Розділ 68 — Гнітюча ніч

Перекладач і редактор: Näki + Claude

На краю світу зрушив із місця мандрівник між світами, та жодних хвиль від цього поки ніде не було видно.

Тим часом Рембрандт, відомий у світі як купець із Ціґе, саме вхопився за нагоду, що йому трапилася.

Лімія та Ґрітонія розпочали здійснювати план захоплення фортеці Стелла.

У воєнних діях, що велися у двох напрямках, герої обох держав піднімали бойовий дух. До того ж завдяки благословенню Богині, яка знову з'явилася, становище г'юманів ставало дедалі вигіднішим.

Благословення Богині.

Саме його можна назвати підґрунтям величезної сили, якою г'юмани володіють у цьому світі.

Перед битвою сторони сповіщали Богиню про її початок, а представники військ виголошували промови. Богиня оцінювала обидві сили й дарувала божественний захист тій, яку схвалювала більше, а та, якої не схвалювала, отримувала прокляття. Якщо конкретніше, у схваленої сторони сила всього війська подвоювалася, а в несхваленої — зменшувалася вдвічі.

Отже, якщо промова закінчувалася благословенням, то в цифрах різниця в силі між двома сторонами ставала чотириразовою. За великої різниці у військовій міці все могло бути інакше, але за звичайних умов такий розрив був безнадійним.

Тому в цьому світі переможця й переможеного у війні між г'юманами зазвичай визначали ще на етапі промов. Результат був уже очевидний, тож сторона, чия сила зменшилася вдвічі, як правило, здавалася. Щоб здобути схвалення Богині, люди гналися за красою й навіть шили розкішний одяг і кували пишні обладунки, нехтуючи практичністю, — лише заради промови перед Богинею. Адже схвалювала вона того, кого вважала найвродливішим. Королівські роди й знать вивчали зовнішність тих, хто перемагав у промовах, і не дивно, що дехто на цьому збожеволів. Як-не-як, від цього безпосередньо залежала могутність держави й роду.

Але так відбувалося лише у війнах між самими г'юманами.

Коли ж ішлося не про війну між г'юманами, усе докорінно змінювалося. Під час промови Богиня беззастережно дарувала г'юманам божественний захист. Навіть якщо згадати битви минулого, коли г'юмани не отримували благословення, не було жодного випадку, щоб благословення здобули напівлюди. Жодного разу. Проти супротивника, чия сила беззастережно подвоювалася, раса демонів, яку первісно зараховували до напівлюдей, через свою чисельну меншість опинялася під нищівним тиском. Притиснута необхідністю, раса демонів узялася завзято вивчати стратегію й тактику і здобула знання, що в рази перевершували знання г'юманів, та перевага все одно лишалася за г'юманами. Ось такі війни вела раса демонів до зникнення Богині.

Коли Богиня зникла, промови, звісно, втратили сенс. Хоч скільки готувалися й заявляли про бажання виголосити промову, ні благословень, ні проклять не отримували.

Чотириразове благословення більше не діяло — байдуже, хто був ворогом: г'юмани чи напівлюди. Раса демонів скликала безліч магічних звірів і напівлюдей. Наростивши сили до самої межі, демони рушили війною на г'юманів. Вони просто йшли напролом, у лоб, щоб розчавити ворога, стерти його на порох силою й чисельністю. Г'юмани, які завжди були тими, хто розчавлює, тепер самі падали під ударами раси демонів. Перемога, перемога, перемога, перемога. Їхній натиск не спинявся. Раса демонів навіть знищила одну з п'яти великих держав і захопила величезні землі.

Фортеця Стелла стояла на південному краю тієї знищеної великої держави — Елісіону.

Лімія раз по раз намагалася взяти цю могутню фортецю з півдня, а Ґрітонія — зі сходу.

Якщо оминути фортецю й повести війська на північ, на шляху заважатимуть незручна широка річка з болотами та гірський хребет. Це не неможливо, але раса демонів неодмінно чинитиме перешкоди. По суті, щоб напасти великим військом на володіння раси демонів, треба захопити фортецю Стелла — інакше далі не просунутися. Те, що з обох країн до фортеці люб'язно вели прямі шляхи, було одним із хитрих ходів раси демонів, і дехто з розумніших г'юманів уже почав це помічати. Та все ж стільки життів, покладених у боях за цю фортецю, позбавило Лімію й Ґрітонію здатності тверезо міркувати й розгледіти цю стратегію.

Символ ненависної раси демонів. Фортеця, яку необхідно здобути будь-якою ціною. Такою була Стелла.

— Неприступна фортеця. Диявольська твердиня, що забрала життя незліченних г'юманів… Що ж, не дивно, що її хочуть якнайшвидше захопити. Явилися герої, відродилося благословення — тож зрозуміло, що тепер знову планують наступ на полі бою, де колись не було жодної надії.

Минав вечір, опускалася завіса темряви, і здіймався силует фортеці. Перед брамою виднілися тіні численного розгорнутого війська, що простягалися від палаючих багать. Кілька постатей зібралися докупи.

— Так. Деякі вчені кажуть, що це пастка раси демонів. Та все одно це місце випило надто багато крові. Лімія та Імперія вже не можуть відступити.

Поруч із постаттю, що промовила ці слова, ніби на знак згоди стала ще одна. У її словах вчувалися здивування, а почасти й самоіронія. Трохи низький голос належав стрункій жінці.

— Як на мене, напасти з інших місць — теж варіант. Ну, я теж підтримую цей план: тут «спочиває» чимало моїх друзів.

Так озвалася постать, що чекала трохи позаду. Чоловік. Він виступав за те, щоб узяти фортецю, але прямо казав, що в ньому говорять почуття.

— Тут полягла й безліч лицарів. Це місце не оминути на шляху до перемоги над расою демонів.

Цього разу то була постать, що стояла позаду дівчини, яка заговорила першою. Голос знову був чоловічий. З брязкоту металу можна було здогадатися, що чоловік в обладунках.

— Чотириразове благословення та ще й герой… Я розумію, що ми у вигідному становищі, але… ніяк не можу позбутися лихого передчуття.

— Ото дурниці! Скоро ще й спільна вечеря з імперцями. От там твоє лихе передчуття й справдиться, — не вірячи власним вухам, кинула постать, що стояла поруч.

— Ха-ха. З павуком у мене такого відчуття не було, тож, може, це марна тривога. А може, мені просто не до вподоби герой Імперії на ім'я Томокі, — відповіла Хібікі.

— Хто знає, Хібікі. Мені він видався хорошим хлопцем. Зовсім юний, а проте розважливий. Безстрашний юнак, подумав я, — озвався Вуді.

— О, погоджуюся з Вуді. Як на мене, він справляв приємне враження. Юнак із якоюсь дивною привабливістю. Хоч із вигляду й не скажеш, він уміє користуватися різними магічними інструментами, а на полі бою винищує від десятків до сотень демонів. Як герой він неймовірний.

— Смаки Хібікі нам, зрештою, не збагнути. Якби Хібікі не трапилася мені першою, можливо, мій меч служив би тому хлопцеві. У ньому я відчуваю ту саму велич героя, що й у тобі.

— Я… я теж згодна з Хібікі. Мені в ньому щось не сподобалося. Він наче зовсім не такий, як старша сестричка…

Хібікі вже думала, що всі інші їй заперечать, аж тут пролунав один голос на її підтримку. Постать, менша за решту. Голос, за яким легко було вгадати юний вік.

— Виходить, моя єдина союзниця — Чія? Не хвилюйтеся, особистих почуттів на поле бою я не принесу. Тоді ходімо повечеряємо, а потім спати. Штурмуємо ж пізно вночі, так?

«Пізно вночі… чи, радше, спільна вечеря всього за кілька годин до штурму? Як безтурботно», — подумала Хібікі. Невже від неї та другого героя стільки чекають? Чи вони так упевнені в тому самому чотириразовому благословенні?

Вечеря мала слугувати й для останнього узгодження стратегії — просто під приводом трапези. Відчуваючи лихе передчуття, до якого додавалася ще й зустріч із героєм Імперії, якого вона досі майже не знала, Отонаші Хібікі ще раз глянула на багаття.

(Я візьму ту фортецю. Генерал демонів — чотирирукий велетень силового типу. Хоч на нього натрапимо ми, хоч військо Імперії — герої в будь-якому разі зійдуться там, де генерал демонів, і разом його розіб'ють, так? За прогнозами, наші об'єднані сили приблизно вп'ятеро переважають сили раси демонів. А якщо врахувати ще й те, що їхня сила зменшиться вдвічі, то по суті вдвадцятеро? Я не розуміюся на воєнних підрахунках, але від числа «двадцять» якось спокійніше. Хоча… міцність фортеці ж не зменшується вдвічі, тож переваги в місцевості в нас немає. Чотириразова перевага — це ж загалом, так? Нас посилено вдвічі, їх удвічі послаблено. Тож якщо раса демонів просто зніме оте «вдвічі», перевага буде лише дворазова.)

«У тактиці раса демонів сильніша», — ці слова Хібікі пам'ятала з однієї наради. Остаточне узгодження навіть не було потрібне: отримати благословення, ударити з двох напрямків, а коли з'явиться їхній ватажок — здолати його силами героїв. Простий план. Чомусь, за бажанням Імперії, наступ перетворили на нічний штурм.

Хібікі вважала, що раса демонів певною мірою знає про пересування г'юманів. А раз так, мали б бути якісь дії, не схожі на все, що бувало раніше, — та жодної реакції не було видно. Лиховісно.

У цьому світі є магія. А отже, навіть без гармат у фортеці вони цілком могли б раптом обрушити звідти удари, схожі на гарматний обстріл. «Чи, може, я просто надто багато думаю», — майнуло в неї. Зважаючи на різні способи застосування магії, вона не могла навіть приблизно оцінити, якою магією володіє ворог.

Мабуть, саме ця тривога й викликала в Хібікі лихе передчуття.

———

— Ласкаво просимо, пані героїне Лімії! — пролунав веселий голос, щойно замислена Хібікі підійшла до павільйону.

— О, та це ж принцеса Лілі! Дякую, що потрудилися вийти мене зустріти. Для мене честь отримати запрошення з такої нагоди, — усміхнулася Хібікі.

Усміхнена Хібікі облишила роздуми й машинально промовила заздалегідь підготовлені слова. Щоб не виявити нечемності, її супутникам і шляхтичам, які їх супроводжували, дещо розтлумачили. Дівчина пам'ятала, що треба говорити ввічливо.

Перед нею стояла принцеса Ґрітонії — великої держави, що впливом щонайменше не поступалася Королівству Лімія. Хай Хібікі й героїня, але як окрема людина вона не могла дозволити собі нечемності з такою особою. Хібікі напружилася.

— Я відчуваю те саме. Вибачте, що покликала вас сюди. Ми приготували невелике частування для вас і тих, хто стане вашими товаришами по зброї. Тож сьогодні ввечері, будь ласка, наберіться сил, — привітно сказала Лілі.

Збентежена рідкісною подією — її проводжала особа імператорської крові, — героїня Лімії рушила слідом за дівчиною.

За круглим столом уже сиділо кілька людей.

Побачивши, що прийшла Хібікі, присутні перервали розмови, підвелися й зустріли принцесу та дівчину, яку вона супроводжувала.

— Привіт! Хоч скоро вже й час подрімати перед боєм, а поки смачно поїмо й не зважатимемо на ранги!

— Пані Хібікі, прошу сюди.

Ідучи за принцесою, Хібікі відчула, як її охоплює гнітючий настрій. Причиною були слова, звернені до неї. Якими ж легковажними вони були.

До того ж імперці, як не дивно, нічого на ці слова не казали, і від цього їй ставало млосно. Моторошно було й те, що її власні супутники не виказували жодного невдоволення.

Як і слід було чекати, Хібікі підвели до вільного місця просто поруч із місцем героя Імперії Івахаші Томокі. Інших вільних місць, крім цього, не було. Відмовитися від місця, до якого її провела принцеса, було б нечемно. До того ж ті, хто казав, що не варто зважати на ранги, — саме ті люди, які нечемності не пробачають.

Подумки зітхнувши, Хібікі обдарувала принцесу бездоганною, проте цілковито нещирою усмішкою й повернулася до Томокі.

— Дякую за турботу, Томокі. Бій буде нічний, але докладімо обоє всіх зусиль, — сказала Хібікі.

Звичайні слова. Хібікі вже знала, що Томокі молодший за неї, хоч вони й бачилися вперше, тож вирішила звертатися до нього просто на ім'я, як до молодшого.

— Ми звикли до нічних боїв, тож упораємося. Можливо, навіть допоможемо вашій стороні, — відповів Томокі.

— Це заспокоює. У нас небагато досвіду масштабних нічних битв, тому дуже розраховую на вас.

— До того ж це бій із проміжним босом. Покінчимо з ним одним махом — і хай Богиня нас похвалить. Ех, цікаво, чи не дасть вона нам іще більше сили? — безтурботно мовив Томокі.

— До речі, промову для благословення виголошуватимете ви, Томокі, так? Чи зможу я ще раз зустрітися з Богинею? Відтоді як ми бачилися вперше, я її більше не зустрічала, а запитати хочу багато чого.

Хібікі здавалося, що те, з чим вона стикається, відрізняється від того, що пояснювала сама Богиня, тож їй хотілося зустрітися з нею знову. Хоча Хібікі мала силу й божественний захист, говорила з Богинею лише раз — на самому початку.

Від слів Томокі про «проміжного боса» їй стало неприємно, тож Хібікі перемкнулася думками на Богиню й не прибирала з обличчя усмішки.

— А, до речі, який у тебе зараз рівень, Хібікі?

Томокі раптом спитав Хібікі про рівень. Решту учасників камергери розсадили по місцях, і ті розмовляли кожен про своє й куштували подані страви. Хібікі теж їла, але до ладу не відчувала смаку. Їй було не до трапези.

Ніяково, здавалося, почувалася тільки Чія, яка теж мала неприємне враження від Томокі. Та до неї заговорила дівчинка з імперського боку, приблизно її однолітка, і Чія, схоже, потроху захопилася розмовою.

— Я? Зараз у мене 430-й рівень.

— Ясно. А в мене вже 605-й, — сказав Томокі.

— Ого, вражає. Видно, скільки ви вже воювали.

— Ага. Тож, пані Хібікі, хоч ти й старша за мене на три роки, могла б ти не кликати мене просто на ім'я, як молодшого? Величати мене «вельмишановним паном Томокі» не обов'язково, але «пане Томокі», мабуть, якраз годиться, коли говориш із сильнішим.

(А хто тут щойно казав не зважати на ранги?!)

Хібікі ледве стримала їдку відповідь. Її усмішка, фальшива на всі сто відсотків, уже починала тріскатися.

— П-перепрошую. Я досі говорю за звичаями того світу. Надалі буду уважнішою, — через силу вимовила Хібікі.

— Та ні, мені це не заважає. І ще — вибач, але я не люблю офіційної манери розмови.

(Я ж до тебе й так лише на «ви»! І ввічливості від тебе, з твоїм «Привіт!» і панібратським тоном, я й не чекаю! А якщо тобі це не заважає, то навіщо взагалі було згадувати?! Чи не можна було просто змовчати?!)

— Мені офіційна мова теж не важлива, тож усе гаразд. Говоріть так, як вам зручно, — спокійно відповіла Хібікі.

— Справді? Ох, оце виручила. Я все непокоївся, коли ж бовкну щось не те. Сьогодні ми плануємо стрімкий удар по генералу демонів, тож я хотів запропонувати, щоб ти з рештою пішли з нами від самого початку. Що скажеш?

У певному сенсі це була розмова представників двох держав. Ланка дипломатії, думала Хібікі. І все ж від його слів голова, здавалося, ось-ось розколеться, мов від недокрів'я.

Якби це був той, її рідний світ, такий молодший учень за подібну поведінку дістав би добрячу нотацію. Чи, може, нинішні учні середньої школи всі такі? Якщо так, то вона вдячна, що змогла потрапити в інший світ. Кращого благословення й не вигадаєш.

— …Пропозиція приємна, але ми мусимо підбадьорити лімійців і стати до бою разом із ними. Коли настане час, я примчу, гаразд?

З усіх сил стримуючи мимовільне тремтіння кутиків губ, Хібікі якимось дивом витримала цю вечерю — справжнє випробування терпіння.

Тільки одна Чія переймалася станом Хібікі. Коли спільна вечеря скінчилася й усі вийшли з павільйону та повернулися до своїх таборів, дівчинка стурбовано підійшла до Хібікі.

— Старша сестричко Хібікі, з тобою все гаразд? Може, заварити тобі чаю, щоб заспокоїтися? — спитала Чія.

— Ох, Чіє, яка ж ти хороша дівчинка! Якби той бовдур мав хоч стільки чемності, усе склалося б трохи інакше! — вихопилося в Хібікі.

Інші не розуміли, чому Хібікі сердиться, і тільки здивовано перезиралися.

— Хібікі, тобі не сподобалися імперські страви?

— Якщо так, треба було сказати господарям, пані Хібікі, а то виходить, навпаки, ще неввічливіше.

Почувши слова, які геть не влучали в ціль, навіть вона, звісно ж, мимоволі зупинилася.

— Що?! Ви це взагалі серйозно?! Чому ніхто не говорить про те, як грубо поводився зі мною той Томокі? Вам не здається, що це дивно?! — вигукнула Хібікі.

Чія енергійно закивала, погоджуючись із нею.

— Ч-чого ти так сердишся? Пан Томокі потурбувався й влаштував для нас затишну вечерю, пообіцяв підтримку в бою, ба більше — ненав'язливо підказав тобі, що не годиться кликати вищого за рангом просто на ім'я, як молодшого. А потім ще й зробив таку надійну пропозицію — хіба не чудово? — Навал, воячка, яку Хібікі на полі бою вважала найближчою товаришкою, перелічувала все це, мов переказувала коротеньку історію.

— Що ви взагалі розгледіли в цій нахабній машині на повному ходу, щоб дійти таких висновків?! — Хібікі не вірила своїм вухам, слухаючи власну товаришку.

Навіть Бредда й Вуді, які зазвичай осаджували Навал, коли та казала зайве, тепер погоджувалися з її словами.

(Що це таке? Хочете сказати, що кожен, хто з ним зустрінеться, стає дивним?)

Але ж зі мною й Чією все гаразд. Що, зрештою, відбувається? Хібікі й подумати не могла, що доведеться ламати голову над тим, як говорити з товаришами, щоб вони зрозуміли. Вона почала думати, що для цього є якась причина.

— Гаразд, облишмо це поки що. Я трохи не стрималася. Ходімо спати, до битви вже недовго. Чіє, ляжеш сьогодні зі мною?

Зараз розбиратися в цьому не було сенсу. Вони поспять, а прокинуться вже тоді, коли почнеться війна. Хібікі розуміла, що не варто сіяти зайвого розбрату.

Повернувшись із Чією до спальні, Хібікі була глибоко вражена тим, як легко їй вдалося заснути.