Розділ 77 — Зоряне озеро

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Поки Макото спить —

Хлопчак, якому зовсім не місце на полі бою, волочив одну ногу, зустрічаючи супутницю, що поверталася з неба.

— То все скінчилося? — запитав Лансер.

— Мабуть. Я ж піднялася на найвищу опору, яку ти створив. Уперше дивилася на світ із-понад хмар. Ти взагалі знаєш міру? — відгукнулася Софія.

Жінка, що приземлилася, не зважила на докірливий тон хлопця й просто відповіла.

— Хто ж знав, що мій меч отак зламається? Справжній кошмар. Зізнаюся, я трохи запанікував.

— А я відчула все на власній шкурі, тож перелякалася ще дужче. Зброя того ненормального теж якась ненормальна. Такого незграбного кинджала я зроду не бачила.

— Я теж. Якби міг, забрав би його на нашу базу й виготовив копію, але…

Вищий Дракон у подобі хлопчика поглянув на меч у своїх руках. Від клинка лишився самий уламок біля руків'я.

— То ти все-таки повернув його. Дякую. Я вже вирішила, що тебе заморозило й ти помер від шоку. Аж ні. Молодець.

— Це частина мене, тож інакше й бути не могло. Та коли меч зламався, мені здалося, ніби все тіло роздирають на шматки. Хоч я й сидів у тій клятій крижаній оболонці, біль повернув мене до тями. Я думав, що помру.

— Співчуваю. Тепер подаймо демонам сигнал до наступу й перепочиньмо. Я, як і слід було чекати, ще якийсь час не зможу битися.

— …Твій меч зламаний, обладунок знищений. Ти пошарпана ще дужче, ніж після нашого поєдинку. Те, що бойовий запал у тебе не згас, гідне похвали… чи радше приголомшує.

У словах Лансера вчувалася іронія, проте він водночас щиро визнавав силу своєї напарниці.

— Ти ж тоді повбивав моїх товаришів, пам'ятаєш? Хоча це все одно були шибайголови, яких зібрали, щоб убити дракона.

— Хм-м, а цього разу, виходить, ніхто не загинув.

— Ага. Майже все моє спорядження пропало, а тіло геть розбите. Та, мабуть, так навіть краще. Ми позбулися того ненормального, Райдо чи як його там. А країні, що лишилася без героїні, ми завдамо достатньо шкоди, щоб паралізувати Лімію.

У голосі Софії відчувалося щире здивування. Навіть для дівчини на прізвисько «Вбивця Драконів», що пройшла незліченні битви, самозваний купець Райдо залишався незбагненною істотою.

Вона вклала всю силу в удар антимагічним мечем, насиченим силою Вищого Дракона, — і змогла хіба що звести бар'єр нанівець. Настільки неймовірно міцним був той захист. А супротивник ще й спокійно витратив час, щоб створити його знову.

Він надто довго, як для бою, розбирався в обставинах, від самого початку нерішуче думав тільки про втечу, а потім застосував небачене Софією самонавідне закляття. З огляду на витрати й дієвість магії з наведенням, це було так нераціонально, що ніхто при здоровому глузді на таке не пішов би.

Мечем він володів не краще за зеленого новачка, в якого щойно почав пробиватися пушок. Із кинджалом вправлявся настільки кепсько, що це скидалося на знущання з самого поняття бою. Принаймні так бачила ситуацію Софія.

(Але той останній удар… Чомусь саме тоді Райдо ступив назустріч мені. Хоча явно розгубився й уже збирався відступати. Завдяки цьому він як слід схрестив зі мною клинки — і навіть зламав мій меч.)

У його рухах вона відчула не свідоме рішення, а мимовільну, інстинктивну реакцію. Рух, якого «Вбивця Драконів» ніяк не передбачала.

Магові майже немислимо зробити крок назустріч зброї, що летить просто в нього. Хай навіть він називає себе купцем. А Райдо зробив саме це. Софія мимоволі замислилася: може, він усе-таки навчався фехтування?

(Невже в тій ситуації його тіло саме пригадало потрібні рухи й перетворило їх на дії? Але ж він не справляв враження того, хто стільки тренувався, щоб таке вміти… Виходить…)

— Гей, там щось… — прошепотів Лансер.

Його голос повернув Софію до дійсності. Побачивши, як хлопець скривився й задер голову, вона відразу зрозуміла, що його стривожило.

Крізь хмари до землі хлинули десятки синіх променів. Вони сипалися без розбору, немов дощ.

Тонкі, наче картечини, промені врізалися в землю. Якби не бар'єр Лансера, вони влучили б і в напарників. Його захист ще витримував кожен такий удар, проте потік не слабшав. За кількістю снарядів можна було подумати, що цей обстріл триватиме ще хвилин десять.

Армія демонів, яка вже відновила марш, побачила блакитний дощ і поринула в сум'яття. На щастя, другої хвилі, схоже, не передбачалося, та розслаблятися було зарано.

— Що?! Це ж…! — вигукнула Софія.

— Клятий Райдо! Він вирішив забрати нас із собою в могилу?! — обурився Лансер.

— Я йду! Зупиню його! Якщо це триватиме, постраждає вся армія!

— Софіє, не можна! Усі клинки, якими ти користувалася як опорами, знищено тією атакою. І як він спромігся розтрощити стільки лез?!

— Тоді створи нові! Якщо піде наступна хвиля… Стривай.

Вона урвала себе на півслові. Її погляд знову прикипів до хмар, за якими мав бути той чоловік.

— …Він знищив опори, щоб ми не могли переслідувати його. От для чого був попередній обстріл, Райдо? А справжня атака ще попереду…

Лансер гірко скривився. Софія теж не відводила очей від неба.

Для Макото цей обстріл був мало не дріб'язком. Однак ця магія охопила величезну площу й мала силу вищу за звичайну. І справді, армія демонів під цим ударом уже змішала стрій.

Стихія — вода. Лансер опустив погляд на ногу. Він не зміг повністю відбити удар, і кінцівку обморозило. Чи зможе згодом нею користуватися — невідомо. У цій битві вона точно вже не допоможе.

— Та скільки ж іще він мене смішитиме, цей тип?! Одна людина не може створити стільки магічної сили! І в нього досі є щось у запасі?! — вигукнула Софія.

— Стихія води… Видно, він дуже впевнений у своїй магії води.

(Але що це означає? Жоден дух Води тут нікому не позичав сили. Ба більше, магічна сила довкілля майже не витрачена. Не міг же він створити такі закляття, зовсім не використовуючи магічної сили довкілля…)

Вищий Дракон Лансер помітив дивну річ. Для широкомасштабної атакувальної магії потрібна величезна кількість магічної сили. Тож, звісно, не обійтися без допомоги духа й магічної сили довкілля: власною магічною силою такого не досягти.

— Вода… Тоді ось це… — замислено мовила Софія.

Почувши Лансера, вона немов прозріла й схопилася за намисто.

Цей одноразовий артефакт дозволяв скористатися допомогою духа Води; Лансер чудово знав його властивості. Він давав власникові майже необмежену владу над водою — неймовірно коштовна річ. Настільки цінна, що проти попередньої «стріли» Райдо її не використали: Софія й Лансер були певні, що впораються самотужки. Як наслідок, Лансер дістав поранення. Та з огляду на нинішню загрозу зберегти намисто, можливо, було правильним рішенням.

(Звісно, з ним ми зможемо усунути вплив духа Води з його заклять. За звичайних обставин це навіть змусило б його закляття дати осічку. Хай що він спробує випустити, коли дух Води забороняє йому ці прийоми, вибір атак у нього буде обмежений. Але… звідки це погане передчуття?)

— Лансере, створи мені опори. Я підійду на потрібну відстань і знищу його магію.

— …Ні, Софіє. Так не можна.

— Чому?

— Бо немає певності, що це спрацює. Ми використаємо намисто, але для захисту.

Довірившись своєму драконячому чуттю, Лансер віддав Софії розпорядження.

Відтак він зв'язався з командувачем армії демонів. Той саме намагався вгамувати безлад, коли отримав звістку від двох, що вийшли наперед і билися з тим, кого викликало осоружне світло. Командувач одразу відгукнувся на повідомлення.

Навіть побачивши властиве Богині золоте сяйво, він не піддався ненависті, а зосередився на тому, як діяти в новій ситуації. До світла вирушили саме Софія й Лансер, тож керувати армією було легше. Цей демон і справді знав свою справу.

(Готуйтеся до удару по всій околиці й якнайшвидше створіть захисний бар'єр.)

Армія демонів, було видно, без зволікань виконала наказ. «Добре ж їх вишколили», — із захватом подумав Лансер, оглядаючи військо згори. Проте часу майже не лишалося: вже зосереджувалася гнітюча магічна сила. Хлопець передбачав, що Райдо, як той дурень, що знає один-єдиний прийом, пустить ще одну таку «стрілу».

— Отже, захист. Зрозуміло. У мене й справді погане передчуття, — погодилася Софія.

— Отож. Зможеш дістатися туди?

Лансер указав на армію демонів. Там уже мерехтіли розставлені ним клинки.

— Як швидко ти підготувався. Тоді я вирушаю.

— Розраховую на тебе.

Софія кивнула й підхопила Лансера на руки. За мить вони помінялися місцями з одним із клинків.

Вуха обох різонув гучний гамір. Вони опинилися посеред військових лав — нічого дивного. Напарники поспішили під захисний бар'єр.

— Ну що, використати його зараз? — Софія підняла намисто.

Вона запитально глянула на Лансера.

— Зараз, мабуть, саме час. Софіє, нехай його сила огорне лише нас двох. Про всяк випадок.

— ?!

— Мені не дасть спокою думка, що доведеться покластися на спільний бар'єр.

— …А ми ж кілька днів сиділи з ними за одним столом. Жорстоко якось.

— Ми не ставали побратимами. Та й особливих докорів сумління я в тобі не бачу.

— Ми на полі бою. Фактично ми найманці, тож цілком природно ставити власне життя на перше місце. Я довірюся рішенню напарника.

Софія спрямувала магічну силу в темно-синій камінь намиста. Коштовність спалахнула й розсипалася, огорнувши обох мерехтливим блакитним світлом.

— Наближається.

Лансер попередив її.

— Схоже, ми самі накликали біду, — відгукнулася Софія.

Її слова звучали майже з жалем, проте на обличчі світилася цікавість до того, що от-от станеться.

— У нас не було вибору. Якби ми не втрутилися, демони кинулися б до золотого світла й уже не відновили б марш. Колір, що уособлює Богиню, для раси демонів — символ страху й ненависті. Якби військо, яке нам ледве вдалося впорядкувати, збунтувалося, про нашу мету можна було б забути.

— І ось до чого це призвело. Може, простіше було б дозволити їм кинутися на Райдо? Він перебив би половину, а решта зі страху повернулася б у стрій.

— Якщо судити лише за результатом… Можливо, із ним навіть можна було домовитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Що він, можливо, й сам схотів би сприяти нашим цілям, а заради цього Райдо виявив би поблажливість. Так я припускав.

— Ясно. Нездійсненний варіант.

— Ти… ти ж мала помітити, що він принаймні ворожий до Богині? Але можна вважати, що цим усе й обмежується.

— Таке враження справді було. Якщо він заради мети не гребує нічим, то ця атака — лише початок вистави. О… летить.

— Угу. Чуття в тебе на рівні раси демонів. Чого й слід було від тебе чекати. Просто в яблучко.

Схоже, і звичайні солдати-демони почали відчувати наближення атаки. То тут, то там лунало щось схоже на крики.

(Яка страшна магічна сила! Якщо вона так і впаде, зачепить навіть г'юманів, які розбіглися! А, ось воно що. Дивною була сама магічна сила. Безсумнівно, сюди летить та сама магія «стріли». Це не широкомасштабне закляття. Тобто він не використовує ні розсіяної у світі магічної сили, ні підтримки духа. Магію такого масштабу він творить із власного запасу. Невже його власна магічна сила вже…?!)

На цьому думка Лансера обірвалася.

Його тіло залило синє світло.

———

Блакитна викривлена стріла пробила хмари.

Вона була не такою вже й великою. Важко навіть зрозуміти, як їй вдалося залишити в хмарах такий величезний отвір.

Спершу, побачивши, як мало її розмір відповідає відчутій магічній силі, свідки наче враз позбулися напруги.

Та вже наступної миті все змінилося.

Ніхто не знав, що сталося всередині стріли, але зсередини неї розійшлася кільцева хвиля — як брижі, коли щось падає на воду, тільки цього разу брижі прокотилися небом.

Дехто встиг помітити, як стріла збільшилася й прискорилася.

Здійнявши в небі одну хвилю, прозора синя стріла повторила ту саму реакцію.

Втретє, вчетверте… З кожною хвилею вона ставала дедалі більшою і швидшою.

Невдовзі це був уже велетенський спис, що випромінював блакитне сяйво. Він устромився трохи осторонь центру армії демонів.

Демони мали звести навколо себе захисний бар'єр. Та синій спис пронизав їхні лави згори, ніби ніякого захисту й не існувало.

Відбулася остання реакція, але вже не в небі: спис на той час увійшов у саму гущу війська. Його сила розкидала солдатів навколо, а коли викривлення стягнулося до вихідної точки, натомість здійнявся лютий крижаний шквал. Нищівний вітер миттєво перетворив демонів на великій площі на крижані статуї. Спис, що вже приніс стільки руйнувань, замість нових хвиль знову набрав швидкості й повністю занурився в землю.

На мить запала тиша.

З-під ніг демонів — ні, із самої землі — вдарило світло. Спершу воно осяяло поле бою й здійнялося до неба єдиною лінією, потім за ним потягнулися незліченні промені різної товщини. За якусь мить світло заполонило весь краєвид і небосхил.

Величне видовище. Інших слів для цієї атаки й не знайти.

Навряд чи сам чаклун, Місумі Макото, сподівався побачити щось подібне.

Макото? Певно, він гадав, що лише трохи дошкулить ворогам на полі бою.

Він не усвідомлював одного…

«Брід», який він випускав у Софію та Лансера, був зовсім іншого масштабу, ніж той, яким він стріляв далеко в небі. Перший він активував посеред бою, коли голову цілком заполонила загроза для життя. Другий створював повільно, зосередившись більше, ніж зазвичай. Різниця в силі велика. Безсумнівно, одна з причин — те, що далеко в небі він зміг зберегти звичайний стан духу… ні, те, що цю халепу він переживав уже вдруге, тож і впорався.

До того ж за мірило Макото взяв силу вибуху перснів, що знищив тіло клона Томое, — тоді ледве вдалося врятувати арка. І ланцюгова реакція охопила тоді лише чотири персні. Місумі Макото катастрофічно недооцінював власну магічну силу.

Щоразу, коли руйнувався черговий перстень, площа дії «Бріду» зростала стрибкоподібно. Макото й уявити не міг, що закляття здійме хвилі в небі, обернеться на гігантський спис і прониже землю.

Ані того, що в його зону ураження потрапить усе довкола: річки, струмки, ліси й гаї, луки, на яких стояли демони, і навіть далека висохла бура земля.

Світло поглинуло все. Армія г'юманів, що відступала, теж опинилася в межах кола, породженого списом.

Усе, чого торкалося сяйво, миттю замерзало, а тоді від надмірної енергії розсипалося на порох. Не лишалося навіть тіней — тільки блакить. Спис, що впав із неба, уже створив півсферу суцільного знищення.

Минала мить, що здавалася вічністю. Нарешті світло почало згасати.

На місці удару мало відкритися випалене, понівечене поле… але ні.

Там зібралася величезна маса води — трохи менша за купол руйнування, проте більша за став. Утворилося одне-єдине «озеро».

Скільки ж сили потрібно, щоб створити таке? Стільки точно не мало би бути в однієї людини. Це закляття впору було назвати тактичною зброєю.

Там, де щойно росли ліси й простягалися луки, тепер спокійно віддзеркалювало небо водяне плесо — наче озеро існувало тут споконвіку. З нього вода потекла в сусідні річки й далі вниз за течією. Однією атакою змінилася сама мапа місцевості.

Подекуди над поверхнею озера висіли темні обриси.

Вони майже не рухалися. Здебільшого це були не солдати, які дивом вижили, а понівечені рештки тіл. Після такого руйнування навіть уціліла частина тіла сама собою здавалася дивом.

Однак одна з постатей зберегла людські обриси. Ба більше — ціла, хоч і тремтяча, вона піднесла праву руку до обличчя й відкинула мокре волосся з очей.

То була «Вбивця Драконів» Софія Бруга.

Придивившись, неподалік від неї можна було розгледіти й хлопчика без однієї ноги. Лансера.

— …Лансере, ти живий? — тихо запитала Софія.

— …

— Послухай, те намисто… Воно ж мало, нехай лише раз, цілком захистити нас від магії води, якщо використати його для оборони?

— …

— Мій «замінник» знищено, обладунок, зроблений на замовлення, — теж! Увесь захист змело геть! Подивися на мене: я гола! ГОЛА!

Вона майже не перебільшувала. Від сорочки лишилося кілька жалюгідних клаптів тканини, які тепер хіба що прикривали тіло.

— …Розумію. А мені воно відірвало ногу, — нарешті озвався Лансер.

Ноги, яку він волочив ще до атаки, більше не було. Хлопець теж далеко не відбувся легким переляком.

— Той покидьок Райдо загинув, так?

— …Напевно. Хоча, може, теж десь висить над водою, як ми.

Не дивлячись одне на одного, вони говорили, втупившись у небо. Про те, чому самі досі тримаються в повітрі, навіть не згадували. Мабуть, десь у душі обидва розуміли, що живі лише завдяки диву. Це читалося в їхніх поглядах, спрямованих у далечінь.

— …Гадаю, треба знайти його й убити, доки він не виріс. Якщо набуде досвіду й опанує основи бою, нам кінець, — сказала Софія.

— Він мертвий. Упав і загинув. Поки що вважаймо так. Навіть якщо почнемо пошуки, немає певності, що зможемо його вбити. Спершу треба вилікувати рани й відновити спорядження. Не дозволю якійсь незрозумілій істоті невідомого походження зірвати всі наші плани.

— А раптом він узагалі не бився на повну силу?

Софія трохи знітилася. Їй здавалося, що Райдо, можливо, бився не всерйоз. Звісно, він бився з самою «Вбивцею Драконів», тож, найпевніше, викладався на повну — принаймні їй хотілося в це вірити. Але легкий сумнів уже закрався в душу.

— Нічого не розумію. Геть нічого. Наче сама Богиня зав'язала нам очі. Я не знаю, що сталося, і не можу цього пояснити. Хочеться піти й допитати її як слід. Можливо, варто було показати йому дещо. Тоді ми колись довідалися б, хто саме його покликав.

— Райдо… А я ж збиралася трохи розважитися з героями. Тепер, мабуть, не вийде.

На її губах знову з'явилася та сама войовнича усмішка, яку вона показувала Райдо. Софія ледь могла поворухнутися, але вже думала про нові битви.

— Облиш це до слушного часу. Спершу виконай моє завдання, а вже потім ганяйся за Райдо. Відновиш сили, полагодиш спорядження — тоді й влаштуєш собі реванш.

Засмучений Лансер виклав свій план.

— …Ти маєш рацію, Міцуруґі. Я розумію. Моїх козирів поки замало, щоб полювати на оте створіння.

— Насамперед треба повернути собі сили й дістатися берега.

— Так. Бо зараз ми просто блискуче не здатні навіть поворухнутися.

Обоє засміялися, зависнувши над озерним плесом.

Того дня від десятка чи близько того вцілілих, що дивом пережили цю трагедію, серед г'юманів і демонів народилася одна чутка.

Ішлося в ній про когось у червоному вбранні — третього посланця Богині. Подейкували, що він високий, напрочуд вродливий і зовсім молодий.

Те озеро підтверджувало правдивість тихих перешіптувань, і поголос поволі ширився світом.

«Диявол».

Так його почали називати. А сам Місумі Макото про це ще нічого не знав.