Розділ 81 — Непорозуміння

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Минуло кілька днів відтоді, як я знову зустрівся з Шікі. Нарешті звільнившись від черги, він вирушив зі мною прогулятися вулицями Академмістечка.

Тут відчувався дух великого міста, якого бракувало Ціґе. Я із задоволенням роздивлявся вулиці, забудовані переважно кам'яними будівлями.

Справжнє Академмістечко! Мабуть, через те, що сюди з'їжджаються люди з різних країв, і товари на прилавках, і вбрання перехожих вирізнялися яскравою самобутністю. Тут було значно просторіше, ніж у Ціґе, тож можна було гуляти й не втомлюватися.

Саме цим я й займався.

Аж раптом зупинився.

— Щось трапилося, пане Райдо? — запитав Шікі.

— Хотів би сказати, що нічого, але он там…

Я поглядом указав на гурт із п'ятьох, що сварилися з жінкою. В Академмістечку не дивина, коли кривдять слабших.

Але те, що жертвою виявилася г'юманка, було незвичним. У таких особливих місцях, як база Дзецуя, це ще можна було уявити, та в Ціґе я нічого подібного не бачив.

З напівлюдьми, навпаки, таке траплялося повсякчас. І в дорозі, і тут, де вчення Богині мало чималу силу, напівлюди посідали низьке становище. Як сказав би той Баг, напівлюди — це брак, недороблені г'юмани, які існують лише з милості Бога, тож мусять служити довершеному виробові — г'юманам. Той Баг що, серйозно? Виходить, перекручене навіть саме вчення.

— А, мабуть, вимагають гроші чи щось таке, — припустив Шікі.

— Хтозна. А може, просто знущаються?

— Знущаються… Схоже на те.

Шікі, здається, не надто переймався побаченим. Мабуть, це я хвилювався більше, ніж треба, бо походив з іншого світу.

До речі, коли я розповів Шікі, звідки прийшов і що знаю про Богиню, він здійняв такий галас, що я вже почав сумніватися, чи залишилися в його словнику слова, крім «неймовірно», «нечувано» та «неможливо». Він ходив колами тісною кімнатою й повторював їх знову і знову.

Його очі блищали так само, як у Томое, коли вона користувалася мною, щоб зазирнути в мої спогади.

На щастя, поки що він не захопився жодними відеозаписами. Звісно, було б незручно, якби в нього з'явилося якесь дивне хобі. Але природно, що знайомство з чужою культурою не минає безслідно, тож якийсь вплив на нього, мабуть, буде. Я до цього вже готовий. Хай навіть Шікі переродиться — я його прийму… Аби тільки він не відкрив у собі любов до BL.

Примітка перекладача: BL (англ. boys' love) — жанр японської манґи, аніме та прози про романтичні стосунки між хлопцями або чоловіками.

— Я ще не бачив, щоб г'юмани так знущалися одне з одного. Піду гляну ближче.

— Пане Райдо? — здивувався Шікі.

Річ не в тому, що кривдили дівчину. Просто… її очі.

У них не було ні холоду, ні покори людини, що здалася, ні озлобленості. То що ж це за погляд? Мені стало трохи цікаво.

— Гей, ти! Скажи вже щось! — гримнув один із хлопців.

Ми з Шікі перезирнулися. Як же добре, коли поруч є хтось, хто може розмовляти замість тебе.

— Е-е… Може, вже досить? — звернувся до них Шікі.

Ні-ні, навіщо ж питати? Шікі, у таких ситуаціях треба говорити холоднокровно й твердо!

— …А ви ще хто такі? — огризнувся один із п'ятірки.

— Гей, ви що, одягу не бачите? Дурні, чи що?

Дурень щось ляпнув. Одяг? А, так вони всі в однаковому. Ба більше, відколи я сюди приїхав, такий одяг бачив уже не раз.

Здогадатися, чому так, було неважко.

(Можна мені їх убити, пане Макото?) — подумки запитав Шікі.

(Зачекай!)

(Дурні? Він назвав МЕНЕ дурнем? Чи, може… пана Макото? А, тоді це смертний вирок. Зрозумів.)

(Ніякого «зрозумів»! Досить просто подивитися на них із жалем і пропустити ці слова повз вуха! Не треба одразу кидатися вбивати! Зрозумів?!)

(Ех… З-зрозумів.)

«Ех», каже. За Томое я спокійний, а от як там Міо? Сподіваюся, вона не ходить десь і не вбиває всіх підряд. Утім, Томое з нею, тож, гадаю, нічого надмірного вони не накоять. Я в них вірю!

— У будь-якому разі геть звідси. Радійте, що я вас не вбиватиму, — холодно кинув Шікі.

Ага, то це, мабуть, форма. Отже, вони студенти Академії. Кольори різняться, але крій майже однаковий.

І тут я замислився: невже ми з героями — перші прибульці з іншого світу?

Піджаки аж надто нагадували земні. Невже просто збіг? Куди правдоподібніше, що хтось побував тут раніше й підказав цей дизайн.

Не віриться, що в усіх світах шкільна форма однакова.

Хоча стоп.

(Шікі, ти що, не вмієш вести розмову?) — подумки спитав я.

(Ні. Просто не вмію мати справу з дурнями.)

А, зрозуміло.

Він просто-таки напрошувався на бійку. А ці люди, між іншим, могли стати моїми однокласниками.

Чому вони так пишаються своїм одягом? Невже студенти тут мають настільки високий статус? Зазвичай люди, які ще тільки навчаються, не посідають особливого місця в суспільстві.

Адже, як на мене, якби я заявив: «Не бачите форму? Я ж старшокласник!», мене без сумніву сприйняли б за божевільного.

Може, в Академмістечку статус студентів справді вищий? Було б зрозуміло, якби тут шанували науковців, інженерів та дослідників. Але ставити на п'єдестал тих, хто ще навіть не вилупився з яйця, — це все одно що звеличувати цілу гору людей.

— Не смійте з нами жартувати! — гаркнув один із хлопців.

Я помітив, як у нього на долонях почала збиратися магічна сила. Закляття?

Неймовірно повільно. Ще й проказує арію так голосно, що чує вся вулиця. Це вам не спортивне свято в дитсадку!

[Перепрошую, а це що, вистава?]

Якби вони справді збиралися влаштувати виставу, така арія ще годилася б. Але ж тут назрівала бійка.

Саме тому я цілком щиро написав те, що подумав. Схоже, це розлютило їх іще дужче: хлопці з ненавистю вп'ялися в мене поглядами.

(Отже, ви, пане Макото, теж вступаєте в бій.) — подумки зауважив Шікі.

(Ти все неправильно зрозумів!)

— Ого! Як швидко! — скрикнув хтось зі студентів.

Шікі вже завершив арію закляття земної стихії. Точніше, це була цілком звичайна швидкість. Що візьмеш зі студентів — зовсім не знають життя. Продовжуватимете так — якась страшна жінка поріже вас на шматки!

Шікі вдарив об землю посохом, оповитим чорним сяйвом. Елдви ледве встигли його виготовити, тож я віддав зброю Шікі з вибаченнями. Здається, посох виявився напрочуд ефективним: коли Шікі вперше взяв його в руки, то аж витріщився від здивування.

Усі п'ятеро хором заверещали: «А-а-а!» та «У-а-а!»

Їхній напрочуд одноманітний вереск рознісся вулицею. Серйозно, повчіться хоча б у головорізів із Ціґе!

З-під ніг усіх п'ятьох виросли кам'яні стовпи, створені Шікі, й підкинули їх високо в небо. Дівчина, яку вони кривдили, опинилася немов у кам'яній клітці між стовпами. Ой, може, варто було їй щось написати? Раптом опинитися серед кам'яних стовпів заввишки кілька метрів — це, мабуть, страшно.

Ну й ну, як гарно стирчать! Поки що їх треба прибрати — вони ж заважають людям довкола. Перехожі вже почали галасувати, що тут коїться.

Я обережно торкнувся кам'яних стовпів.

Відчув структуру закляття, розібрав його сплетіння й повернув дію назад. Знайшов осердя та зруйнував його магією темряви.

Кам'яні стовпи щезли, немов їх ніколи й не було. А як же ті, кого підкинуло високо в небо? Вони нібито вміють користуватися магією. Напевно, хоч хтось із них, на відміну від мене, володіє стихією вітру?

— Блискуче. Ще трохи — і ваше контрзакляття буде довершене, — похвалив Шікі.

Було б добре. Я лише невизначено всміхнувся йому у відповідь. Те, що я можу розвіяти знайоме закляття союзника, ще мало що доводило. Існують і такі, як Софія, тож мій запал довершити знешкодження магії поступово згасав.

[Ти не постраждала? Якщо можеш це прочитати, то, хоч я й не знаю, чому вони до тебе чіплялися, краще зараз тікай. Ми вже втрутилися.]

— Е?.. А… — здивовано озвалася дівчина.

Вона витріщилася на напис, який з'явився просто перед нею. Може, працює офіціанткою? Це був не костюм служниці, але фартух, рюші й інші деталі вбрання наштовхували на думку, що вона служить у закладі харчування.

Щойно дівчина спостерігала за хлопцями в небі, а тут перед її очима раптом виникли літери. Мабуть, я налякав її.

…Дивний вогник у її очах уже згас. Шкода. Ну, нічого. Зрештою, мною керувала лише цікавість.

— Я не просила мене рятувати, — сухо відповіла вона.

Отже, читати вона вміє. Тоді ми можемо порозумітися.

[Я зробив це не заради винагороди. Можливо, ми більше ніколи не побачимося, тож не переймайся.]

— …

[Поспішай, іди звідси.]

— Я працюю офіціанткою в «Ґотецу» неподалік. Там же й живу. Якщо буде час, заходьте. Хоч якось віддячу вам.

[Якщо буде настрій.]

Дівчина побігла геть; її волосся в сіточці, таке довге, що закривало плечі, неспокійно метлялося. «Ґотецу», значить… Цікаво, чи подають там набе? Коли все вляжеться, треба буде завітати. У цьому світі страви приправляють скупо, але смакує все доволі добре, тож я вже чекаю нагоди.

Примітка перекладача: набе — японська страва, яку варять у спільному казанку, часто просто на столі.

— Як на врятовану, вона досить неввічлива, — зауважив Шікі.

— Невже? Коли раптом з'являється незнайомець і робить тобі послугу, можна запідозрити прихований умисел. Тим паче дехто тут влаштував справжнє видовище й привернув увагу всіх довкола.

У цьому світі шляхетні рятівники траплялися нечасто. Тож така підозріливість цілком природна.

— Видовище? Але ж я використав цілком лагідне закляття, яке нікого не вб'є, — здивувався Шікі.

Якби кінці тих стовпів були загострені, хлопці, найімовірніше, загинули б. І він називає це лагідним закляттям!

— З такої висоти це, звісно, виглядало ефектно. Може, якби ти просто закопав їх у землю, привернув би менше уваги?

— До речі, вони там угорі весь час галасують, а чомусь не летять. Вони що, померти хочуть?

У п'ятьох були такі відчайдушні обличчя, ніби вони силкувалися чаклувати. Вони аж обливалися потом, намагаючись не впасти, але все одно потроху знижувалися. Так недовго й остаточно знесилитися.

— …А може, вони взагалі не вміють літати?

— Тоді це просто свині. Побажаю їм щасливого наступного життя, — незворушно відповів Шікі.

— …Будь ласка, врятуй їх.

Тихенько зітхнувши, Шікі наклав закляття, що сповільнювало падіння. П'ятеро стали плавно опускатися й майже м'яко приземлилися… Аж ні. Наприкінці все-таки добряче гепнулися об землю. Шікі-і!

Ти що, мала дитина?!

— Я вам це ще пригадаю! — вигукнув один із хлопців.

От жалюгідне видовище: всі гепнулися просто на зад. Хоча б згрупуватися й перекотитися могли! Їх що, на фізкультурі цього не вчили?

І чи годиться, тікаючи, кидати оте затерте до дірок погрозливе кліше? Знаєте, хлопці, ви неодмінно пошкодуєте, що так сказали.

— …Пане Райдо, вибачте за зухвалість, але я не радив би вам утручатися в подібні випадки щоразу. Це лише прояв загального устрою суспільства. Поки його основи не зміняться, допомога одній людині нічого не вирішить, — обережно зауважив Шікі.

— Ні, Шікі, це було не марно. Принаймні я залишився задоволений. Я розумію, що це лише моя забаганка. Але якщо хочеш відучити мене від забаганок, доведеться викластися на повну.

Саме так. Я ж і втрутився не тому, що вважав знущання злом. Спитати, що ж було в тих очах, мені так і не вдалося, тож, хоч то й була лише забаганка, висновки зробити однаково варто.

— …

— Я не збираюся викорінювати всі знущання у світі. І не маю такого наміру. Просто цього разу захотілося втрутитися.

— Пане Райдо…

— Вибач, що дію так, як мені заманеться, хоча я твій господар.

— Ні. Це я наговорив зайвого.

— Гаразд, треба відзначити, як старанно ти вистояв ту чергу! Реєстрацію завершили, а іспит призначили аж через три дні. Скільки ж треба чекати, щоб скласти вступний іспит?

Шікі відстояв чергу, й ми нарешті змогли подати документи. Тепер залишалося чекати ще три дні до самого іспиту.

Сьогодні ввечері ми вдвох, по-чоловічому, повечеряємо й відсвяткуємо кінець шести нудних днів у черзі.

— Е?.. — розгублено перепитав Шікі.

— …Що означає це твоє «е», Шікі? Іспит же через три дні, так?

Шікі витріщився на мене, немов почув щось неймовірне. Чого це він?

— Пане Райдо, що ви маєте на увазі під вступним іспитом?

— Як це що? Іспит, щоб вступити до Академії, звісно!

Шікі подав документи, які для цього підготував Рембрандт, а також написаний ним рекомендаційний лист. Ба більше, заради цього Шікі шість днів простояв у черзі.

Ротцґард — місто, куди з'їжджаються люди з безлічі країв.

Він розташований у самому центрі країни, а довкола, наче поселення-супутники, розкинулися численні міста з різними спеціалізованими навчальними закладами. До речі, тут, у центрі, є лише один заклад, що носить назву самого Академмістечка, — Академія Ротцґарда, обличчя всіх академій. Схоже, сюди з'їжджаються найперспективніші студенти. Ті, що були щойно, — дивні й неприємні типи, але й вони, мабуть, належать до еліти.

Отакі справи.

Їхню поведінку можна перекласти приблизно як «Гей, ми ж із Токійського університету!» Хоча моє враження про них від цього не змінилося.

Загалом охочі навчатися тут складають вступний іспит, а потім їх розподіляють за здібностями та спеціалізацією до відповідних закладів. Гадаю, також ураховують статки родини й суспільне становище.

— Ні, я це розумію, але… — нерішуче почав Шікі.

— Що не так?

— Пане Райдо, ви збираєтеся складати вступний іспит?

Хіба не очевидно? Я кивнув.

— Послухайте уважно. Іспит, який ви складатимете через три дні, зовсім не вступний.

Е-е?!

— Приймання студентів у навчальні заклади відбувається у визначені терміни, хоча вікові вимоги можуть відрізнятися. А тутешній заклад, який зараз приймає заявки, досить особливий.

Так це ж і є той особливий величезний заклад, хіба ні? До того ж різниця у віці на рік-два — звичайна справа.

Навіть якщо тут навчаються сотні людей різного віку, хіба це так дивно для незвичайного закладу?

— Пане Райдо, у цю пору року тут не приймають студентів.

— То заради чого ти вистоював чергу?

— Щоб потрапити на іспит для прийому працівників.

П-працівників?! Тобто на роботу?! Ти знущаєшся?!

І як ти можеш повідомляти про це таким спокійним тоном?!

— Ш-Шікі! Я ж купець, член Гільдії купців! У мене вже є повноцінна робота!

Я зовсім не по роботу сюди приїхав!

— Але в документах, які я отримав від пана Рембрандта, зазначено, що пан Райдо претендує на посаду викладача тактики.

П-пане Рембрандте-е-е!

— Чому ти не здивувався, коли прочитав таке в документах?!

— Для мене куди дивніше було б, якби ви вирішили стати студентом. Я подумав: «А, ось як воно», — і сприйняв усе як належне.

О-о-о… Пане Рембрандте, що ж ви надумали?! І ти теж, Шікі! Мені всього сімнадцять! Який із мене викладач?!

Треба було подивитися, що там написано! Але щоб перевіряти зміст документів… У цьому світі я перевіряв хіба що заявки, які отримав у Гільдії купців.

— Рекомендаційний лист! Точно! А що там написано?!

— А. Якщо не помиляюся, у листі сказано: «Пан Райдо має великий практичний бойовий досвід, набутий на краю світу. Хоча йому важко говорити, він без проблем передає свої наміри. Оскільки він володіє рідкісними здібностями, прошу прийняти його навіть поза звичайним набором». Приблизно так.

«Прийняти поза звичайним набором»? Але ж я бачив цілу чергу охочих працювати тут. Значить, зараз якраз і набирають!

…Невже пан Рембрандт помилився, заповнюючи документи? Ні, він і пан Морріс навряд чи припустилися б такої помилки. Особливо пан Морріс. З вигляду він — взірцевий дворецький.

— Тоді… е-е… виходить, за три дні я складатиму іспит на посаду викладача тактики?

— Так, — одразу підтвердив Шікі.

Відповів без жодного вагання!

Що це взагалі за предмет — «тактика»? Ніколи про такий не чув, тож і викладати його точно не зможу. Отже, іспит я, найпевніше, провалю.

Я приїхав дещо дослідити й знайти місце для крамниці. Навчання в академії було радше випадковою забаганкою, тож, можливо, не так уже й важливо, студентом я стану чи викладачем… Ні, викладач — це вже зовсім інша річ! Він же має навчати інших, правда?

Я на таке не здатен.

Може, піти до адміністрації й попросити змінити заяву?

А от бажання втупитися в небо й напитися прийде до мене трохи пізніше.