Розділ 7 — Сон, який показує мені дракон

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Га? Це… зал стрільби з лука нашого клубу?

У моїй голові все нечітко. Чому… я тут?

Раптом…? Та ні, не може бути.

Якщо я в залі, значить, зараз час тренування. Дивна тривога зникає, щойно я впорядковую думки.

На мені досі тренувальне вбрання.

У руках у мене лук.

Отже, я там, де й мав бути. Точно, провівши всіх, я лишився сам тренуватися з луком.

Нікуди не годиться. Часу, щоб побути тут, і так обмаль, а я десь витаю думками.

— Здається, капітан знову на мене розсердиться.

Щоб змінити настрій, я сідаю й вирішую: сьогодні — «влучити в центр».

Постріл. Влучання.

Суперника немає.

Ще одна стріла. Знову влучання.

Мішень переді мною прийняла мою стрілу. Я виймаю бамбукову стрілу, а наконечник лишається.

— Угу… форма хороша.

Якщо подумати, скоро ж у клубі зміна посад.

— Капітаном, найімовірніше, стане Адзума. А хто буде заступником?

М-м. Знову. На серці неспокійно.

Щоб моє «влучити в центр» так збивалося — таке трапляється нечасто.

Чому б це?

Поки що відкладаю лук і сідаю навколішки, у сейдза.

— Заступник капітана… заступник… це був я?

Ось у чому причина тривоги.

Якась нісенітниця.

Не пам'ятаю, щоб я цього хотів. Невже я насправді амбітний?

Тоді вже мав би хоча б на капітана націлюватися. Який же я дріб'язковий.

Зміна посад, найпевніше, «ще» не відбулася.

Щороку перед канікулами на свято Обон старші оголошують нового капітана й заступника. Хоча між собою вони, певно, давно все вирішили.

Так заведено.

Я озираю зал.

Мені здалося, ніби ледь ворухнулася чиясь тінь. Та коли я придивляюся знову — нікого. Привиділося?

Ну, якщо ніхто цього не чув, то й добре.

— Ху-у-ух…

Поступово заспокоююсь.

Третій постріл — рівно в центр. Стріла навіть прошила попередню. Якось так вийшло.

Гаразд. На сьогодні досить.

Несподівано для себе я вирішив закінчити раніше, і на душі лишився легкий жаль. Коли форма хороша, я зазвичай стріляю далі.

На краю поля зору бачу шафку з інвентарем.

А в ній — мій особистий лук, такий звичний оку.

Точно. Перед тим як іти, я завжди хоча б раз стріляв із нього. Чому ж ледь не забув?

Тривога, від якої на душі ще неспокійніше.

Я беру лук і натягую тятиву. Порівняно з попереднім, цей відчутно тугіший. Але мені так навіть комфортніше.

— Ху-ух!!

Від цього відчуття, якого давно не було, в мене мимоволі виривається голос. Я ж робив це щодня — то чому зараз так?

Стріла, яку я пустив далеко повз мішень… все одно встромляється в неї.

Чорт. А я ж завжди навмисне цілюся повз.

— Нічого не вдієш… Хоч витягати її буде морока.

Зітхнувши, я йду по стрілу, потім закінчую з тією клопіткою роботою, складаю все на місце й переодягаюся.

Повернувшись у шкільну форму, роблю фінальну перевірку й іду до виходу.

Там стоїть одна-єдина дівчина.

—

— Старший, дякую за роботу.

Цю звичну фразу сказала моя молодша товаришка по клубу.

Пригадую, це та дівчина, що приєдналася до нашого клубу пізніше. Дуже старанна — уже наздогнала інших новачків, ба навіть перевершила їх.

Зрештою, мало хто займався стрільбою з лука ще до середньої школи. Кажу це як той, хто займався.

— А, Хасеґава. Що сталося? Ти досі тут?

— Е-е… так. Я… перед канікулами… мусила… ну…

— Га? Ти ж уже досягла своєї мети — влучати в мішень, хіба ні?

Якщо не помиляюся, вона колись казала, що має таку ціль.

Але, якщо пам'ять мене не зраджує, вона досягла цієї мети ще в липні, коли влучила в мішень.

На мій погляд, то був випадок. Та й не в центр — просто влучання.

Хоч навіть випадок означає: вона вже доросла до рівня, коли таке можливе. Прогрес у неї шалений. Принаймні швидший, ніж у мене.

— Н-ні, не це… Е-е… Ви що, не знаєте?!

— Чого не знаю? Нічого не знаю. Ти щось забула?

Після моїх слів Хасеґава ледь опускає плечі.

Дівчина похнюпилася, і її чорне волосся, підфарбоване світлом у червонясте, колихалося від вітру. Як і тоді, коли я вчив її постави, волосся було зібране набік у хвіст.

Звичайний хвіст — вічна романтика для хлопців, але й бічний хвіст має свою чарівність.

Коли я побачив її з незвичною зачіскою, то, мабуть, через новизну мимоволі сказав: «Тобі пасує».

Відтоді вона так уперто носила саме цей бічний хвостик, що я навіть добре запам'ятав її ім'я.

У мене коротке волосся, тож сам я такого не пробував, але з її волоссям хіба не боляче, коли вона отак його збирає?

— Старший Місумі…

Її голос витягує мене з роздумів.

— Так? Щось сталося?

Якщо в неї проблема, я маю допомогти її розв'язати. Звісно, в міру своїх можливостей. Як старший, я хочу показати їй, на що здатен.

— Я давно вами захоплювалася. Ви мені подобаєтеся. Будь ласка, зустрічайтеся зі мною.

— …

— …

— …

Неймовірна тиша. Мали б же бути якісь звуки довкола — та де там. Я нічого не чую й не відчуваю.

…Перепрошую?

Що вона щойно сказала?

Ядавновамизахоплювалася?

Вименіподобаєтеся?

Будьласказустрічайтесязімною?

Що вона взагалі каже? Я ж зовсім не привабливий. У рейтингу симпатичних хлопців мене швидше знайти, якщо рахувати з кінця. Отакий у мене рівень.

Навчання — ну, хіба що з улюблених предметів, та й там я середнячок.

У фізкультурі, крім стрільби з лука, я десь вище середнього… ні, якраз посередині.

До того ж молодша, що стоїть переді мною, дивиться на мене знизу вгору — зовсім трішки, трішки!

Трішки, ясно?!

І взагалі, у цьому клубі саме ця дівчина ніяк не мала б відчувати до мене такого, хіба ні?

— Стар… ший?

Після освідчення вона несміливо підвела опущену голову. Хасеґава палко дивилася на мене.

Дивилася б ти трохи більше знизу вгору… Стоп, зараз не до того!

— Ні-ні-ні. Стривай, зачекай, будь ласка.

Я намагаюся осмислити ситуацію. Щоб зрозуміти, що відбувається, мушу поставити дівчині кілька запитань. Почнімо з найважливішого.

— Ти… того першого дня, коли записувалася в клуб… що сказала?

— Що саме?

— Ти ж, хоч ніхто й не питав, заявила, що в тебе вже є хлопець, так? Що це було? Хочеш сказати, що ви вже розійшлися?!

— То було… перед вступом у клуб подруги розповіли мені про старшого Ібукі. Я подумала, що треба мати якийсь «захист», і мимоволі…

— То ти збрехала?!

— Так.

Оце так утішила! Тобто подруги, коли вона вирішила вступити, так хвилювалися, що аж застерігали її, — і все через мого друга-пройдисвіта Ібукі (сльози).

— Але ж ти… коли я намагався виправити тобі поставу, ти замахнулася на мене луком і заволала щось типу «хіа-а-а!», ще й так, що всі почули.

Тому, щоб вона нічого собі не подумала, я намагався якомога менше її торкатися.

Спершу я просив когось із дівчат клубу показувати їй те, що я пояснював, але… на це йшло вдвічі більше рук, тож я вирішив, що це страшенно безглуздо, і перестав.

І через таке закохатися?! Ні, це неможливо! Якби так було, у мене давно вже була б дівчина!

Наскільки я непопулярний? Ну, настільки, що хочеться назавжди запечатати це у своєму темному минулому. Ось наскільки добре я знаю, який я непопулярний.

Якщо перелічувати все по черзі, я простою тут цілий день, тож краще утримаюся!

— Це… ви так раптово торкнулися, що я мимоволі… Ви підійшли ззаду, коли моє серце ще не було готове, от і…

— А-а, зрозумів… Вибач. Слухай, Хасеґаво.

— Так?

— Пробач, але я не збираюся з тобою зустрічатися. Може, це старомодно, але я хочу починати стосунки, коли вже закохався. Тож навіть якщо ти раптом таке кажеш, я не можу погодитися.

Можливо, такого шансу більше й не буде, але думка «спершу зустрічатися, а покохати потім» мені не до душі.

Якщо я когось покохаю, то сам освідчуся, і якщо вона погодиться — тоді й почнемо зустрічатися. Ось як мені до вподоби.

Я й сам розумію, що це дурість. Ібукі мені теж часто так каже. «То якщо тобі освідчиться дівчина, якій ти подобаєшся, ти чекатимеш, доки сам не відчуєш до неї того самого, щоб освідчитися, а всім таким відмовлятимеш?» — ось що він казав.

«Що поганого в тому, щоб закохатися вже під час стосунків?» Ці його слова я вважав слушними й розумів їх, але почуття ніяк не хочуть із цим миритися. Я дурень.

— Не хочу!

— Е-е-е?!

Що це за поворот подій?

Такого в моєму словнику немає.

— Тоді нехай це буде тільки випробувальний термін! А потім, будь ласка, закохайтеся в мене! Хіба так не можна, старший? Ма… Макото!

Пф-ф-ф!!!

Що це за божественний поворот сюжету? Гра? Що це за романтична гра така?

Навіть для сюжету, де все складається як треба, це вже занадто! Надто вже зручно для хлопця. Що взагалі мало статися, щоб усе обернулося отак?!

Я трохи панікую.

— Г-гей, Хасеґаво! Ти… ти справді з цим згодна?!

— Називайте мене Нукумі! Або… або у вас уже є інша дівчина в серці?!

— Ні, нічого такого… але…

Вона напирала так рішуче, що я почувався загнаним у кут. А коли Хасеґава опускала голову, погляд мимоволі ковзав до її грудей, помітних навіть крізь форму. Не можна ж так безсоромно витріщатися! Зрештою я змусив себе дивитися їй просто в обличчя.

— Можна ж, правда?! Випробувальний термін. Якщо потім ви однаково мені відмовите — я не плакатиму!

Брешеш! Як усе йде зараз, ти точно розплачешся.

У-у-ух…

Я не можу їй відмовити.

— Гаразд… якщо ти справді не проти. Але спершу скажи одне: чому я? Сумно таке казати, але… що тобі в мені сподобалося?

— Те, як ви стріляєте з лука, старший. Як оце щойно.

— Ти дивилася?!

Вона мовчки кивнула.

— Відколи вперше це побачила, щоразу, коли ви лишалися останнім, я неодмінно за вами спостерігала.

— …І?

— Мені здалося, що це неймовірно красиво. Відтоді я щодня тренувалася з луком, не тільки в клубі, і ні до чого іншого не мала інтересу. Я з усіх сил старалася вступити сюди, тож коли вступила, моя мета раптом зникла.

— …

— А потім, кілька разів побачивши вас, старший, я…

— Ти бачила мене кілька разів?!

А я й не помітив. Яка необачність.

— …почала думати, що хочу більше дізнатися про цю людину. Тому й вступила до клубу стрільби з лука.

Отже, з самого початку. Подумати лишень: мою потаємну розвагу після тренувань бачили, та ще й людина, яка навіть не була в клубі. Відтепер треба утримуватися від… ні, не зможу. Просто уважніше стежитиму, чи нікого немає поруч.

— А сказати вам після вступу… вже ніяк не виходило, тож…

— Я… я зрозумів. Дякую, Хасеґаво. Мені… трохи приємно.

Словами подяки я зупинив дівчину, яка хотіла говорити далі. Вона щось відчула до мене, побачивши, як я стріляю з лука. Від дівчини мого віку я чую таке вперше.

— Ну-ку-мі!

— Вибач. Це не те, що можна виправити самим лише старанням. Поки що пробач мені. А сьогодні вже йди додому: пізно й темно. До станції звідси недалеко, тож усе буде гаразд, правда?

Можна було б запропонувати провести її, але, як і слід було чекати, язик не повернувся.

— Т-так! Після того як усе сказала, мені ніби полегшало. Старший, на літніх канікулах давайте багато гуляти разом, добре?

— Ага, чекатиму з нетерпінням.

Я помахав їй на прощання, і раптом усередині щось неприємно заскрипіло — неначе щось у мені голосно скрикнуло.

Мені «вперше» в житті освідчилися — неймовірно важлива подія. Не дивно, що, проводжаючи її, я почуваюся трохи не в своїй тарілці.

Хоча сам я ще нікому не освідчувався. Поки що.

— Ух… оце я здивувався. Не думав, що таке зі мною колись станеться.

Взуваюся й нарешті виходжу із залу.

— Пізненько ти йдеш, Місумі.

І тут.

— Юкарі.

Однокласниця, яка, на мою думку, найімовірніше стане капітанкою.

Спершись спиною на зовнішню стіну, вона дивилася на мене з доволі ніяковим виразом.

—

— Трохи несподівано. Місумі теж почав «ходити».

— Т-так…

Я й Адзума Юкарі. Від шкільної брами я пішов проводжати Адзуму додому.

Адзума — відверта й трохи хлопчакувата, тому з нею легко спілкуватися. Її люблять і хлопці, і дівчата. Вона струнка й водночас жіночна, зовсім не така, як Хасеґава, що здається старшою за свій вік. Мимоволі хочеться попросити Адзуму поділитися зі мною зростом. Хоча справа, звісно, не лише в сантиметрах. У моєму особистому рейтингу найпривабливіших дівчат школи вона точно була б серед перших. А в таємному рейтингу «старших сестричок» вона посіла друге місце — і це при тому, що голосували навіть учениці третього року. Не дивно, що нею захоплюються й старші дівчата.

Вона, без сумніву, бачила щойно ту «подію, що змінює життя».

Відчуваю, що Адзума незвично напружена, — без жодних сумнівів.

Про що говорити в такі моменти? Я справді не знаю.

— Не думала, що побачу таку сцену. Хоча, коли стежиш за хлопцями з нашого клубу, усе може статися…

Адзума гірко всміхається й дивиться на мене. Наші очі мали б бути на одному рівні, але зараз мені здається, що її погляд трохи вище. Мені ж іще й двадцяти немає, тож я ще можу підрости, правда?!

— Але вибач! Я зовсім не чекала, що таке станеться саме з тобою! Я ж прийшла сюди не тому, що знала про це, тож справді вибач!

— Через що ти вибачаєшся — оце вже страшенно грубо! Хоча найприкріше, що мені нічим заперечити!

Я тільки й зміг невдоволено простогнати.

До речі.

Якщо Адзума чекала мене тут, то в неї, мабуть, є до мене справа. Адже вона не з тих, хто підглядає за чужими розмовами.

— Гаразд, забудьмо. У тебе ж теж була до мене якась справа?

Га? Стривай-но. Вона теж має до мене справу… невже?

Знову це відчуття…

— Ну… так.

Голос Адзуми звучав нерішуче й незвично тихо. Невже я правильно здогадуюся?!

— Ти теж бачила, як я з головою поринаю у своє «влучити в центр»?!

— Га?! Чого це ти раптом? Ну… бачила.

— Не може бути… Я думав, ніхто не бачив.

Я корчився від муки. Обома руками схопився за голову.

Це ж був мій таємний час! Саме тому я й погоджувався прибирати все, коли всі підуть!!

Оце так ситуація!!

Адзума дивиться з таким виразом, ніби питає: «Ну й чого це ти тепер, стільки часу минуло?»

Я корчуся ще дужче!! Мало не непритомнію від мук!

— Ну, бачила інколи. І ти ж не замикав залу, тож ніякої таємниці й не було.

— Але ж зал стоїть на краю шкільної території! Коли заняття закінчуються й усі розходяться, там нікого не має лишатися!

— Якби хтось щось забув, тебе б миттю викрили.

— Я завжди перед початком перевіряю, щоб нічого такого не було, тож це неможливо.

— Чого ти говориш, як розпещена дитина? Навіть якщо нічого не забули, хтось може прийти, думаючи, що забув, хіба ні? Власне, зі мною так і було.

— А пам'ять тебе часом не підводить?!

— Ну, я ж усього лише людина.

У-у-у… Почуваюся цілковито розбитим.

— Можна я все-таки продовжу?

Шановна Адзума дивиться на мене так, ніби жаліє.

Та гаразд, кажи вже, що хотіла.

Капітулюючи, я киваю. Повернуся додому — почну нову гру. Добре було б, якби вона мене втішила.

— Сьогодні, перед тренуванням, старші покликали мене й запитали, чи хочу я бути наступним капітаном.

— І?

Що вона хоче мені сказати? Та всі ж і так вважають тебе кандидаткою номер один.

— «І»?! Невже не можна відреагувати хоч трохи жвавіше?!

— Га?

Тепер уже Адзума розгубилася. А я зовсім не намагався її дражнити. Просто відповів щиро, бо бачив, що вона налаштована серйозно.

Наскільки я негарний на вроду, настільки ж вправно читаю атмосферу — тут у мене чорний пояс.

— Тоді спитаю інакше. Крім тебе, кого ще можуть обрати?

— Е-е… ну… м-може… тебе?

І тут вона раптом поцілила в мене, хоч я був зовсім поза зоною обстрілу.

— Слухай, я ж не виступатиму на турнірах. Не братиму участі у виїзних змаганнях — що тоді буде з верхівкою нашого клубу? До того ж у цьому клубі посаду завжди переймали дівчата.

Саме так. Не кажучи вже про те, що я не братиму участі в змаганнях, у нашому клубі чомусь капітаном завжди була дівчина.

— Ти так кажеш, але, по-моєму, тобі під силу це змінити.

— Гей-гей!

— До того ж, мабуть, саме тебе в клубі поважають найбільше.

— Гей-гей-гей!

Що тут коїться? Сьогоднішня Адзума якась незвично песимістична.

Для неї, з її характером, прямим, мов розколений навпіл бамбук, це справді незвично.

— Просто ті старші не знають, на що ти насправді здатен. Я пропонувала тебе, але врешті вони сказали, що хочуть, щоб це зробила я.

Що за небезпечну рекомендацію ти даєш? Серед інших дівчат про таке й мови не було, тож я був певен, що до цього не дійде.

Подумати лишень — проскочив на волосинку. Живи собі ліниво, ліниво.

Чи мені здається? Я ніби чую, як стікає холодний піт.

Ми вдвох саме посередині довгого спуску. Пройдемо його — і вийдемо до торгового кварталу. Перехожих там багато, але зі школи о такій порі повертаємося тільки ми.

— Слухай.

Сказавши це, Адзума повертається до мене обличчям.

Коли я обертаюся, щоб відповісти, вона міцно хапає мене обома долонями за лікті й розвертає до себе.

Звісно, ми опиняємося лицем до лиця.

Мені здалося, що хватка її рук трохи послабла.

— Місумі… будь ласка, стань капітаном.

— Адзумо, я не можу. Як я й думав, усі в клубі теж вважають, що капітанкою маєш бути ти. Ми віримо, що ти впораєшся.

— Це… Якщо Місумі хоч раз постріляє при всіх, усе буде гаразд! Покажеш, як прошиваєш попередню стрілу наступною, — і всі стануть як шовкові!

— Адзумо!

Я вагався, що робити, але скинув руки дівчини, яка мене тримала, і натомість сам узяв її за обидва плечі.

Її тіло ледь тремтіло. Щойно я взяв її за плечі, вона сильно здригнулася й завмерла. Очі в неї ніби трохи затуманилися.

На жаль, я не можу сказати тих слів, які вона хоче почути. Адже те, що Адзума здатна бути капітанкою, очевидно. Тому я мушу додати їй упевненості.

— Може, це прозвучить банально, але я знаю, що ти впораєшся. Люди навколо тебе неодмінно допомагатимуть. Ні — я змушу їх допомагати! Тож спробуй, гаразд?

— Справді? — перепитала Адзума.

Невже вона злякалася? Я ж жодного разу не кричав на Адзуму. Та й потреби не було: вона завжди була бездоганна. З нею поруч весело.

Точно, ця дівчина ніколи не показувала мені своєї слабкості. Тому бачити її такою, як зараз, мені трохи важко.

— Так, обіцяю. І сам, звісно, допомагатиму.

— Тоді… ти будеш заступником?

— Так, звісно, бу… Га?!

— Ти ж погодишся, правда?

Мене підловили?

Мене… використали?

Ні, це ж Адзума. Мабуть, вона справді так думала.

Відчуваю, що відмовити ніяк не вийде. Відмовити їй зараз — усе одно що відхиляти прохання короля в грі й застрягнути в нескінченному циклі. Настільки це неможливо!

— Це нечесно. Гаразд, гаразд, згоден. Буду заступником. Тож на довгі роки вперед розраховую на тебе, майбутня капітанко.

— Хе-е~ тоді можна попросити ще про одне?

Досі із затуманеними очима вона всміхається мені.

Скрип. Знову щось…

Дзвенить тривога. І навіть сильніше, ніж раніше. Що це?

— Слухай… зустрічайся зі мною.

— Ага, так-так… Стривай, що-о-о?!

— Ха-ха! Спробувати ніколи не завадить. Тепер ти мій хлопець! Розраховую на тебе~♫

— В-ва-ва-ва?!

— Ну що-о~?

— Не треба мені тут «ну що»! Ти ж усе бачила?!

Як мені освідчилися.

Мою незграбну відповідь і її «результат».

— Ага.

Відповідь прозвучала зовсім буденно.

Я такої не знаю. Такої Адзуми я ще ніколи не бачив. Такої «дівчачої» Адзуми.

— Але ж у вас із Хасеґавою випробувальний термін, так? Я не проти, знаєш?

— Га?!

Це наче мені дозволяють крутити з двома одночасно.

І це каже Адзума? Про молодшу з нашого ж клубу, яка теж мені освідчилася?

Скрип… скрип…

У голові озвався біль, немов хтось закручував усередині гвинт, а тривога лунала далі, ніби йому вторуючи.

Щось не так. Це не Адзума.

— У реальності нічого такого не сталося!

Знову те відчуття стороннього погляду, яке я помітив у залі. Але тепер воно було іншим.

— Та не думай про це так серйозно. Ми з Хасеґавою не проти випробувального терміну. Можеш зустрічатися з обома, а потім вибрати ту, яка більше сподобається. Якщо це ти, Місумі, я навіть згодна бути другою.

Вона підійшла ближче з такою невимушеною усмішкою, немов пропонувала щось цілком звичайне. Поклала долоні мені на груди й трохи нахилилася: її обличчя опинилося зовсім біля моєї щоки.

Скрип! Скрип! Скрип! Скрип!

Так, це неправильно!

Запах її волосся мимоволі пробуджував у мені бажання. Але… ні!

Це неправильно! Усе було «не так»!

Насправді…

У моїх власних спогадах…!

Той випадок залишив по собі значно гірший присмак.

Скрип…

Біль від внутрішньої тривоги слабшав, зате світ навколо почав тьмяніти. Це через сльози? Ні!

То був болісний, але важливий спогад! Це… це не була така безглузда фантазія!!

Хасеґава й Адзума.

Вони були вперті, але не настільки сильні! Дві людини, яким я завдав болю!

Тому… це…

У голові починає стукати. Тривога не вщухає, але вже слабка. Так — ця тривога і є моя реальність.

— Це не моя реальність.

Який же я слабкий. Соромно, що мене так легко обдурили.

Соромно й за ту частину мене, яка, мабуть, хотіла, щоб ці двоє розіграли таку безглузду виставу.

Я витер рукавом сльози жалю.

Світ довкола сильно викривлявся.

Подумати лишень — ілюзія.

Уже приблизно розуміючи, що відбувається, я знову тверезо озираю світ навколо.

Я стою посеред густого, дуже густого туману.

— Та це вже не просто ілюзія. Чорт, чорт!!

Якщо втратити пильність, ця ілюзія знову мене поглине. Яку ще людину, з якою вже не зможу зустрітися, я заплямую своїми егоїстичними бажаннями?

Не хочу більше бачити нічого подібного. Я цього не витримаю.

Але перш ніж шукати вихід, мушу бодай раз ударити по стіні цього маленького світу. Інакше не заспокоюся.

Треба виплеснути цей сором і жаль. Інакше я не зможу рухатися далі.

— Шіне, дякую, що нагадав мені, який я жалюгідний.

Я без зусиль знаходжу стіну — межу, яка тримає мене в цьому густому тумані.

Вибач, Ібукі. Мій дорогий друже-пройдисвіте. Я завжди хотів тобі дещо сказати, та через свою нерішучість так і не зміг.

Але ж це інший світ. Якщо згадати історію з чужої країни, хіба не можна прирівняти його до колодязя чи дупла дерева?

Примітка перекладача: схоже, натяк на казку про царя з ослячими вухами (міф про Мідаса), де цирульник, не в силах тримати таємницю в собі, нашіптав її в яму в землі.

Мій друг із колишнього світу. У голові спливає, як він поводився, побачивши мою ганьбу.

Звісно, мені було надто соромно щось казати, тож я просто записав його у винуваті. І «також» спливло моє власне обличчя, по якому хотілося вдарити.

— Та ти взагалі…!

Відчуваю, як запал трохи вщухає, тому кілька разів пошепки проказую арію «Бріду».

— Ти ж запрошуєш на побачення одну дівчину за іншою!!

Червоне світло закручується довкола правої руки, огортає її й набуває форми кулі. Може, мені здається, але сили в ній, схоже, набагато більше, ніж минулого разу.

Мабуть, це від напруги!!

Я з силою ступаю лівою ногою, твердо впираючись у землю.

Беручи за взірець прямий удар із боксерської манґи!

У руці — вогняна куля!

— Я вже втомився від твого лайна, Ібукі-і-і-і!!!

Усе своє невдоволення другом по клубу, другом Ібукі, якого небо обдарувало хтозна-скількома талантами, я вкладаю в удар і з усієї сили б'ю по стіні!!