Розділ 89 — Плітки — Міо, кулінарія та героїня (1)

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Е-е… Товсті водорості та тверда сушена риба… Здається, саме так?

Поміж торгових рядів портового містечка йшла жінка, яка зовсім не вписувалася в місцеву метушню.

По обидва боки вулиці жваво торгували всілякими товарами, а крамарі на весь голос закликали покупців.

Вулицею тут ставало будь-яке місце, де не було яток, тож химерні за формою проходи складалися в заплутаний лабіринт.

Перехожі здебільшого ходили з голим торсом або в легких сорочках. М'язистих чоловіків тут було особливо багато.

Вона явно була тут уперше: дівчина у вбранні глибокого кольору індиго, майже чорному, зовсім не пасувала до цього місця.

Місцеві, мабуть, ніколи навіть не бачили такого одягу — кімоно.

А ще — блискуче чорне волосся, гарно підстрижене так, що ледве сягало плечей, довгий розріз чорних очей і яскраві темно-червоні губи. Її врода, сповнена барв, впадала в око кожному.

Вбрання й зовнішність разом змушували перехожих озиратися на неї вдруге. Це була Міо — одна з найсильніших перлин Торгової компанії «Кудзуноха».

Макото, очільник її компанії, зараз перебував в Академмістечку й уже відкрив там крамницю. Томое, яка діяла разом із Міо, отримала від Макото доручення й була далеко звідси, тож зараз Міо була сама.

Утім, без діла вона не залишилася.

Щоб освоїти портове місто, як і велів Макото, вона рушила з Ціґе північною дорогою й дісталася цього містечка біля моря.

Містечко було не надто велике. Порівняно з Ціґе — помітно менше.

В інших віддалених краях був сухопутний шлях для перевезення товарів — Золотий шлях, а от це містечко розвивалося дещо стриманіше.

Г'юманові пішки сюди лише кілька днів дороги, тож запитань тут виникає чимало.

Хай там як, а це було портове містечко Коран, якому до певної міри пощастило. Прямого сполучення з особливим шляхом постачання від краю світу воно не мало, і хоча могло приймати купецькі кораблі найвищого класу, до такого розмаху ще не доросло. Шкода такого містечка.

Утім, за морепродуктами Ціґе з ним, звісно, і не зрівнятися. На ринку було розкладено чимало продуктів, які Міо бачила вперше.

Та потрібних продуктів або чогось на них схожого вона так і не знайшла. Міо зупинилася й розчаровано зітхнула.

— Нічого схожого ні на комбу, ні на кацуобуші…

Примітка перекладача: комбу — їстівна морська водорість (ламінарія), кацуобуші — висушене й копчене філе смугастого тунця, яке стругають на тонкі пластівці. З них варять класичний японський бульйон даші.

Вона шукала звичайні для світу Макото інгредієнти.

І зовсім не тому, що він її попросив.

Відколи Міо розлучилася з Макото, вона насолоджувалася їжею й обійшла більшість відомих ресторанів і корчем Ціґе. Вона й раніше ходила з Макото куштувати страви на ходу та охоче приймала все, що він радив, але хоч яке велике місто, межа є всьому. Кілька закладів вона ще не відвідала, та було ясно, що незабаром вона їх вичерпає. Для Міо, яка любила і Макото, і смачну їжу, це було тривожне становище.

І саме тоді з'явилася нова можливість.

Томое якось недбало зауважила:

— А чому б тобі самій не приготувати те, що любить Вака?

Для Міо ці слова стали буквально божественним одкровенням.

Готувати… ВЛАСНОРУЧ.

Для дівчини, яка досі лише їла те, що їй подавали, ці слова стали таким потрясінням, що вона аж похитнулася. А тоді з серйозним обличчям подивилася на Томое, наче на генія.

Справді!

Якщо готувати самій, можна створити смак, який вона вважає ідеальним. А можливо, навіть той смак, якого бажає Макото, — так їй подумалося.

Спочатку Міо спробувала повторити страви, які вже куштувала. І на неї чекало приголомшливе відкриття.

Вона геть нічого не знала про те, як готують їжу.

Нарізати, зварити, запекти чи посмажити вона ще могла. Але на цьому вміння закінчувалися.

В Асорі були ті, хто вмів готувати; здебільшого її навчали орки, і вміння Міо зросли.

Однак до рівня страв, які вона їла в Ціґе, було ще далеко. Тож Міо стала брати менше доручень у Гільдії авантюристів, знову обійшла ресторани й корчми та низько вклонилася тамтешнім кухарям.

Вона не раз пробувала й зазнавала невдач. І Міо, яка вже почала розуміти основи кулінарії, відчула своєрідну повагу до людей, чиїх страв не могла відтворити. Тому для неї, охочої навчитися їхніх рецептів і прийомів, уклонитися було цілком природно. А от власникам закладів і кухарям, які це бачили, ставало геть не по собі.

У Ціґе серед авантюристів і всіх, хто з ними пов'язаний, не було жодного, хто не знав би про Міо. І ось вона сама раптом низько вклоняється й просить навчити її готувати!

Кухарі виявляли їй таку шану, що годі було зрозуміти, хто кого просить про послугу, і майже миттю погоджувалися. От тільки є ж і конкуренти, і таємні рецепти, тож дечого вони навчити не можуть, — благали вони Міо, помітно обливаючись потом. Міо, звісно, кивала. Вона казала, що їй досить навчитися кількох окремих страв, а заважати їхній справі вона не збирається, тож таємних рецептів і прийомів можна й не розкривати.

Тож, жертвуючи сном, Міо ходила на кухні по науку, а часом підлаштовувалася під розклад кухарів і була поруч із ними. За місяць вона, хай і не досконало, вже вміла відтворювати страви: збагнула основи кухні Ціґе й навчилася їх повторювати.

Складних речей, як-от вправності рук чи соусів, вона ще не опанувала на їхньому рівні, але швидкість, з якою вона вчилася, здивувала б будь-кого.

Це вже відступ, але Міо, зазвичай холодна з авантюристами, з кухарями розмовляла ввічливо. Тож у ресторанах, корчмах і подібних до них заїжджих дворах вона й з авантюристами стала поводитися лагідніше.

І ось тепер. Метою Міо в цьому портовому містечку було саме відтворення японської кухні.

Кухні зі світу її господаря Макото. Перед від'їздом до Академії Макото розповів їй про світ, з якого прийшов. І Міо щиро засмутилася, зрозумівши, що ніколи не побачить тих краєвидів і не скуштує тієї їжі. До речі, щодо походження Макото в неї, власне, не склалося якогось особливого враження. Шікі неймовірно схвилювався й зчинив неабиякий галас, за що й дістав від Томое залізним кулаком, а от Міо, чесно кажучи, було байдуже, з якої країни Макото, — ба ні, хоч би з якого світу він прийшов, нічого б не змінилося. Він — її єдиний господар, незамінний. Тож хай що там у його минулому — їй байдуже. Куди більше, ніж такі нудні речі, її цікавила японська їжа, яку їв Макото.

Основа японської кухні відрізнялася від кухні Ціґе. Складалося враження, що там замість м'яса більше використовують морепродукти, тож Міо думала, що портове містечко дасть їй якусь підказку, але…

— Нічого не виходить. Насамперед тут мало сушеного. З японських страв, які я бачила в спогадах Ваки, відтворити можу хіба що яєчню. Я попросила Томое допомогти й шукала способи приготування, але, схоже, без комбу й кацуобуші не обійтися. Рис і місо відтворює Томое, тож це я лишила їй, а сама мала б зібрати різні інгредієнти й навчитися різних способів приготування, але…

Міо, яка твердо вирішила колись почастувати Макото японською їжею в Асорі, покладала на портове містечко Коран чималі надії.

Проте насправді потрібних продуктів не знайшлося, а найважливішої — сушеної риби — було обмаль. Аж так, що Міо вже сумнівалася, чи в цьому містечку взагалі таке виробляють.

— Сушена риба? Висушена на сонці? Хм, та хто тут сушитиме рибу, щоб потім її їсти! А якщо везуть далеко, то зазвичай заморожують.

— Для нас головне — свіжість. Навіщо стільки мороки із сушінням? Може, хтось удома й залишає рибу на ніч підсохнути, але…

— Небагато, але в сувенірних крамницях чи в гуртовиків, може, щось і знайдеться.

Міо обходила торговців і розпитувала, але відповіді були непевні. Про сушену рибу вона хоча б дещо дізналася. А от із комбу була біда: хай як Міо описувала його ознаки, усі робили такі обличчя, ніби чують про таке вперше, і Міо геть зажурилася.

Обійшовши весь ринок, вона вирушила на берег.

Міо чула, що рибу сушать на піщаному березі, тож подумала, що, може, ті, хто цим займається, щось підкажуть. Вона почувалася так, ніби хапається за соломинку.

— Це там? Якийсь особливий запах. Сирий, чи то пак… неприємний, такий я відчувала й у місті, але водночас інакший. Фух… На пляжі ж мали б усюди плавати морські рослини. Чому я жодної не знаходжу?

Дивлячись здалеку на роботу, Міо впала у відчай: там була сама лише риба. Та, глянувши на один край пляжу, вона побачила чорну купу й зрозуміла, що то викинуті на берег водорості.

На вкритому галькою місці робітники склали поміст із дощок, відкритий сонячним променям, і розклали рибу. Дрібну залишали цілою, більшу розрізали.

— Якщо подумати, риба тхне сильніше, ніж м'ясо звірів. Мені здається, що навіть якщо довго виварювати звірині кістки на даші, то й для нього тут немає відповідних інгредієнтів. Томое казала: «Тут-то й стане в пригоді комбу», — і згадувала про якийсь особливий спосіб. Я думала, що основа приготування бульйону зі звіриних і риб'ячих кісток, та й самі інгредієнти, майже однакові, але, може, це не так…

Зрештою нічого нового від робітників вона не дізналася. Проте, засумнівавшись у власних міркуваннях, Міо підійшла до чорної купи на березі.

Один із робітників сказав: «Це морське сміття», — але Міо не зважала.

— Є теплі на дотик, є тонкі. Видів чимало. Як придивитися до кольору, то є зелені, сині, навіть червоні. А на смак… Ой. Хрусткі й смачні. Називати таке сміттям — яке марнотратство. А ці… ну, легка липкість трохи бентежить, але їсти можна. На теплуватих налип якийсь білий порошок. Хе-е, у цих смак насичений. І аромат, як на узбережжі, приємний. Білий порошок теж не отруйний. Наскільки я зрозуміла, ті частини, що висохли, твердіють, зате смак у них сильнішає. Хіба цього не досить, щоб вважати їх інгредієнтами? Ох, геть вони нічого не тямлять.

Щоб показати Томое, Міо вибирала водорості в доброму стані. Ті, хто сушив рибу, зібралися віддалік і з огидою дивилися на її дивацтва. Аж раптом хтось серед них повернувся в бік Міо, здійняв обидві руки й закричав.

Та Міо, захоплена своїми знахідками, цього не помітила.

Ще кілька людей глянули в той бік, але Міо зосередилася на смаку в роті. Лише коли ті зчинили галас, Міо нарешті помітила. Та було вже запізно.

— Що там… що сталося? А, може, вам стало цікаво, бо побачили, як я їм водорості? Га?!

Раптом ззаду налетів удар.

Звичайну людину він напевно вбив би. Настільки потужним був напад на Міо.

Міо, яка саме підвелася з навпочіпки, тримаючи повні жмені «врожаю», геть утратила пильність. Якби вона розкинула «мережу» й розширила зону сприйняття, усе було б інакше, але відчувати довкілля Міо не надто вміла. Тож, ніяк не підготувавшись, вона отримала удар і відлетіла.

Вона стояла трохи осторонь на пляжі, випробовуючи водорості, коли її вдарили ззаду.

Над шумом прибою пролунав гучний сплеск.

Так, Міо з головою жбурнуло в морську воду.

Від несподіваного нападу ретельно відібрані водорості вислизнули з її рук, а хвилі підхопили їх і понесли у відкрите море.

— …

Міо мовчки підвелася.

На плечі в неї висів лютий сріблястий звір, міцно вчепившись зубами. Він кілька разів ударив Міо задніми лапами, а з того, як рухалися його щелепи, було видно, що звір і далі тисне щосили. Та Міо ніяк не реагувала.

Краєм ока вона помітила тінь, що мчала до неї з піщаного берега.

— …Я вся промокла.

Пролунав крижаний, пронизливий голос.

Великий вовк, що, витягнувши лапи, дістав би до землі, перестав брикатися. Ось хто напав на Міо.

Та навіть цей великий лютий звір злякався слів Міо, і в його очах проступила слабкість.

Із горла вирвався жалюгідний скавуліж.

— …

Міо недбало схопила правою рукою за загривок сріблястого вовка, що вчепився їй у ліве плече.

Ніхто не чекав би такої сили від жінки, але вона просто відірвала вовка від плеча й з розмаху шпурнула в море.

На плечі Міо не було ані подряпини. Лише на кімоно залишилися ледь помітні сліди зубів. Тканина витримала напад явно незвичайного звіра: це кімоно було далеко не простим.

Вовк, навпаки, після одного удару об землю ледве ворушився. Намагався підвестися на передніх лапах, та задні не слухалися. Він лише скавулів, не зводячи очей із Міо.

— Здохни, сучко.

Міо дістала з-за пазухи складане віяло й занесла його, не розкриваючи.

У її холодних очах, що дивилися на вовка, не було й краплі милосердя. Вона одним духом змахнула віялом.

Не вистачило буквально товщини аркуша.

Темна постать увірвалася між віялом і вовком, підхопила звіра й промчала повз.

Ривок був відчайдушний. Та далеко від Міо незнайомка відбігти не встигла: втратила рівновагу й упала на коліна.

— …

Оточена крижаною загрозою, Міо зупинилася й поглянула на незнайомку, яка стояла навколішки.

Зу-у… Зу-у…

Над берегом пролунав дивний звук. Рятівниця вовка здивовано повернулася туди, звідки він долинав.

Із боку моря, куди було спрямовано помах віяла Міо…

Море, яке, не зважаючи на цю метушню, котило хвилі… раптом розкололося.

На кілька десятків метрів перед Міо море розступилося, оголивши дно.

Це тривало лише кілька секунд, але незнайомка затамувала подих, не вірячи власним очам.

— Ти його господиня? Тоді помреш разом із ним.

Не чекаючи відповіді від незнайомки, що заніміла від щойно побаченого, Міо замахнулася віялом.

— Пробачте!!

Занесена рука здригнулася й зупинилася. Бо незнайомка, яка, здавалося, ось-ось підведеться, щосили схилила голову.

— …

Може, це її зацікавило. Рука Міо зупинилася, і вона чекала, що незнайомка скаже далі.

— Я пішла перевірити берег, а цей малий раптом на вас напав… Це моя провина! Розумію, що ви розгнівані, але прошу, пробачте нам. Я неодмінно вилікую вашу рану й полагоджу кімоно!

Міо повільно опустила віяло й сховала його за пазуху. Не те щоб пробачила напад — її просто зацікавила незнайомка.

Тут, де ніхто не знав навіть назви «кімоно», ця чорнява дівчина вимовила її, наче щось само собою зрозуміле. А сама дівчина, дивлячись на опущене віяло, неначе геть знесиліла.

— …Я не поранена, тож лікування не потрібне. А щодо кімоно… На жаль, таку річ ти не зможеш полагодити.

Сліди іклів на кімоно трохи засмутили Міо, але тканина не порвалася. Справжньою втратою стали тільки змиті водорості й те, що вона промокла.

— П-пробачте…

— Гаразд. Допоможеш мені й пригостиш вечерею — вважатимемо, що нічого не сталося.

— Зроблю все, що можу! І вечерею, звісно, пригощу! Дуже вам дякую! Е-е…

— Я Міо. А тебе як звати?

— Хібікі. Пані Міо, мені справді дуже шкода. Цей малий теж кається, тож…

Вовк, на якого вона показала, підібгав хвоста, але й досі зиркав на Міо з неприхованою ворожістю. На каяття це аж ніяк не скидалося.

— Кається?

— Пробачте! Горне, повернися!

Сріблястого вовка огорнуло сяйво, і він зник у поясі Хібікі. Побачивши це, Міо злегка примружилася.

— Цей вовк — дух, що живе в якомусь предметі?

— Я й сама не зовсім знаю. Щось на кшталт звіра-охоронця.

— …Он як. Тоді, Хібікі, чи не допомогла б ти мені відібрати водорості в доброму стані?

— Водорості? Е-е… Для вакаме чи комбу? Пані Міо, ви кухарка?

Від цих мимохідь кинутих слів Хібікі очі Міо розширилися. Насправді ж, питаючи, чи вона кухарка, Хібікі хотіла далі спитати, хто ж Міо така. Звісно, вона й не думала, що Міо, яка з легкістю розколола море, справді кухарка.

— ?! Стривай! Серед них є комбу?!

— Га?! А, е-е… мабуть, оті великі, он там.

— Оці?! Чи, може, ось ці?!

Куди й поділася її недавня грізність? Тепер вона тримала в кожній руці по жмуту водоростей і дивилася на Хібікі очима, що палали зовсім іншим запалом.

— Т-ті, що у вас у правій руці, пані Міо, мабуть… комбу, здається…

— Подумати лишень: його не тільки не продають, а він ще й просто валяється на землі?!

Відкинувши ті, що були в лівій руці, Міо взяла обома руками комбу (мабуть) із правої й пильно в нього вдивилася.

(Га? Вона що, справді кухарка чи щось таке? Я чула, що Пустище перед містом Ціґе — місце, де здоровий глузд не діє, але… невже він не діє вже й за його межами? Напад Горна їй нічого не заподіяв, а море вона з легкістю розколола складаним віялом. Щоб така — та й кухарка…)

Хібікі серйозно дивилася на таку Міо.

— Е-е, пані Міо. Те, що ви викинули, мабуть, називається вакаме, його кладуть у місо… тобто, гадаю, воно добре пасуватиме до супу як інгредієнт.

Лише на вигляд Хібікі не була певна, але все ж пояснила й про інші водорості, які Міо безжально жбурнула на пісок. Міо тут-таки знову схопила вакаме й промила його морською водою.

— Вакаме! Точно, це ж вакаме! О, Хібікі! Дякую Ваці за нашу зустріч!

— Уа-а!! Пані Міо, хто такий цей Вака? Та й узагалі — вибачте, але мені боляче, і смердить. Будь ласка, відпустіть мене-е-е!!

Тримаючи в лівій руці вакаме, а в правій комбу, Міо з розмаху обійняла Хібікі, зовсім не стримуючи сили.

Міо цього зовсім не помітила, але саме так зустрілися героїня Лімії Отонаші Хібікі та Міо.