Розділ 70 — Герої знову разом

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Летячи небом, герой імперії Івахаші Томокі метав зі свого божественного списа сяйні промені в расу демонів і спопеляв їх, проте сам перебував у цілковитій розгубленості.

Буквально тієї миті, коли відчинилася брама і вони вже переходили до штурму фортеці, щоб здобути голову генерала…

…люди довкола просто зникли.

Поглянувши вниз, Томокі побачив шалено величезне чорне провалля. Люди, зброя, а також частина демонів. Розпорошені, мов у комп'ютерній графіці, люди зникали в цій пекельній безодні, що їх засмоктувала.

Ворожість, спрямована на нього. Помітивши магічні постріли з відчиненої брами, Томокі розвіяв їх усі руйнівним світлом свого божественного списа. І водночас згадав дещо важливе.

Про своїх товаришок.

Ґінебія, Мора, Юкінацу.

Товаришок, які билися пліч-о-пліч із ним і захищали його.

Томокі активував магічний інструмент у формі намиста й обшукав околиці. Незабаром він уловив відгук усіх трьох.

Завдяки срібним чоботам, якими його забезпечила Богиня, він міг ширяти в повітрі, не витрачаючи магічної сили, тож зумів звести нанівець цю божевільну пастку. А от його товаришки просто стояли на землі.

Через це саме на нього насамперед посипалися атаки, та з неймовірно потужним спорядженням, у яке він був закутий, це було для нього дрібницею.

— Ви троє не впали?! — вигукнув Томокі.

Із цими словами Томокі полетів туди, звідки йшов відгук. Трійця була трохи нижче. На щастя, майже на тому самому місці, де вони й стояли.

Діставшись до них, він побачив, що дівчата тримаються разом, зависнувши в повітрі. Утім, закляття, схоже, було недосконалим: вони повільно знижувалися.

— Довго ти, Томокі! Копія срібних чобіт ще не завершена, тож якщо з нами буде щось важке, ми впадемо! — попередила Юкінацу.

— Гей, Юкінацу, це ти про мене? Такого я просто так не спущу.

Ґінебія, закута в латні обладунки й, безсумнівно, найважча з усіх трьох, підняла брову й дорікнула товаришці за такі слова.

— Не сваріться. Ви ж обидві важчі за мене!

— Ще б пак!

У розмову, що от-от мала перерости в суперечку, втрутився третій голос, і ті двоє відповіли однаковими словами. Порівняно з маленькою Морою різниця в зрості була очевидна.

Завдяки витвору Юкінацу, яка походила з роду алхіміків, трійці сяк-так удалося врятуватися. Томокі теж полегшено зітхнув.

Перепалка трійці також допомогла йому заспокоїтися.

— Радий, що ви всі цілі, — щиро сказав Томокі.

— Томокі… Я — твій щит. І не помру, доки не захищу тебе, — запевнила Ґінебія.

— Не роби такого відвертого обличчя. Аж ніяково, — пробурмотіла Юкінацу.

— У нас усе гаразд! — підхопила Мора.

Від його щирого занепокоєння трійця, червоніючи, поспішила запевнити, що все добре.

— Ох і з розмахом вони нас підловили. Зухвало, як на якогось проміжного боса. Моро, поклич, будь ласка, Наґі. Поки що відступаємо. Не з'ясувавши обстановки, ми не можемо вирішувати, чи продовжувати бій, — розпорядився Томокі.

— …Твоя правда. Скільки ж солдатів ми тут утратили? — промовила Ґінебія.

— Безглузда пастка. У того, хто її влаштував, явно не все гаразд із головою, — буркнула Юкінацу.

— Зрозуміла. Викличу Наґі, — відгукнулася Мора.

— Ага, покладаюся на тебе. Певно, от-от згори посиплеться чимало атак. Ми з Ґінебією відіб'ємо всі до одної. Упораєшся, так? — запитав Томокі.

— Звісно. Я не дозволю, щоб ти чи Наґі дістали бодай одну рану. Не варто недооцінювати гвардійку, — відповіла Ґінебія.

— Дякую, Ґінебіє.

Мора й далі проказувала арію над своїм самоцвітом, і саме тоді, коли Томокі дякував Ґінебії, під загоном, що повільно знижувався, з'явився викликаний дракон. Летючий дракон із велетенськими крилами. Це був Наґі, яким керувала Мора.

Прекрасний дракон середнього класу зі смарагдово-зеленою лускою. До того ж — одна з найближчих Морі істот.

— Наґі, здіймайся! Щойно піднімемося над проваллям, відходимо в тил. Прошу тебе! — покликала Мора.

«Ґ'ЯУ!» — заревів Наґі.

Сидячи на спині дракона й відбиваючи атаки, що сипалися зверху, Томокі дістався до ділянки перед брамою.

— Що за чортівня, навіть дорога позаду перетворилася на провалля. Від війська справді лишився тільки ар'єргард, — здивувався Томокі.

— Томокі, спробуймо врятувати якомога більше людей — посадимо їх на Наґі, — запропонувала Ґінебія.

Якщо створити бар'єр, щоб людей не здувало зі спини дракона, там вистачило б місця ще на багатьох. Ґінебія врахувала й це.

— Ні, Ґінебіє. Найперше ми повинні якнайшвидше повернутися й доповісти Лілі. Це найважливіше, — відмовив Томокі.

Томокі відкинув пропозицію Ґінебії. Для нього ці люди були б лише зайвим вантажем, через який знизилася б мобільність. Такого результату він не бажав.

— Але!!

— Я вже якийсь час не можу зв'язатися з Лілі. До того ж це війна. А раз війна, то, щоб відплатити загиблим, досить просто битися за кожного, хто загинув, — пояснив Томокі.

— Томокі… Вибач. Я піддалася почуттям.

Як і раніше, слова Томокі наче просочилися в її серце й тіло. Ґінебія цілком природно прийняла його міркування.

— Не зважай. Головне, що повернулася звична Ґінебія. Ну, а тепер — назад! — скомандував Томокі.

— Зачекай, Томокі.

— Що, Юкінацу?

— А нічого, що ми не шукатимемо героїню Лімії та інших?

Нехай поле бою й поринуло в хаос, але чи можна не впевнитися в безпеці одного з двох символів війська? Ось про що хотіла спитати Юкінацу.

Хоч Хібікі й героїня, у такій ситуації зовсім не обов'язково, що вона змогла спокійно з усім упоратися. І хоч би яким нагальним був відступ, немає нічого дивного в тому, щоб спитати про героїню Лімії.

— Хібікі, кажеш. Вона теж героїня. Мабуть, якось упоралася й сама. Якщо я ще й хвилюватимуся за неї, це її, чого доброго, образить. Вона ж у нас, здається, «старша сестричка», — відповів Томокі.

Тільки тому, що самої Хібікі поруч не було, Томокі назвав другу героїню, яку ще недавно кликав «пані Хібікі», просто на ім'я.

— Ясно. Якщо Томокі щось задумав, тоді гаразд. Ходімо, — погодилася Юкінацу.

— Гаразд. Моро, розраховую на тебе, — сказав Томокі.

— Добре! Наґі, вперед!

— Чудово. Але раз уже ми забралися аж сюди…

Томокі обернувся в бік, протилежний напрямку польоту Наґі, — тобто обличчям до фортеці. І приготував свій улюблений божественний спис. Конусоподібний кавалерійський спис огорнуло світло, і зрештою він засяяв увесь.

— Це — відплата!

Визначивши ціль, Томокі вивільнив силу списа на браму, що намагалася зачинитися. Світло, мчачи навпростець, прослизнуло в щілину між стулками… і пролунав громовий гуркіт.

— Оце приціл.

— Ого… снайпер!

— Братику, круто~!

Почувши захоплені вигуки супутниць, Томокі лише вдоволено зобразив на обличчі: «Дрібниці». Про всяк випадок він знову оглянув околиці за допомогою намиста.

— О! Схоже, з героїнею Лімії та її товаришами все гаразд. Вони он там, — помітив Томокі.

— О. Хе-е, справді. Може, наступною зроблю копію цього намиста. Доволі зручна штука, — зацікавилася Юкінацу.

Трохи запізніло Юкінацу роздивилася загін Лімії крізь щось схоже на бінокль. Зрозумівши, що Томокі обшукав околиці магічним інструментом, вона виявила жадібність дослідниці. Це доводило, що вона вже трохи оговталася.

— Потім, добре?

Йому було трохи не по собі від ролі піддослідного кролика Юкінацу, тож Томокі відповів ухильно. Щоб зробити копію, магічний інструмент треба довго тримати активованим і спостерігати за ним. А для нього такі години були неабиякою морокою.

— Ти досі не можеш зв'язатися з пані Лілі? — стурбовано запитала Ґінебія.

Цілком природно, що вона хвилювалася за свою другу господиню.

— Так. Я, здається, повторююся, але хіба в цьому світі існує щось на кшталт глушіння зв'язку? — задумався Томокі.

Другу половину фрази Томокі прошепотів, ніби сам до себе. Тим часом вони наздогнали Хібікі та її людей. Як і слід було чекати від вершників на драконі: хоч Хібікі з іншими й вирушили першими, загін Томокі виявився швидшим.

— Радий, що ти ціла, пані Хібікі. Твій загін якось мляво рухається. Щось трапилося? — запитав Томокі.

— …У вас що, кепсько з виявленням? Це той самий довгоочікуваний генерал демонів, — холодно відповіла Хібікі.

Гадаючи, що Хібікі та її людям просто забракло сил підтримувати думковий зв'язок, Томокі дорікнув їм за мляві рухи, але від її відповіді його обличчя закам'яніло.

Шокував Томокі не холодний тон Хібікі, а слова «генерал демонів».

— Генерал демонів, кажеш?! У нас за спиною?! — вигукнув Томокі.

— Так. Ба більше, він люб'язно пообіцяв зачекати, доки ми перегрупуємося. Не очікуєш такої чемності від того, хто влаштував пастку. Тож зараз ми якнайшвидше відводимо ар'єргард. Зрозуміли? — відповіла Хібікі.

Якнайшвидше. На безтактні слова Томокі Хібікі відповіла з досадою.

— Не може бути… як…

— Хтозна. Мабуть, ужили якийсь прийом, якого ми ще не знаємо. До речі, гірше за генерала демонів інше: я зовсім не можу зв'язатися з військами, які мають бути в тилу. Неймовірно, еге ж? Схоже, раса демонів здатна глушити наш зв'язок. А отже, цілком можливо, що раса демонів уміє й перехоплювати думковий зв'язок. Як неприємно, — пояснила Хібікі.

— Глушіння і… витік інформації. Хіба ж це не фатально?

Схоже, Томокі зрозумів ситуацію. З його вуст злетіли похмурі слова.

— І? Що ви робитимете? — спитала Хібікі.

— Що, кажеш… щодо чого?

— Якщо натрапимо на генерала демонів, діємо спільним фронтом. Принаймні так мало бути, хіба ні? — нагадала Хібікі.

Такого досі не бувало жодного разу. Точніше, Хібікі вперше всміхнулася Томокі від щирого серця.

— Обставини ж інші! За сценарієм ми тут маємо якнайшвидше прорубатися крізь ворожий табір і втекти, хіба ні?! Якщо продовжимо бій отак, то прямісінько вскочимо в погану кінцівку! — вигукнув Томокі.

— Сценарій… сценарій, кажете. Якщо так, то тікайте. А я вірю, що загін у тилу разом із нами візьме генерала в кліщі й ми його здолаємо. Хоча якби ми могли зв'язатися одне з одним, то змогли б співпрацювати й під час відступу. Стратегічно це цілковито наша поразка. Чесно кажучи, мене зацікавив цей генерал демонів, — сказала Хібікі.

У такій ситуації Хібікі відчула непереборну прірву між собою й Томокі, який говорив так, наче був уві сні чи в мареві. Відчувала вона й те, що якась частина її дивиться на нього холодно.

А інша частина говорила радісно, ніби їй було весело. Томокі й собі дивився на неї спантеличено, наче вперше бачив подібну істоту.

— Ти… ти що, дурна?

— Ні. І до речі, я ж не просила вас про співпрацю, правда? Хай там як, ми з вами погано сумісні. Ваш козир — вогнева потужність на середній дистанції, а більшість моїх товаришів б'ється зблизька. Ви найкраще показуєте себе проти численних ворогів, ми — проти нечисленних. Навіть якщо битимемося з тим самим супротивником, гадаю, діятимемо не в ногу, — пояснила Хібікі.

(А ще — твоя поведінка.)

Хібікі залишила останнє зауваження при собі.

— Коротше, ти хочеш сказати, що спільним фронтом ми діяти не можемо?

— Я кажу лише, що цього разу в цьому немає сенсу. Просто не бачу вигоди в об'єднанні. І не люблю, коли по мені стріляють свої, — відповіла Хібікі.

— …Тоді все гаразд, так?

— Так. Тільки поведіть війська й тією своєю вогневою потужністю зачистіть якомога більше ворогів он там. Тоді втекти зможе більше вцілілих підрозділів. А ми підемо відкритим шляхом і відволічемо на себе велике цабе. Розподіл ролей. Цього разу так і зробимо, — вирішила Хібікі.

— Зрозумів. Якщо вже ти так кажеш, то неодмінно доконай генерала демонів, гаразд? — відказав Томокі.

— Звісно, — погодилася Хібікі.

Розмова двох героїв завершилася.

Обидва загони провели короткі наради.

Лунали заперечення — не раз.

Але зрештою голоси стихли. Обидві сторони показали власну волю й рішучість.

Мить, коли дві армії знову зійдуться в бою… уже близько.