезпеки.

Знімок учасників клубу стрільби з лука.

Серед них, у центрі, — одна людина; я дивлюся на когось зі старших.

— …Пробачте, що я втік і просто зник. Я… зрештою вбив людину. І плакав не від смутку. А потім так виразно згадав вас обох…

Слова, які я не міг зупинити, лилися самі.

Спершу я думав про сім'ю, потім — про стрільбу з лука, а все інше відкинув, немов воно не мало значення. Так я й потрапив сюди. Тепер розумію, що залишив у минулому світі чимало незавершених справ і жалю.

А щодо тих двох дівчат… Ні, залишити все так було неправильно.

— Усе роблю наполовину. То пам'ятаю, то забуваю. Чим більше про це думаю, тим ясніше бачу, наскільки я нікчемний.

Якби я міг цілком присвятити себе одній справі… Якби йшов уперед, думаючи лише про лук, можливо, було б легше. Та чим далі я просувався, тим сильніше сумнівався в собі. Зрештою, я ж звичайна людина, у якої тільки й виходить, що стріляти з лука.

— Гей, Адзумо, Хасеґаво… Попри все, я вирішив старатися. Заради вас двох, які встигли мене полюбити, я хоча б спробую не стати чоловіком, у якому ви розчаруєтеся. Тож якщо колись я зможу повернутися, якщо можливо…

Але я вбив людину. І надалі обійтися без убивств уже не вийде.

Якщо можливо…

Та слів, які мали прозвучати далі, я так і не вимовив.

Зрозуміти.

Почати слід саме із цього.

Що робити, я вирішу, коли цього досягну. А доти — яке мені діло до війни раси демонів із г'юманами? Не треба вирішувати все зараз. Богиня, г'юмани, демони чи напівлюди?

Я низько схилив голову, ніби зіщулившись, і зміцнив рішучість вирушити в путь.

Академмістечко Ротцґард. Судячи з карти, яку я бачив, воно лежить близько до центральної частини континенту. Землі, що за розмахом перевершують невелику державу. У Ціґе, що на південному заході, мені розповідали, що, хоча це місто зосереджене на дослідженнях і навчанні, воно також розташоване неподалік від війни з расою демонів.

Саме туди я тепер і вирушу.