Розділ 71 — Перстень

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Томокі! Івахаші Томокі! Зачекайте, ви взагалі мене слухали?! — гукнула Хібікі.

— Я все почув і зрозумів! Найкраща мить для удару — саме тепер, коли ворог найменше насторожений, поки наш ар'єргард повільно відступає! Я прокладу вам шлях, тож замовкни! — відрубав Томокі.

Дракон рвонув уперед, а загін Хібікі поспішив слідом.

— Відступ ще не завершився! Якщо ми зараз знову почнемо бій, то тільки збільшимо втрати серед підрозділів! Ворог уже розгорнув війська й чекає на нас. Невже ви справді розраховуєте, що він буде настільки необачним?! — вигукнула Хібікі.

— Вистачить і краплі необачності! Ми на полі бою, тут кожен готовий померти! Пані Хібікі, ти надто м'якосерда! — огризнувся Томокі.

— Не верзіть дурниць! Чого ви домагаєтеся, сіючи ще більший хаос серед власних військ?! Треба знайти можливі шляхи відступу й з'ясувати, скільки підрозділів ми ще можемо використати… — заперечила Хібікі.

— Ох, яка ж ти галаслива! Не розумієш?! Герой — це символ, і вже сам він дає людям порятунок! Так ми врятуємо більше життів! Хіба не очевидно, що це вигідніше? Ми ж особливі! Обрані! Хочеш загинути — твоє право. Мені байдуже до твого самовдоволення. Я ще й обов'язки героя Лімії за тебе виконаю, тож не переймайся! — кинув Томокі.

Загін Хібікі біг дорогою, якою мав відходити ар'єргард, а Томокі мчав попереду верхи на драконі. Різниця у швидкості давалася взнаки: відстань між ними неухильно зростала.

Докричатися вже було неможливо. На їхньому шляху траплялися тільки випалені руїни. І хоч швидкість тут була не та, що в бою, різницю між драконом і людиною так просто не надолужиш.

— Що за тип… Хіба шлях героя не в тому, щоб підбадьорювати бійців і стояти на полі бою знаменосцем? А він за будь-яку ціну рятує власну шкуру. Не можу такого прийняти, — обурилася Хібікі.

— Але й пан Томокі має рацію, — заперечила Навал. — Якщо ми втратимо тебе в цій битві, Хібікі, то тисячі людей, яких ти могла б урятувати згодом, залишаться без допомоги. Твоє життя незрівнянно важливіше за сотні солдатів, яких ми намагаємося врятувати зараз.

— Навал, замовкни. Я не хочу цього більше чути. І навіть не питатиму, що ти мала на увазі. Я все ще хочу залишатися твоєю товаришкою, — відповіла Хібікі.

— Пані Хібікі… — озвався Бредда.

У відповідь на слова Бредди Хібікі похитала головою.

— Це теж один зі шляхів героя. Я розумію, що ви хочете сказати: наш обов'язок — вижити за будь-яку ціну. Але мені це не до душі. До того ж і мій задум можна назвати способом вижити в смертельно небезпечній ситуації. Якщо посеред бою з ворожим генералом десь з'явиться прогалина, ми одразу ж утечемо. Я й про це думаю. Хоч і розумію, що це надто оптимістично, — пояснила Хібікі.

Вона й сама розуміла, що це радше бажане, ніж дійсне, проте не хотіла власними вустами визнавати, що все цілком безнадійно. Розвідку як слід так і не провели. Тож хоча б на це вона хотіла сподіватися. У цьому проявлялася й наївність Хібікі, яка виросла в сучасному суспільстві.

— Нам, звісно, випала найгірша роль, але хтось мусить її виконати, — зітхнув Вуді. — Генерал демонів цілком може оточити решту підрозділів. Якщо це, як ти кажеш, відповідальність героя, то так воно і є. Ох-ох…

Схоже, Вуді побачив у рішенні Хібікі той шлях героя, який вона обрала, й уже налаштувався на майбутній бій.

— Я зроблю все, що зможу! І цього разу не вибуду з бою, як тоді! — твердо сказала Чія.

Дівчинка згадала сутичку з чорним павуком, коли вибула з бою й залишила Хібікі саму, і сповнилася бойового духу.

— Вибачте, але я обрала своєю героїнею саме Хібікі. Я піду з тобою до кінця, — сказала Навал.

— Я теж. Більше не програю так ганебно, як минулого разу, — додав Бредда. — Ми ж та п'ятірка, що відігнала саме лихо. Якось упораємося й з генералом демонів!

Навал і Бредда також не збиралися відступати.

Томокі тим часом спалював війська демонів нищівною вогневою міццю, але поступово уповільнився, тож Хібікі знову змогла визначити, де він.

Чи то він чекав на неї, чи просто зіткнувся з труднощами — байдуже. Хоч би як там було, такого шляху героя вона не прийме. Так вирішила Хібікі.

Прискоривши біг, Хібікі збігла пологим схилом і помітила посильного. Вона рушила просто до нього.

— П-пані героїне! Усі війська відступають, як ви й наказали! — відрапортував юнак.

Глибоко зворушений тим, що героїня, яка зійшла з небес, сама поплескала його по плечу, юний посильний виструнчився й чітко віддав честь.

— Дякую за службу. Пробач, що накази так часто змінюються, але передай командирам усіх підрозділів: припинити відступ і тихо перегрупуватися. Ми з героєм Ґрітонії прокладемо шлях для виходу, а вони нехай рухаються за нами.

— Але це ж…

— Я розумію, що військам важко так часто змінювати порядок дій. Та прошу тебе. Повідом і імперців. Зараз немає значення, хто з Імперії, а хто з Королівства. Ми неодмінно відкриємо шлях! — наполягла Хібікі.

— …Так, пані! Зрозумів!

Юнак глибоко вдихнув і поволі видихнув.

Провівши поглядом посильного, який кинувся розносити наказ, Хібікі й сама глибоко вдихнула.

Мовчки заплющивши очі й не поспішаючи видихнути, вона уявила, що чекає попереду. Цю звичку вона мала ще з кендо: так робила щоразу перед поєдинком із сильним суперником.

— Уперед! — скомандувала Хібікі.

Загін Хібікі помчав усіяним трупами шляхом, який проклав Томокі. Хібікі було прикро це визнавати, але така руйнівна сила заслуговувала на окрему згадку. Сама вона такого не досягла б. Принаймні не за такий короткий час.

Рухливість дракона, якого викликала Мора, міцний захист Ґінебії, що летіла на ньому, потужна вогнева міць Томокі, який користувався священними скарбами, а ще та, хто підтримувала і захист Ґінебії, і вогневу міць Томокі, — Юкінацу, що застосовувала копію сховища й алхімією масово створювала големів.

Вони з легкістю трощили бар'єри, які зводили демони, і нестримно пробивалися вперед — грізне видовище. Якщо ворожі бар'єри їх не стримують, то зупинити цей наступ здатен хіба хтось справді могутній. Тобто проти таких солдатів-демонів четвірка могла блищати скільки завгодно.

Скільком же людям гірко від того, що цей хлопець прокладає шлях лише заради власного порятунку? Так думала Хібікі, дивлячись на його далеку спину.

— Залишилися останні двоє! — вигукнув Томокі.

Навіть досить добре споряджений загін, що стояв перед чотирируким генералом, згорав під посиленим косильним променем, який бив зі списа Томокі. А полум'я, яке видихав Наґі, кришило солдатів, що намагалися підступитися: схоже, разом із ним дракон випускав і невидимі вітряні леза.

Тих, хто намагався схопити летючого дракона й скувати його рухи, розкидали големи. Людиноподібні, звіроподібні — неживі ляльки найрізноманітніших форм не підпускали нікого.

— Який же неотесаний герой. Наче дитина, що розбешкетувалася на бенкеті, — пролунав спокійний голос.

Розімкнувши схрещені руки, велетень зі світло-фіолетовою шкірою стиснув кулаки. При зрості близько трьох метрів серед раси велетнів він вважався невисоким, але м'язи, що бугрилися на його тілі, і гнітюча аура, яка розходилася довкола, свідчили: цей демон цілком гідний звання генерала.

Слова, з якими він звернувся до героя, теж мали вагу: спокійні, проте важкі. Та й чотири стиснуті кулаки справляли неабияке враження.

— Ще посперечаємося, хто тут неотесаний! Це ж ти, схоже, зовсім глузду позбувся, якщо лізеш у бій голіруч! — гаркнув Томокі.

Замість привітання Томокі випустив у нього світловий удар.

— Хм! — коротко вигукнув велетень.

Генерал однією рукою перехопив темний розсікальний промінь.

Під час зіткнення світло розсіялося, але рука, якою він прийняв удар, обвуглилася й утратила форму.

— …Одного удару все-таки замало, еге ж? Ну, тобі доведеться битися з іншою. А я вже прощаюся! Не те щоб я міг програти, просто обіцянки треба виконувати! — самовпевнено заявив Томокі.

Почуваючись господарями становища, Томокі та його супутниці змінили напрямок, оминули ділянку, де стояв генерал демонів, і вдарили по військах на лівому фланзі.

— Не дозволю! Хм! — вигукнув генерал.

Він спробував погнатися за Томокі, проте щось відчув і повернувся до дороги, якою той прилетів.

До нього наближалося щось, огорнуте багряним світлом, у формі півмісяця. Наче мчало навздогін за Томокі, що летів на драконі.

— Ого~, а цей схожий на воїна. Може, ти ще й говорити вмієш? — протягнув чотирирукий генерал.

Весело пробурмотівши це, генерал однією рукою розвіяв червону атаку. Тепер уже було видно Хібікі з мечем, огорнутим червоним сяйвом. Після того зіткнення сил на його руці не лишилося жодної рани. Ось вона — різниця у вогневій міці між Томокі та Хібікі.

— Довго чекав? Якщо той, хто з'явився тут переді мною, повівся нечемно, то перепрошую, але… — почала Хібікі.

Здавалося, генерал уже й не думав про героя-чоловіка, з яким мав справу щойно. Він чекав на Хібікі з хижою усмішкою, і вигляд мав по-справжньому грізний.

— Нічого страшного. Він поводився як справжній г'юманський герой: хоч мої слова й розумів, поговорити з ним було неможливо, — відповів генерал.

Їдкий сарказм.

— Мене дратує, що ти вважаєш таку поведінку звичайною для г'юманів, — обурилася Хібікі.

— Тоді доведи протилежне. Не словами, а власною майстерністю, — запропонував генерал.

Хібікі подивилася просто в обличчя велетневі, який виставив перед собою кулаки, і приготувала півтораручний меч.

— Звісно, доведу. Я — героїня Королівства Лімія, Отонаші Хібікі, — представилася вона.

— Овва, яка чемність! Я — Іо, напіввелетень і генерал третього загону армії демонів, — відрекомендувався він.

На мить здивувавшись її представленню, генерал широко розплющив очі, а тоді відповів тим самим.

— Нехай нас і менше, однаково переможемо. Хоч на вигляд і не скажеш, ми навіть змогли відігнати саме лихо, — сказала Хібікі.

— Павука, значить. Мені доповідали. Схоже, ви справді вправні бійці. Та щодо кількості ти помиляєшся: обіцяю, з героїнею та її загоном битимуся я один, — відповів Іо.

— Що?! Стривай, у нього ж одна рука згоріла, а він усе одно таке каже?! — вражено вигукнула Хібікі.

Поглянувши на обвуглену руку, якою він, здавалося, вже не міг поворухнути, дівчина застигла від подиву.

— А, це? Таке навіть форою не назвеш. Хм, — відмахнувся Іо.

На обвугленій руці з'явилися дрібні тріщини. Генерал змахнув нею — обвуглена шкіра обсипалася, і під нею виявилася рука, наче нічого й не сталося.

— …Це так звана швидка регенерація? — здивувалася Хібікі.

— Саме так. Щоправда, до абсурдного рівня чорного павука мені далеко, тож, може, й не виправдаю твоїх сподівань, — відповів Іо.

— Нагадав мені про неприємне. Та й, схоже, знаєте ви чимало, раз улаштували таку пастку! — процідила Хібікі.

— Цього разу на мене звалили багато чужих справ. Я воюю не лише заради себе. А пастку придумала та жінка-лисиця, що називає себе стратегинею, — пояснив Іо.

На докір Хібікі Іо відповів майже вибачливим тоном. Регенерація була не його витівкою, а вродженою здібністю. І саму пастку придумав не він.

Іо любив чесні поєдинки, в яких усе вирішувала сила суперників. У душі він був справжнім воїном.

— Отже, ти перекладаєш відповідальність на когось іншого? Хіба це не підло? — кинула Хібікі.

— Фу-фу-фу, провокуєш? Я не намагаюся уникнути відповідальності. Зрештою, я збираюся стати героєм, здолавши тисячі г'юманів. Навіщо мені впускати з рук заслуги? Просто що вище підіймаєшся по службі й що більше маєш підлеглих, то менше можеш битися так, як тобі до вподоби. Тільки це я й хотів сказати, — пояснив Іо.

Пропустивши її слова повз вуха, Іо показав простий, але добротний перстень на товстому пальці.

— Що це? Заручинний перстень? — здивувалася Хібікі.

— Та ні, який кумедний жарт! Я неодружений. Ось це й є одна з речей, які мені нав'язали. Наказали використати проти героїв. Здається, ви обоє зараз у межах дії. Саме час… *Ghjkop \ kkjjgf*, — промовив Іо.

Він вимовив незрозумілі слова — й перстень розсипався, наче був виліплений із глини.

— …Що? — розгубилася Хібікі.

Дівчина відчула, як її сили кудись витікають. Підсилення, здобуте завдяки благословенню, зникало з її тіла. Ба більше, вовк, який захищав її поруч, потьмянів і зник.

— Ого. Справді подіяло. Тепер я нарешті бачу, як наш світ стає дійсністю, — промовив Іо.

Помітивши, як зник вовк, велетень широко розплющив очі й задоволено всміхнувся.

— Що… ти зробив? — запитала Хібікі.

— Я спробував… стерти ваше благословення. Щоправда, схоже, лише на обмежений час. Я аж дихати боявся, але, бачу, спрацювало. Чудовий результат! — відповів Іо.

— Ти одним перснем розвіяв божественну силу?! — не повірила Хібікі.

— Він шалено дорогий і одноразовий. Недосконалий виріб, від якого ледве є користь, та й то лише за певних умов. Але невже ти думала, що, маючи таке чотириразове прокляття, ми й далі сидітимемо склавши руки? І взагалі, ти гадала, що в цій битві ми ослаблені вдвічі? На жаль, ми вже розробили захист від вашого прокляття. Навіть дурень не складав би плани, вважаючи, що воює з тим самим ворогом, що й десять років тому, — зауважив Іо.

— Кх… — зціпила зуби Хібікі.

Так і є. Хібікі й сама подумала: якби на неї діяло чотириразове прокляття, вона б насамперед спробувала щось із ним зробити.

— А тепер, Хібікі, і ви всі — почнімо! Покажи мені силу героїні! Доведи, що вона здатна сягнути самого Володаря демонів! — вигукнув Іо.

Над полем бою пролунав щиро радісний голос.

У відповідь Хібікі та Навал ступили вперед. У скрутному становищі, коли інші воліли б відступити, розпочався бій героїні з генералом демонів.

———

— Хібікі… Що ця дівка там витворяє?!

Нетерплячий голос Томокі долинув зі спини дракона, що летів над полем бою.

Тіло Томокі раптом обважніло. Здавалося, воно стало навіть важчим, ніж колись, — ніби на нього наклали обмежувач. Але річ була не в цьому. Біда в тому, що спис, чоботи й обладунки ніяк не відгукувалися.

Намисто-сховище й досі можна було активувати, проте майже все інше не відгукувалося. Обладунки, вагу яких він раніше ледве відчував і які мали безліч захисних властивостей, перетворилися на звичайну важку броню. За таких обставин навіть гумовий костюм, що слугував йому основою під обладунками, здавався незручним.

Майже жодна зброя, яку Томокі діставав зі свого персня, не відгукувалася. Спрацював лише тонкий меч.

Але Томокі не годився для ближнього бою, тож такий меч був йому ні до чого. До того ж верхи на драконі такою зброєю однаково не повоюєш.

Винуватцем цієї аномалії, найімовірніше, був той генерал демонів. А якщо так, то все це сталося через безпорадність Хібікі.

(Силу Богині запечатано?! Хіба початковий бос може мати таку здібність?! Ба більше, якщо я не можу користуватися силою, яку дала мені Богиня, то хіба… демонічні очі теж не під загрозою?! Треба якнайшвидше звідси забиратися!)

Але, додумавши до цього, Томокі усвідомив одну важливу річ: якщо божественний захист Богині зник, то зникла й найважливіша умова. Він глянув у небо.

(Тільки не це… Невже, невже, невже?! Моє безсмертя теж зникло?!)

Кров шугнула йому в голову.

Це вже було не до жартів. Якщо все так, вибір ночі для битви втратив сенс. Адже навіть у найгіршому випадку він міг покластися на своє безсмертя. Саме тому й погодився брати участь у цій масштабній операції.

Певності він не мав, але й самого здогаду вистачало: у теперішньому стані його може вбити навіть випадковий постріл.

Страх смерті поступово опановував Томокі.

(Ні, якщо залишуся тут — помру! Але якщо зараз запанікую й повернуся… Хай там як, стільки очок прихильності набирав, а якщо відступлю зараз… А, байдуже. Щойно цей стан мине, я будь-коли їх поверну. Навіть якщо Наґі загине, просто зловлю нового. Треба відступати, хай навіть силоміць!)

Томокі не знав справжнього страху смерті. Завдяки першокласному спорядженню він звик поводитися на полі бою як нездоланний воїн, хоча, попри високий рівень, ніколи не переживав справжніх випробувань між життям і смертю. Тож його паніка була цілком передбачуваною.

Досі, коли Томокі вважав, що його можуть підстрелити, він виходив у бій лише вночі, коли світить місяць.

— Томокі, що трапилося? — стривожено запитала Ґінебія.

— Ґінебіє, обставини змінилися! Негайно повертаємося туди, де Лілі! — закричав Томокі.

За свою турботу Ґінебія отримала у відповідь лише крик.

— А-але як же Хібікі з товаришами? І всі імперці? Якщо тільки прикривати, ми, думаю, ще можемо зробити це без ризику, — зауважила Юкінацу.

— Замовкни, Юкінацу! Мені тривожно за Лілі, я відчуваю щось лихе! Годі сперечатися! Наґі, лети швидше! — наказав Томокі.

Брехня. Ні про Лілі, ні про передчуття він насправді не думав. Його хвилювало лише власне життя.

— Братику?..

Від раптової зміни Морі забракло слів, і вона тільки й змогла, що пробурмотіти це. Таким вона бачила його вперше.

Бачачи, як Томокі, наче з глузду з'їхавши, заговорив про повернення, троє супутниць засумнівалися. Та вони вже раз погодилися на його наказ відступати, тож тепер, хай навіть він став нетерплячим і напористим, відмовитися не могли.

— Швидше! Забираємося звідси! — загорлав Томокі.

— З-зрозуміла! Наґі, на повну швидкість! Постарайся! — відгукнулася Мора.

— Нічого не вдієш. Поки Томокі не заспокоїться, продовжувати бій ми однаково не зможемо. Ґінебіє, покладаюся на тебе. От халепа! Доведеться залізти в борги, випустивши цілу купу големів і копій! — зітхнула Юкінацу.

— Зрозуміла! — відгукнулася Ґінебія.

Трійця, яку демонічні очі Томокі майже перетворили на бранок, тепер тимчасово звільнилася від цих чар, але все накопичене досі й далі сковувало їх. Як і розраховував Томокі, їх тримала в путах уся ця накопичена любов.

Поки тривав запеклий бій Хібікі з Іо, герой Ґрітонії проминув ворожі лави й поспішав до табору Імперії — до намету, де на нього чекала принцеса Лілі.

Щойно вони прорвалися за лінію демонів, далі їх ніхто не зупиняв. Хоч демони й встигли зайти в тил об'єднаної армії, установити там контроль вони ще не змогли.

Дорога назад до табору, з якого вони вирушали, забрала небагато часу.

— Пане Томокі, ви живі! Ох, яке полегшення! — вигукнула Лілі.

Поранений Наґі ледве дістався мети. Знесилений дракон навіть не склав крил, а просто впав на землю. Лілі кинулася назустріч Томокі, який зіскочив із його спини, обійняла й радісно привітала.

Вирвавшись із лап смерті, Томокі обм'як від полегшення. Його враз обсипало потом, а тіло ніяк не переставало тремтіти.

— Принцесо, пробачте, що ми допустили таку помилку! — вигукнула Ґінебія.

Ґінебія впала навколішки й просила пробачення в принцеси, яка все ще обіймала Томокі. Вирушали, обіцяючи перемогу, а повернулися самі — яка ганьба.

— Ґінебіє, склади звіт про обставини бою та приходь до мого намету. Нехай хтось подбає про дракона Мори, він зовсім знесилений. Моро, дякую, що всіх урятувала, — розпорядилася Лілі.

— Стривайте! А мені хіба нічого?! — обурилася Юкінацу.

Юкінацу побачила, що принцеса всім роздала доручення, а її наче й не помітила, тож не втрималася від обуреного вигуку. Таку фамільярність могла дозволити собі лише близька до Лілі людина.

— Юкінацу, бачу, тобі довелося чимало витратити. Але те, що ти поставила товаришів вище за гроші, мене дуже тішить. Склади повний перелік витрат — усе відшкодую. А поки йди й заслужено відпочинь, — усміхнулася принцеса.

— Зараз не час перейматися грошима. Нам насамперед потрібен хтось, хто бачить усю картину бою й може віддавати чіткі накази. Ви впораєтеся? — запитала Юкінацу.

Юкінацу була серйозна, і Ґінебія, підвівши голову, погодилася з нею.

— Розумію. Саме тому я й приїхала. Хоч, як бачимо, повертатися доводиться майже одразу… Пане Томокі, ходімо назад. Розкажіть і ви, що сталося, — відповіла Лілі.

Кинувши останній погляд на поле бою, Лілі повернулася до табору.

Вислуховуючи доповідь Ґінебії, принцеса заспокоювала, підбадьорювала й утішала Томокі, лікувала його, водночас випитуючи всі подробиці сутички.

(Що ж, програли остаточно. Тоді хоч яких утрат зазнає Імперія, головне — відступити. На щастя, героїня Королівства, схоже, ще б'ється, тож нехай армія Королівства стане нам щитом. Сили Королівства теж виснажаться — двох зайців одним пострілом. Якщо подумати, то коли б героїня Лімії загинула тут, мені в майбутньому стало б набагато легше… але це вже занадто жадібно. Наш герой якось повернувся, не зламавшись, а ми трохи дізналися про пересування й тактику раси демонів. Як на здобуток — цього досить. Перемагати й не було обов'язково, тож на цьому й зупинимося. До того ж Імперія зараз, певно, вже… Фу-фу-фу-фу)

— Пане Томокі, вам стільки довелося пережити! Через те, що я не здобула достатньо відомостей, ви опинилися в такому жахливому становищі. Пробачте мені! — вигукнула Лілі.

— Лілі, усе гаразд. Адже навіть у Лімії ніхто нічого не знав. Але… може, мені слід було битися разом із героїнею Лімії? Удвох ми, мабуть, мали б більше шансів, — непевно запитав Томокі.

— Ні! Дурною виявилася саме та пародія на героїню, Хібікі! Герой дарує людям надію, поки залишається живим. Загинути заради власного самовдоволення — означає зрадити обов'язок! Ви особливий, пане Томокі. Навіть тисячі солдатських життів — невелика ціна за ваш порятунок. Ви вчинили правильно! Будь ласка, повірте в себе! — гаряче переконувала Лілі.

— …Ось воно що. Твоя правда! Якщо я загину, користі з цього нікому не буде! Дякую, Лілі. Я більше віритиму в себе й стану ще сильнішим! — підбадьорився Томокі.

— Авжеж. Ставайте хоч як завгодно сильним. Лілі завжди буде поруч із вами, пане Томокі, — ніжно відповіла вона.

(Якщо божественний захист Богині можна придушити, то в теперішньому стані від «цього» майже немає користі. З огляду на те, з якими магічними інструментами він сумісний, краще збільшити кількість речей, якими він справді зможе користуватися. Немає сенсу захаращувати його перстень-сховище зброєю, якою він однаково не користується. От морока. Жалюгідне видовище, яке він сьогодні показав, просто неприпустиме. А розгрібати все це буде страшенно клопітно… Має такі чудові умови, таке спорядження й рівень, а все одно ганебно тремтить. Герой, якого послала нам Богиня, — справжнє сміття)

Лілі знову міцно обійняла Томокі. У її очах відбивався ледь помітний холодний блиск — такого не було в очах трьох його супутниць.

(Майже всі імперські солдати, які на власні очі бачили жалюгідний вигляд нашого героя, уже мертві. Якщо хтось і повернеться — пустимо на матеріал для дослідів. Результат той самий: мовчатимуть. До того ж рушниці надто часто вибухають, тож, щоб їх довершити, людей потрібно багато. Скільки б їх не було — зайвими не будуть. Зі Стеллою почекаємо три місяці… Ні, приблизно пів року. Навіть якщо все йшло за планом демонів, ми таки атакували підступи до брами. Якщо переговори пройдуть гладко, стільки часу ми виграємо)

Лілі остаточно впорядкувала думки.

План повернення фортеці Стелла провалився. Скориставшись тим, що героїня Лімії сама вирішила затримати ворога, війська Імперії відходять із передової. Армія Королівства чекає, поки її героїня вирветься, і, відступаючи, прикриває відхід. Ледве уникнувши підлої пастки раси демонів, герой Ґрітонії просить вибачення в народу й обіцяє повернутися.

Саме таку версію подій принцеса вирішила поширити серед власних солдатів. Вона взяла під контроль відомості, які мала отримати армія, а тоді зв'язалася з офіцерами Королівства, щоб узгодити порядок відступу.

За повного безладу в повідомленнях і втрати зв'язку з передовою звістка, що повернувся тільки герой Ґрітонії, стала для Лілі потужною зброєю. Керуючи подіями з тіні, вона миттєво домоглася бажаного.

Дії Хібікі цілком обернулися проти неї самої. Принцеса Імперії змусила всіх повірити, що відомості, які особисто приніс герой, правдиві, і лімійські офіцери, отримавши їх, зі сльозами на очах вихваляли рішення Хібікі й радо взялися прикривати відступ. Ба більше, загін молодих солдатів зголосився вирушити їй на допомогу й попросив дозволу, і командир його дав. Лілі, чи то не бачачи в цьому загрози своїм планам, чи то остерігаючись відмовою викликати підозри, лише пустила сльозу й похвалила сміливців за відвагу, перш ніж ті вирушили.

Так, коли небо почало сіріти, об'єднана армія розпочала відступ.