Розділ 88 — Плітки — Томое, королівська родина та герой

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Томое дісталася берега озера — широкого, глибокого й такого прозорого, що навіть в Асорі подібного не знайти. На картах його не позначено, але в цьому світі воно, безперечно, існує.

Убрана в японський одяг, якого в цих краях не знайти, вона з простодушно вдоволеним виглядом дивилася на водну гладінь перед собою.

Коли її господар Макото повернувся до Академмістечка, Томое рушила звідти далі на північ і дісталася місця, де він бився. Побачивши це озеро й не розуміючи, що ж тут могло статися, вона натрапила на щось у заглибині — і воно все їй пояснило.

Минула мить. І Томое, яка вирушила сюди, вислухавши розповідь господаря, не змогла стримати сміху. Схопившись за живіт, вона буквально каталася по землі від реготу.

Недбалі слова господаря, які й повз вуха пропустиш, — і така різниця з дійсністю! Це було просто надто смішно. «Мій останній удар був хіба що на рівні дрібної капості», — сказав господар, а тим одним ударом він створив озеро. Томое не могла не радіти.

Коли Томое нарешті бодай трохи заспокоїлася, вона повернулася на берег і подивилася на озеро зовсім іншими очима, ніж уперше.

— Створити озеро дрібною капостю… Ох і Вака, з ним справді ніколи не нудно. Хотілося б мені не в спогадах це побачити, а пережити самій.

Усе це їй пояснив колишній солдат — чоловік-г'юман. Зазирнувши в його спогади, Томое побачила, що під час відступу його зачепило тією атакою. Він утратив ногу, але якось вижив, покинув військову службу й відтоді жив на березі озера, куди поки що заборонено заходити. Цей чоловік середнього віку мав багатий бойовий досвід і не раз дивився смерті в очі. Та після тієї атаки геть занепав. Немов ударившись у релігію, він залишив гроші родині, а сам оселився тут.

— Що він тоді думав і відчував… У спогадах самі розмиті плями світла. Шкода, нічого до ладу не розгледіти.

До того ж самого удару він не бачив. З огляду на обставини, це, безперечно, був її господар, але чоловік знав лише одне: той раптово з'явився на полі бою. А істота, що постала з того золотого сяйва, була не героєм, який прийшов рятувати людей, а тією, що прийшла вершити суд замість божества. Тож її самочинно прозвали «Дияволом». Хто перший так назвав, невідомо, але тому чоловікові, мабуть, сподобалося це ім'я, і він повторював його знову й знову. Томое не надто йому за це дорікала. Може, тому, що слова зламаного чоловіка й на неї навели певну думку.

— Людина — і водночас демон. Карав однаково і тих, і тих, тож його й прозвали Дияволом, еге ж. Ось воно що. І справді, для Ваки байдуже, людина ти, демон, дракон чи бог: якщо він вважатиме тебе перешкодою — прибере. Він не посланець Богині й не кат, але це ім'я напрочуд влучно описує Ваку.

Промовивши цей монолог із глибоко зворушеним виразом обличчя, Томое, як і наказав господар, узялася до розслідування. Так само як того ранку першим ділом поговорила з тим чоловіком, удень вона шукала мешканців узбережжя й розпитувала їх, а вночі збирала відомості серед нег'юманів. Озеро було неподалік Лімії, але туди Томое не заходила й того дня заночувала в заїжджому дворі найближчого села. Там їй розповіли, що, хоч озеро утворилося зовсім недавно, сильні мамоно чомусь до нього не наближаються, а ще — мабуть, тому, що воно з'єдналося з кількома річками, — сюди почала заходити риба, і це неабияк допомагає селу жити.

(Мабуть, це через залишки магічної сили Ваки. Лишилося її небагато, та й цього досить, щоб тримати мамоно на відстані. А магічні звірі, що були тут того дня, не наблизяться, навіть коли сила розвіється. Дивно радше інше: г'юмани живуть так близько, хоча не минуло й місяця. Ну що ж, що робити завтра? Продовжу почате й огляну другу половину, до якої ще не дійшла. А як зупинити силу Богині та втручання в думковий зв'язок, досі не збагну. Із цим, мабуть, доведеться чимало повозитися.)

Наступного дня.

Передбачення Томое справдилися: поселень вона знайшла кілька, а от розслідування майже не зрушило з місця.

Одне тільки: озеро лежало в Королівстві Лімія, неподалік його столиці, і все ж на його непримітному березі жили демони — це Томое неабияк здивувало. Щоб ворожий народ жив просто на території супротивника — річ зазвичай неможлива. А тут ще й жили разом демони та г'юмани.

На шпигунів вони не скидалися. Схоже, демони, що вціліли того дня, покинули армію й повернулися сюди, щоб жити потай. Зазирнувши в їхні спогади, Томое побачила там атаку Макото — і здивувалася. Солдати казали, що війна безглузда: зачаровані руйнівним світлом і поранені, вони — байдуже, г'юмани чи демони — відчули щось сильніше за звичайну спільність і стали жити разом. Видовище було справді дивне.

А ще серед зібраних відомостей були й описи зовнішності Диявола.

Це теж приголомшило Томое.

Висока красуня, від якої, хоч вона й була закутана в синє пальто, так і віяло жіночою принадністю. Ні, то було велике червоне пальто, яке вона волочила за собою.

Небачений досі напівлюд, усе тіло якого випромінювало золоте сяйво. Лівий бік синій, а на правому — червоне вбрання. Оголений юнак неземної краси.

Свідчень було чимало. І всі як одне — геть хибні. Лише з тих, що запам'ятала Томое, набиралося щонайменше десять різних описів зовнішності Диявола. Аж хотілося спитати, чи не чудовисько це, що набуває різних подоб.

Раз уже опинилася в Лімії, Томое подумала, що можна б заодно поглянути й на героїню. Але, за зібраними відомостями, героїні Лімії зараз у цих краях не було, а джерело було надійне, тож того дня Томое вирішила повернутися до Асори.

Про всяк випадок, узявши за основу свідчення, що то був чоловік, того вечора Томое поставила Макото кілька запитань.

— Ти… ким, кажеш, я був? — перепитав Макото.

Такою була відповідь. А тоді Макото чомусь зі страшнуватою усмішкою сказав: «Буде легенько», — і Томое довелося супроводжувати його на тренуванні зі стрільби з лука. Їй здавалося, ніби вона живцем ходить пеклом.

Ледь волочачи ноги, Томое таки дісталася ліжка. Покарання здавалося несправедливим, та винна була вона сама.

Бо запитання були ось які.

— Вако, ви на полі бою світилися, ну, буквально?

— Ви любите пальто, наполовину синє, наполовину червоне?

— Ви були голим посеред бою?

От такі. Тож Макото мав повне право розлютитися.

І от, на третій день.

Цього дня Томое зранку пішла до східного берега озера — туди, де людей було мало.

— Хм-м, тут, крім магічної сили Ваки, нічого примітного немає. Зрештою, про перстень, який, за словами Ваки, запечатав силу Богині, так нічого й не вдалося дізнатися. Якщо по ньому не лишилося навіть слідів, то, мабуть, він справді діє лише короткий час. Одноразова річ, певно. Вака вчора так розійшовся, що в мене й досі ниють суглоби, тож дослідження озера зсередини, мабуть, відкладу на потім. Хм, Вака повівся зовсім по-дитячому. Визнаю, я невдало добирала слова, але ганятися за мною зі своїми стрілами з гарантованим влучанням було зовсім не обов'язково. Сьогодні просто відпочину в Асорі… Гм?

Пробурмотівши скарги, Томое рушила лісом уздовж озера, але раптом замовкла.

Поблизу були г'юмани. Причому кілька.

Томое перемкнула чуття. До бойової стійки не дійшло, але тепер вона була трохи напоготові. Сама по собі зустріч із г'юманами не надто її турбувала — просто в цій групі відчувалося кілька небезпечних присутностей.

Томое подумала, що краще не стикатися з ними серед густих дерев, а… — і повернулася на відкрите місце на березі. Там був зручний пеньок, щоб сісти. Вона сіла обличчям до озера, туди ж спрямувавши й погляд. Звісно ж, чуття її були звернені назад, де й далі відчувалися ці присутності.

(Схоже… спорядження в них вельми розкішне. Здається, мають навіть засоби нападу, дієві проти драконів. Навряд чи вони прийшли сюди по мене, але пильності не втрачатиму. Троє, значить.)

Томое мовчки аналізувала незнайомців. Якщо вони не заговорять із нею — то й добре. А якщо таки якось озвуться, треба вирішити, яку личину на себе вдягти.

Присутності наблизилися до узлісся. Здається, вони ще не помітили Томое, але вже могли її побачити.

(Їхня мета — це озеро? Навряд чи вони прийшли помилуватися краєвидами, а от якщо розслідують, як і я, — це зрозуміло. Тоді годиться прикинутися авантюристкою чи працівницею компанії.)

Щойно Томое визначилася, як із-за спини пролунав трохи високий чоловічий голос.

— Самурай?!

— Гм?

Слово було для неї знайомим, але в цьому світі так її ще ніхто не називав. Томое мимоволі всміхнулася й обернулася.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Отже, ти охоронниця торговця, — мовив юнак.

— Угу. Називається Торгова компанія «Кудзуноха». Поки що невеличка. Там «ваші» й служить своєму господареві — і за охоронницю, і за торговку, словом, на всі руки.

Томое, яка назвалася послідовницею торговця, відчула на собі допитливий погляд жінки, та не зважила на це й просто назвала свою компанію.

— …«Ваші»? Ти так про себе кажеш? На вигляд тобі ж років двадцять із чимось, не більше?

— Га? А, ну, так уже повелося. Але питати про вік жінку, з якою щойно познайомився, — вельми нечемно, знаєш, хлопчиську.

— Х-хлопчиську?!

Томое вирішила, що він явно молодший за неї, тож і назвала хлопчиськом, — а той відверто розсердився, і голос його став грубим.

— Для торговки ти зовсім не вмієш добирати слова, — зауважила старша жінка.

Вона й досі ніби вивчала Томое поглядом, і в її словах чувся докір. Маленькій дівчинці поруч із нею, мабуть, теж не сподобалися слова Томое: вона злегка надула щоки й зиркнула на неї спідлоба.

Група, що з'явилася за спиною Томое, складалася з юнака й двох дівчат. Старшій було вже за шістнадцять, молодшу ще можна було назвати дитиною. Обличчя в юнака було зовсім юне — на вигляд років п'ятнадцять. Рухалися всі троє досить вправно, і вигляд мали охайний. І скидалися вони, як здалося Томое, радше на білих лицарів, ніж на авантюристів.

— Я ж навіть не знаю твого імені. Ти видався мені хлопчиськом — хіба помилилася? Самі ви нагадуєте шляхту або лицарів. Що вам потрібно в такій глушині?

— Я не хлопчисько! У мене є ім'я — Томокі!

— П-пане Томокі, сьогодні ми ж подорожуємо інкогніто, тож… — почала старша дівчина.

— Братику… — тихо промовила менша.

— Ой, я не подумав… — схаменувся Томокі.

— О-о, пан Томокі, значить. Якщо тебе образило «хлопчисько», перепрошую. Вибач. Ну, а ви двоє — хто такі?

Відвівши погляд від Томокі, срібноволосого юнака, Томое подивилася на двох дівчат і словами спонукала їх назватися.

— …Я Лілі. Служу панові Томокі.

— Я Мора. Братикова супутниця.

Старша після короткого вагання відповіла Томое чітким голосом. А дівчинка, що ховалася за одягом Лілі, мабуть, підбадьорена цим, теж назвалася.

(Лілі, а ще Томокі, кажеш. Якщо зважити на властивості їхньої зброї… Слушно буде вважати його героєм Ґрітонії. Мандрівник між світами, як і Вака. Цікавить мене це неабияк, але…)

Киваючи на їхнє представлення, Томое одночасно прикидала, ким вони є. Імена та спорядження давали загальне уявлення, та найбільше її цікавив саме Томокі.

— Пані Лілі й Мора, отже. Тоді ще раз: я Томое з Торгової компанії «Кудзуноха». Ну що ж. Повернімося до попереднього запитання: що ви тут робите? Я оглядаю це щойно утворене озеро, а от ви, судячи з важкого спорядження, прийшли з іншою метою — інакше й не подумаєш.

— ?!

Томокі й дівчата, мабуть, приголомшені тим, що вона згадала про їхнє спорядження, не приховували подиву. Потужної зброї в них було чимало, але здебільшого вона була схована або деактивована, тож непомітна. Вони й не думали, що хтось на неї вкаже.

— Якщо вам треба діяти потай від Лімії, то ви, певно…

— Х-хай там як! Те, що ти там маєш, — це, часом, не катана? Можна трохи подивитися?

Томокі раптово перевів розмову на дві катани Томое.

— Гм? Цікавишся моїми катанами? Тепер пригадую: ти ж щось казав про самурая. Дивися, мені не шкода. Ось.

Томое взяла коротшу з двох катан і передала Томокі. Отримавши катану, Томокі засяяв очима й одразу вхопився за руків'я.

(Що ж це. Ні майстерність піхов, ні візерунок гарди його не цікавлять. Нудно. Герої прийшли з іншого світу, як і Вака, але, схоже, не кожен мандрівник між світами — той, від кого можна чогось чекати. Якщо так, то й щодо Лімії є сумніви.)

Поводження Томокі розчарувало Томое. Ще до того, як вона дала йому катану, її бентежив погляд цього худорлявого срібноволосого юнака. Та вона поставила спостереження понад усе й нічим не виказала, яке враження він на неї справив.

Манера рухатися, магічна сила, мова й поведінка.

Маючи господаря на ім'я Макото, Томое трохи цікавилася героями, які прийшли з того самого світу, що й він. Тим сильніше вона мимоволі впадала у відчай від того, що бачила на власні очі в героєві Ґрітонії Томокі.

Рухи — як порівняти з авантюристами Ціґе, доволі пристойні. Але він, мабуть, поступився б дівчині Тоа, що якось супроводжувала Макото.

Магічна сила — не тільки менша, ніж у Макото, а й менша, ніж у самої Томое. Як порівняти з Томое до пакту, він був би на щабель вищий.

Мова й поведінка — взагалі нікуди. Тут він нічим не відрізнявся від дурнуватих авантюристів, яких повно будь-де. Так оцінила його Томое.

— Е? Чому? Не можу витягти її з піхов.

Ще б пак. Якби оголити її міг будь-хто, Томое не віддала б своєї зброї, хай навіть найнижчого ґатунку. Цю катану, хоч і не довершену, подарували їй елдви, і вона зовсім іншого рівня, ніж пробні зразки. Оголити дві катани на поясі Томое могли тільки сама власниця Томое, Макото або майстри, які їх доглядають. Так їх і зробили.

І ще — найважливіше…

…те, що він навіть не спитав у власниці дозволу оголити зброю. Від цього Томое просто оторопіла.

— Гм? Хочеш побачити лезо? Вибач, але катана зроблена так, що витягнути її можу тільки я.

Томое простягнула руку по зброю, але Томокі не поспішав повертати.

— Ні, не може такого бути! Я вмію користуватися будь-якою зброєю. Тож і цією…

Незважаючи на марні спроби, він уперто смикав руків'я, так і не оголивши навіть краєчка клинка.

(Ох-ох…)

До глибини душі вражена, Томое забрала катану в хлопця, який тримав її обома руками, так, ніби це було найприродніше на світі.

— Га?!

Томокі так і не зрозумів, як у нього забрали катану, і лише марно дивувався.

Лілі насторожилася. Ні вона, ні Мора, ні Томокі не змогли вловити руху Томое. Тепер Лілі жалкувала, що вони не взяли із собою лицарку Ґінебію.

— Не поводься з нею так грубо. Вона ж моя дорога супутниця. Хочеш побачити лезо? Ось, так годиться?

Просто на очах у трійці Томое тієї ж миті, як забрала катану в Томокі, скинула піхви й умить оголила клинок.

— Неймовірно…

— Що це таке?..

— Красиво…

З вуст усіх трьох вихопилися захоплені зітхання й здивовані слова.

Краса меча. Незвичність леза, якого не знайти в інших клинках. Усі троє майже потонули в цьому відчутті.

Куди не глянь — обмотка руків'я, гарда, піхви, — безсумнівно, їх зачарувала майстерність, вкладена в усе це.

Клинок не торкався води, а здавався мокрим. І справа була не в самому кованому металі — це доводило, що перед ними рідкісна річ, у яку вклали неабияку майстерність.

І не тільки це. Щойно клинок оголився, довкола похолоднішало, і температура почала падати. Це ще посилювало крижане враження від катани, але водночас троє, приголомшені нею, не помітили закляття, яке Томое наклала тієї миті, коли вихопила меч.

— Оп. Хоч і полудень, а тут холоднувато. Як довго тут стояти, можна й здоров'я підірвати.

Невимушеним рухом Томое повернула катану в піхви.

— Надивилися? Тоді дозвольте відкланятися. Маю нагальні справи.

(Ет. Хто б подумав, що герой лише такого рівня, — тільки час змарнувала. Він як дитина, що дорвалася до гострого ножа.)

— З-зачекайте!

— …Я ж сказала, що поспішаю.

Томое неохоче озирнулася.

Переконавшись, що вона зупинилася, Томокі щось прошепотів Лілі на вухо. Почувши, дівчина кивнула.

— Пані Томое — так, здається, вас звати? Схоже, ця зброя — неабияка рідкість. То як: ми дамо будь-яку ціну, яку назвете, — чи не поступитеся нею нам?

(Торгується не герой, а жінка, отже. Лілі… ага, то вона принцеса. Виходить, у цій групі вона за гаманець. Але хотіти зброю, яку навіть оголити не можеш… Він що, зовсім не тямить, чи має якийсь задум? Втім, віддавати її я однаково не збираюся.)

— Здається, я вже казала: ця катана — тільки для мене. Вибач, але міняти її на гроші я не збираюся. Якщо вже так кортить мати катану, вирушай на край світу, до Ціґе. Як пощастить, роздобудеш.

— …Я хотіла це приховати, та, бачу, іншого виходу немає. Пані Томое, пан Томокі, що стоїть перед вами, — герой, посланий самою Богинею. А я — принцеса Ґрітонії, принцеса Лілі.

— О-о, то ви герой і принцеса! Оце так несподіванка!

Томое вдала здивування, хоча вже давно здогадалася про їхні особи. Усередині вона лише криво всміхнулася такій зухвалості.

— Благаю вас ще раз. Задля г'юманів — ні, задля майбутнього цього світу — чи не погодитеся ви допомогти нам? Хоч я й зреклася свого становища, але досі принцеса. Я навіть можу допомогти вам, пані Томое, відкрити крамницю Торгової компанії «Кудзуноха» в нашій країні. Ні — я вам це обіцяю.

Томое примружилася на слова Лілі.

— Ой, страшно, страшно. Щойно дійшло до твого становища принцеси, як ти взялася погрожувати? Ти згадала назву моєї компанії — аж тремчу зі страху~. І хай ти хоч яка ясновельможна королівська особа, а говорити таким тоном… Наскільки ж це навмисно.

— Ні, я зовсім не мала такого наміру. Я вже не в тому становищі, щоб називати себе королівською особою. Схилити голову перед тим, хто допоможе панові героєві, — річ сама собою зрозуміла.

(Томое, кажеш… Про Торгову компанію «Кудзуноха» чую вперше, але, судячи з розмови, це, найпевніше, компанія, що щойно відкрила крамницю в Ціґе. Те місце — на краю світу, і так чи так оминути його увагою не вийде, тож, мабуть, варто розвідати. А та зброя, наскільки я бачила, — річ вельми глибока. Якщо знайдеться майстер, здатний таку створити, можна буде його схопити й приставити до виготовлення вогнепальної зброї.) — подумала Лілі.

— Розумію. Проте мені чомусь здається, що ти задумала чимало небезпечного.

— …Не жартуйте, будь ласка.

— Хай там як, катани я не віддам.

— …Тоді не треба. Катана мені не потрібна, — сказав Томокі.

— Братику?!

— Пане Томокі, ви справді певні?!

— О-о, приємні слова, та що ти маєш на увазі насправді?

— Як щойно сказала Лілі, я герой. Я борюся заради цього світу. Здолаю Володаря демонів, а потім створю мирний світ. Пані Томое, заради цього, прошу, допоможіть нам своєю силою.

Томокі дивився їй просто у вічі й із серйозним виглядом запрошував до свого загону. На якусь мить Томое навіть оцінила його манеру. Буквально на мить.

(…Якщо зважати лише на слова — чудово. Але цей непристойний погляд, що вже давно оглядає моє тіло, і те, як він поводився з моєю катаною. А ще… очі, якими він дивиться на мене зараз. Я вже було подумала, що він бодай уміє говорити, дивлячись у вічі… а це, виходить, зачарування. Яка дурість. Перемогти Володаря демонів, а потім мир, каже. Його жага влади видна як на долоні. Захотіла б — переглянула б спогади цього бовдура, але він такий прозорий, що й не треба. Аж нудить.)

Коли Томое мовчки витримала його погляд, сила зачарування, яку випромінював Томокі, миттю зросла. Посилення було таке, що збоку його дії й не помітиш, та Томое прийняла його, оком не змигнувши. Лілі, мабуть, зрозуміла, що задумав Томокі, і мовчки спостерігала.

Запала тиша.

Мора за спиною Лілі, ніби щось вирішивши, зробила крок уперед.

Томое з незворушним виглядом перевела погляд з Томокі на Мору, яка зрушила з місця.

— Чого тобі, дівчинко?

— В-ви ж дракон, правда?!

— …О-о, чому ти так вважаєш? Ні, стривай. Ясно, ти ж назвалася Морою. Ти з тих, хто керує драконами, еге ж. Тепер пригадую: серед г'юманів, хоч і зрідка, народжуються ті, хто має силу керувати драконами. Кажуть, у демонів такого не буває… Ось як, то ти з таких.

— Е…

— Ти відчула від мене драконячий запах? Та, на жаль, як бачиш, я не дракон. А якби й була драконом — що ти збиралася робити?

— Брехня! Я відчуваю не лише запах, а й силу! Ви неймовірно могутній дракон!

(Дракон?! Мора — приборкувачка драконів, тож відчуває драконів, звісно, краще за будь-кого. До того ж вона сказала, що та неабияк сильна. Якщо так, то з драконів у цих краях це може бути «Водоспад». Може, вона з його роду? Тоді зрозуміло, чому той меч такий. Він же скидався на меч стихії води.) — подумала Лілі.

— Хе… Хе-хе-хе! Шкода, але я не якась там драконяча принцеса з роду Водоспаду. Міркувати — річ гарна, та краще не поспішати з дивними висновками.

— Га… е?

— Хоч яка ти сильна, якщо ти дракон, мусиш мене слухатися! Томое! Стань силою для мене й братика!

Невідомо коли Мора встигла взяти обома руками прозору кулю і тепер, спрямувавши її на Томое, вимовила ці слова, вклавши в них силу.

Доти Томое пропускала слова Мори повз вуха й дозволяла їй говорити далі, але коли та назвала її просто «Томое», без жодної шаноби, брови в неї сіпнулися.

— …Дракон, що прив'язався до цієї дівчинки, мабуть, страшенно любить малечу. Знань про поневолення в цьому майже ніяких, та й ти, схоже, навіть не розумієш, що робиш. Дурепо.

— А, е? Томое щойно назвала мене…

— Дурепо! Скільки ще ти, мала, кидатимеш у мене свої дурні думки?! Твій дріб'язковий хист я визнаю. За доброї сумісності ти змогла б майже без жодних умов підкоряти драконів середнього класу, але на цьому твій талант і закінчується.

Громовим голосом Томое розвіяла думки, що спонукали до покори й линули з прозорої кулі. Такого суворого виразу трійця ще в неї не бачила — він відверто зневажав їх цілком і повністю. А надто дівчинка: під крижаним поглядом Томое вона тремтіла від страху.

— Ч-чому?..

Мора не розуміла, що відбувається. І не дивно. Будь-якого дракона, навіть дикого, вона могла приборкати, і той виконував би її бажання. А від істоти перед нею виразно пахло драконом — вона явно була пов'язана з драконами.

А проте та не лише не схилила голови — навіть натяку на покору не було.

— Судячи з тебе, ти, мабуть, сумісна з вогняними драконами. Ці бовдури мають безглуздо великі крила й годяться хіба що літати — терпіти їх не можу. Та, схоже, той, що тобі служить, має доволі збочені вподобання.

— Н-не ображай Наґі!

— Не репетуй!

— І-ій!

— Щось той твій Наґі не квапиться рятувати господиню з біди, га? Ти досі не розумієш? Різниці в силі між тобою і мною. А може, показати тобі просто тут?

(Кх, от лихо. Слово за слово — і я розгнівалася. Як не крути, а щоб узятися за героя, спершу треба дозволу Ваки. Але ця банда бовдурів — наскільки ж вони безнадійні?)

Ненароком випаливши гнівні слова, Томое подумала про свого господаря. Макото дещо зважав на героїв. Утім, не в сенсі співпраці — радше його цікавили їхні обставини й нахили. Правду кажучи, навіть Томое, Міо та Шікі, найближчі до Макото, не знали, які в нього стосунки з героями.

Якби йшлося лише про мандрівників між світами, Томое й інші не стримувалися б. Але про героїв, перенесених у цей світ водночас із ним, розпитувати вони не наважувалися.

Поки вона думала, Томокі став між нею та Морою.

— Якщо Мора вас образила, перепрошую. Але дайте, будь ласка, відповідь на моє запрошення.

Він знову втупився в неї поглядом. Для Томое ця сила зачарування була лише докучливою.

— Не та це річ, за яку героєві слід перепрошувати. До того ж ти, що дивишся на мене цими набридливими очима, нічим від неї не кращий. Невже гість з іншого світу так мало в собі впевнений? Трохи аж нудить, тож припини. І, звісно, моя відповідь — ні. У мене вже є господар на ім'я Макото, якому я присвятила себе.

— Т-ти… Ти помітила демонічні очі?!

— Заспокойся. Користуєшся ти такою силою чи ні — моє враження про тебе не змінилося б. Просто нудно. Я не тільки не хочу битися пліч-о-пліч із тобою — навіть схрещувати з тобою клинки не бажаю.

— Блискавичний спис!

— ?!!

Побачивши, що Томокі викликає свою улюблену зброю, обидві дівчини заклякли. А Томое дивилася на Томокі, мов на камінець при дорозі, — порожнім, неживим поглядом.

— Ти наче мала дитина, що влаштувала істерику!

— Замовкни!!

Спис Томокі прошив праве плече Томое.

Але Томое й виду не подала, що їй боляче, і з рани не текла кров.

Поки Томокі отетеріло дивився, обриси Томое розмилися, розсипалися дрібними часточками й щезли.

— Ти навіть не можеш розрізнити, чи не з ілюзією розмовляєш. Справді, дурість. Принцесо Лілі, нехай наша зустріч тут і була приємною, але вважаймо, що її не було. Якщо ж ти не збагнеш справжнього змісту цих слів і таки почнеш творити дурниці, — затям: незабаром із героїв залишиться тільки один.

Голос Томое відлунав у їхніх тілах.

Туман піднявся до колін дорослої людини.

(Коли встиг з'явитися цей туман… Певно, щось ілюзорне. «Якщо не збагнеш справжнього змісту», кажеш… Мабуть, вона має на увазі, щоб ми не зв'язувалися з Торговою компанією «Кудзуноха». Ні, поки я не з'ясую, що вона таке, ця Томое, на Ціґе не можна й зазіхати. Хто ж вона така? Ніколи не чула про дракона, що читає думки людей.) — подумала Лілі.

Через закляття Томое ліс перетворився на туманний лабіринт.

Томокі й дівчата, опинившись у самому його серці, могли тільки розгублено стояти.