Розділ 78 — Пробудження Макото

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Я тихо розплющую очі й прокидаюся. Перед очима — доволі знайома стеля.

Це… моя кімната?

Давно я не непритомнів. Це відчуття, наче від недокрів'я, мабуть, не з'являлося ще з дитинства. Тоді я й справді був кволим.

Спав я на ліжку рівно, мов жердина. Оце я молодець. І ніяких «фу, гидота» слухати не збираюся.

Схопивши свою суперсучасну ковдру, яка влітку дарує прохолоду, а взимку зігріває, підводжуся. Вона така приємна, що й не повіриш, ніби цією річчю користуються орки, які живуть у цих безплідних краях.

Може, непогано було б зробити з неї товар.

Але… яка ж млявість. У тілі зовсім немає сили. Невже це означає, що я проспав кілька днів?

— М-м… фу-у…

Га?

Е, тут іще хтось є?

Нарешті відводжу погляд від стелі. Тру очі, намагаючись позбутися сонної пелени.

Що тут узагалі коїться?

Мабуть, мені варто бути страшенно вдячним за те, що я ще напівсонний. Бо, не розтуляючи рота, я зміг оцінити становище, наче поставив у голові якийсь фільтр.

У кімнаті, крім мене, було ще троє.

Передусім Томое й Міо. Вони спали обабіч мене. Разом зі мною? Ні, не обіймали, хоча вмостилися зовсім близько.

На Томое щось на кшталт юкати. Не знаю, кого вона лупцює уві сні, але принаймні не мене — і на тому спасибі. От тільки юката страшенно розхристалася. І ще — не хочу надто розводитися про білизну, але… чому це сараші?

Примітка перекладача: Сараші — довга смуга тканини, якою в традиційному японському одязі обмотують груди або тулуб.

Не те щоб я підглядав. Просто не міг цього не побачити! Таке виправдання я вигадав невідомо для кого.

Міо спить, згорнувшись клубочком, мов немовля. На ній неймовірно смілива піжама — аж хочеться спитати, навіщо вона її вдягла. Ну й вигляд — справжня отрута для очей. Добре хоч білизна на ній як слід, тож усе ледь-ледь у межах пристойності.

У мене є старша й молодша сестри, тож подібне я бачу не вперше. Та якби мене спитали, чи мені зовсім байдуже, я б відповів, що все ж ніяково.

Хм-м, прокинутися саме тоді, коли всі сплять… Ну й невдало ж я вибрав момент.

Біля входу до кімнати — новий клон Томое. Вона спить під дверима, спершись на них і обхопивши коліна, як на уроці фізкультури. Надумала бути кимось на кшталт вартового? Тільки ж ці двері відчиняють, тягнучи на себе, тож толку з цього ніякого.

До дверей прихилено катану роботи елдвів — таку саму, як у Томое. Мабуть, це її зброя. На вигляд вона — учениця початкової школи, тож хай що робить, усе видається милим.

Вона схожа на маленьку Томое, тож я навмання назвав її Комое. Тепер трохи шкодую про це. Хоча, як на мене, це все ж краще звучить, ніж «міні-Томое».

Примітка перекладача: Схоже, ім'я утворено від японського «ко» (小 — «малий»), яким замінено перший склад імені Томое.

Глянувши на вікно, бачу, як крізь щілину між шторами пробивається тоненьке світло. Мабуть, ще рано-вранці. І як на цю пору якось прохолодно. Ох уже ця Асора! Ти знову змінила пору року?

Але… скільки ж, власне, днів минуло відтоді? Гадаю, день чи два. Крові я трохи втратив, але не настільки, щоб померти. Зрештою, я ж якось зумів сам повернутися в Асору.

Сам, значить…

«Вбивця Драконів» Софія. Сильна вона була. Як би це сказати… у її силі відчувалося щось людське. За силою та швидкістю я зустрічав чимало тих, хто в кілька разів її переважав, але тут справа радше в тому, як вона цією силою користувалася. У тій ситуації це, мабуть, стосується її спорядження й магії.

Чи то вміння мінятися місцями з клинками Лансера, чи то просто здатність вільно змінювати власне положення. А може, якась навичка на кшталт телепортації, що взагалі ні з чим не рахується. Суть у тому, що вона певною мірою могла діяти, не зважаючи на відстань. Для того, хто, як я, спеціалізується на атаках здалеку, від такого голова болить.

Можливо, неввічливо так казати, але з нею було страшніше, ніж свого часу з Томое чи Міо. Якби мені сказали, що її рівень понад дві тисячі, я б повірив. А тут рівень — дев'ятсот двадцять; приймати таке число за чисту монету небезпечно. «Ну, це й тебе стосується», — так і чую, як хтось мені закине.

Атаки, що б'ють у кожну прогалину. Я й не думав, що такий стиль бою настільки невигідний для бар'єрної магії. Мабуть, річ у тім, що місця, на яких не зосереджуєшся, пробити легше.

Чи, може, вся справа в тому, що зброя Софії ненормальна? Вона, видно, чимало пройшла, тож усе можливо.

Якби в мене не було «Сакаю», якби магічної сили було менше, якби не спорядження від елдвів… Забракни бодай чогось одного — і в гіршому разі я міг би загинути.

Адже я вивчаю магію менш ніж рік. Початківець серед початківців. Досить згадати себе після першого року занять стрільбою з лука — я тоді й лук як слід тримати не вмів, не кажучи вже про влучність.

Хай навіть заради того, щоб приховати магічну силу, але як же добре, що, потрапивши в цей світ, я поставив на перше місце захист.

Хай моя магічна сила глибока, як море, — що з того, коли я ледве черпаю з нього ковшиком і відром? Нехай усього моря мені ще не підняти, але треба навчитися користуватися бодай його частиною, інакше це просто марнотратство.

Мати шалену силу, бути обмеженим і вміти використати лише мізерну її частку… Я не мазохіст, щоб раз у раз вигризати перемогу на волосинку від поразки.

Як і слід було чекати, рішення вирушити до Академмістечка було правильним. От тільки все це сталося ще до того, як я туди дістався. Скажуть, що мені просто не щастить, — повірю.

Ото проблема. Цього разу клопіт ще й у тому, що я навіть не знаю, де був і як там бився. Мабуть, закинуло мене туди через той голос. Яке ще «знайшла», клята Богине? Заради власної зручності вона жбурнула мене просто в гущу битви між г'юманами й демонами. Спершу закинула на Пустище, тепер — на поле бою. Серйозно, запишу тебе в лихі божества.

Завдати собі стільки клопоту — і не дати ні вказівок, ні допомоги. Ну й любить же вона робити з мене дурня. Якщо буде наступний виклик, неодмінно опиратимуся. Хоча, правду кажучи, здебільшого покладуся на своїх послідовників. Хто з Томое, Міо та Шікі краще впорається з просторовим переміщенням? Мабуть, Томое. А от якщо йдеться про опір магії, то й Міо цілком годиться.

Спитаю, коли прокинуться. А ще треба простежити, щоб Томое з Міо не кинулися мститися. Ні, не тому, що битися погано. Просто мені й самому є над чим подумати, тож цю розвагу я відкладаю на потім.

Ах так, Шікі. Де Шікі? Якщо я правильно пам'ятаю, я мав перенестися до містечка під назвою Феліка. Що ж, якщо він так і вирушив до Академії, то й я зможу туди дістатися. Справді, як зручно, що Туманну Браму можна відкрити там, де перебувають мої послідовники.

Перед Фелікою… Ем, місто, де я був, перш ніж мене закинуло на поле бою, — Убе-щось-там. Ніж вирушати туди й знову переноситися, зручніше одразу дістатися Академмістечка.

Шікі, хоч по ньому й не скажеш, насправді з тих, хто вічно хвилюється, тож, може, він повернувся сюди. Спробую для початку з ним зв'язатися.

(Шікі, доброго ранку.)

От і добре. Схоже, зв'язок відновився. Я виразно відчуваю, що ми з'єднані.

Переконавшись, що думковий зв'язок з'єднався, пробую його покликати. Який же зручний цей думковий зв'язок.

(Пане Макото? Це ви, пане Макото?!) — озвався Шікі.

(Так, я. Вибач, що так раптово зник.)

Шікі ж геть не знає, що зі мною сталося, тож поки що кажу йому лише, що зник.

(Не вибачайтеся! Як ви себе почуваєте? З вами все гаразд?)

(Так, хіба що трохи млявий. Про всяк випадок потім оглянеш мене. А де ти зараз?)

Га? Здається, я про щось забув.

(Яке щастя! Справді, яке щастя! Я був зовсім поруч і нічого не зміг удіяти. Якби ви, пане Макото, так і не повернулися, я б…!) — схвильовано озвався Шікі.

(Шікі, я ж питаю, де ти зараз.)

(Ах, перепрошую! Зараз я в Академмістечку, стою в черзі на іспит. Я вважав, що не годиться подавати документи, доки не знатиму, чи все гаразд із вами, пане Макото, але позавчора почув, що ви повернулися до Асори пораненим, порадився з Томое — і ось я тут.)

Томое, значить. Її рішення — як у батька, а точніше кажучи, раціональні. Мабуть, вона збагнула, що мої рани й самі як слід загояться, і подумала про те, коли мені треба буде повертатися, тож і залишила Шікі там. Ретельніше підлікувати мене можна буде, коли ми з Шікі зустрінемося на місці.

А Міо, здається, раз у раз вимагала від Шікі: «Повертайся й лікуй, лікуй його негайно, без жодних розмов!»

Хм-м…

Повернувся пораненим позавчора — так сказав Шікі. Виходить, я проспав два дні. Е, то мої справи були доволі кепські?

А, поранення!

Пальці!

Згадавши про досить серйозне поранення, витягаю обидві руки, щоб перевірити.

Та фіолетова штука, на яку гидко було навіть дивитися, — де вона тепер? Зараз переді мною лише здорова на вигляд ліва рука й долоня.

Усі пальці на місці. І рухаються як слід. Та я ж ними вже ковдру підтягував! Ех, щойно прокинувся, а голова ще зовсім не працює.

Але…

Я-який же я радий-ий-ий!!!

І ще… Шікі говорив про якусь чергу? На іспит?

(Слухай, Шікі, що це за черга на іспит, про яку ти казав?)

(А, щоб вступити до Ротцґарда, треба скласти іспит. Це черга, яку доводиться вистояти, щоб на нього потрапити. Мали б існувати й інші способи, крім цього неефективного, але якщо так піде й далі, ваш іспит, пане Макото, відбудеться, мабуть, за шість днів.)

І справді, якби видавали талончики з номерком, стояти б не довелося. Здається, самим лише стоянням у черзі люди потроху відсіюються, бо втомлюються. Не може ж бути, що саме в цьому й задум, правда?

Ось воно що. Іспит, значить. А я думав, що з рекомендацією пана Рембрандта мене легко приймуть після самої лише співбесіди. Ну, той купецький іспит, який називали складним, виявився на рівні обов'язкової шкільної програми. Не варто надто перейматися. У найгіршому разі, якщо зможу здобувати знання в тому місті, то зв'язуватися зі студентами мені не так уже й потрібно. Та заради пана Рембрандта складу той іспит як слід.

Шість днів, значить. Наскільки велике це місто, на власні очі я ще не бачив, але часу, щоб роздивитися околиці, схоже, вистачить.

(Зрозуміло. Знаєш, Шікі, ти напрочуд сумлінний.)

(Га?)

(Ну, ти ж казав, що користуєшся гіпнозом і навіюванням. От я й подумав: чого ж ти так сумлінно стоїш у черзі?)

(?!!)

(Напевно, хочеш справити добре враження заради мене. Який же ти чесний!)

(…)

(Гаразд, Шікі. Я зараз туди вирушаю, тож…)

(Т-так.)

Щось дивно поводиться Шікі. Може, зовсім не спав? Інакше як зміг так швидко відповісти вдосвіта? Напевно, простояв у черзі всю ніч. Вибач, що завдав тобі клопоту.

Вистояти в черзі всю ніч — це справді неймовірно. До речі, у моєму колишньому світі були однокласники, які ніколи не пропускали одного фестивалю, що проходив у певному місці в Токіо. Хоч його й називали «лігвом лиходіїв» чи «пеклом», вони чомусь розповідали про нього з усмішкою.

Примітка перекладача: Схоже, ідеться про Комікет — величезний ярмарок аматорської манґи, який двічі на рік проходить у Токіо; черги туди займають іще з ночі.

Ой.

Треба швиденько перевдягтися. Я ж змусив їх хвилюватися. І Шікі, і всіх інших.

Перевдягнуся, розбуджу всіх і скажу, що зі мною все гаразд. А потім попрошу Шікі ретельно мене оглянути й подивлюся Академмістечко.

Увечері в Асорі — нарада з докладними звітами. В Академмістечку поставлю Туманну Браму десь там, де не побачать люди. Схоже, достатньо раз установити браму, і я зможу переміщатися туди з Асори.

Щоправда, якщо закрити браму повністю, вона зникне, тож треба лишати від неї рештки. Зважаючи на можливість проникнення, я наказав Томое закривати брами повністю. А там, де брама служить проміжним пунктом, і на базі, через яку ми зазвичай переходимо, — у таких випадках виходи охороняємо щосили. Міо теж уміє відкривати й закривати не повністю закриті Туманні Брами. Шікі поки що так не може. Схоже, йому з цим доволі важко.

Це при тому, що він колишній ліч із чималими знаннями та здібностями. Можливо, я надто перестраховуюся, але раптом з'явиться хтось із геніальним чуттям, як у Міо, і зможе крізь них пройти? Тож здебільшого мені спокійніше, коли брами закрито повністю.

А, стоп. В академічній команді лише я та Шікі, тож поки що лишати браму, мабуть, нема потреби. Досить відкривати й закривати, коли треба.

Щойно я закінчив усе обмірковувати, як відчув на собі погляди.

Причому з обох боків.

— Вако! — вигукнула Томое.

— Вако! — вигукнула й Міо.

Більше я нічого не розібрав. Міо заговорила так, що слова зливалися в суцільний потік звуків, а Томое хоч і вимовляла кожне слово, та так швидко, що я однаково не встигав за нею. Ясно було одне: перевдягнуся ще нескоро.

Обійми двох красунь, здавалося б, мали мене потішити, та зараз я передусім почувався винним за те, що так їх налякав. Ми знайомі лише кілька місяців, а вже стільки всього пережили разом.

(Шікі, вибач. Мабуть, я затримаюся надовше.)

(…Зрозумів. Тільки, прошу, не перенапружуйтеся.) — відповів Шікі.

Від Шікі долинають слова, сповнені турботи.

— Томое, Міо, доброго ранку. Схоже, я змусив вас хвилюватися. Вибачте.

Схоже, нарада зі звітами відбудеться набагато пізніше. Вирішую трохи змінити розклад.