Розділ 69 — Тривога Хібікі

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Битва почалася тихо.

Церемоніальна промова перед Богинею минула без жодних ускладнень, і війська Імперії та Королівства отримали благословення Богині. Водночас раса демонів, за задумом, мала зазнати прокляття, що вдвічі послаблює її силу.

Хібікі побоювалася, що герой Ґрітонії утне якусь хитрість, але він, по суті, просто зачитав промову з аркуша, й усе закінчилося без несподіванок.

За планом війська Королівства рушили вперед і зіткнулися з ворогом. Хібікі та її загін лишалися далеко позаду передової, проте навіть там відчували на собі подих битви.

Однак події розгорталися трохи інакше, ніж очікувалося.

Союзники безперечно стали значно сильнішими. Навіть Хібікі, яка доти не надто в це вірила, на власні очі бачила: сила заклять зросла буквально вдвічі.

А от демони не скидалися на істот, ослаблених наполовину. Хібікі ще не вступила в бій і не могла пересвідчитися особисто, але нічого не вказувало на настільки різке послаблення ворога.

Попри це, бій розвивався успішно. Г'юмани раз у раз ішли в атаку, розметаючи расу демонів, наче клапті паперу. Жодного разу союзникам не довелося відступити.

Здавалося, залишалося тільки увірватися до фортеці. Армії Лімії та Ґрітонії підійшли до її стін. Самі демони широко відкрили передній прохід, і через нього всередину почали стікатися численні загони нападників.

Бойовий дух був на висоті. Здавалося, штурм внутрішніх укріплень — лише питання часу.

Та все це відбувалося без участі загону Хібікі. До того ж від Імперії так і не надійшло повідомлення про появу чотирирукого генерала. Хібікі не полишали сумніви: у її голові наче завили всі тривожні сирени, попереджаючи про небезпеку.

— Слухай, Навал, тобі це не здається дивним? Хай як подивися, усе йде надто легко. Цю фортецю ж називали неприступною! — звернулася до неї Хібікі.

— Авжеж. Не віриться, що все закінчиться без нашої участі. Може, це пан герой Імперії так добряче постарався? — припустила Навал.

Хібікі пропустила останнє припущення повз вуха й замислилася про фортецю. Навіть Навал, досвідчена найманка, відчувала недобре. Отже, щось справді могло статися. Інстинкти волали про небезпеку, та через брак досвіду Хібікі не могла збагнути, у чому вона полягала. Це її дратувало.

— Але щойно ми захопимо браму, битву буде вирішено! Скоро фортеця Стелла впаде! Нарешті зробимо перший крок до відродження Елісіону! — вигукнув Бредда.

Бредда аж захлинався від захвату. Про тверезе мислення годі було й говорити. Навіть Вуді, який стояв поруч із Чією, дивився на поле бою з незвичним збудженням.

Чія потроху звикала до битв, але атмосфера поля бою все ще лякала її. Лише поруч із товаришами вона якось трималася.

Так, поведінка Бредди й Вуді добре передавала, що діялося на полі бою: це був буквально лобовий штурм. Там уже не було ні Імперії, ні Королівства. Напрямки їхніх ударів трохи різнилися, але обидва війська злилися біля фортеці в єдиний потік, що рвався до брами.

— Ніяк не можу позбутися лихого передчуття. Вуді, Чіє, про всяк випадок підготуйте відкладену формацію заклять для захисного бар'єра й високошвидкісного переміщення, — наказала Хібікі.

— Але захистити всіх не вийде. Я насилу зможу прикрити навіть тих, хто поруч, — несміливо заперечила Чія.

Запас магічної сили безпосередньо не впливає на те, на яку площу сягає закляття. Розширювати зону дії своїх заклять Чії вдавалося погано.

— Наш загін я зможу перемістити. Але ціле військо — ні. Я ж не дух, — додав Вуді.

Вуді ж, навпаки, мав менший запас магічної сили, ніж Чія. Навіть якби він упорався з контролем, доступної магічної сили на це не вистачило б.

— Тоді підготуйте закляття хоча б для нас. Ми все одно поки не беремо участі в бою. Прошу вас, — наполягла Хібікі.

Попри здивування, обоє погодилися. Вони створили закляття й залишили їх напоготові, щоб активувати в потрібну мить. Як-не-як, це був загін героїні, і таке завдання їм цілком під силу.

(Що б підготувала я на їхньому місці? Якби імперська та королівська армії зібралися в одному місці, я б…)

Хібікі розмірковувала. Скелі обабіч фортеці Стелла. Від самого початку ця фортеця слугувала вузьким місцем, що перекривало шлях. Тим незрозуміліше їй було, навіщо раса демонів ще до битви відкрила передню частину фортеці, і без того вузьку, полегшивши нападникам штурм. Можна було б розмістити воїнів на скелях і атакувати згори. Але це вони й так уже робили: на військо летіли удари з верхньої частини фортеці та зі скель.

Потім вона подумала про перепад висот. Фортеця височіла над дорогою, якою г'юмани піднімалися на пагорб. Та схил був не надто крутий. Із висоти можна було б скидати на нападників перед брамою величезні валуни, але навіщо підпускати ворога так близько заради цього?

Можна було б і затопити укріплення, але для цього знадобилася б величезна кількість води. Як і з каменепадом, тут, схоже, довелося б зважати на пору року.

(Невже… як у фільмах про шукачів скарбів, коли стіни ліворуч і праворуч зсуваються? Саме таке й застосовують, коли ворог просувається вузьким проходом. Що ж вони, зрештою, задумали? Ну, якщо хоча б забезпечити шлях назад до табору, ми зможемо впоратися майже з будь-якою несподіванкою… мабуть.)

Власне, в нинішній стратегії Хібікі багато чого не розуміла. І не лише в діях ворожої армії. Її бентежив і герой Імперії: щойно супутники мали з ним справу, як одразу почали його вихваляти. Цього вона просто не могла зрозуміти. Досвіду нічних боїв у Хібікі справді було небагато, але, якщо вже братися за нічний напад, то хоча б тоді, коли не світить місяць. А ще ліпше — у хмарну погоду, коли майже не видно зірок: так задум був би надійнішим, міркувала Хібікі. Схоже, Імперія вперто наполягала саме на цьому дні, та навіть коли план уже почали втілювати, Хібікі так і не збагнула його справжнього сенсу.

З такими думками вона знову подивилася на власне військо.

Це було божевілля. Справжній шал охопив усе довкола. Довгоочікувана фортеця стояла перед солдатами, і ті вже не бачили нічого, крім брами, яку прагнули проломити. На полі перед брамою, де зазвичай мали б стояти лише бійці передової, опинилися й загони середньої лінії, і навіть маги, яким належало лишатися в тилу. Те саме відбувалося й в імперському війську.

Перед ними височіла фортеця раси демонів, що забрала в них друзів і рідних. Хібікі особисто тут нікого не втратила, але, бачачи шал, який охопив військо, почала трохи розуміти сенс цих слів.

(Ось вона яка, війна… Хоч я й розумію, а змиритися з цим важко. Людей вітають похвалами й радісними вигуками за те, що вони вбивають…)

Навіть урівноважена Навал не могла приховати полум'я в очах. Хібікі подумала, що страх зараз відчували, мабуть, лише вони з Чією.

Расу демонів вона вважала ворогами, істотами, яких належить знищити, — так вона вірила й гадала, що розуміє це. Та не помітила, як через якусь випадкову думку мимоволі почала сприймати смерті раси демонів як людські смерті. То були залишки мислення з її колишнього світу. Правду кажучи, на вигляд представники раси демонів були для Хібікі людьми.

(Ні, може, й з Томокі так само. Він же теж родом з Японії. Якщо, звісно, його колишня поведінка була лише спробою вдавати крутого .)

Подумавши про юнака, який, здавалося, надто покладався на свій рівень, Хібікі додала до висновку обережне «мабуть». Адже людині зі світу, де майже ніколи не бачиш смерті зблизька, годі миттєво звикнути до жахів війни.

— А… брама…

— Відчиняється!

Це вигукнули Навал і Бредда. Хібікі здалося, що то були її власні слова, і вона відчула полегшення: схоже, все обмежиться її марними страхами.

Вигуки об'єднаного війська г'юманів, що здійнялися хвилею, прокотилися полем бою, наче лютий рев.

І саме тієї миті…

…марні страхи, від яких Хібікі щойно відмахнулася, раптом справдилися.

Земля провалилася.

Перед брамою фортеці, що височіла на пологому схилі, земля розверзлася. Уся ділянка — до останнього клаптика.

Наче вигуки г'юманів стали для цього сигналом.

Усе зникло в одну мить. Точніше, ґрунт навіть не обвалився — він просто щез. Під ним зяяла суцільна пітьма. Навіть для ночі ця безодня скидалася на провалля в царство мертвих.

На кілька секунд запала тиша. Отже, земля була створена магією: навіть звуку обвалу ніхто не почув.

(Земля… зникла?!)

Чи то від подиву, чи від остовпіння — над полем бою запанувала дивна безмовність, у якій не лунав жоден голос.

Скільки з них устигло збагнути, що земля зникла, так само швидко, як героїня Лімії?

— Вуді! Чіє! — вигукнула Хібікі.

Завдяки завчасній обережності вона відреагувала швидше за інших. Саме тепер могли стати в пригоді обидва заготовлені закляття. За звичайних обставин вона попросила б лише про допоміжну магію високошвидкісного переміщення, але про всяк випадок над ними ще й чекала напоготові відкладена магічна формація Чії. Влучний хід Хібікі.

За кілька секунд закляття спрацювали, і загін уникнув падіння. Довкола спалахнув блідо-блакитний бар'єр, утворивши захисний купол від магії.

— А-а-а… а-а-а!..

До них долинали крики союзників, які падали в безодню.

Ніхто не знав, наскільки глибока пастка. Але солдати не підготували жодного захисту, тож їхню долю легко було уявити.

Якщо поглянути на поле бою тверезо, половина бійців, які в несамовитому запалі кинулися на передову, щезла за одну мить.

Хібікі втратила дар мови від такого немислимого видовища. Від королівського війська лишилися тільки маги в тилу, загін лучників і лицарські підрозділи, що стояли разом зі знаттю в центрі.

Часткові втрати?.. Ні, це було щось значно страшніше.

Безперервно молячись, щоб ті, хто впав, якось урятувалися самотужки, Хібікі, не зважаючи на обставини, закричала до свого загону, наче силкувалася заглушити зойк, що рвався з горла:

— Вуді, поки що піднімай нас нагору! І спробуй відвести якомога далі в тил. Навал, Бреддо, ви зі мною: знайдемо якнайбільше вцілілих загонів. Чіє, тримай бар'єр, добре?!

Хібікі підвела погляд. Цього слід було очікувати, але… зверху на них уже сипалися стріли, каміння та закляття різних кольорів.

— …Навал, Бреддо, змінюємо план! Поки не виберемося нагору, відбивайте всі атаки! Горне, ти теж виходь! Ми виживемо! — вигукнула Хібікі.

Вона викликала зі срібного пояса свого звіра-охоронця — вовка Горна. Останні слова були підбадьоренням і для самої Хібікі.