Розділ 75 — Хто вони насправді

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— О, колір одягу змінився. Це ти так від нас захищаєшся? Ти ж наче не новобранець, який уперше відчув запах війни. Як на хлопчика на побігеньках у Богині, ти напрочуд безтурботний, — насмішкувато зауважила Софія.

Ігнорую жінку на ім'я Софія й готуюся до бою. З драконами, павуками й скелетами я вже стикався, тож до сутичок трохи звик. Але битися проти людини — зовсім інша річ.

З такими, як Лайм Латте, що вміють хіба моторошно всміхатися, я ще даю раду. Але я не думав, що доведеться битися з людьми, здатними випромінювати жагу крові, схожу на ту, що була в моєї вчительки. Якби я зміг утримати той стан, у якому вбив ту дурну жінку, чи вдалося б і мені випромінювати таку жагу крові?

Утім, який сенс міркувати, якщо не вмію? Уявляти теж не потрібно: переді мною стоять двоє, яким це під силу. У голові суцільний безлад, думки не складаються докупи.

Я змінив колір пальта на червоний. За спиною ліс. Він у полі зору, хоча до нього ще чималенько. Якщо скористаюся властивістю швидкості, можливо, відірвуся від них і сховаюся в лісі. Якщо пощастить, зможу звідси відступити! До того ж червоний колір підвищує стійкість до різальних ударів, тож і проти цієї жінки згодиться.

А г'юманів цього разу доведеться проігнорувати. Якщо хтось загине — нехай скаржиться своїй Богині.

— Може, це хитрість, щоб приспати нашу пильність. Не розслабляйся. Він щось замислив. Відчуваю, як довкола нього стрімко згущується магічна сила, — попередив хлопець.

Почувши слова хлопця, подумки цокаю язиком. Отже, він відчуває активацію магії. Тоді й від беззвучних арій, мабуть, буде небагато користі.

Та чому вони досі не нападають? Такі самовпевнені чи просто необачні? Сподіваюся на друге.

Покладатися на одне-єдине закляття було трохи тривожно, тож я ланцюгом активую кулі «Брід» і лишаю їх обабіч себе — по п'ять з кожного боку.

Через ключові слова я дещо налаштував у «Брідах», але на цьому мої можливості вичерпуються. Хочеться якнайшвидше дістатися Академмістечка й здобути нові знання — такі, що заповнять глибоку прірву в моєму розумінні магії й допоможуть збагнути книгу, яку дав мені Шікі.

— Ось вам! — вигукнув я.

Щойно активую закляття, кулі видовжуються в тонкі промені й на величезній швидкості летять у жінку та хлопця. А я водночас розвертаюся й мчу до лісу.

?!

Стіна?!

Переді мною височіє велетенська стіна. Якесь світло зливається докупи й утворює її. Ще мить тому її тут не було. Але стовбичити на місці не можна. На щастя, завширшки вона лише кілька метрів: обійду — і якось прорвуся.

Завмираю на мить, але відразу знову зриваюся з місця. Петляю зигзагом, щоб оминути стіни, і якщо це забирає стільки часу, то, певно, через брак власних умінь. Мені б більше чуття. Стільки, щоб передбачати ці стіни, які з'являються одна за одною.

Чорт, маю таку швидкість, а через постійне гальмування від неї вдвічі менше користі.

— Тц… От морока! — вихопилося в мене.

— Хе-хе! Нашвидкуруч створив такий ланцюг потужних заклять? Я вже вирішила, що ти зовсім недосвідчений у бою, а ти несподівано вправний. Міцуруґі, забезпеч мені опору й перешкодь йому! — гукнула Софія.

Неймовірно дивне видовище: стіни виникають без упину. Ліс, до якого цілком можна було дістатися, тепер здається таким далеким! До того ж з-під ніг виринає щось блискуче. Це… меч?! Ні, лише лезо?!

Я нічого не розумію!

Підсилюю бар'єр під ногами й на бігу відкидаю леза, що виринають із землі.

Ах, бігти так важко! Такими темпами…

Я трохи хвилювався, чи мої закляття справді затримали переслідувачів, тому озираюся через плече. І бачу…

— Ах-ха-ха! Неймовірно! Які ж нахабні ці штуки! Ще й переслідують нас! — сміється Софія.

— Приймати їх просто на себе було б непросто. Але якщо відводити вбік, проблем не буде. До речі, Софіє, якщо це прихований козир Богині, нам же потрібно дещо зробити, правда? — озивається хлопець.

— Знаю! Але спершу я з ним як слід привітаюся. Якщо після цього він іще буде живий, тоді й візьмемося до справи!

…Як перешкода мої закляття не спрацювали. Та хто вони в біса такі?

Швидкострільні «Бріди» аж ніяк не слабкі. Навіть у цьому одязі й із цими перснями моя магічна сила мала б бути чималою. І що я бачу?

Хлопець, схоже, магічним бар'єром відхиляє «Бріди» в різні боки. Звісно, частина відбитих «Брідів» летить туди, де демони й г'юмани, але він, здається, ніяк цього не виправляє. Яка безсердечність!

Виходить, змінюючи довжину й кут бар'єра, можна відводити магію. Коли матиму час, обов'язково навчуся цього прийому. Але придивлятися до хлопця зараз ніколи.

А жінка робить щось геть неймовірне! Розрубує «Бріди» мечем, кидається з боку на бік, мов хижий звір, і вислизає від самонавідних снарядів. До того ж у повітрі зависли численні сяйливі мечі. Не знаю, хто їх створив — жінка чи хлопець, — але вона використовує їх як «опору» для акробатичних стрибків і з жахливою швидкістю скорочує відстань до мене.

Ви знущаєтеся?! Вона розтинає магію, що летить на такій швидкості, велетенським дворучним мечем! Що це за чудовисько?!

І так легко рухається просто в повітрі!

А я ж ніякий не прихований козир Богині!

Ага, ця стіна… Це мечі. Безліч мечів, переплетених у стіну. Та дівчина що, якийсь особливий маг? Може, маг мечів? Хоч практичність у такої магії сумнівна. Утім, не мені про це казати, коли я сам від неї в шоці.

Поки я думаю про дурниці, намагаючись утекти від реальності, Софія з'являється просто переді мною. Чудовисько!

Вона ж щойно була позаду мене-е-е!

Хіба у світі бувають такі неймовірні г'юманки?! А може, вона взагалі не г'юманка?

За кольором шкіри й виглядом вона г'юманка, але раптом насправді це якесь нове творіння раси демонів?!

І річ не лише в тому, що вона мене наздогнала! Софія відштовхується від стіни мечів, здіймає свій велетенський меч і кидається на мене!

— Спійма-а-ала! — весело вигукує вона.

Попри легковажні слова постать дівчини з велетенським мечем миттю розпливається. Вона ще в повітрі, не чекає приземлення — і прямо замахується на мене мечем! Я виставляю перед собою бар'єр і підсилюю його «Сакаєм», щоб зустріти удар. Не те щоб я не вірив у міцність обладунку, але зроблю все, що можу.

— ?!

Лунає пронизливий дзвін, і меч Софії відскакує вгору. Заблокував! Щоправда, бар'єр теж не витримав і розсипався. Та невже в її меча є якась шалена властивість на кшталт «убивці магії»?!

Хочу звести новий бар'єр, але не встигаю. Софія заносить меч для наступного удару швидше, ніж я можу зреагувати. Як їй удається так вправно керувати тілом із настільки незручного положення?!

Я здивувався, що вона зруйнувала мій бар'єр, а вона так само приголомшена тим, що її меч відбито. Отже, була певна, що цей удар усе вирішить, — а його зупинили. І бути такою певною, б'ючи з настільки неймовірної пози!

Невже ця жінка ніколи не дивується й не вагається? Чи це я надто повільно ухвалюю рішення? Миттєво обирати наступну дію в бою не на життя, а на смерть я ніколи не вчився, і в справжньому бою раптом цього не навчуся.

Що робити?! Що мені робити?!

Я спрямовую «Сакай» тільки на захист тіла й схрещую руки, щоб прийняти удар зліва. Цього разу лишається покластися на елдвів. Щоб уникнути найгіршого, я думав відскочити, але рефлекси не встигли, і нічого не вийшло. Та вже те, що я встиг підняти руки, — привід себе похвалити.

Заплющувати очі не можна: вона здатна атакувати знову. Стискаю зуби й готуюся витримати удар.

Замах явно недосконалий, зроблений із незручного положення. Але жодного права розслабитися немає.

Однак, схоже, ставку я виграв. Удар глухий — і жодного болю. Місце удару лише трохи заніміло. Мене навіть не відкинуло.

Я знав, що елдви пишаються цим захисним одягом, але зупиняти меч звичайною на вигляд тканиною все одно дивно.

Софія приземляється й відстрибує далеко назад, широко розплющивши очі. Стільки акробатики в повітрі — й вона спокійно стає на обидві ноги. Неймовірно.

Поряд із нею вже хлопець. Отже, вони знищили всі мої «батареї». Ну, я ставив їх, думаючи лише про захист. Серйозно, хто вони такі?!

Тільки не кажіть, що це… герої?!

Ні, навряд. Тоді вони не були б разом з армією демонів. Про що я взагалі думаю?

Якщо я правильно пам'ятаю, цю дівчину звати Софія. А хлопця жінка, здається, назвала ім'ям знаменитого меча — Міцуруґі. Наче десь уже чув це ім'я…

— Стривай, що це за дивна брила? Кумедний хлопець! Рухи й бойова майстерність просто нікчемні, а міцність, реакція та магічна сила — геть ненормальні. Якийсь безглуздий збоченець, у якому все не поєднується! — сміється Софія.

— Я теж так гадаю. Неймовірна сила й така незграбність. Зовсім не розумію, що він собою являє, — погоджується Міцуруґі.

— То бодай раз прикрий мене, — бурчить вона.

— Я був зайнятий знищенням джерела його атак. Не вимагай неможливого.

Вони зараз мене обговорюють?! Ну пробачте, що я такий смішний і незрозумілий! Добре хоч залишив «батареї» на місці. Узагалі-то це мені потрібне прикриття, а не вам!

— Ну, щойно встановимо контроль, ситуація зміниться. Ghjkop \ kkjjgf, — промовила Софія.

— Га? Ми витрачаємо перстень на одного-єдиного супротивника? Хоч би попередила, коли збираєшся його застосувати, Софіє, — здивувався Міцуруґі.

— Іншого виходу немає. Цього хлопця, схоже, Богиня неабияк обдарувала благословеннями.

Га? Що це за закляття — «Розтопчи молитву бога»?

Друга половина сказаного Софією не мала для мене жодного сенсу й лише спантеличила. Таких слів я досі не чув. Це якісь ключові слова для активації? Але, якщо не помиляюся, магічні предмети зазвичай приводять у дію спільною мовою?

Ця мова для мене зовсім нова.

Наче відповідаючи на її арію, перстень на правій руці Софії розсипається. Не ламається — радше кришиться так, що його вже не відновиш.

Як і тоді, коли я розгортаю «Сакай», довкола розкришеного персня розходиться дивне хвилеподібне відчуття.

І що тепер? Начебто нічого не змінилося. Моя головна зброя — магічна сила — усе ще при мені. Принаймні запас не зменшився.

— Угу. Схоже, вдалося. Отже, випробування завершено. А це цікаво. Хто б подумав, що настане день, коли ми зможемо скасовувати втручання Богині! Її вплив, що охоплює весь світ, тепер можна змінювати як заманеться, — задоволено сказала Софія.

Успіх. Отже, якийсь ефект таки є. Чорт, я геть не бачу, які в них карти!

— Ні тебе, ні мене вона від початку не благословляла, тож ми нічого не втрачаємо. Як і демони та магічні звірі. Тобто це знаряддя має переваги лише тоді, коли ним користується той, хто не г'юман. До того ж благословення Богині, схоже, знімається дуже швидко, — пояснила Софія.

— Але той, хто його створив… — почав Міцуруґі.

— Не кажи. Тут іще є ті, хто вірить у Богиню.

З цими словами Софія дивиться на мене. Позбутися втручання Богині? Таке зробити… Та яка з цього користь тій дівчині-г'юманці?

Якби вона була демонесою, тоді така тема мала б велику цінність для досліджень.

Вони… не спускають із мене очей. Я подумав, що поки вони розмовляють, саме час відкрити браму, але варто зосередитися й почати арію, як мене, здається, вмить порубають на дрова. Аж страшно.

Та й узагалі, з якого дива я на боці Богині? Я ж через того Бага сам натерпівся, знаєте?

Ох, ліва рука дедалі більше німіє. Це погано. Послабити пов'язку? Ні, не можна. Я не знаю, скільки крові можу втратити. Погіршити становище ще й крововтратою — погана ідея.

Жах. Цікаво, лікувальна магія здатна вилікувати змертвіння тканин? Шікі, коли повернуся, дуже на тебе розраховую. Не хочу в такому віці залишитися без руки.

— Я не на боці Богині, — кажу я.

Знаю, що до них це не дійде, але все одно кажу.

— Ого… І що це означає? — перепитує Міцуруґі.

— Що, Міцуруґі? Ти зрозумів ці слова? Адже це була явно не спільна мова, — дивується Софія.

Га? Стривайте, та дівчина… Невже вона г'юманка? Погано, я знову схибив. Я ж знав, що моя мова звучить для них як щось фантастичне, але дароване мені «розуміння» геть не розрізняє мов. Чого ще чекати від здібності, отриманої від Богині.

— Гей, у червоному, відповідай. Що означає «не на боці Богині»? Тебе безсумнівно закинула на це поле бою Богиня. Хіба ти не такий самий, як двоє героїв, викликаних з іншого світу, — не той, кого привели сюди захищати Лімію? Таку шалену силу тобі могла дати хіба що Богиня, — вимагає Міцуруґі.

— Ти… ти не г'юман? — перепитую я.

Питаючи хлопця про його расу, подумки чіпляюся за інше слово: Лімія.

Лімія, якщо не помиляюся, — одна з великих держав, що безпосередньо протистоїть расі демонів. Якщо вони називають мене захисником, отже, це важливе для Лімії місце?

— Ну, зараз — так. Просто наразі я обрав подобу г'юмана, от і все. Виходить, із тими, хто не г'юман, ти можеш розмовляти? Ти дедалі загадковіший. А з вигляду — може, ти наполовину г'юман, наполовину ще хтось? — відповідає хлопець.

Показуючи пальцем на Софію, хлопець дає зрозуміти, що він — інша істота, яка набула подоби г'юмана. І що означає «з вигляду наполовину»? Софія теж назвала мене химерою. З цим я не згоден.

До ситуацій, коли мене ображають із цілковито серйозним виглядом і без злого наміру, я вже трохи звик. Це не так дратує.

— Я не маю причин битися на цьому полі бою й не збираюся об'єднуватися з Богинею. Ну як? Будь ласка, визнаймо це непорозумінням і відпустіть мене.

— Неможливо. Ти помреш тут. Тебе сюди викликала Богиня, тож жодного непорозуміння немає, — відповідає Міцуруґі.

— Мене з Богинею лише дещо пов'язує з минулого, от і все. Але чому мене треба вбити? Тому що ця г'юманка Софія співпрацює з расою демонів? Я нікому про це не розповім!

Хлопець, який доти незворушно відповідав, раптом замовкає й приголомшено дивиться на мене. Що таке?

Я був певен: річ саме в тім, що ніхто не повинен дізнатися про її співпрацю з расою демонів.

— …Г'юманка, кажеш? Хе-хе… Ах-ха-ха-ха! — регоче Міцуруґі.

Хлопець раптом заходиться сміхом. Що я такого сказав?

— Що? Чого ти раптом регочеш? — дивується Софія.

— Софіє, послухай. Він, здається, нічого про тебе не знає.

Та це очевидно! Уперше її бачу, а вона вже спробувала мене зарубати.

— Гм… Якщо він такий самий, як герої, це не дивно.

— Але на героя він не схожий. Ще й благає залишити його живим: «Будь ласка, відпустіть мене», — кепкує хлопець.

А що в цьому дивного?! Одне ясно: ситуація погіршилася, адже їхня ворожість зросла.

— Богиня чинить незбагненні речі. Кинути на поле бою такого необізнаного хлопця… Не думаю, що в неї просто закінчилися пішаки. Ти ж не хочеш загинути від рук тих, кого не знаєш і хто навіть імені твого не знає, правда? Дозволяю тобі назватися, — великодушно заявив Міцуруґі.

— Я не збираюся помирати. Але хіба не вам належить представитися першими?

Щосили вдаю сміливця. А ще, якщо можна, хочу уникнути сутички з цим чудовиськом. Мені потрібні відомості, серйозно.

— Хе-хе, язик у тебе підвішений неабияк. Хм-м, гаразд. Тоді почнемо ми. Перед тобою перша мечниця цього світу — Софія Бруга. Прізвисько — «Вбивця Драконів», рівень — дев'ятсот двадцять, знаменита особа. А я — Лансер. Щоправда, Софія здебільшого кличе мене Міцуруґі.

…

…Що?

Софія Бруга? Вбивця Драконів?

Хіба це не ім'я авантюристки, яка колись мала найвищий рівень у гільдії? А Лансер, якщо не помиляюся, — ім'я дракона, якого вбила Софія, так? Точно, і його прізвисько, здається, було Міцуруґі.

Алло? Алло-о-о?!

Та чому така велика риба взагалі полює на мою голову?!

— …Я Райдо. Купець, — ледь вимовляю я.

Ледве представляюся, а серце й далі б'ється як навіжене. На мене напали найсильніша серед г'юманів і колишній товариш Томое! Досі не можу цього осягнути.

— Райдо… Купець, кажеш? Яка відверта брех… — починає Міцуруґі.

— Хм, Райдо? Ну, знайомство відбулося. Повторю: я Софія Бруга. Як бачиш, авантюристка, яка спробувала стати на бік демонів. І та, хто зараз тебе вб'є, — перебиває Софія.

Софія урвала Лансера й оголосила, що збирається мене вбити. Та що їй потрібно?! Якщо вона проти Богині, ми могли б заприятелювати. Чому все зводиться до вбивства?!

— Софіє, я ще не закінчив говорити. Що ж, так званий Райдо, прощавай. Ти побачив те, чого не мав бачити, — промовляє Міцуруґі.

Але ж ви самі мені все розповіли!

Не встигає він договорити, як довкола Лансера, навколо мене й у небі починають з'являтися створені ним мечі.

Схоже, час для розмов минув.

Аж смішно. Просто сміх бере.

Такий безглуздий шах і мат? Та не дочекаєтеся! Загинути, так і не зумівши покластися на товаришів, яких я нарешті здобув, і щоб ніхто навіть не знав? Не дозволю!

Про стриманість я більше не думаю. Та й узагалі, я весь час лише дивувався то одному, то іншому — стримуватися було ніколи!

Що б не сталося, знайду нагоду й утечу!

Крові втратив уже забагато, мені дедалі гірше. Клята Богиня! Закинула мене в це пекло. Вирішено: першочергово навчуся протидіяти її викликам. Цікаво, наскільки глибоко в Академії вивчають тему викликів?

І навіть після всього цього той Баг мені ні слова. Чи взагалі дивиться? Скажи бодай щось!

— Ну що ж, я йду. Твій шалений захист мав зникнути разом із втручанням Богині. Тепер це буде звичайна різанина, — обіцяє Софія.

Ага, ось що вона називає «втручанням».

Отже, вона без жодних питань притягла мене аж сюди, а тепер нічого не може вдіяти? Чи навпаки — покликала саме тому, що сама нічого не може? Е-е… то як насправді?

Хай там як, яка ж вона дурна. Чого ще чекати від Богині-Бага — ідіотка, та й годі. Замість «я тебе знайшла» сказала б «я хочу, щоб ти дещо зробив». Хоч я все одно рвонув би в протилежний бік!

— Схоже, генерал демонів загнав героїв у глухий кут. Позбутися залишків впливу Богині й тут — непогана думка.

Схоже, у цьому світі є антибогинська фракція. Це мене неабияк заспокоює, і водночас дивує, що у світі, яким вона править, є сила, що їй протистоїть.

Мені трохи цікава доля героїв. Адже Цукуйомі казав, що я маю добре до них ставитися.

Утім, власне життя важливіше. Вибачте, герої, але вам доведеться вибиратися самим.

Так чи інак, ці бовдури нарешті втратили пильність.

Я відчуваю, що напруга трохи спала. Певно, вони впевнені в дії персня.

Нехай собі думають, ніби мене підсилювало втручання Богині. Навіть якщо заперечуватиму, вони однаково не слухатимуть. Обоє впевнені, що тепер мене здолають.

А от і ні!

Бо тепер, на відміну від того, що було досі, я збираюся «посилитися».

Я стаю в бойову стійку й, відчуваючи, як закипає гнів, знімаю решту перснів із лівої руки, а потім і з правої. Усі до одного.