Розділ 72 — Далі

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Уже ранок, еге ж. Ви й справді вистояли.

— Коли заженуть у кут, будь-хто покаже силу понад власні межі.

На сповнені безтурботної впевненості слова Іо Хібікі, ухиляючись від ударів, відповіла відчайдушним вигуком.

— Ні, це не так. Показати силу понад свої межі можна лише тоді, коли як слід виріс і натренувався. Ви справді вправні воїни. Схоже, я дуже помилявся щодо героїні.

Компліменти, кинуті з повною байдужістю.

Три метри — на погляд звичайної людини це неабиякий зріст. Та цим тілом він орудував так спритно, що посоромив би й першокласних майстрів бойових мистецтв.

Аналіз «силовий, неповороткий тип» виявився грубою помилкою. Хібікі від щирого серця зненавиділа ідіота, що склав такий аналіз. Це були рухи того, хто відточив своє тіло.

Велетень, від якого зазвичай чекаєш, що він візьме в кожну з рук по сокирі чи палиці й бездумно ними розмахуватиме. Насправді ж він був зовсім іншим.

— Удари не проходять як слід! Цей гад ще паскудніший за павука!

Крик Навал. І це правда. Блискавичні удари її клинка так і не ставали повноцінними атаками. Від самого початку вона не раз діставала його руки з різних кутів, але не подряпала навіть шкіри. Ба більше, влучити двічі в одне місце він не дає. Спритно зміщується і якимось прийомом змушує лезо зісковзувати з його затверділої шкіри.

— Не варто так себе принижувати, біла пані. Хай удари й без сили, але техніка меча в тебе справді чудова, — озвався Іо.

— Ти що, вдаєш із себе вчителя бойових мистецтв?! Ґу-ву-ву!!

Бредда кидається до Навал і в стрибку відбиває вбік удар однієї з рук велетня.

— Учитель, кажеш! Звучить непогано. Такі, як ви, що так довго витримують мої удари, — рідкість. Ну то як? Може, перейдете на бік демонів? Оп!

Іо зміщується кроком, від якого здається, ніби він за мить розвернувся в інший бік. Місце, де він щойно стояв, прошиває щось, утворене з магічної сили.

— Чому ти ухиляєшся від невидимого вітру?! Ти що, читаєш арію?!

— Ні, майстре вітру. Якщо знаєш, скільки магічної сили вкладено, більшість атак можна прочитати. Куди націлено атаку і де вона спрацює — про це мені кажуть твої очі, — відповів Іо.

Це вміння можна було назвати плодом його величезного досвіду. Хоч би як він пояснював, мало хто зміг би справді таке повторити.

— Я змушу тебе нарешті пропустити нас уперед!

— !! Чудово! — вигукнув Іо.

Від різкого ривка Хібікі Іо трохи відступає. Та Хібікі не сягнула рівня генерала демонів — просто її справжні можливості почали перевершувати заздалегідь складену ним оцінку, тільки й того.

Перевершити оцінку генерала з колосальним досвідом звичайній людині не під силу, та для нього це стало лише легкою несподіванкою.

Хібікі відчуває в руках чітку віддачу — відчуття, що клинок дістав аж до кістки. Меч Хібікі зумів розсікти одну з рук Іо до половини.

— О, похвально. Але як ти збираєшся подолати наступну перешкоду, героїне?

— …Не витягується?!

— Варто мені напружити м'язи, і меча ти не витягнеш. А отже, й сама зупинишся!

— !!

Хібікі зрозуміла, що буде далі.

Вона миттєво відпускає меч. Цей вчинок продиктувала довіра Хібікі до власних інстинктів.

Глухий звук. Це був перший удар, якого вона зазнала в цьому бою. Ба більше, відтоді як вона опинилася в цьому світі, це був перший удар, який вона отримала, не маючи жодного божественного захисту Богині.

Хібікі відлітає, наче копнутий камінчик. Чія одразу кидається за нею.

— Ґа-ха!! У… ґо-хо… у-у…

(Болить! Болить! Болить! Болить!)

Думки Хібікі забарвилися в один-єдиний колір. Невже це наслідок утрати божественного захисту Богині? На мить Хібікі подумала саме так.

(Болить, болить, болить! Але! Те, що в мене немає божественного захисту Богині, не так уже й важить! Я ж рухалася майже так само, як і раніше. Проблема в ньому, в Іо. Він просто надто сильний!)

Біль майже заволодів нею, та вона силкується бодай трохи втримати ясність розуму. Думай. Зараз — просто думай. І щоб опанувати себе, Хібікі, корчачись, не перестає думати.

(Навіть кістки зламані. Удар прийшовся в живіт, так? Бити жінку в живіт — як не по-джентльменськи. Схоже, його доведеться покарати. Ох, у роті суцільний присмак крові. Здається, з горла йде. Яке щастя, що в цьому світі є магія. За звичайних обставин я б сьогодні ввечері й поїсти не змогла, а з лікувальною магією можна навіть на м'ясо замахнутися. Пощастило.)

Ще не зібравши думок докупи, вона намагається відвернути увагу від ран. Схоже, магія самовідновлення, що спрацювала тієї ж миті, поступово діяла: біль потроху вщухав. А разом із лікувальною магією Чії обидва закляття підсилювали одне одного й прискорювали загоєння.

Невдовзі Хібікі, ще хитаючись, підводиться.

— Тієї ж миті ти відпустила меч і, хай і неідеально, навіть устигла виставити бар'єр. А я ж бив, розраховуючи перетворити тебе на фарш. Справді чудово. Чуття в тебе геніальне.

— А якщо я через це не зможу народити дитину, як ти мені це відшкодуєш? І ще — «фарш», кажеш? Фу, як криваво. Не жартуй так!

— Яка жвава дівчина. Забирай свій меч. Тобі це, може, вже й ні до чого, але чом би не пошукати кращий клинок?

Хібікі ловить кинутий їй меч. Від рани на його руці, звісно ж, уже й сліду не лишилося.

— …Коли настане завтра, дослухаюся до твоєї поради.

Як і завжди, відповідь її прозвучала зухвало, без жодної тіні напруги.

— Якщо ви доживете до завтра і якщо вам ще буде куди повертатися. Тільки обидві ці умови нездійсненні.

— ?!

Буденні слова генерала демонів. Але коли він заговорив про місце, куди їм повертатися, Хібікі та інші як один широко розплющили очі.

— О, таки здивувалися. Саме зараз окремий загін просувається до Лімії.

— Не мели дурниць! Від одного загону столиця не впаде!

Першим заперечив Бредда. Хоч би як зухвало раса демонів кидала виклик одним-єдиним загоном, Королівство Лімія не могло впасти так легко. Та, усвідомивши, що полум'я війни насувається на його рідні краї, він помітно змінився на лиці.

— Твоя правда. Їх близько двох тисяч. За звичайних обставин із такими силами на столицю великої держави не нападають.

У словах Іо чувся жаль. Він зітхнув. Він погодився з Бреддою, але друга половина його слів лише розпалила тривогу.

— Що ви зробили?

Для Вуді, чия родина жила в столиці, ці слова були мов відро холодної води на сонного. Він хотів, щоб родина була якнайдалі від цієї війни, — і тепер от-от мало статися те, чого не можна допустити за жодну ціну.

— Маг, значить. Що ж, просто в мене є надійне підкріплення, тільки й того. Мене супроводжує сила, що перевершує навіть мене.

— Армія демонів — що, скринька із сюрпризами? Якби такі, як ти, кишіли всюди, г'юманів давно б винищили.

Сарказм Хібікі. Та в її словах не було спокою.

— Героїне. Ось наскільки ми доведені до відчаю. А тепер час опустити завісу над цією дією. Я не забуду вашої відваги. Прогнати павука лише вп'ятьох, та ще й будучи г'юманами! Те, що ви всі вийшли з того бою живими, доводить: ваша сила справжня. Колись ми з найкращим другом теж намагалися змусити того павука відступити, але друга я не вберіг — він загинув. Помилка моєї молодості. Я щиро про неї шкодую.

— ?!

На слова Хібікі він не відповідає — лише оголошує фінал цього бою. А ще Іо дає зрозуміти: вигнання Павука Лиха, на яке Хібікі та інші спиралися як на душевну опору, — не лише їхнє досягнення.

Схоже, це неабияк подіяло. Загоном героїні розлилося явне сум'яття. Слова, що натякали на раптовий напад на Лімію і на те, що й він колись відбив павука. Героїня Лімії та її загін не могли від такого не похитнутися.

(…Яка ж я до краю наївна. Думала, що коли докладу зусиль на десять, то неодмінно й отримаю десять. З цією думкою сюди й прийшла. А тут же на кону моє життя. Треба було викладатися в сто, в тисячу, в десять тисяч разів більше! Ось що треба було робити!)

Що ж їй робити в цьому безнадійному становищі?

Перемогти Іо й урятувати столицю? Тут вона, як і слід було чекати, могла сказати напевно: це цілком неможливо.

Не вистачає. Потрібної сили зовсім не вистачає. Для Хібікі це була саме та невдача, якої вона від початку шукала. Той щабель, що настає після відчайдушних зусиль, — саме його Хібікі й прагнула. І тепер, отримавши це, вона мала очевидну відповідь: нікуди не годиться.

Піт на щоках і пасма волосся, що налипли на обличчя, просто дратували. Дівчина, яка старалася з усіх сил і все одно програла. Саме цього Хібікі й бажала, та тепер вона почала розуміти, що чекає далі на цьому шляху.

Так. Реальність того, що буває, коли героїня програє. Дівчина Отонаші Хібікі почала усвідомлювати реальність: вона — осередок надії. Її поразка вже не стосується лише її самої.

Бувають на полі бою битви, яких просто не можна програти. Хібікі, що виросла в мирній країні й вважала все це лише боями в іншому світі, почала бачити в цьому реальність. Почала розуміти, що вже не може мислити так, як досі.

Хібікі огорнуло відчуття поразки, незрівнянно тяжче, ніж тоді, коли її переміг чорний павук. Поки що весь загін ще міг битися. Але відчуття, що перемогти не вдасться, поволі ламало їм серця.

— !!

Далеко.

Десь далеко.

У напрямку, де була столиця Лімії.

Золоте світло колосальної магічної сили розітнуло хмари й пронизало землю.

Звісно, це сталося далеко. Явище було видно на власні очі, але оцінити, скільки магічної сили містило те світло, Хібікі та інші звідти, де стояли, не могли.

Єдине, що вони розуміли: з'явився потужний стовп світла — золотого кольору.

Але що сталося? Становище й так котилося лише на гірше. Хібікі силоміць збирає думки докупи.

— Що це таке?!

Схоже, Іо теж такого не очікував. Від цього їм трохи полегшало, і жевріла надія на краще. Перші розгублені слова генерала демонів прозвучали для Хібікі мов музика.

— Може, це план, який усе переверне! Усі! Поборімося ще трохи! — гукнула Хібікі.

— Я з тобою!

— Звісно!

— Та й магічна сила в мене ще не вичерпалася!

— Я постараюся!

Звісно, жодного такого зручного плану, щоб усе перевернути, в них не було. Усі це розуміли.

Та навіть так товариші, що відгукнулися на її заклик, не здадуться до останнього. Саме це й було найсильнішою зброєю героїні Лімії та її товаришів.

(Пане Вуді, перепрошую. Можете приділити мені трохи часу?)

(Пані Навал, що сталося?)

Отримавши звернення думковим зв'язком від дівчини, що стояла з клинком поруч із Хібікі, Вуді відповідає, не втрачаючи зосередженості. Навал зверталася до нього так рідко, що такі випадки можна було перелічити на пальцях, тож Вуді здивувався.

(Із цього становища… можливо, є спосіб вирватися.)

(Що?! І для цього вам потрібна моя допомога, так?)

(Так. Я… не можу просити про таке Чію.)

(…Я слухаю.)

(Я стою в авангарді, але проти міцних супротивників здатна хіба що відволікати на себе їхню увагу. Сила атаки в мене мала. Я шукала потужну зброю, але результат ви бачите самі.)

Навал рухається, як і раніше: ухиляється від ударів Іо й атакує. Дивлячись, як вона раз у раз б'є туди, де його захист здається слабшим, важко було повірити в слабкість, про яку вона говорила.

(Як на мене, мірятися з генералом демонів і на цьому будувати самооцінку — трохи поспішно.)

(Ні. Я й сама це розумію. Але нехай хоч тут стануть у пригоді мої пошуки зброї, яким я віддала стільки сил.)

(Що ви хочете сказати?)

Цю розмову вони вели, поки Вуді творив і підтримувальну, і атакувальну магію. Не втрачаючи зосередженості в бою, обоє підтримували думковий зв'язок. Це свідчило про те, наскільки вони вправні, — справжні майстри.

(Так от. Мені дістався таємний засіб, що вибухово збільшує силу. А ще спосіб здобути колосальну атакувальну міць. Шкода лише, що обидва — одноразові.)

(…Пані Навал, це ж…)

(Ви, пане Вуді, як маг, мабуть, уже знаєте про них. Уламок троянди — Знак Троянди, і аркуш бога смерті — «Смертельне Слово». Так їх називають. Щоб підготувати активацію, потрібно чимало магічної сили, тож сама я їх застосувати не можу, але для вас це має бути нескладно.)

(Я відмовляюся. На такий спосіб пані Хібікі теж не погодилася б.)

(Можете не казати, я знаю, що Хібікі була б проти. Але ви ж розумієте, правда? Героїня неодмінно мусить вирватися звідси. У певному сенсі рішення пана Томокі доросліше, ніж у Хібікі.)

(Гх! Це… справді так…)

Героїня Отонаші Хібікі — та, кого не можна втратити. Навіть якщо відкинути її бойову силу як героїні, її харизма, спосіб мислення, а часом і мимохідь кинуті слова, з яких народжуються ідеї, — усе це потрібне Королівству.

(Тому я прошу вас. Будь ласка, дозвольте мені врятувати Хібікі. Ви ж і самі хочете вижити й знову побачити свою родину, правда?)

(?! Ці слова… це підло, пані Навал. …Котрий із них ви збираєтеся використати?)

(Дякую! Раз уже так, я хочу використати обидва. Битися з «Трояндою» до самої межі, а тоді добити «Богом смерті».)

(Обидва… Ви аж настільки наважилися? …Гаразд, я допоможу вам усім, чим можу. За сигналом я одразу заберу всіх і покажу вам, як можна відірватися від солдатів так швидко, що вони навіть зреагувати не встигнуть.)

(Отже, ви вже здогадалися про моє останнє прохання. Я вдячна. Справді… вдячна.)

Скориставшись миттю, коли вона ухилилася від атаки велетня, Навал зміщується за спину Бредди.

— Вибачте, Хібікі, Бреддо. Я придумала один невеличкий план, тож… можна я візьму це на себе?

— Навал! Якщо ти так кажеш і лишаєш нас двох битися з цим монстром, то, мабуть, неабияк упевнена в собі, так?! — обурилася Хібікі.

— Безжальна! Ця пані безжальна! — підхопив Бредда.

Звісно, обоє наввипередки сиплять скаргами. Але на їхніх обличчях читалося очікування, тож насправді вони не заперечували. Навал усміхається, дивлячись на них обох. Для дівчини, яка майже ніколи не всміхається, це була рідкість.

— Протримайтеся трохи, я покладаюся на вас!

Навал відходить у тил, до Вуді й Чії. Обличчя Вуді було напружене й рішуче. Щире личко Чії аж світилося завзяттям. Побачивши їхні обличчя, Навал лагідно всміхнулася.

— Пане Вуді, прошу.

Вона дістає із сумки на поясі предмет землистого кольору завбільшки з монету. Формою він нагадував зменшену так звану «троянду пустелі».

Примітка перекладача: «троянда пустелі» — мінеральне утворення: зросток пластинчастих кристалів гіпсу або бариту з піском, формою схожий на квітку троянди.

Потім — один аркуш. Цупкий, із матеріалу, схожого на тканину, і з вигравіюваним на ньому візерунком.

Побачивши ці дві речі, Вуді засмучено опустив брови й глибоко зітхнув. Бо обидві були справжні.

— Е-е-ем! А що мені робити?

Чія не розуміла, що відбувається, й запитала двох, чиї обличчя були такими, ніби вони все знають.

Хоч вона ще юна, але вже здатна, розмовляючи, стежити за двома товаришами, яких лишили стримувати велетня. Сама Чія цього ще не усвідомлювала, але це був неабиякий поступ.

Хібікі, знаючи, що волосся заважатиме, коротко підстриглася. Володіти мечем вона вчилася в Навал, а магії — у Вуді. Дивлячись на ту, що була їй мов сестра, Чія по-своєму старалася, щоб завжди йти поруч із нею. Раз у раз проходячи крізь бої, Чія добре подорослішала.

— Чіє… тобі не треба. Просто зосередься на тих двох, — сказала Навал.

— Ні. Чіє, постарайся як слід підтримати пані Навал. Наклади сильне закляття, яке довго не доведеться поновлювати, — заперечив Вуді.

— З-зрозуміла!

— …П-пане Вуді…

— Отже, далі — Знак Троянди. А як ви збираєтеся підсунути йому аркуш?

— Обмотаю його довкола руків'я.

— Тоді закріпімо його як слід. Ключ активації пам'ятаєте?

— Ну, це вже навіть на жарт не тягне. Усе гаразд.

Можливо, щоб трохи розрядити атмосферу, маг загону з усмішкою поставив легке запитання, і у відповідь отримав криву посмішку.

— …Взагалі-то я казав це не жартома. Коли виходиш на сцену, яка буває лише раз у житті, про всяк випадок треба подбати й про такі дрібниці.

З руки Вуді струменить магічна сила, і предмет землистого кольору в долоні Навал розтікається рідиною та вбирається в неї.

Накладання підтримувальної магії, сповненої бойового запалу Чії, теж завершилося.

Навал відчула, як тіло переповнює сила, і її плечі затремтіли. Спершу вона подумала, що це діє підтримувальна магія Чії, але ця безмежна, майже несамовита сила, що геть не зважала на те, як почувається її носій, не могла належати магії цієї маленької дівчинки.

— Активацію підтверджено. Починайте.

Діловий і твердий голос Вуді долинає до Навал. Можна було й не казати — її погляд уже був звернений на поле бою, на Іо.

Її біле волосся розвівається на вітрі, відкриваючи потилицю. По обидва боки шиї щось проступило. Візерунок багряної троянди.

— …Знак Троянди. Те, чого я, якби міг, волів би не бачити на друзях.

— …Пане Вуді, це моє бажання. Не робіть такого обличчя. Ну… я пішла!

Від усієї постаті Навал, що мчала вперед, ішло тьмяне сяйво. На цю постать, яка за інших обставин здалася б прекрасною, Вуді дивився з болем, ніби ось-ось заплаче.

— Е-ем… А що це за план? — спитала Чія.

— Щось на кшталт підготовки до гарантованого смертельного прийому.

— Неймовірно! Пані Навал уміє таке?!

Побачивши невинну радість Чії, Вуді на мить перестає плести магію й дивиться в небо.

— …Так. Лише на один раз.

Він прошепотів.

І цей голос розчинився в темряві.