Розділ 84 — Зустріч із «Бібліотекою»

Перекладач і редактор: Näki + Claude

[Сподіваюся на плідну співпрацю.]

— Сподіваюся на плідну співпрацю, — повторив Шікі.

Ми з Шікі ще раз привіталися, і в кімнаті пролунали оплески.

Здається, це кабінет Академії, де проводять інструктажі. Приміщення просторе, з рядами столів, і на мить я подумав, що це викладацька. Але властивого їй напруження я не відчув. Нам докладно розповіли про зміст занять і правила, а потім запитали про наші плани.

Приймали нас двоє.

Один із них, схоже, такий самий викладач, як і я. Хоча ні, однаковими нас не назвеш: він штатний викладач, а я — на неповну ставку. Я не їздитиму до Академії щодня й не житиму в гуртожитку. Він, як і я, викладає бойові прийоми, хоча на вигляд не надто сильний. Але від бойових прийомів мало користі, якщо говорити лише про теорію, тож він, мабуть, доволі сильний. Мені розповіли, що зараз проходять на заняттях і який рівень студентів. Я подумав, що вони граються в дочки-матері. Але тільки подумав. Звісно, вголос я цього не сказав. Не можу ж я заявити, що морочитися з «елітою» мені не хочеться!

Другий був важливою особою з адміністрації. На відміну від викладача, він не виявляв ані крихти зверхності й здавався м'якою людиною. У старшій школі, де я вчився, працівники поводилися зі мною доволі невимушено, тож спершу я розгубився, але ці були ввічливі й говорили по суті. Мабуть, ось яка різниця між становищем учня та викладача. А на запитання про оплату й мою крамницю вони відповідали без заминок, навіть не заглядаючи в документи, тож я відчув, що вони дуже здібні. Закінчивши пояснення, вони побажали нам плідної співпраці, і ми відповіли тим самим.

— Тоді дозвольте відкланятися. Спершу я почергово направлятиму на ваші заняття студентів зі свого класу, але згодом, викладачу Райдо, спробуйте залучати їх власними силами. Кажуть, ви маєте неабиякі здібності. З нетерпінням чекаю на ваші заняття, — промовив викладач.

— Дуже вам дякую, викладачу Брайте.

Схоже, Брайт збирався йти. Ми з Шікі ще раз уклонилися й провели його.

З його слів виходило, що на перших заняттях мого спеціалізованого предмета «тактика» певна частка студентів буде з класу викладача Брайта. Він уважна людина й направляє студентів до нових викладачів своєї галузі. Кажуть, на нього можна покластися. Схоже, працівникам Академії він теж чимало допомагає: видно, що у викладацькій про нього добре відгукуються. Проте особисто мені він здається неприємним. Надміру доброзичливі люди не викликають у мене довіри.

За словами працівника адміністрації, викладач на неповну ставку, якому вдається набрати достатньо студентів на заняття, — рідкість. Порівняно зі штатним викладачем норма для нього вдвічі менша — тридцять людей. Невже в такій величезній Академії можна не набрати тридцятьох? До речі, на відміну від практичних занять, на теоретичні можна приймати скільки завгодно студентів, аби лише вмістилися. Схоже, річ у тім, що викладач практичних навичок здатен наглядати лише за обмеженою кількістю студентів. Якщо необережно поводитися з магією чи мечем, можна й загинути, тож це й не дивно.

Оплата за заняття повністю залежить від кількості студентів. Для викладачів на неповну ставку набір студентів досить вільний. Хочеш заробити — докладай зусиль, щоб студентів ставало більше. За одне заняття викладач на неповну ставку отримує по десять срібних монет за кожного студента. Якщо набере тридцятьох, за раз вийде три золоті. Це майже річний заробіток працівника звичайної крамниці чи службовця гільдії. Якщо викладати кілька разів на тиждень упродовж місяця, набіжить неймовірна купа золота. Як на мірки мого колишнього світу, для викладача це надто щедра оплата. Якщо стільки отримує викладач на неповну ставку, то скільки ж тоді штатний?

— Отже, викладачу Райдо, щодо занять: чи зручно вам почати наступного тижня? Із класу викладача Брайта прийде близько десяти студентів, тож з нашого боку перешкод немає, — сказав адміністратор.

[Наступного тижня… Я не заперечую. Але хотів би сам обирати студентів, тому можу завдати викладачеві Брайту клопоту. І ще: я планую проводити заняття для досить великої кількості людей. Із цим же проблем не буде?]

Я вже питав про це, але, оскільки мене це непокоїло, перепитав ще раз. Я маю намір вести заняття приблизно для десяти людей — стільки, скільки можна вишикувати в один ряд. А ще раз на тиждень Шікі супроводжуватиме мене й допомагатиме викладати. Раніше я навчав хіба що сусідських дітей і ніколи не отримував за це винагороди. Тож спершу Шікі мене підстраховуватиме, поки я не звикну.

— Авжеж. Хоча це незвично: викладачі на неповну ставку зазвичай намагаються набрати якомога більше студентів, байдуже яких. Але ви одночасно керуєте крамницею, тож, мабуть, і підхід у вас інший.

[Оскільки відповідатиму за них я, хотілося б стежити за кожним. І ще щодо торгівлі: доки я не займаюся нею на території Академії, жодних проблем не буде? Дякую за такі швидкі відповіді.]

Виходить, ми з Шікі можемо безкоштовно застосовувати ліки чи показувати їх і поширювати знання про них. Чудово.

— …Ви, викладачу, м'яка людина. І сумлінна. Трохи несподівано, адже кажуть, що ви дуже сильний. Мені було цікаво, як ви себе покажете. Відверто кажучи, я вас поважаю. Тут-бо збираються найкращі студенти з усіх міст. Прошу, навчайте їх якнайкраще.

[Гаразд. Тоді дозвольте відкланятися.]

— Ах, так, ще одне. Якщо захочете пошукати відомості, є бібліотека; на території Академії є місце для тренування практичних навичок; а щоб скористатися полігоном, треба заздалегідь подати заявку в приймальні. Я повідомлю туди про ваш прихід.

Ми з Шікі обговорили з ним ці місця й уточнили, де вони розташовані. І бібліотека, і полігон нам точно знадобляться. І раз уже так, варто сьогодні ж подати заявку на полігон. Оформлення паперів доволі складне, тож, здається, доручень для Шікі побільшає.

Тоді треба трохи подумати, хто опікуватиметься крамницею. Мабуть, таки лісові оні. Арків мало, тож… ну, можна ще й порадитися з Томое.

А ще бібліотека. Я думав, це буде кімната, але їй відвели цілу окрему будівлю — несподівано. Зовсім як в університеті.

Від такої величезної бібліотеки можна очікувати чимало цікавого. Непогано було б пошукати книжки про магію. Вибач, книголюбе Шікі, але заявку доручу тобі, а сам вирушу до бібліотеки.

[Шікі, я навідаюся до бібліотеки. Подай заявку в приймальні, а закінчивши, приходь туди.]

Я дав указівку, коли ми вийшли в коридор. Шікі кивнув. Саме він найменше з моїх супутників схильний учиняти безлад, тому з усіх трьох я вибрав його. І дуже з цього радий. Хоча найвагоміша причина, звісно, в тому, що ми обидва чоловіки.

Оскільки наші шляхи від викладацької розходилися в протилежні боки, ми розвернулися один до одного спинами й пішли кожен у своїх справах.

Хай там як, а атмосфера тут — сам спокій. Коли я тут, відчуття, чи я в іншому світі, чи у своєму рідному, розмивається. А що предмет, який я викладатиму, сам по собі належить іншому світу, це дивне відчуття ще сильніше.

У коридорах студенти приязно розмовляли, а на дошках оголошень висіли симпатичні плакати з повідомленнями для студентів. Атмосфера нагадувала університет моєї сестри, куди я їздив улітку. Хоча людей тут набагато більше. Може, ще й через те, в яку пору року я там був.

— Ось вона, справжня школа, — вихопилося в мене.

Перед від'їздом із Ціґе я іноді згадував батьківщину. Але в дорозі мене кинули на поле бою, тож ці думки поступово потьмяніли. А це місце так сильно нагадує мені сучасність. Справді.

— Вибір занять вільний — ніби я потрапив до університету, де панує свобода. О, то це бібліотека? Неймовірно. Яка ж велика!

Я бурмотів собі під ніс щось таке, чого ніхто тут не зрозумів би, й нарешті дістався бібліотеки. Мабуть, перехожі вже вирішили, що я дивак. Та байдуже.

Так чи інак, а місце величезне. Набагато більше за міську бібліотеку в містечку, де я жив. Аж дивно. У цьому світі є така велика бібліотека! От і видно, що досі я жив у глушині. А герої ж почали свій шлях одразу із замків великих держав. Фух, просто нестерпно.

Я зайшов усередину.

На полицях, вищих за людину, тіснилися книжки, книжки, книжки — щільно, без жодного просвіту. Ряди вщерть заповнених полиць ліворуч і праворуч можна було назвати лісом, де ростуть книжки. Принаймні я ще ніколи не бачив стільки книжок в одному місці. Неймовірно. Просто неймовірно.

Та ще й цей характерний приємний запах. У Ціґе подекуди ще лежав сніг, а тут, в Академмістечку, з кожним днем ставало спекотніше. Ось як далеко я забрався.

Знайомий запах бібліотеки не змінився, хоча я давно його не відчував. Повітря теж доволі приємне. Щоправда, тут і гадки не мають, наскільки краще бібліотека поєднувалася б із кондиціонером. Оце й різниця між магією та наукою.

Людей мало бути чимало, але через величезні розміри приміщення воно здавалося майже порожнім. Книжок тут набагато більше, ніж відвідувачів.

— Вам чимось допомогти?

Поки я стояв, глибоко зворушений, хтось до мене звернувся. Голос був спокійний і м'який. У ньому можна було б почути звабу, але сама його власниця ніби стерла з нього будь-яку чуттєвість.

Обернувшись на голос, я, як і очікував, побачив жінку. Вона не студентка. Може, бібліотекарка?

[Перепрошую. Я вперше бачу бібліотеку таких розмірів і трохи замилувався. Вона чудова.]

— Ось як. Приємно чути вашу похвалу. Ви стояли в холі… Що вас сюди привело? Якщо шукаєте якусь конкретну книжку, я можу допомогти.

Я спілкувався з нею письмово, а вона ані на мить не розгубилася й одразу відповіла. Е? Її це не здивувало?

[Конкретної книжки не шукаю, але… щось про магію. Якщо є книжки про мову арій, хотів би їх почитати.]

Я назвав їй тему, про яку щойно думав.

— О, щоб сам пан Райдо, який володіє неймовірною магією та бойовими здібностями, шукав щось таке просте! Чи, може, читатиме ваш супутник, пан Шікі?

!!

Я відскочив від неї, ніби мене відкинули її слова. Ця жінка…

На щастя, відразу за входом був просторий хол. Добре, що я зміг відступити. Не кожен же здатен так химерно телепортуватися, як Софія! Тому тактику «спершу збільшити відстань» я змінювати не збираюся.

Невидимий бар'єр я вже звів: підготував його тієї ж миті, коли відступив на крок. Це завдяки тому, що я щодня тримаю себе в напрузі. Далі треба навчитися робити це природно.

— Неймовірно! Ви миттєво розгорнули бар'єр. Немов фокусник! І навіть арія вам не знадобилася. Саме так про вас і розповідали.

[Хто ви? Звідки знаєте моє ім'я?]

Показавши їй напис, я уважно оглянув незнайомку.

Вона була молода, на вигляд трохи за двадцять, і приблизно мого зросту. Зброї не видно. Потужного магічного спорядження теж. За всіма ознаками — звичайна людина. Вільна мантія приховувала статуру, тож неясно, чи вона тренована. Але жодних ознак підготовки до бою я не помітив. Магічної арії теж не було.

Через одяг статури не розгледіти, але те, що це жінка, — безсумнівно. Обличчя миле. У цьому світі — легкі сто балів. На відміну від темно-синього волосся Томое, її волосся світло-блакитне. Я точно бачу її вперше. Хоча вона, мабуть, г'юманка.

«Саме так про вас і розповідали», — сказала вона. Отже, вона знає про мене й Шікі. І чи є тут узагалі хтось, хто знає про мої неймовірні магічні та бойові здібності? Спадає на думку лише екзаменатор. Але хіба таке належить знати бібліотекарці? Не хочеться думати, що відомості про тих, хто складав іспит, так легко витікають.

— Прошу, не насторожуйтеся так. Ви викладач нашої Академії. Хіба дивно, що я знаю ваше ім'я?

Брехня. Я перевіряв у викладацькій: якщо рахувати і викладачів на неповну ставку, і штатних, їх тут легко набереться сотня. Пам'ятати всіх — це вже надто дивно. До того ж я тут сьогодні вперше.

Знижувати пильність не збираюся. Зосередив усі відчуття на рухах жінки й навіть найменших змінах магічних потоків довкола.

[Якщо ви не доведете, що маєте феноменальну пам'ять, я вам не повірю.]

— …Я просто хотіла трохи вас подражнити. А ви, виявляється, недовірливий. Ваше ім'я, ім'я супутника й усі ці подробиці я почула від інших.

Мабуть, її вразила моя обережність: вона знизала плечима. Невже це екзаменатор розповів? Але ці її легковажні жарти мені не до душі.

— Ох, морока. Тоді назву вам ім'я людини, від якої я це почула. Ви ж знаєте Рурію з «Ґотецу»?

Я почув ім'я, якого зовсім не чекав.

Рурія з «Ґотецу». Так, я її знаю. Вона справді могла знати наші з Шікі імена.

— А про ваші вміння я почула від екзаменатора. Не знаю, чи відоме панові Райдо його ім'я, але його звати Ерус. Коли ми їли, зайшла мова про людину, яка зібрала кулі трьох видів, тож…

Жінка жестом показала, ніби обома руками тримає чарку й підносить її до рота. Мова про застілля з випивкою?

Три види куль. То ось чому вона так розмито говорила про неймовірну магію та бойові здібності. Проте зв'язку між нею і Рурією я не бачу.

Може, вона постійна відвідувачка «Ґотецу»? Але хіба Рурія з тих, хто легко розповідає про інших відвідувачів? Вона вміє тримати язик за зубами й з відвідувачами не надто балакає. Я був там уже не раз, але цієї жінки не бачив.

[Рурію я знаю: останнім часом ходжу до «Ґотецу». Але не розумію, навіщо їй розповідати вам про нас.]

— Фух… Рурія — моя сестра. Вона розповідала про дивних відвідувачів — про пана Райдо й Шікі. Мовляв, Шікі такий любитель набе, що міг би їсти вершкове набе тричі на день. Почувши це, я трохи остовпіла.

Вершкове набе… О так, справжній кошмар у мисці. Досі не розумію, як Шікі примудрився з'їсти аж дві порції!

Оп. Хм-м. Якщо вона знає навіть про вершкове набе, сумнівів немає. Але ж сестра… Тепер, коли вона це сказала, і справді: волосся в них однакового кольору.

Я ще раз глянув на цю панянку.

— Що таке?

Мабуть, мій погляд видався їй підозрілим, от панянка й озвалася.

Яка жалість. Не знаю, яка між нею та сестрою різниця у віці, але за розвитком фігури вона програє вщент. Переломного моменту в майбутньому вже не буде, тож тримайся.

— …У вас такий неприємний вираз обличчя. Ну що, мої слова розвіяли ваші підозри?

Її повіки ледь сіпнулися. Вона поправила окуляри й запитала знову. Розумію цей жест: коли носиш окуляри, мимоволі постійно їх поправляєш.

[Так, непорозуміння з'ясувалося. Ось як, то ви її сестра. Але коли тебе раптом називають на ім'я, та ще й зовсім незнайома людина, здивується будь-хто.]

— Хіба аж так, щоб дивуватися? Але вибачте за неввічливість. Мене звати Ева. Рада знайомству.

[Ось як, пані Ево. Мене звати Райдо. Ви, мабуть, уже знаєте, але я викладач на неповну ставку. А ви — бібліотекарка?]

— Так. Якщо знадобиться книжка, не соромтеся звертатися. Я майже завжди ось там.

Сказавши це, пані Ева вказала на стійку в залі праворуч. Там було кілька працівників. Я помітив, що вони поглядають на нас, поки ми з Евою розмовляємо. Мабуть, ми трохи нашуміли.

[Покладаюся на вас. А тепер дозвольте відкланятися.]

— Ви хіба не подивитеся жодної книжки? Якщо не помиляюся, ви шукали книжку про арії?

[Залишу це на інший раз. До побачення.]

— Шкода. Чекатиму вашого повернення.

Пані Ева всміхнулася й провела мене, коли я виходив із бібліотеки.

Ха-а, аж знервувався. Читати вже не хотілося, тож я просто вийшов надвір. Надто вже різко це було.

Ну й справи…

(Отже, це й є Райдо. Справді неймовірний майстер. Може, він зможе цим скористатися?)

— Е?

Щойно я спустився сходами перед входом, почув голос і озирнувся. Поряд нікого не було, хоча голос пролунав так близько!

Це був… голос жінки, з якою я щойно розмовляв. Голос пані Еви. Без жодного сумніву.

Та навіть озирнувшись, я не побачив її поблизу. Вона залишилася в бібліотеці, коли проводжала мене. Тоді що ж це було?

Може, сила Томое знову дала збій?

Але мої почуття не вийшли з-під контролю, як минулого разу. Чому ж я це почув?

До того ж у голосі відчувалася зовсім інша інтонація. Від неї віяло пронизливим холодом.

— Пане Райдо, вибачте, що змусив чекати.

Голос Шікі.

Він ішов тим самим шляхом, яким я дістався сюди. Отже, уже подав заявку. Як і слід чекати від Шікі, він поспішав і навіть перейшов на дрібний біг.

— Шікі, я не чекав. Дякую. Тоді зайдемо до Гільдії купців і перевіримо крамницю.

— Зрозумів.

До вечора залишалося чимало часу. Тішачись, що зможу приділити крамниці більше уваги, ніж розраховував, я покинув територію Академії.