Розділ 76 — Щось не настільки давнє, щоб називати це спогадом

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— О-о-орі-а-а-а!

— Га?!

Не дозуючи магічної сили, вивільняю все, що можу, і без арії випускаю вперед.

Цей обсяг магічної сили, який навіть магією не назвеш, перетворився на неабияку ударну хвилю й накрив їх. Що ж, головна перевага такого прийому — випускаєш, ні про що не думаючи.

Схоже, Софію й Лансера вдалося заскочити зненацька: обох відкинуло геть. Ха! Це ви самі вирішили, що я ослаб. Не все у світі відбувається за вашим сценарієм!

Стіну й мерехтливі леза, які створив Лансер, теж чудово знесло. Шалена ударна хвиля зрізає все довкола мене й попереду, і за мить усе в полі зору перетворюється на руїну.

Якби я бився з г'юманом того рівня, що й ті, кого я досі зустрічав, саме час було б тікати. Але ці двоє, особливо Софія, — істоти, яких я не розумію. Хочу напевно переконатися, що вони не здатні дати відсіч, і лише тоді відкрити браму.

І все ж…

Наче після міцного сну добре потягнувся: усе тіло огортає приємне відчуття, навіть настрій поліпшується. Мабуть, справа в тому, що я зняв усі персні й повернувся до природного стану. Пальто все ще поглинає чимало магічної сили, та обсяг сили, яку я можу вивільнити й сплести, тепер зовсім інший. Хоча, якщо згадати мій справжній максимум, це ще небагато.

Одночасно розгортаю підсилення й пошуковий «Сакай». Посилене чуття дає змогу знову перевірити, у якому стані ті двоє, що опинилися на відстані від мене.

Утім, не помиляйтеся. Битися з цими двома зблизька я не здатен. Хоч мене й береже посилений захист, усе марно, якщо не втечу. Це ж дует «Вбивці Драконів» і Вищого Дракона — таких в Асору пускати ніяк не можна. Не можна дозволити піднесеному настрою керувати моїми діями.

Висновок.

Отримайте мій далекобійний обстріл! А коли знешкоджу вас — чи, в найгіршому разі, вб'ю, — втечу!

Ліва рука в такому стані, що зброю нею не втримати. Колір шкіри поволі стає дедалі гіршим. Найбільше, на що вона зараз здатна, — випускати енергетичні закляття. Коли спрямовую долоню, уявляти постріл значно легше. Вирішено: ліва рука — для заклять. А в правій тепер незграбний кинджал зі шнуром, що тягнеться з руків'я. Те, що я дістаю його лише зараз, показує: у справжньому бою я ще не вмію ним користуватися. Хай там як, цю зброю можна назвати втіленням мого пасивного мислення, що зводиться до втечі й захисту.

Ця зброя зветься учіне. Користуватися нею мене навчила вчителька, тож тоді, у бою з Міо, я зміг як слід орудувати кинджалом.

Примітка перекладача: учіне (打根) — японська зброя лучників у формі короткої стріли з наконечником, як у списа, та оперенням; до неї кріпили шнур, щоб повертати після кидка. Нею користувалися, коли закінчувалися стріли, або в ближньому бою: кидали, кололи, розкручували на шнурі.

Зблизька — кинджал, на середній відстані — серп на ланцюгу з противагою, а на дальній — ось вона, ця зброя: її кидають у супротивника. Звісно, як основна зброя вона має купу вад. Та й для мене — того, хто вчився в учительки стрільби з лука, — це лише ще одна річ, якою вона заодно навчила користуватися. До того я навіть не знав, що таке існує. Учіне можна накласти на лук як стрілу й вистрілити, але лука під рукою немає, тож і сенсу нема. До того ж як списом я ним майже не користувався, а як кинджалом чи метальною зброєю не маю навіть заліку. Розкручувати його на шнурі — геть не моя царина. Ет, та я ж так неодмінно сам поранюся.

Мабуть, ножові прийоми в техніці учіне — особливість власного стилю вчительки. Схоже, колись вона якийсь час бувала на полі бою. На щастя, мене за кордон не тягнула. Учителькою я пишаюся, але супроводжувати її в такі місця відмовився б.

Та все одно схрестити мечі з цими двома такою зброєю — точно не вийде. Обладунок елдвів витримав той меч, і зброя, яку вони кують, думаю, йому не поступається, але найважливіша ланка — я сам — досі не вміє нею як слід орудувати. Ба більше, ця Софія — просто ненормальна. Посеред стрибка рубонути згори й одразу перейти до косого змаху — таке не під силу навіть акробатові. Аж здається, що це вона змішана з кішкою чи якимось звіром. Ще й із неабияк диким чуттям.

Тож досить і того, щоб у разі потреби відбивати ним удари. Усе краще, ніж зупиняти їх руками. А завдяки особливим прийомам учіне, може, вдасться змусити її відсахнутися — так я думаю.

Використати це як секретну зброю…

Стаю в стійку, ніби збираюся стріляти з лука. Приємно, що для магії не потрібно випускати учіне з правої руки.

Цей постріл буде не такий, як попередня випереджальна атака. Хай скуштують гарантованого влучання.

Саме так. Порівняно з «Брідами», які я випустив щойно, цей має зовсім іншу силу.

Спробуйте-но відхилити цей, якщо зможете.

Покажіть мені, що здатні його розсікти.

Не думайте, що швидкість і сила такі самі, як раніше!

Навіть крізь пелену перед очима «Сакай» точно показує, де вороги. Добре.

Не збираюся чекати, поки ви отямитеся. Спершу Софія! От би ти там і залишилася лежати!

Натягую «Брід» до межі — і образ підказує мені: влучання гарантоване. Вогонь!

Одразу ж створюю наступний і перетворюю на стрілу. Вливаю в неї власну магічну силу й випускаю так само, як стріляю з лука. Ця — для Лансера.

Вибрав вогонь. Вибух після влучання накриє певну площу, тому точно цілити не обов'язково.

Хоча хмара піску, яку здійняла моя хвиля магічної сили, застеляє їй огляд, Софія робить великий крок убік — наче в неї спрацювало якесь надлюдське шосте чуття. Що вона намагається ухилитися, я помітив завдяки «Сакаю». Лансер теж так робив раніше. Невже їм байдуже до війська за їхніми спинами?

… Та це марно.

«Брід», поєднаний з образом гарантованого влучання, поводиться так само, як мої стріли: усі влучають у ціль. Його можуть відбити, але ворога він неодмінно дістане. Саме так: коли мій образ утілюється, він переслідує ціль із точністю зовсім іншого рівня — хіба що станеться диво. Він влучає навіть у Томое й Міо. Тож у вас і поготів влучить!

І оскільки це не справжня куля, наводиться він на ціль неймовірно влучно. Повертаючи туди, куди кинулася та дівчина, «Брід» не сповільнився, а навпаки — прискорився.

Прискорюватися під час зміни напрямку… цього я справді не розумію.

Я досі погано розумію механіку такого «гарантованого влучання». Просто відтворюю відчуття стрільби з лука. У тому, що снаряд завжди влучатиме, навіть я не певен. Магія для мене ще повна загадок.

Софія своїм уславленим велетенським мечем розрубує «Брід», що мчить на великій швидкості. Страшно. Навіть стріла такої швидкості не випереджає її реакції? Так і є: ближній бій — погана ідея.

Утім, хоч після того швидкого залпу «Брідів» я почасти й очікував такого, мені однаково не віриться, що Софія намагається рубати магічні снаряди мечем. Вона геній?

І все ж результат цього разу…

— Кя-а-а!

Від вибуху Софію відкидає, і вона пронизливо скрикує. Чудово! Спрацювало!

— Софіє?! Що за сила?! Не можу відхилити! — вигукнув Лансер.

Захисний бар'єр, який створив Лансер, розлетівся, а його дитяче тіло відкинуло вибуховою хвилею. Схоже, і цьому дісталося. Скажу вам одразу: я не зупинюся! Якщо вони знову наберуть розгону, невідомо, що може статися!

— Зачекай… Міцуруґі?! Він що, став сильнішим?! — не повірила Софія.

— Я теж так думаю! Ось що спадає на думку… невже на ньому було прокляття Богині?! Та не може бути — щоб аж так старатися й приводити сюди когось, проклятого божеством?! Жоден дурень такого не викликав би! — розгубився Лансер.

Отже, я правильно вибрав вогонь для вибуху. Вони завмерли від розгубленості, але мені й не потрібно це підтверджувати!

Тепер візьму стихію, до якої маю більшу схильність, — воду. Так зможу вкласти ще більше сили. Якщо це їх знешкодить, я зможу відкрити Туманну Браму!

— Знову летить! Він може гатити закляттями такої сили одне за одним?! Оце так чит! — обурилася Софія.

Мабуть, відчувши, як у мені збирається магічна сила, Софія насторожено скрикує. А останнє — це вже скарга на мене, еге ж? Якщо йдеться про скарги, то в мене їх куди більше, ніж у тебе! Мене тут Богиня цькує!

— Софіє, поверни мені силу меча! Якщо це магія вогню, я якось упораюся! Скористайся тим, що він відкривається, коли чаклує, і покінчи з ним одним махом! — наказав Лансер.

Софія погоджується з Лансером і переміщується до нього. Чудово: коли обоє в одному місці, цілитися простіше. Менше мороки! Якщо ви налаштувалися прийняти мій удар, я зроблю ставку на силу!

— Уперед!

Як і минулого разу, з тим самим відчуттям стріляю двічі. Ці постріли явно потужніші й швидші за вогняні. На вибух розраховувати не доводиться, але якщо вони бодай заморозять усе довкола, рухатися супротивникам стане ще важче. Тоді перевага буде ще більше на моєму боці.

— Перейшов на протилежну стихію?! Сам-один?! Ет, наскільки ж він ненормальний! Але який дурний: із водою нам тільки легше! — вигукнула Софія.

Відчуваю, як щось перетікає з меча Софії в Лансера. Невже цей меч — щось, що було в тілі дракона? Я-яке сліпуче сяйво…

І ти ще смієш рубати когось такою небезпечною штукою.

Перед Лансером виникає новий синій щит, значно міцніший за попередній. Невже він використовує воду? Як і Томое, керує кількома стихіями? І серед них вода?

Сині стріли стикаються із синім бар'єром. Що станеться, коли зустрінуться дві сили однієї стихії? Не зникнуть же мої стріли просто так?

— Га?!

Ми з Лансером вигукуємо одночасно.

Здається, обидві стріли завмерли при зіткненні зі щитом. Проте за мить почали поволі проходити крізь нього. Від місць дотику розбігалися хвилі, ніби сам щит радо пропускав мою магію.

Так ось що відбувається, коли зустрічаються дві сили однієї стихії?! Що ж, мені це на руку: схоже, удар таки влучить. Перевага несподіваної атаки — пощастило!

— Погано, дуже погано, Софіє. Швидше кінчай із ним! Невже в цього типа хист до стихії води вищий, ніж у мене?! Ще якби це був «непереможний» чи «Тисяча Барв» — я б зрозумів, але щоб мене перевершив г'юман…! — вигукнув Лансер.

— Якщо тебе заморозить, я тебе залишу, Міцуруґі, — попередила Софія.

— Я ще трохи послужу тобі опорою, тож якщо це станеться, розтопи мене й урятуй, — відповів Лансер.

Опора? Гей-гей, а як же наслідки «Бріду»? Відштовхуватися від мечів, що висять у повітрі, й кидатися на мене — це, гадаю, вже занадто.

Вам обом нікуди не зрушити з місця. Тож слухняно перетворюйтеся на лід. А я спокійненько повернуся додому!

Стріла беззвучно проникає крізь щит.

— Є!

— Якщо цілятиму в голову, може, вдасться відтяти? — промовила Софія.

Знову.

Просто над собою я почув голос.

Навіть не намагаюся подивитися. Рефлекторно відскакую назад.

Меч ледь дряпає кінчик носа. Знову не встиг поставити бар'єр! Шкіру обпікає, я мимоволі кривлюся.

Коли вкладаю всю силу в напад, не залишається часу для захисних заклять. І це теж треба відпрацьовувати?!

Софія знову переді мною. Що?! Вона ж щойно стояла зовсім в іншому місці!

Що за фокус дав їй раптом опинитися деінде?! Я тут не схибив! Я ж пильно стежив за нею!

Не треба було стріляти на всю котушку — варто було тримати бар'єр напоготові. Але якби я витрачав на це час, результат був би тим самим. Чорт.

Я силоміць відриваю увагу від боку Лансера й повністю концентруюся на Софії. Якщо придивитися, Софія вже щось накопичила. Іде, іде, іде!

— Знову зреагував! Ну й кумедний же екземпляр! — вигукнула Софія.

Що ще за «знову зреагував»? Я ухиляюся тільки тому, що ти завжди все кажеш уголос! Вона мене недооцінює? Чи просто дурепа, що вибовкує все підряд? Може, за такі звірині інстинкти вона розплатилася розумом і язиком. Так і є!

У її очах палають жага крові й бойовий запал. Не зупиняючись ані на мить, Софія підступає впритул. Погано!

За секунду…

Софія повертається до мене спиною. Е? Чому зараз?

Її спина збиває мене з пантелику: меч на мить зникає з поля зору. Прикривши його тілом, Софія навіть не переслідує мене. Звідси клинок однаково дістане. Ба більше — це ідеальна для нього відстань!

Зліва внизу! Вона розвертається й завдає удару з протилежного боку. Ухилитися не встигаю! Як швидко!

Контрудар? Ні, хоча б захиститися! Але чи зможу чаклувати під таким тиском? Неможливо! Невже програю?!

У хаосі думок мимоволі ступаю на пів кроку вперед, хапаю учіне обома руками й якимось дивом зустрічаю її удар клинком.

Чому я взагалі зміг на таке зреагувати?

Уперше наші клинки зіштовхуються із дзвоном металу. Удар і вібрація проходять крізь обидві руки. Ліва ледве стискає руків'я, майже нічого не відчуваючи. Скоро вона перестане слухатися.

— …Ти що, жартуєш? — приголомшено видихнула Софія.

Це не мій голос.

… Ем, я живий?

Інакше як дивом це не назвеш. Мабуть, тіло згадало вправи, які вчителька так уперто вбивала мені в голову. Пробачте, вчителько, що я скаржився, ніби це не стрільба з лука й навіть нічого схожого!

Почувши голос Софії, заплющую очі, щоб оговтатися. Обличчя опущене, тож вона нічого не помічає. Який же я жалюгідний… Але живий! Врятувався!

Добре, що тіло зреагувало саме, але покладатися на таке не можна: треба навчитися ставити бар'єр рефлекторно, інакше колись загину. Якби ця особа була найсильнішою у світі, безперечним номером один, — то інша річ, але якщо таких багато, і то одночасно, мені це неодмінно знадобиться.

Надалі хочу навчитися створювати кілька бар'єрів і захисну магію, яку можна залишати на місці. Га? Я що, думаю тільки про захист?

Я ще раз перевіряю ситуацію.

Ого… Що це?

Меч Софії — гостре лезо з широким полотном, яке треба було тримати двома руками…

Смарагдово-зелений, майже прозорий клинок, у якому навіть відчувалася краса…

Зламався. І не рівно. Що саме сталося, я до ладу не знаю, але він розлетівся на стільки уламків, що й не злічити. Від клинка не лишилося й чверті.

Елдви, ви неймовірні! Що це за учіне таке?! Кинджал розтрощив велетенський меч! І чому я саме тоді заплющив очі? Це вже явно не просто засіб для самозахисту. Неймовірно!

— В-врятувався…

Шепочу я приголомшено. Зрозумів я й іще одне: посеред бою спілкуватися письмом геть неможливо. Тут не до того, тож це й так очевидно. Та помітив я це тільки зараз.

Я думав, що зумів узяти себе в руки до паніки, але тепер розумію: вона давно мене поглинула.

Не дійшов до висновку, до якого мав дійти, і не зробив того, що міг зробити.

Яке ж жалюгідне видовище.

Раптом я відчуваю руку на спині.

ЧОРТ!!

— Ти — суцільний чит, — сказала Софія.

Раптом до обличчя притискається щось м'яке. Що?

Софія міцно мене обіймає. Це… груди?!

А, точно. Мій «Брід» нещодавно розтрощив її нагрудник. Стривайте, що?!

Якось примудряюся підняти обличчя. Звісно ж, там її обличчя. Чомусь із широкою усмішкою.

Більша частина її металевого обладунку зникла, тож я виразно відчуваю її тіло. Думав, під бронею в неї м'язи, як у варвара. Але ні — вона значно жіночніша, ніж здавалося. Величезний меч явно збивав із пантелику.

Сорочка й короткі штани, певно, мають сильніший захисний ефект, ніж її металевий обладунок. Як і мій одяг.

Раз вона обіймає мене просто спереду, а моє обличчя — от халепа — впирається їй у груди, то Софія, виходить, на зріст метр вісімдесят, а то й більше? Якби ще на підборах, ця сцена виглядала б як дитина й доросла.

!!

Не про те думаю! Треба зосередитися на небезпеці. Якщо доведеться, ударю Софію учіне, яке тримаю в правій руці…

— Ух!! Оп, яка ж надлюдська сила. Отже, коротко: божественне тіло при звичайному розумі, еге ж. А, ти ж бився проти нас двох одразу й не втратив глузду, тож, мабуть, і дух у тебе міцний. Може, ти й драконячий рев із його нищівною аурою витримав би? Але вміння в тебе, щоправда, нікудишні, — підсумувала Софія.

Ну, дякую. Тільки я не маю хобі битися з драконами, тож ця інформація для мене нульова.

Вона стискає мене обома руками, тому я не можу вільно рухатися. Утім, здається, із захвату можна вирватися. Дивно: розмахує таким мечем, а її фізична сила не здається надмірною.

Вибач, але я не хочу лишатися в цьому незрозумілому становищі, де ініціатива вислизає з моїх рук. Я втечу.

— Вириватися небезпечно, знаєш?

Її обличчя наближається до мого. Голос Софії шепоче мені у вухо.

— Що? — перепитав я.

— А, ти ж не розумієш моїх слів. Пояснювати не збираюся — мені так зручніше, — тихо сказала Софія.

Га?

Чомусь останніх слів Софії я не розчув. Здається, вона сказала щось дуже тихо.

Тільки от вітер раптом ніби посилився. Магія вітру? Але атакувати мене, поки ми так злиплися, означає наразити на небезпеку й себе. До того ж у мене напоготові «Сакай» і захисна магія.

Озираюся. Запах поля бою непомітно зник. Хмари виглядають дивно, а вітер дме дедалі сильніше.

У будь-якому разі — втеча в пріоритеті!

Я збираю силу. Е? І в ногах теж щось відчуваю…

— !! Не треба так поспішати, я тебе відпущу! — вигукнула Софія.

Щойно Софія вимовляє ці слова, простір перед очима раптом розширюється. Вона вже не обіймає мене; натомість усе тіло шмагає шалений вітер.

?!!!

Синє… синє небо?!

Небо?!

Я ширяю?! Ні, я падаю!

— Вибач, але я запечатала твою здатність до вітру. Якщо впадеш із такої висоти, то навіть ти загинеш або тяжко покалічишся. Тож далі покладемося на природу, а тут і попрощаємося. А-ах, зрештою таки довелося скористатися його «опорою». Розтоплювати його — ще та морока, — промовила Софія.

Софія поряд зі мною. Мабуть, тримається в повітрі якоюсь магією. Вона не падає.

Стривай, «опора»? Слухай-но, ти що, звідси пішки спуститися зібралася? Ні-ні-ні, ми ж високо в небі!

Її фігура поступово віддаляється, стає меншою. Але раптом зникає.

— Бувай, Райдо, — шепнула Софія.

Я знову чую її голос біля самого вуха.

Це Софія. Повертаю голову — і справді, вона поряд. Невже вона вміє миттєво переміщатися? Залежно від ситуації це ж іще більший чит, ніж я?!

Її постать знову зникає. З якимось передчуттям дивлюся під себе — і бачу кілька сяйливих цяток. Якщо не помиляюся, це леза, які створює Лансер. Якщо подумати, ті, що висіли в повітрі, для нападу не використовувалися. Невже це були опори? Але як Софія змогла…

Я бачу, як вона махає рукою. Але знову зникає. Залишається одне лезо. Не кажіть, що…?!

Софія може мінятися місцями з клинками?! Це взагалі чесно?!

Та й узагалі, Лансерові нема жодного сенсу ставити лезо так високо в небі. Хіба що заради такого «обміну».

А-а-а!!

Зараз важливіше інше: що робити? Ситуація до болю схожа на той раз із клятим Багом.

Тут ще й у точці падіння плавають сяйливі леза — ще жорсткіше!

Невпинно падаю. Скільки залишилося до землі?! Тут що, такий звичай — незручних супротивників скидати з неба?!

Н-ну, в будь-якому разі…

Ясно.

Мабуть, тому, що таке вже траплялося, мені дивним чином вдається заспокоїтися. Напруга, яка весь час стискала груди, відступає.

Ось і з'явилася та одна хвилина.

І все ж я так і не висловив своєї «подяки» тій Богині-Багу. Пане Цукуйомі, як ви там?

Закінчую арію. Час ще є.

Розгортаю «Сакай» і дивлюся вниз. Через хмари неозброєним оком нічого не розгледіти. Унизу військо демонів знову рушило в наступ. Схоже, досить далеко на північному сході точиться війна.

Дія «Сакаю» ослабла до того, що я ледь відчуваю саму лише присутність, але становище трохи розумію. Схоже, вони намагаються взяти фортецю штурмом. Безперечно, бій точиться біля споруди, схожої на фортецю. Хто перемагає, не скажу. Фортецю ще не взято, тож перевага, мабуть, на боці оборонців. А я, певно, був… просто тут, унизу. Трохи осторонь від поля бою.

Виходить, битв було кілька. Невже повсюди бродять інші чудовиська, сильніші навіть за ту Софію? Я був справжнісінькою жабою в колодязі. Цей бій до кісток навчив мене, як важить досвід. Якщо буде наступний раз — як слід підготую контрзаходи. Якщо не вмієш застосувати магічну силу в справжньому бою, то хоч скільки її маєш — толку нема.

Навіть зараз я зберігаю спокій тільки завдяки захисту. Якщо не навчуся швидко аналізувати становище й діяти відповідно, буду безпорадний, як дошка.

Мене тривожить, що якісь інші неприємності зроблять мої контрзаходи марними. Але навіть так я можу лише вірити, що колись мене це винагородить.

І от…

Софія має бути прямо підо мною, так? Там же зламаний меч, і Лансер також там.

Раз є нагода, надішлю їм подарунок.

Повертаюся обличчям донизу й простягаю ліву руку — з тими пальцями, що лишилися, і темно-червоною кров'ю, що згорнулася й затверділа. Уся рука вже фіолетова, а через застій крові я її ледве відчуваю. Стан кепський. Як ви посміли таке зробити.

Права рука пірнає в кишеню. Час є, тож можна зняти й пальто. Хотілося б жбурнути в них магію на повну силу, але тоді я не вибрався б із цього становища в повітрі. Сильний вітер, що б'є в тіло, заважає навіть утримати рівновагу.

Намацавши правою рукою персні, мимоволі всміхаюся кутиком вуст. Досі мною керувала напруга, і я не міг як слід зосередитися, але, може, це доказ того, що нинішнє становище викликало в мені похмурий, огидний гнів. Ясний гнів, що спонукає закричати й змести все довкола.

Навмисно вливаю магічну силу в уже переповнені персні — ще на крок далі, аж доки вони не опиняються на межі того, щоб тріснути.

За допомогою «Сакаю» позначаю всі леза Лансера в місці приземлення. Узявши їх усі на приціл, випускаю «Брід». Щойно вилетівши з лівої руки, він розпадається на десятки дрібних кульок, які летять до лез Лансера — певно, Софіїних опор.

Цей удар напевно сильніший за той, яким я заскочив їх зненацька. Тепер ніхто не заважав зосередитися, хоча я весь час падаю.

Тепер вони, мабуть, не зможуть дістатися до мене. Заодно, можливо, кілька кульок і влучили в них.

Далі дістаю персні, що наробили лиха в Асорі, і зосереджую на них сформований «Брід», ще більше його розширюючи.

Якщо вкласти стільки, то навіть кинутий звідси, він має пропахати землю й вибухнути.

Відчуваю, як усередині шести перснів нестійко плаває кулястий «Брід». Отримуйте, «Вбивце Драконів» і Вищий Драконе! Це моя подяка за те, що бавилися мною, як хотіли!

Такого, знаєте, мені й від клятої Богині вистачає по самі вуха!

У руці я стискаю «Брід»-динаміт у перснях, який так і не перетворився на стрілу.

— Дурні! Навіщо було запечатувати мені вітер?! Я ним і так користуватися не вмію-у-у! — заволав я.

Я вже чималенько знизився, тож «Сакай» дає більше відомостей, і я відчуваю присутність обох. Вигукую прощальні слова, яких ніхто не чує, запускаю «Брід» і водночас відкриваю Туманну Браму просто на шляху падіння.

Я повертаюся в Асору. Ще відкриваючи браму, розрахував, коли її потрібно закрити, тож вона має зникнути негайно. На щастя, усе вдалося.

Якби хмари не заважали, я побачив би свій удар у дії. Але якби я запустив його нижче хмар, персні з «Брідом», які я тримав у руці, могли вийти з-під контролю, та й хтось міг побачити Туманну Браму. Іншого виходу не було.

Ах.

Раптом відчуваю знайому з дитинства слабкість, немов від недокрів'я. Перед очима темнішає, поле зору звужується. Огидне відчуття.

У мить, коли я подумав, що це погано, вже було запізно.

Я вдихаю знайомий запах Асори й нарешті розслабляюся. Свідомість тане — і я падаю.

Удару від падіння, якого я боявся, не було — натомість мене огорнуло щось тепле.