Розділ 74 — Страждання Золотої

Перекладач і редактор: Näki + Claude

У сліпучому світлі мені здалося, ніби я почув голос, який уже колись чув. Щойно я спробував зосередитися на ньому, моє тіло огорнуло м'яке відчуття.

Було ще й відчуття невагомості, якого я не відчував у формаціях перенесення в інших містах. Не встиг я насторожитися, як мене засліпило сильне світло, ніби від вибуху, і я рефлекторно заплющив очі.

Я дочекався, поки раптове яскраве світло пригасне, і лише тоді розплющив очі. Не хотілося зустрічати цей спалах відкритими очима. Здається, зір я якось уберіг, але що відбувається — не розумів.

Це… де я? Ясно одне: місце мені незнайоме.

Струмок? Переді мною тече річка. Доволі широка, але мілка — видно дно. Якщо захочу, перейду її просто так, навіть не шукаючи мосту.

Усе сталося так раптово, що я не знаю, що робити.

Я ж точно став на магічну формацію перенесення. Тоді я маю бути в наступному проміжному місті. Так, головне — все тверезо обміркувати. Е?

Те, що я бачу попереду… мамоно? І ще демони. У важких обладунках, крокують дуже грізно. Що, що це взагалі таке…?

Вони по той бік річки. Річка й сама чимала, тож між нами є певна відстань.

Дихання стає поверхневим. Я намагаюся поки що відкинути цю дивну атмосферу. І тут дещо помічаю.

Позаду теж відчуваю чиюсь присутність. Мені страшно, але, поки не подивлюся, нічого не вдію. Відводити погляд від того дивного загону було тривожно, та я відкидаю ці почуття й обертаюся.

Позаду — ліс. У просвітах між деревами видніються людські тіні. Це спорядження… армія?!

Ті, кого я бачу, здебільшого обернені в протилежний бік. Схоже, вони відступають, але дехто з них дивиться в мій бік. Розвідують?

Не знаю, чия це армія, але, судячи з однакового спорядження, вони радше нагадують справжнє військо, ніж просто солдатів. Позаду — армія г'юманів, попереду — армія демонів. То виходить… це, це… поле бою?!

Я просто посеред двох армій?! Е-е-е?! Як?! Чому?!

Не розумію, зовсім нічого не розумію! Я ж був із Шікі… Точно, Шікі. Мій послідовник. Де він?

Звісно, досить мені усвідомити, що Шікі поруч немає, як мене охоплює відчуття небезпеки. Кепсько. Я неабияк розгублений.

(Шікі! Шікі! Ти мене чуєш? Якщо чуєш, будь ласка, поясни, що відбувається!)

Відповіді немає. Точніше, я навіть не відчуваю, що поклик доходить. Щось заважає? Тоді…

(Томое? Томое! Ти мене чуєш?!)

(Міо, це я. Макото! Ти мене не чуєш?!)

Марно. Таке враження, що виклик навіть не з'єднується.

Хто б міг подумати, що я не зможу зв'язатися навіть зі своїми послідовниками. Таке трапляється вперше. Що ж робити? Я чомусь опинився в місці, схожому на поле бою, і зараз тут, здається, не б'ються, але це ще не означає, що тут безпечно. Ні, краще вважати, що тут небезпечно.

Якщо г'юмани відступають, то демони, гадаю, їх переслідують. А раз так, то така річка навіть не стане їм на заваді. Не армія ж це вампірів, зрештою. Що тоді зупинило їхній наступ? Ні, спершу — чому я взагалі тут? Від Академмістечка на північ, до лінії фронту, шлях неблизький. Невже я опинився аж там, на півночі?

Примітка перекладача: за європейським фольклором, вампіри не можуть перетнути проточну воду.

Єдине, що спадає на думку, — той голос, який я почув усередині світла перенесення. Це був… голос найгіршої істоти, яку я зустрів, щойно потрапив у цей світ.

Богиня.

Цей голос я ні з чим не сплутаю. Безсумнівно, це вона.

Якщо я правильно пам'ятаю, той Баг сказав… «Я знайшла тебе» чи щось таке. Невже тепер, після всього цього часу, в неї раптом з'явилася до мене справа, і вона мене викликала?

Але яка справа? Мені нічого не сказали. Хоча, навіть якби й сказали, виконувати я однаково не збираюся. Не може ж бути, щоб після того, як вона так паскудно зі мною обійшлася, вона прийшла й сказала: «Стань героєм».

Ось так раптово, без жодних пояснень, кинути мене в таку ситуацію — та що ж відбувається? Хід думок бога мені не збагнути. Тим паче коли йдеться про ту егоїстичну дурнувату Богиню!

Чорт. У голові самі лише питання. Що робити? Як діяти?

?!

Га?!

Спиною миттю пробігає лихе передчуття.

Це… жага крові! Та ще й неабияк прицільна!!

Схожа на ту, якою мене обдавала вчителька, коли казала, що я маю до неї звикнути. І сила присутності теж!

Той, хто здатен виявити таку разючу силу, аж ніяк не може бути порядною людиною! Це саме той тип присутності, до якого в попередньому світі я намагався не наближатися.

Спереду. З боку демонів до мене щось наближається.

Людиноподібна постать. Демон? Безсумнівно, сильний. Чи радше — страшний.

Утекти в Асору? Але ж не можна, щоб і він туди потрапив. Поки брама після відкриття закривається, немає жодної гарантії, що він за цей час не пірне в неї. Томое щось казала про те, як замкнути противника в невеликому повітряному просторі й бити його в одні ворота, але мені ця здатність поки що не під силу.

Нічого не лишається, як прощупати його, еге ж. Гей-гей, це ж жарт, правда? Це ж… дитина?

Придивившись, я бачу, що він ширяє в повітрі — ноги не рухаються. Хлопчик(?) з помаранчевим волоссям доволі швидко наближається до мене. Жагу крові я справді відчуваю від цього малого. Але ж це дитина, розумієте? Жодного показного спорядження на ньому не видно. Обидві руки теж порожні. Якби він був магом, йому личив би посох, але… я не бачу жодної різниці між ним і дітлахами, що граються в місті.

І все ж від цього невинного на вигляд малого віє тією самою сильною жагою крові, яку я відчув раніше. А ще те, що він ширяє в повітрі.

Від незнайомого досі запаху поля бою мене аж душить напруга. Відчуваючи, як дихання стає дедалі поверхневішим, я стежу за рухами малого.

Він, наче так і треба, уже долетів до середини річки й, не збавляючи швидкості, мчить просто до мене. Отже, перетнути річку йому не проблема, еге ж. Тож справа в нього таки до мене?

А отже, причина, з якої армія демонів зупинила наступ, — це, бува, не…

…я?!

— Яке розчарування.

Раптовий голос зліва! Жінка?!

Не може бути! Там же нікого не…?!

Відчувши, що до обличчя щось наближається, я пригинаю голову й миттю прикриваю її лівою рукою. Відразу ж — глухий, потужний удар. Так і не встигнувши зрозуміти, що це було, я відлетів від цієї атаки.

Гх… у-у-у.

Мабуть, уперше відтоді, як я потрапив у цей світ, я відчуваю такий сильний і виразний біль. Атака, якої я не чекав. Від удару, щільно насиченого жагою крові, мене покотило по землі, а коли я зупинився, здійнялася хмара пилу.

Боляче. Біль пульсує в голові. Якщо я миттю пригнувся, а удар однаково влучив у голову, то… він цілив у шию?! Настирливий біль — «смик-смик» — безжально стугонить у моїй затуманеній голові.

Рука пече. Мабуть, тому, що я пробував затулитися від удару лівою. Тут — «тук-тук». Боляче… та що ж це таке?!

Лежачи горілиць, я підношу ліву руку до обличчя. І ціпенію.

— Мої пальці… половини немає.

Хоч голос і мій, звучав він якось дивно віддалено. Середній і вказівний пальці відрубано майже під самий корінь, а безіменний — наполовину. Ситуація ж надзвичайна, а я ніяк не можу по-справжньому відчути, що зі мною.

Що… що це?

А, точно, треба підвестися! Якщо лежатиму, нічого не зможу. Мене вб'ють.

І кровотеча. Лікувати себе я не вмію, тож якщо не буду обережним, можу померти від утрати крові. Усяке приладдя було здебільшого в сумці, якої тепер при мені немає. Що в мене є… лук, з яким я тренуюся. Перебирати не доводиться. Хай там як, спершу треба перев'язатися. Лук однаково не готовий до стрільби. Тож навіть якщо мене спробують зупинити — не біда.

З чого почати перев'язку? Поки що просто намотаю як доведеться, починаючи від ліктя. Треба було свого часу пройти короткі курси першої допомоги.

— Хе~, ти не помер. Як і слід було чекати від того, кого викликала Богиня. Не розрубатися цим мечем — що ж у тебе за захист? Таке обличчя… ти, часом, не синтетичний звір із г'юмана — химера?

Жіночий голос висловлює подив. Хоч ти й захоплюєшся тим, що я вижив, мені від цього не радісно. І взагалі, я тобі не якась там суміш! Нема чого мене змішувати!

— Софіє, я ж навмисно перетягнув його увагу на себе. А ти не змогла його добити — це на тебе не схоже.

Це той малий. Він каже про себе «ваґа». Чорт, класика фентезі. Персонаж, чийого віку за зовнішністю не вгадаєш, еге ж.

Примітка перекладача: «ваґа» (яп. 我, 我が) — архаїчне книжне самоназивання («я», «мій»).

— Хм? Мій удар влучив бездоганно. Цей меч, знаєш, не з м'яких. Це ж Міцуруґі, — відповіла Софія.

Голова досі паморочиться. Я дивлюся на ту, хто, певно, мене й атакувала. Між нами відстань, та й в очах пливе, тож як слід я її ще не роздивився, але, схоже, вони з тим малим — дует.

Чубчик закриває їй праву половину обличчя, тож видно лише одне око. Волосся синє, як у Томое. У цьому світі таке звичне, а от фігура в неї ставна. На ній наплічники й кіраса, а також захист на ключових місцях — колінах і ліктях. Решту тіла ледь прикриває легке спорядження. Знизу на ній, схоже, джинсові шорти. Якби не ця ситуація і ми просто розминулися на вулиці, я б, мабуть, озирнувся помилуватися цими гарними ногами.

А ще той велетенський меч. Він трохи більший за неї саму. Проте завдовжки коротший за довгий меч. Зате такий широкий, що здається більшим, ніж є насправді. З першого погляду ясно: це незвичайна зброя — лезо смарагдово-зелене, майже прозоре. Отже, це ним мене скосило й відкинуло. А я ще думав, що то була якась дробильна зброя… Зазвичай таким ударом начисто відтяло б голову чи шию. Від щирого серця радію власному захисту. Дякую, магічна сило, дякую, елдви.

Бар'єр розгортається лише тоді, коли я усвідомлюю, що зараз буде бій. Те, що я втратив персні, — цілковито мій промах. Яка ганьба.

Але ж підійти до мене з такою здоровенною штукою в руках — і щоб я не помітив. Та ну.

Невже між нами така різниця в силі, у досвіді? Це вже не жарти.

— Це був замах майже на повну силу. Не може бути, щоб його забракло, — мовив малий.

— Але коли я вдарила, відчуття було таке, ніби рубонула величезну металеву брилу. Хай він і розчарування, та противник, безперечно, клопітний.

Погано. Дуже погано. Очевидно, вони мають намір продовжувати. Я не можу позбутися відчуття, що в її піднятих кутиках губ є щось хиже.

Що робити? Покликати на допомогу не можу. Де я — не знаю. Армія г'юманів позаду чомусь почала відступати. Армія мамоно вже якийсь час — чи то стежить за моїми діями, чи то за тими двома — не виявляє жодних ознак руху. На око їх не сто й не двісті. Тисяча, ні, може, навіть більше.

А в мене… ну, в мене є магія, тож якось упораюся. Якщо заспокоюся, то впораюся. Мушу впоратися.

Хай там як, зараз ясно одне: не можна відводити очей від цих двох. Пропущу хоч один їхній рух — неодмінно пошкодую. Дзеркала немає, тож не знаю, наскільки поранена голова, але крові тече не так уже й багато, тож поки що не зважатиму. Та й кровотеча з руки трохи вщухла.

Я на межі паніки. Спершу треба чітко це усвідомити й не дати собі справді запанікувати — стримати її.

Так я кажу собі.

Повернутися я можу лише одним способом: створити Туманну Браму й утекти. Це точно. Адже в теперішній ситуації я не розумію геть нічого. Якщо можна, не хочу, щоб Богиня бачила, як я створюю Туманну Браму. У найгіршому разі доведеться зробити це, не зважаючи ні на що, але, якщо вийде, спершу хочу якомога далі відірватися від них.

Хоч моє життя й понад усе, тягти цих двох в Асору — надто небезпечно. Наскільки вони сильні, невідомо, але те, що сильні, — безсумнівно.

Чого ти домагаєшся, Багу?! Хочеш, щоб мене вбили оці двоє?!

Не грайся зі мною! Не смій!

Хоч я й знаю, що, якби спробував битися з Богинею зараз, неодмінно програв би, невдоволення так і переповнює мене. Що й казати, на теперішньому рівні я не певен, що здолаю бога.

І ще цей страх перед тими двома. Якби хтось сказав, що це кати, яких послала Богиня, я б повірив. Хай там як, якщо навіть «земні» створіння мене так притискають, то я ще недостатньо сильний, щоб битися з тим Багом.

Клятий Багу, я тобі ще неодмінно вріжу!

Колись — неодмінно. А зараз час працювати заради того «колись».

Проблема — цей дует молодої жінки й малого. Поки що явну ворожість виявляють лише ці двоє. Г'юмани тікають, тож на них можна не зважати. Та й не до них мені зараз.

…

…

Отже, чого я зараз прагну. Прибрати цих двох, що стоять на заваді, або відірватися від них, відкрити Туманну Браму й повернутися в Асору.

Чи вдасться відкрити браму, перевірю, коли спершу відірвуся на певну відстань. Щоб стерти всі сліди закритої Туманної Брами, потрібен певний час. На відкриття йде 30 секунд, і приблизно стільки ж — на закриття.

У цьому світі я мав би бути істотою поза нормами. Тож цю одну хвилину свободи — я її створю.