Розділ 66 — Погляд услід

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Том 2. Арка 3 — «Випадкова зустріч у Ротцґарді»

— Отже, з цим покінчено. Давненько в нас не було такого метушливого дня.

Чоловік у розквіті сил стояв на дозорному ході міського муру. Тримаючи руку на своїй гордості — пишній бороді, — він не зводив погляду з одного напрямку.

Це була північно-східна частина Ціґе. Місто майже повністю оточували високі мури, і лише ця ділянка вирізнялася з-поміж інших.

Від північно-східної брами тягнулася широка, гарно вимощена дорога.

Мур, що захищав місто, тут не обривався, а тягнувся обабіч цієї широкої дороги аж до обрію — кінця йому не було видно.

Це був Золотий шлях — найбезпечніший і найдорожчий маршрут у цьому світі. Завширшки він сягав десяти метрів і був захищений високим муром. На південному кінці шляху лежало Ціґе, на північному — торгове місто Імперії, Робін. Його утримували й удосконалювали всі держави.

Усі без винятку поселення, які мали вихід на цю дорогу, теж були захищені високими мурами. Деякі міста навіть виникли й розрослися завдяки Золотому шляху.

Ним користувалися з різною метою: щоб купці безпечно перевозили величезні партії товарів, щоб поважні особи могли безпечно переїжджати з країни в країну й щоб якнайшвидше доставляти важливі відомості, які не можна передати думковим зв'язком.

Через високу плату пішоходів чи авантюристів тут майже не траплялося. А якщо й траплялися, то хіба як охорона тих, хто прагнув ще більшої безпеки, ніж та, яку вже давав шлях.

До того ж у багатьох містах, що слугували проміжними пунктами, встановили магічні формації, тож від одного міста на шляху до іншого можна було переноситися ланцюжком.

Райдо, який сьогодні залишив Ціґе, не йшов Золотим шляхом пішки. Він скористався численними магічними формаціями, щоб дістатися далекого Академмістечка. Та навіть через проміжні пункти дорога до мети забере чимало часу. Безсумнівно, саме там, куди дивилися чоловік у розквіті сил і той, хто був з голови до ніг убраний у чорне, зараз і перебував «він».

— Ваша правда, — озвався чоловік у чорному. — Навіть якщо вони переноситимуться без перепочинку, їм знадобиться до трьох днів, щоб дістатися Академмістечка.

— Еге ж. Але хіба було б погано, якби Ліза з дівчатами бодай провели його? Хай навіть волосся в них трохи закоротке, не думаю, що пан Райдо зважав би на це.

— У жінок свої міркування.

— Хм-м, ось воно як. Отож, Моррісе…

Чоловік спробував змінити тему розмови з дворецьким. Його очі вже не були ні очима того, хто проводжає знайомого, ні очима батька, що думає про родину.

— Слухаю, пане.

Чоловік на ім'я Морріс, мабуть, щось помітив, бо відповів господареві дещо сковано.

— Пані Томое та пані Міо. Якими вони видаються тобі?

— Щодо фізичної сили — проти будь-якої з них мені лишилося б тільки здатися. У торгових справах із пані Міо було б зручніше, але врешті-решт після будь-якої справи з нею лишається неприємний присмак. Гадаю, обидві пані цілком відповідають своєму рівню.

— …Ось воно як. Що ж, Томое сказала: «Я знаю своє місце — нам лише позичили куток»… Тож мені нічого не лишається, як повірити цим словам. А що скажеш про працівників Торгової компанії «Кудзуноха», яких розмістили в нашій крамниці?

— Я кілька разів із ними розмовляв і, наскільки зрозумів, гноми — ремісники. Інших я раз бачив разом із пані Томое: з виду ніби г'юмани, але зі смаглявою шкірою та червоними очима, тож, гадаю, це напівлюди. Поводяться пристойно, і не схоже, що вони завдаватимуть клопоту.

— Невже пан Райдо взагалі не збирається наймати г'юманів?

Рембрандт схилив голову набік. Послідовниці Райдо, Томое й Міо, — г'юманки, але решта — усі до одного напівлюди. Більшість із них, судячи з їхніх особливостей, зовні були близькі до г'юманів, проте жодного г'юмана серед найнятих не було.

— Поки що, схоже, лише пані Томое та пані Міо. Він знає мови багатьох напівлюдей, тож, можливо, добираючи працівників, насамперед зважає на вартість і вміння. Це лише враження з наших розмов, але мені здалося, що вони ненавидять так звану дискримінацію.

— Уміння… і вартість, кажеш. Наші краї, звісно, небезпечні, але ж у Ціґе заведено приймати кожного, хто має здібності. Якщо зважити на це, нічого дивного тут немає. Як на мене, байдуже, напівлюди вони чи хто інший, аби тільки знали свою справу. Принаймні тепер я думаю саме так.

— …Колись між г'юманами й напівлюдьми може спалахнути небажана війна, але… така тенденція справді є.

Голосом, у якому вчувався легкий сум, Морріс підтвердив слова господаря. Якщо становище напівлюдей надто зросте, це може викликати тертя з г'юманами. Саме цього він і побоювався.

— Принаймні поки що Торгова компанія «Кудзуноха» детонатором не стане. Вони ще навіть власної крамниці не мають, тож необачних кроків робити не будуть. Якщо побачимо, що проростає зерно розбрату, досить буде поговорити з пані Томое та іншими. Зрештою, не те щоб ці панни зовсім не збиралися наймати г'юманів.

— Так. Більшість авантюристів поки волітиме мовчати, тому зараз серйозних проблем не передбачається.

Схоже, майбутнє Торгової компанії «Кудзуноха» таки викликало в Рембрандта й Морріса певне занепокоєння.

— До речі, я хотів познайомитися ще з одним послідовником, з яким пан Райдо, за його словами, мав згодом возз'єднатися. Сподіваюся, коли повернеться, він приведе його сюди.

— Ми й самі намагалися це з'ясувати, але так і не дізналися, хто він такий. Та й про пана Райдо не вдається здобути жодних відомостей. Аж закрадається думка: може, вони гриби, що виросли після дощу?

— …Гриби, кажеш?

— Авжеж. Нічого не відомо про їхнє походження. От і гриби.

— …Що ж, ця особа за бажання могла б наробити чимало клопоту. Я розумію, що ти відчуваєш. Не страшно, що розслідування нічого не дало: я ж доручаю вам безнадійну справу. До речі, із замку надходив запит про їхню реєстрацію в гільдії та рівень тих двох…

— !!

Від слів господаря «із замку» Морріс напружився. Адже якщо Райдо приверне увагу Королівства Айон, його свобода дій буде дуже обмежена.

— Усе владнав. Я відповів, що Райдо поки майже не веде торгівлі, а щойно з'являться нові відомості, я їх повідомлю. На цьому й відіслав запитувачів.

— Пане Рембрандте…

— Не дивися так, Моррісе. У такій глушині часом забуваєш, що Ціґе теж належить державі. Але ж вони нічого не роблять, щоб захистити місто! І кого, по-твоєму, я оберу: дармоїдів, що шукають тільки золота, чи людину, яка врятувала мою родину?

— …Щира правда. Державні чиновники, яких сюди надсилають, думають лише про хабарі. Містом фактично керують самі купці. Але говорити про таке…

— Розумію. Це залишиться між нами. Якщо хтось підкрадеться до нас зі спини й підслухає, буде не до сміху.

Рембрандт обернувся до Морріса й скорчив пустотливу міну, як дитина, що втнула капость. А Морріс у відповідь зробив лиховісне обличчя, ніби збирався його покарати.

— Якщо пані Томое колись опиниться в мене за спиною, прошу, залиште мене напризволяще.

Мабуть, згадавши якийсь свій промах, Морріс ніяково скривився.

Колись Морріс побачив Томое в міській книгарні й, щоб перевірити, на що вона здатна, приховав свою присутність і підійшов до неї.

Щойно він ступив до книгарні й подумав, що вже опинився в неї за спиною, як її постать раптом безслідно зникла. Усе скінчилося тим, що його лише вдарили по лівому плечу.

Морріс, ніяковіючи, доповів Рембрандтові про випадок, а той вибухнув сміхом. Загроза від Томое виявилася значно більшою, ніж дворецький уявляв. Тому він і радив ніколи не ставати її ворогом.

Морріс чітко усвідомлював різницю в силі між собою і Томое. Він доповів Рембрандтові, що коли вона й Міо, чий рівень навіть вищий, візьмуться всерйоз, то остання стіна його захисту, сам Морріс, не зможе вберегти господаря. Чесна він людина.

— …Коли пан Райдо повернеться, він напевно стане ще сильнішим. Сьогодні, коли приходив говорити про Академію, він міг би згадати те, що я не хотів би розголошувати, чи можливості своїх послідовниць — і тоді повністю керував би нашою розмовою. Хотілося б, щоб у душі він залишився таким, як зараз.

Здобуваючи різноманітні знання й навчаючись, Райдо неодмінно вдосконалить свої купецькі здібності. Та й Томое, його найближча помічниця, теж неабияк тямуща. Рембрандт передбачав, що згодом його компанія може неймовірно розвинутися.

Рембрандт був удячний, що Райдо не мав наміру підпорядковуватися Айону й робити Ціґе своєю штаб-квартирою. Адже так вони могли лишатися добрими партнерами, не переймаючись поділом сфер торгівлі.

І ще Томое та Міо…

Рембрандт уперше бачив істот із чотиризначним рівнем. Самої думки про протистояння з цими двома було досить, щоб відчути неабиякий тиск і душевне напруження. Адже за бажання вони легко могли стерти місто з лиця землі.

Варто накликати на себе їхній гнів — і так справді станеться. У певному сенсі це страшніше, ніж дражнити дракона.

Без неабиякої сміливості кожен, хто спробує вести справи з цими панями, просто потоне в їхніх вимогах.

Доручень, пов'язаних із Пустищем, було чимало, але виконували їх погано. Так мало бути й надалі, проте відтоді, як прибули Томое й Міо, оголошень на дошці замовлень у Гільдії авантюристів, яких раніше тільки більшало, стало потроху меншати.

З їхнім прибуттям Ціґе почало поволі змінюватися.

— До речі, чи варто було розповідати про героїв? Серед відомостей, які ви відкрили, були й таємні, — зауважив Морріс.

— Я безмежно вдячний своїй дружині, донькам і панові Райдо. Вони просили зробити для нього все можливе, і я вважав, що навіть це — дрібниця.

— Але якщо так легко розкривати подібні відомості, нас матимуть за людей, які дешево себе цінують. Прошу вас бути трохи обачнішим.

Морріс дорікнув господареві за необачність.

— Нічого страшного. Чесно кажучи, якщо такою ціною я здобуду їхню довіру, то вважатиму це величезним зиском. Пан Райдо — мій благодійник і діловий партнер. А головне, я не бачу меж його можливостей.

— …Даруйте, я дозволив собі зайве. Іще в мене є додатковий звіт про героя Ґрітонії.

— Гм. Розповідай.

— Так. Він успішно примножує воєнні здобутки Імперії. А ще, схоже, друга принцеса використовує його у своїх «дослідженнях».

Від одного слова «дослідження» Рембрандт напружився.

Чутки про те, що Імперія ставить досліди на людях, ходили й раніше. Але що вони тривали й після явлення героя, ба більше — що до них залучили і самого героя, Рембрандт чув уперше.

— Можливо, Ґрітонія збирається перетворити героя на зброю.

— Імовірно.

— …Невже він настільки слухняний? Утім, для держави герой, яким легко керувати, — справжня знахідка.

Ті, хто володіє великою силою, зазвичай мають і сильне его. Через це ними важко керувати.

— Кажуть, він ще зовсім хлопчисько. Лімія та Ґрітонія — великі держави. Задовольнити бажання хлопця й дівчини їм, певно, неважко.

— Як жаль. Отже, їх просто використають у війні з расою демонів.

Мабуть, краще їм самим цього не усвідомлювати. Який би титул не носив дурень, він однаково лишиться дурнем. Рембрандт засмутився.

— …Ще одне: ознак того, що хтось із героїв наближається до Академії, немає.

— Вони ж козирні карти на передовій. Я зважав на це про всяк випадок, але, схоже, іскри до Академії не долетять.

— Так. Ми вже підготували все до повернення панночок в Академію, тож це мене непокоїло. Але зараз, схоже, думки героїв зайняті битвою за фортецю Стелла, яка ось-ось почнеться.

— Фортеця Стелла… Про неї ходить чимало переказів. Кажуть, це рубіж, який обороняє чотирирукий генерал демонів. Наскільки я чув, у цій операції із захоплення героїня Лімії лише допомагатиме іншим то тут, то там. Якщо не помиляюся… її звуть Отонаші Хібікі.

Про героїню Лімії розповідали, що вона мандрує сусідніми країнами й розв'язує проблеми, пов'язані з расою демонів. Дехто казав, що вона — викапаний герой із казок. Коли Рембрандт отримав звіт і натрапив у зібраних відомостях на такі чутки, він сприйняв їх наполовину з недовірою й просто пропустив повз вуха. Адже він уважав, що такої святої й доброчесної людини не може існувати.

Натомість герой, який досі перебуває в Імперії, охоплений жадобою й хіттю, був для Рембрандта куди зрозумілішим.

— Так. Обидва герої битимуться на одному фронті. Я подбаю, щоб ми дістали якомога більше відомостей.

— Це дуже допоможе. Незалежно від того, перемогою чи поразкою завершиться битва за Стеллу, вона визначить перебіг подій. Хочу знати її результат якомога точніше.

— Так. З нетерпінням чекаю, що принесуть найближчі кілька днів. Невідомо, коли панночки остаточно одужають, тож маємо до цього підготуватися.

— До речі, як бути з доповіддю до королівського палацу? — додав Морріс.

— …Нічого, облиш це. Так чи інакше, битву за фортецю Стелла ведуть за згодою всіх чотирьох великих держав, тож там уже мають знати.

— Зрозумів. Тоді зроблю, як ви кажете. Підготовка до повернення в Академію… Хто б подумав, що настане такий день! До речі, запросити пана Райдо до Академії — теж було одним із бажань панночок.

— …Ти гадаєш, вони закохалися в пана Райдо?

Батька від цього охопили страшенно суперечливі почуття. Райдо — їхній благодійник, але коли дві доньки, до яких досі не чіплявся жоден недостойний залицяльник, раптом зацікавилися кимось протилежної статі, — тут уже з почуттями нічого не вдієш.

Вони згадали про нього майже водночас і хором почали розпитувати, де він і як поживає.

Сам Рембрандт знав небагато й не збирався даремно затримувати Райдо в місті.

Коли батько сказав, що Райдо — авантюрист і невідомо, коли залишить місто, дружина та двоє доньок в один голос попросили: «Будь ласка, затримай його, доки ми не зможемо подякувати!»

Рано чи пізно його виверти перестали б діяти, і Рембрандт уже збирався все розповісти Райдо, коли дружина з доньками прийшли до нього з благанням…

Вони хотіли, щоб Райдо вступив до тієї самої Академії, де навчаються доньки. Рембрандт бачив, що вони неабияк захопилися, але й раніше ловив себе на думці: «Чи не забагато це?»

Та він був поблажливим чоловіком і батьком, який обожнював свою родину. Якщо доньки просять, а дружина підтримує, він був готовий заплющити очі на мораль і навіть закони цього світу.

Тож він усміхнувся та погодився.

Такою була історія зарахування Райдо до Академії з боку Рембрандта. Навіть якби сам Райдо не мав жодного наміру йти до Академії, купець однаково якось би його туди спровадив.

Проте Райдо чомусь сам прийшов і сказав, що хоче вирушити до Академмістечка. Почувши це, Рембрандт миттю змінив тон і раз у раз запевняв: «Ні-ні, жодних проблем!»

— Сам не знаю, — відповів Морріс. — Але ці двоє, здається, виявляють до нього незвичайне зацікавлення.

— Зацікавлення… Твоя правда. Навіть побачивши його без маски, вони не змінили свого ставлення.

(Тієї миті, коли він зняв маску… можливо, це неввічливо, але його зовнішність була потворною. Ні, невдало зліпленою? Ні, хм… жалюгідною? Ні, не те. А, точно: вона була настільки своєрідною, що я аж утратив дар мови.)

Якби Райдо був не г'юманом, а напівлюдиною, така зовнішність нікого б не здивувала, тож Рембрандт уже встиг до неї звикнути.

І якщо Райдо, як і казав, відтепер ходитиме без маски, то напевно зазнає чимало прикрощів. Рембрандт йому співчував. Брехня про те, що через прокляття він не може зняти маску й показати обличчя, була для Райдо не надто бажаною, але Рембрандт його розумів.

Можливо, побачивши, як хвороба прокляття руйнує їхню власну зовнішність, доньки по-іншому почали дивитися на вроду. Рембрандт пам'ятав, що раніше вони надавали зовнішності неабиякого значення. Сам він не розлюбив їх ані трохи, навіть коли бачив їх схожими на примар, тож добре розумів: почуття й зовнішність безпосередньо не пов'язані.

«Подивимося, як усе складатиметься», — вирішив Рембрандт.

«Але якщо він повернеться й обидві мої доньки будуть при надії, я кину проти нього цілу армію! Вважай це бодай символічним батьківським протестом, пане Райдо».

— Пане, я поділяю ваші почуття, але, здається, ваші думки дещо забігли наперед, — зауважив Морріс.

Хм-м, недарма вони стільки років разом: думки доходять без слів. Слова Морріса здивували Рембрандта. Щоправда, досі незрозуміло, чи думки справді передавалися, чи все й так було видно неозброєним оком.

— Радий, що ти поділяєш мої почуття.

Майже не бувало такого, щоб Морріс провалив доручену йому справу. Надійнішого дворецького годі й шукати.

Справді, майже не бувало такого, щоб Морріс провалив доручену йому справу.

Саме тому Рембрандт нічого в нього не перепитав. Недогледів. Така недбалість була зовсім не властива купцеві, чиє слово мало вагу навіть у Ціґе.

А згодом, іншого дня…

У документах, поданих до Академії Ротцґарда, виявили помилку. Співчуваємо тобі, Райдо.