Розділ 91 — Плітки — Міо, кулінарія та героїня (3)

Перекладач і редактор: Näki + Claude

— Ой, ви прийшли.

Із майстерні за прилавком долинув знайомий голос. Хібікі та її товариші зрозуміли: нарешті дісталися куди потрібно.

Вони були в Ціґе — місті, що найшвидше зростало тут, на краю світу, — а точніше, в Компанії Рембрандта, яка на хвилі цього піднесення росла разом із ним. В одному з її кутків.

Темношкіра напівлюдина лагідно всміхнулася їм із-за прилавка й привітала їх.

Це була філія Торгової компанії «Кудзуноха» в Ціґе.

Компанія вже мала чимало постійних покупців, а для авантюристів її крамниця була омріяною.

Тут використовували першокласні матеріали, і ніде в місті не було якіснішого спорядження. Ба більше, тим, хто мав достатньо грошей, тут навіть приймали замовлення на вдосконалення чи виготовлення авторської зброї. За спорядження, яке неодмінно прослужить довго, це місце високо цінували не лише авантюристи, а й усі, кому за родом занять доводилося битися.

Утім, в одному з кутків стояли в черзі кілька купців, що прийшли по ліки. Ліки Торгової компанії «Кудзуноха» славилися тим, що діяли краще за інші, невміло зроблені магічні зілля, і продавалися дедалі краще. Справи компанії, безперечно, йшли добре.

Замовлення на обладунки тимчасово не приймали, тому біля стійки для них було порожньо. Та кілька г'юманів, схожих на авантюристів, поглядали туди здалеку: дехто, вочевидь, чекав, що замовлення знову почнуть приймати.

Непритомних Хібікі та її товаришів Міо перенесла до заїжджого двору в Ціґе. Вона докладно все пояснила господині й пішла. Від господині загін Хібікі дізнався, що сталося (подекуди історію змінили), і кілька днів прожив там, доглядаючи тяжко пораненого Бредду.

І ось настав сьогоднішній день.

Бредда вже міг нормально ходити, тож усі знову зібралися разом і вирушили до філії «Кудзунохи», де, як їм сказали, можна було зв'язатися з Міо.

Загін Хібікі й гадки не мав про допитливі й заздрісні погляди, спрямовані на нього. Люди заздрили їхньому знайомству з Міо, але Хібікі та її товариші не знали ні про Торгову компанію «Кудзуноха», ні про те, яке становище Міо має в цьому місті, тож не дивно, що нічого не помітили.

— Перепрошуємо, що змусили чекати, — сказав службовець із лісових оні, і перед ними з'явилася чорноволоса дівчина, яку вони зустріли кілька днів тому.

— Схоже, лицар уже одужав. Добре, що нічого серйозного не сталося, — озвалася Міо.

— Так… Тоді ви нас урятували. Кажуть, навіть допомогли з лікуванням. Щиро дякуємо, — відповів Бредда.

Він зробив крок уперед і подякував особисто. Міо лише ковзнула по ньому поглядом і повернулася до Хібікі.

— Не варто. Мені не звикати когось захищати. Отже, Хібікі, твій товариш, бачу, вже почувається добре. А в тебе знайдеться трохи часу?

— Так. Господиня казала, що у вас до мене справа. То… це через бій із мамоно? — несміливо запитала Хібікі.

Обличчя Хібікі було похмуре. Те, що вона показала себе жалюгідно й почула, що в ній розчарувалися, досі муляло їй душу. Раніше вона ніколи нікого не розчаровувала й ніколи не мусила дивитися у вічі власній слабкості.

До того ж бій із генералом демонів змусив її засумніватися у власній силі, тож вона, героїня, досі не могла перетравити цього почуття.

— Бій? А, це мені байдуже. Я ж щойно казала: через певні обставини мені не звикати захищати таких, як ви. Просто вважайте, що вам пощастило.

Проте слова Міо цілком перекреслили думки Хібікі. Для Міо дорога назад до Ціґе просто обернулася охороною г'юманів — тільки й того.

— Нам… пощастило?.. — перепитала Хібікі.

— Саме так. Адже ви не загинули. До того ж я вам не товаришка й не вчителька, тож із якого дива маю оцінювати ваш бій і сварити вас?

У словах Міо виразно відчувалося: життя загону Хібікі її не надто обходить. Ці слова боляче вразили кожного з них.

— Це… Тоді навіщо ви нас урятували?

— Я й господині заїжджого двору пояснила: у мене до тебе справа, Хібікі. Я ж досі не розпитала тебе, як готувати даші з морепродуктів і сушеної риби.

— Д-даші?..

— Так.

— І тільки заради цього?..

— ? Авжеж. Якщо ти знаєш, як готувати, було б шкода, якби ти загинула. Тільки й того. А тепер, Хібікі, коли твої тривоги вже позаду, приділи мені трохи часу.

Міо відповідала без найменшого вагання, а Хібікі стояла приголомшена.

— Пані Міо, ми вдячні за порятунок, та не можемо прийняти ваше прохання. Ми прийшли сюди тренуватися й знайти краще спорядження. На жаль, часу майже немає… — заперечив Вуді.

Загін Хібікі прибув до Ціґе в пошуках найкращого місця для тренувань, а також спорядження, яке відповідало б їхнім умінням. Усе це — заради реваншу з генералом демонів і щоб цього разу неодмінно здолати фортецю Стелла.

— Облиш. Вас переміг противник такого рівня, та ще й рішення ваш загін ухвалює, наче немовля, — якщо ступите в Пустище, просто станете кормом. Рівні у вас, може, й високі, але там ви будете лише дітьми-переростками. Нічого не вийде.

Міо відкинула слова Вуді, ніби аж дивуючись. Вона не зневажала їх і не насміхалася з них — радше по-справжньому напучувала дитину.

— Але ми мусимо стати сильнішими! У нас немає часу! — вигукнула Хібікі.

Почувши палкі слова Хібікі, Міо зітхнула. В її очах вона побачила вогник авантюриста, що поспішає назустріч смерті, — погляд людини, яка вже нічого довкола не бачить.

— Не розумію. Я думала, ви авантюристи трохи іншого штибу, але невже у вас є мета, заради якої треба аж так поспішати?

— Це…

— Але бодай віддячити мені за врятоване життя ви ж можете? І ще: хай які ви сильні, невже справді збираєтеся вести в Пустище таку маленьку дитину?

— …

— Мовчите… Ви виявилися ще дурнішими, ніж я гадала. Хм, але ж і халепа. Мені й самій відступати не можна…

— Пані Міо, якийсь час удень ми будемо зайняті своїми справами. То, може, я буду з вами вночі? — запропонувала Хібікі.

— Судячи з того, як ти це кажеш, тих днів може бути не так уже й багато. Гм, що ж робити…

Хібікі й Міо розмовляли через прилавок.

Тут у розмову втрутився чоловік, який, як і Міо, вийшов із глибини крамниці.

— А якщо спробувати ось що?

— Гм? Берене, маєш чудову ідею? — жваво запитала Міо.

— Не знаю, чи аж таку чудову. Пані Міо бажає розпитати цю дівчину про кухню й за можливості навчитися її способів готування, правильно?

— Так.

— А її загін хоче стати сильнішим у Пустищі.

— Саме так. Для цього ми й приїхали, — підтвердила Хібікі. Решта погодилися.

— Розумію. Як і сказала пані Міо, якщо продовжите так само, то незабаром загинете. Майже напевно.

— !!

— Берене, годі ходити колами! Кажи нарешті, що надумав!

— Перепрошую за нечемність. Ось моя пропозиція: якщо ви навчатимете пані Міо кулінарії, то за навчання я виготовлю для кожного з вас відповідне спорядження з відстроченням оплати. З ним і вирушите в Пустище. На виготовлення знадобиться… мабуть, три дні. За цей час усе буде готово. Після цього ночами й далі навчатимете пані Міо кулінарії. Що скажете? Вибачте за прямоту, але хоч ваше спорядження й досить пристойне, воно, схоже, сильно пошкоджене. Іти з таким у Пустище — самогубство.

— …І що, досить замінити спорядження, щоб можна було не хвилюватися? — засумнівалася Міо.

— Тоді нехай із ними підуть Тоа та її товариші. Вони не відмовлять у проханні пані Міо.

— Он як. З ними, принаймні вдень, хвилюватися майже немає про що. Берене, таки чудова ідея!

— Для мене честь це чути. То як вам такий план? — запитав Берен.

Ті, хто стояв за прилавком, дійшли згоди, і майстер-гном запитав, що відповість загін Хібікі.

— Три дні? Швидше ніяк? — буркнув Бредда.

— Зараз я зніму мірки. Це вам не просто ремонт. Три дні — надзвичайно короткий термін, і будь-який майстер це підтвердить, — чемно відповів Берен на запитання Бредди, подумки дивуючись лицареві, який нічого не тямив у ковальстві.

— А чим доведете, що авантюристам, які нас супроводжуватимуть, можна довіряти? — спитав маг Вуді.

Він непокоївся, чи можна покластися на супровід. Історії про те, як найняті авантюристи зраджують, — не рідкість. А зрада в небезпечному місці може коштувати життя всім.

— Пані Тоа очолює список авантюристів Ціґе. Її всі знають, і вона не з тих, хто чинить підло. Середній рівень її групи перевищує 450, і невдовзі її можна буде назвати групою високого класу.

— Чотириста п'ятдесят?!

— До того ж пані Міо їм довіряє. Якщо й цього для вас недостатньо, доведеться придумати щось інше.

— ?!

Вуді здригнувся від погляду Берена: на мить у ньому промайнула відверта жага крові. Здавалося, Берен не погребував би й брудними методами. Відчувати небезпеку під час розмови про уроки кулінарії — хіба не абсурд?

Кивнувши так, що це можна було сприйняти за згоду, Вуді відступив.

— Хібікі, що вирішите? Гадаю, для вашого загону ця пропозиція вигідна, — сказав Берен.

— …Покладаюся на вас, — відповіла Хібікі.

— Чудово! Берене, хутчіш знімай мірки. Першою буде Хібікі! А тоді зв'яжися з Тоа й… — уже розпоряджалася Міо.

— Прошу всіх за мною, — запросив Берен.

На запрошення Міо й Берена загін Хібікі зник у глибині крамниці.

Так героїня Лімії почала все спочатку тут, на краю світу.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Уперше в житті Хібікі кілька місяців промайнули так швидко.

Тепер із ностальгією згадувалося, як їх колись вразили можливості зброї, створеної Береном та іншими елдвами.

Від авантюристської групи дівчини на ім'я Тоа, з якою їх звели, вони навчилися мислити й ухвалювати рішення, як авантюристи. Тоа, ватажка групи, як і Хібікі, робила ставку на швидкість, але інакше користалася з прогалин в обороні противника, тож стала для Хібікі чудовою партнеркою для тренувальних поєдинків. Вважаючи Хібікі колегою по ремеслу, Тоа так і не знайшла нагоди показати їй свій козир і приховані прийоми. Ніхто не знає, хто переміг би в справжній сутичці. Принаймні Хібікі думала, що не хотіла б із нею битися.

Останнім часом рівень Хібікі не зростав, проте сама вона явно стала сильнішою.

Спочатку Хібікі, яку ще не відпускала травма від утрати товаришки, ганебно програла тренувальний бій Тоа, чий рівень був близьким до її власного. Поразки їй уже траплялися, але так нищівно програти г'юманові Хібікі довелося вперше. До речі, з Міо вона теж мала тренувальний бій, і той скінчився цілковитою поразкою: Міо майже нічого не дала їй зробити.

Одного разу пізно вночі, коли Хібікі спала в заїжджому дворі, розгорнувши бар'єр на випадок непроханих гостей, Міо не зламала його, а просто пройшла крізь нього й розбудила її. Хібікі, не розуміючи, що відбувається, почала відбиватися, але її легко скрутили, і Міо із сяйливими очима потягла її на кухню, щоб та навчила її куховарити.

Якось Хібікі, надто захоплена порівнянням рівнів, не могла збагнути, як програла Тоа, чий рівень був нижчим. Вона спитала про це.

— У Дзенно я теж так думала. Та хіба рівень — не лише один із багатьох показників? — відповіла Тоа, пригадуючи торговця в масці.

— Високий рівень лише доводить, що ти багато вбивала. Силу потрібно відчувати тілом, а не вишукувати в цифрах, — додала Міо.

У її словах відчувалася дещиця мазохізму з часів, коли нею керував голод. Та Хібікі нічого такого не помітила й лише дивилася на Міо з захопленням.

А сама Міо, коли Хібікі вчила її готувати даші із сушеної риби й комбу, дивилася сяйливими, як у дитини, очима.

Товаришка з таким самим чорним волоссям, як у неї, з якою — нехай лише про кулінарію — можна було із задоволенням говорити про знання з колишнього світу. Поступово долаючи травму, Хібікі водночас дедалі більше прив'язувалася до Міо.

———

Це була остання ніч, яку загін Хібікі проводив у Ціґе.

Із Лімії надійшов наказ про повернення.

Спочатку через прихильність гномів загін Хібікі викликав заздрість. Проте дружба з групою Тоа, спільні вилазки в Пустище й поступове подолання травми повернули Хібікі притаманну їй здатність приваблювати духів, і авантюристи тут, на краю світу, потроху почали приймати її загін як своїх.

Тож цього вечора на честь Хібікі та її загону влаштували бенкет, і безліч авантюристів галасували, сумуючи через розлуку. Дехто вирішив вирушити слідом за загоном Хібікі до Лімії, а дехто — битися пліч-о-пліч із нею.

Бредда й Вуді впилися до нестями й у такому стані кудись зникли. Можливо, їх викрали жінки, які сумували через їхній від'їзд і хотіли провести з ними пристрасну ніч.

Чії спочатку було самотньо: серед авантюристів не було її ровесників, і дівчинка якийсь час сумувала за домом. Та згодом вона подружилася з Рінон, молодшою сестрою Тоа. На бенкеті обидві пили сік, веселилися й зрештою щасливо заснули в одному ліжку.

А Хібікі…

Пішла від галасу й піднялася на мур, що оточував місто. За її спиною світився вогнями Ціґе — хоч і не зрівняти з неоновим сяйвом сучасних міст. Перед нею пролягав Золотий шлях. Саме тут колись багатий купець Рембрандт зі своїм дворецьким проводжали Місумі Макото.

Вона була не сама.

До муру з внутрішнього боку притулилася жінка, яка дивилася на Хібікі. Це була Міо.

— Чула, ти хотіла поговорити. Настільки важливо, що покликала мене аж сюди?

— …Так. На бенкеті для такої розмови був не той настрій. — Хібікі, яка досі дивилася на шлях, обернулася.

— Тоді коротко. На міському мурі опівночі легко стати причиною зайвих непорозумінь.

— Як завжди, коли справа не стосується кулінарії, ви така холодна, пані Міо. Гаразд. Я хочу сказати вам дві речі.

— …

— По-перше, пані Міо, щиро вам дякую.

Хібікі глибоко вклонилася.

— Якби ми не зустріли вас у Корані, нас, мабуть, уже не було б серед живих. Пустище виявилося набагато суворішим, ніж ми думали. Почалося все з того, що Горн вийшов з-під контролю, та я справді рада, що зустріла вас, пані Міо.

— У мене теж була своя мета. Не потрібно дякувати.

(До речі, той вовк на ім'я Горн напав на мене тому, що відчув мій запах. Схоже, ці так до кінця й не зрозуміли, що я — той самий чорний павук, з яким вони билися, а помітив це тільки він. Тож не дивно, що він на мене кинувся. До того ж Горна я вже «змусила мовчати», тож розповідати їй немає потреби.)

Міо з'ясувала, чому срібний вовк на неї напав. Ба більше, вона дала Горнові докладні вказівки, щоб він нічого не міг розповісти Хібікі та іншим. Зважаючи на поставлені умови, вовк нічого не видасть, — спокійно думала Міо.

— Я здивувалася, що у вас навіть катани є. А меч, який викував пан Берен, — справжнє диво! З ним ми теж познайомилися завдяки вам, пані Міо, тож прийміть мою подяку.

Побачивши катану в майстерні елдвів, Хібікі була неабияк зворушена — адже колись займалася кендо. Коли вона взяла катану до рук і оголила клинок, то аж подих затамувала, засліплена його красою.

Але Берен навпростець сказав Хібікі, що катана їй не пасує, і поклав край її сповненим жаги поглядам.

Побачивши, як Хібікі володіє мечем, майстер пояснив: нинішні її прийоми вже не підходять для катани.

— Я бачу, панночко, що від початку ваше тіло опанувало прийоми для однолезових мечів. Проте зараз ви орудуєте мечем, безсумнівно, за технікою дволезового клинка. Тож катану, яка ще й потребує особливого догляду, я не раджу. Така моя думка як того, хто радить зброю.

І він мав рацію.

Від початку Хібікі знала лише кендо й трохи фехтування. Кендо вона займалася в шкільному гуртку, а фехтування теж трохи вчилася, але з певних причин незабаром мусила його покинути.

А потрапивши в цей світ, вона зупинилася на справжній бойовій техніці меча вже покійної Навал, змішаній із прийомами, яких навчилася сама, та на бою півтораручним мечем. Хібікі й сама розуміла, що тепер повернутися до катани буде важко.

Слухняно прийнявши застереження, Хібікі вперше отримала зброю, можливості якої перевершували її власні вміння. На відміну від минулого, тепер їй треба було тренуватися, щоб як слід розкрити можливості зброї. Цей меч, у який Берен вклав і частку своєї пустотливості, був більший за півтораручний і на вигляд не поступався великому мечу, проте виявився несподівано легшим за той, яким Хібікі користувалася досі.

Якщо точно враховувати його розміри, ним можна було користуватися так само, як попереднім. А те, що матеріалом Берен узяв косу, яку Міо мимохідь йому показала, — одна з таємниць, яких Хібікі так і не відкрили.

Із вдячністю пригадавши й це, Хібікі відвела погляд від Міо й подивилася на нічне небо.

— Здається, зараз я розкриваю лише половину можливостей цього меча. Пан Берен теж казав, що я ще не збагнула, в чому його секрет, і був розчарований. Їхати, не довівши справи до кінця, чесно кажучи, прикро.

— Аж ніяк. Тепер ти можеш як слід тренуватися й не лишаючись тут. Мабуть, незабаром зможеш повністю опанувати виріб Берена.

— Я постараюся. А тепер друга річ…

Хібікі, що було на неї не схоже, ніяк не могла дібрати слів. Міо вже досхочу наїлася й напилася, нагальних справ не мала, тож мовчки чекала, що скаже Хібікі.

— …Пані Міо, чи не поїхали б ви з нами? Я так і не зустрілася з ним, але обіцяю, що виявлю належну повагу очільникові вашої компанії!

Хібікі не бачилася з очільником Торгової компанії «Кудзуноха» — Райдо. Про нього часом заходила мова, а ще вона чула про нього від Тоа. Але цей таємничий і, схоже, вправний торговець так і не повернувся з поїздки по товар, тож ні Хібікі, ні її товариші з ним не познайомилися.

Проте було очевидно, що Міо, Берен і працівники компанії ним щиро захоплюються: розповідаючи Хібікі про Райдо, вони аж світилися від гордості.

— Не хочу. У мене є Вака. Я ж тобі казала.

Відповідь пролунала миттєво.

— Тоді разом із тим вашим Вакою! Я подбаю, щоб він зміг відкрити там крамницю.

— Теж ні. Я ж сказала: Вака зараз зайнятий.

Компромісу не знаходилося.

— …Це лише приклад. А якщо моє бажання стосуватиметься долі світу, ваша відмова зачепить і важливого для вас Ваку, й виникне ситуація, з якою без вашої сили не впоратися? Ви й тоді так скажете?

«Я — героїня», — цього Хібікі так до кінця й не сказала Міо. Вона збрехала, ніби кулінарні знання почерпнула з книжок. Звісно, ця брехня розсипалася б від першого ж запитання. Але для Міо важили тільки кулінарні знання й уміння, а решта не мала значення.

Почасти ще й тому, що її непокоїло: якщо відкрити Тоа та Міо своє становище героїні, ті почнуть ставитися до неї інакше. Ці кілька місяців, коли вона могла бути просто авантюристкою, були для неї свіжими й новими, і прощатися з ними було по-справжньому шкода.

— Навіть обговорювати нічого. Мені геть байдуже до світу. Для мене важливий лише Вака. Якщо виникне ситуація, коли для розв'язання знадобиться підмога якоїсь там жінки на зразок мене, отже, Вака теж із нею впорається. А мені досить бути поруч із цією величною особою й віддати за нього життя.

— …За будь-яких обставин?

— За будь-яких.

Хібікі подумала була раз і назавжди зізнатися, що вона героїня, але одразу відкинула цю думку. Міо сказала, що їй байдуже до світу. Тож навіть якщо зізнатися, що вона героїня, яку викликали захищати суспільство г'юманів, на перемовини це не вплине.

(Хто ж він такий, цей Вака, в якого Міо так закохана? Тоа теж казала, що він зовсім іншого рівня, і криво всміхалася. Невже він і Міо з товаришами здатні навіть урятувати світ?)

Згодом Хібікі згадає свою майже жартівливу думку й зрозуміє, що не так уже й помилялася.

— …Фух… За будь-яких обставин, отже. Мене блискуче відшили.

— Ти ж керуєш загоном і маєш розуміти: коли стає надто легко й затишно, це йде лише на шкоду. Я не виконуватиму наказів нікого, окрім Ваки.

— Так-так, дякую, досить уже солоденького. Це все, що я хотіла сказати. Тоді, пані Міо, на цьому…

— Ага. Щасливої дороги.

— Так. Пані Міо, приїжджайте до Лімії, коли матимете нагоду. До того часу я пригадаю ще більше рецептів.

— Ой, ось це вже перша справді приваблива пропозиція. Я це запам'ятаю.

Насамкінець Хібікі низько вклонилася й пішла.

Так завершилася дивна зустріч Міо та Хібікі.