Розділ 92 — Тривоги Макото та несподівані чутки

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Справи компанії йдуть добре.

Дурість, звісно, що я про це не подумав, але після відкриття впадали в око перепродажі й випадки, коли скуповували весь товар. Ідеально не вийшло, але певних заходів я вжив.

Конкретно — обмеження на кількість товару в одні руки та «прохання» до тих, хто хоче перепродувати.

Повністю цього однаково не спинити, тож, трохи змирившись, я вжив заходів у межах можливого. Бо повторювати одне й те саме знову й знову, доки справа не закисне, — просто марна трата сил.

Заняття теж… можна сказати, йдуть добре.

Відтоді частина студентів, яких привів викладач Брайт, залишилася, а ті, хто залишився, порадили заняття іншим студентам, тож нам удалося набрати чимало учнів.

…Що залишилося лише п'ятеро — ну, мабуть, так і краще. Коли їх забагато, тільки клопоту більше, еге ж.

Усі п'ятеро — студенти-стипендіати, і всі прагнуть сили. Звичайним студентам мої заняття не припали до смаку, але найбільше було тих, хто відчув у них небезпеку. Мабуть, не надто бажаний курс.

Поки що я й далі приймаю студентів, але особливо ні на що не розраховую. А над тими, хто залишився, без дозволу проводитиму легенькі «експерименти» — у межах, що не шкодять здоров'ю, — і заразом даватиму їм заняття.

Оскільки протягом усього заняття я тримаю на полігоні послаблювальний «Сакай», збоку це виглядає ефектно, але до небезпечного рівня не доходить, тож з боку Академії вирішили, що так можна. Усе за планом. Я побоювався, що ефект слабшатиме залежно від площі дії, але останнім часом — може, тому, що я вже призвичаївся, — ефект, здається, навіть посилився.

Фракція викладачів поки не втручається, і навколо спокійно.

Словом, життя в Академмістечку складається чудово.

І все-таки…

У бібліотеці, куди я звик заходити після занять, знайшов потрібну книжку, сів за найближчий стіл — і знесилено поклав голову на руки.

З грудей вирвалося довге зітхання.

Зараз мене, в певному розумінні, загнали в глухий кут.

— Подумати тільки… Г'юмани в цьому світі практикують багатоженство.

Нібито це священний устрій, установлений божеством. Атож, божеством.

Я мимоволі заговорив сам до себе. Відколи я в Академії, мені здається, я дедалі частіше розмовляю сам із собою — може, тому, що мене ніхто не розуміє. Не хочу, щоб на мене дивилися як на дивака, тож намагаюся не надто цим захоплюватися.

Але ж подумати тільки — багатоженство. Цей Баг щоразу мене дістає. Цілковитий бовдур.

Здавалося б, ця система зручна для чоловіків, але насправді все не так. Через брак уяви я вважав багатоженство чимось на кшталт гарему. Який же я був наївний.

Тільки тепер, придивившись до г'юманського суспільства, я збагнув, як усе влаштовано.

Тут не йдеться про те, щоб мати скільки завгодно дружин і жити собі в утіхах, — радше нерівність стає ще гіршою, ніж у сучасній Японії.

Жінки тягнуться до тих, у кого найбільше вроди й багатства, тобто до найкращих чоловіків, тож гарем буде далеко не в кожного.

Навпаки, стає більше чоловіків, які не можуть одружитися. Богине, скільки ж іще жахливих речей тобі треба накоїти, щоб нарешті вдовольнитися? Не треба аж так їх відсіювати.

А для більшості чоловіків багатоженство мало би здаватися справжньою мрією.

Що ж до мене, воно ще більше зменшує шанси одружитися… Чи ні?

…Насправді все навпаки.

Я вже кілька місяців у цій Академії, і от — здається, тижнів зо два тому?

Мені зізналися в коханні.

Ось у Шікі з першого ж дня знайшлося безліч дівчат, охочих із ним зустрічатися, а я лише сміявся, наче це мене не стосується: не заздрив, не втішав і не вислуховував його скарг.

Це сталося, коли моя компанія вже стала на рейки, а Академія певною мірою визнала мої здібності; втім, це було зовсім нещодавно.

Почалося з того, що мене покликали: мовляв, одна студентка хоче порадитися. Це була дівчина, якої я жодного разу не бачив на своїх заняттях. Тобто студентка, з якою я досі не зустрічався.

— Викладачу, ви вже одружені?

З цього й почався мій кошмар.

[Неодружений. А що?]

Звісно, саме так я й написав.

Не знаю, як до цього дійшло, але після того дівчина сказала:

— Тоді… Будь ласка, візьміть мене за дружину після третьої!

У голові… все геть перемішалося. У колишньому світі мені вже зізнавалися в коханні молодша учениця й знайома з клубу, але зараз я не відчув ні хвилювання, ні піднесення.

Я просто остовпів. Бо коли людина, яку бачиш уперше, раптом просить узяти її за дружину, почуттів — нуль. До того ж вона щось сказала про номери. Тоді я не зрозумів, що це означає.

Студентці, яка з несподівано серйозним обличчям сказала таку нісенітницю, я відповів зітханням, хоч і розумів, що це нечемно.

[Пробач, але я не маю такого наміру.]

Якось спромігшись написати це, я пішов звідти.

Наступне зізнання пролунало того ж вечора. Ні, то було не зізнання, а, як і першого разу, пропозиція одружитися.

Відтоді й пішло: у крамниці, на вулиці, в Академії — не зважаючи на місце, мене кличуть, а в гіршому разі просять одружитися просто там.

До того ж щоразу звучить «зробіть мене своєю дружиною номер такий-то». Причому цей номер ніколи не буває першим. Здебільшого — від третього до п'ятого.

Багатоженство. Гірше не вигадаєш.

У мене є власна справа, чималенько грошей, та й здібностей не бракує. Тож на моє обличчя можна заплющити очі й попроситися в дружини номер два чи далі, щоб жити за мій рахунок. Мабуть, так воно й є. Уже сама мета — щоб я їх утримував — жорстока, а мені ще й здається, що вони того й гляди заведуть мову про відродження свого роду й заберуть усі мої гроші. Траплялися дівчата з отакими прозорими задніми думками.

Кохання й виховання дітей вони лишають першій чи другій дружині, а самі прагнуть узагалі нічого не робити.

Насправді все саме так і є.

Одного разу прийшла дівчина в білому халаті, саме в моєму смаку. Я вже не розумів, чи вона просить фінансування досліджень, чи робить мені пропозицію. Тож пожартував:

[Якщо станеш моєю першою дружиною, одружуся з тобою й дам стільки грошей, скільки захочеш.]

Почувши це, вона не лише скривилася з неймовірною відразою, а й випалила:

— Ні, дякую!

Після чого чкурнула так, ніби рятувала власне життя.

Мене й раніше зверхньо «обдаровували» шлюбними пропозиціями, але цей випадок ударив особливо боляче.

…Усе. Здаюся. Це не популярність — мене просто обрали вигідною здобиччю. Краще вже було, коли вони не сприймали мене за людину. Тепер від такого ставлення в мене нерви здають.

У бібліотеці таких сцен поки не траплялося. Та, мабуть, це лише питання часу.

До речі, чому бібліотека лишається безпечним місцем?

Може, тут діє якесь правило? Чи хтось їх стримує? Хай там як, я вдячний.

Я підвів голову й узяв книжку. Ну що ж, сьогодні теж навчатимуся.

Сьогодні мені не треба до крамниці. Спершу ми торгували без вихідних, але більшість крамниць зазвичай має один-два вихідні. Ми ще й працюємо допізна, тож я подумав, що постійні вихідні не завадять, і зробив так, щоб вихідний припадав на день, коли в мене заняття.

Найменша з лісових оні тоді вигукнула «Глорія-а-а!!» і здійняла руки до неба. Цю дівчину я й досі до пуття не розумію.

— Ой, сьогодні книжка про релігію? Ви справді читаєте найрізноманітніші книжки, викладачу Райдо. Магія, бій, історія, географія, звичаї, ще й напівлюди… Чого я у вас не бачила, то це, мабуть, казок, математики й життєписів.

[А, це ви, пані Ево. Коли ви отак раптово заговорюєте, мені аж лячно. І невже ви пам'ятаєте кожну книжку, яку читає такий, як я?]

— Авжеж. Ви ж мені цікаві, викладачу Райдо, — лукаво всміхнулася бібліотекарка пані Ева.

[Змилуйтеся. Ви ж, бува, теж не збираєтеся просити мене одружитися?]

— …А, то ось чому ви такий утомлений. Поверхове кохання. Схоже, дівчат, які хочуть вийти заміж, чимало. Співчуваю вам, викладачу.

[Зараз це єдине місце в Академії, де я можу знайти спокій. Спершу їх бентежила моя зовнішність, а тепер, коли я став популярнішим, вони хочуть поласувати солодким нектаром. Ну справді, чим для них узагалі є шлюб?]

— Що ж, тут чимало студентів зі шляхетних родин або з великих торговельних домів, тож багато хто не вважає шлюб справою взаємного кохання.

Змінивши усмішку на гіркувату, пані Ева відповіла на моє невдоволення. Може, вона й сама мала подібний досвід: пояснювала не по-книжному, а так, ніби за її словами щось стояло. Мені подобається, коли все легко зрозуміти.

[Політичні шлюби… І вони мислять так уже підлітками? Для шляхти й багатіїв це нормально?]

— …Просто дехто доходить до такого способу мислення раніше за інших. Можна й так на це подивитися.

[А я все ж думаю, що шлюб, у якому є кохання, — це не так уже й погано.]

Не те що «не погано» — я справді вважаю, що шлюб таким і має бути. Тим, що єднає людей, які одружуються.

— Ви такий наїв… ні, такий чистий, викладачу Райдо. Змалку кожен думає про шлюб лише в категоріях «подобається — не подобається», але… зрештою, подорослішавши, людина зважає не лише на почуття, а й на вигоди та втрати. Звісно, це не те, що можна висловити словами чи вкласти в одне чітке визначення.

Слухаючи пані Еву, я пригадав голос, що прозвучав у моїй голові під час нашої першої зустрічі. Якщо подумати, він був схожий на її голос. Тоді я не пов'язав почуте ні з чим небезпечним, тож і певності не мав, і значення цьому не надав, але…

Може, вона теж ставиться до мене привітно не без прихованого наміру? Якщо так, було б прикро.

[А що для вас означає доросле кохання, пані Ево? Які почуття воно містить?]

— …Що ж. Часом воно — предмет торгу. Якщо я скажу щось таке, ви розчаруєтеся в мені, викладачу?

[Хто знає. Але читати мені вже перехотілося. На сьогодні я піду.]

Предмет торгу, отже. Несподівано. Слова, які геть не в'яжуться зі словом «кохання». І почути таке від людини, на яку це зовсім не схоже, — просто… приголомшливо.

Я повернув їй книжку, яку збирався читати, й залишив бібліотеку.

◇◆◇◆◇◆◇◆

[Отже, Джіне, про що ти хотів поговорити?]

Після виходу з Академії мене перехопив студент.

Голос, який покликав мене, був чоловічим.

Це той мечник, що відвідує заняття від першого дня й не пропустив жодного. Він користується й магією і, схоже, особливо вражений стилем Шікі: опановуючи базові прийоми, він іноді просить Шікі про тренувальний бій.

Із тих п'ятьох я запам'ятав лише мечника Джіна, який ходить від першого дня, і дівчину-лучницю Амелію.

У бою Джін покладається насамперед на меч, а магією себе підтримує; Амелія ж, навпаки, робить ставку на магію, а лук у неї — допоміжна зброя. Багато сказати поки не можу, але обоє подають надії. Амелія теж прагне сили, але ще більше вона закохана в Шікі. Може, силу закоханої жінки вона перетворює на завзяття до навчання — запам'ятовує вона швидко й так само швидко прогресує.

Раз до мене звернувся знайомий студент, я погодився пообідати разом із ним.

До речі, Амелія, здається, після обіду відвідує заняття з естетики.

Естетика.

Коли я вперше почув це слово в Академії, у мене очі на лоба полізли.

Розпитавши докладніше й пошукавши в бібліотеці, я з'ясував, що естетика — поняття, яке принесла Богиня. Цілий інститут, покликаний прагнути краси й поширювати її.

Перш ніж поширювати такі дурниці, варто було б навчити г'юманів якихось справді потрібних умінь, чи що. Я просто отетерів. Через це тут трапляються назви косметики, які я вже чув, а кілька разів мене навіть питали, чи не торгує моя компанія й косметичними товарами.

Зараз ми таким не торгуємо, і надалі я теж не планую. Помада, пудра — Томое, чого доброго, сама таке запропонує, а я цього не хочу. Вона й так уже завдає Асорі стільки клопоту.

Що ж, облишмо поки що тему Амелії, естетики й косметики. Чесно кажучи, у мене навіть немає сил це коментувати.

Я повагався, але зрештою вибрав «Ґотецу».

Я заходжу сюди рідше за Шікі, проте кухня мені подобається, а знайоме приміщення допомагає розслабитися. Джін, здається, прийшов уперше: зацікавлено оглядав залу й вдихав запахи страв.

Ми попросили окрему кімнатку в глибині «Ґотецу» й сіли.

— До речі, викладачу, ви ж приїхали з Ціґе?

[Так.]

— Взагалі-то є двоє студентів, які навчалися в цій Академії, а зараз відсутні.

[Хм-м. Продовжуй.]

— Вони не стипендіати, але досить здібні й подають надії.

[Якщо подають надії, чому ж вони відсутні?]

— Кажуть, хворіють.

М-м, хворі? Відтоді як я покинув Ціґе, це перші хворі, про яких я чую. Студенти… їхній вік…

Невже це…

[Невже ти про доньок Рембрандта?]

— …То ви вже знаєте. Я чув, що Компанія Рембрандта має в Ціґе чималий вплив, тож подумав, що ви, може, знаєте.

[І що з того?]

— Не знаю, чи справді вони хворіли, але, здається, скоро повернуться до Академії. Тому й хотів вас попередити.

[Попередити? І ще, Джіне: товаришки по навчанню повертаються, а ти наче й не радий.]

— Розумієте… Можливо, ви не знаєте, але ці сестри…

[Коли вже попереджаєш, говори прямо.]

Чого він раптом зам'явся? Що ж такого намагається сказати?

— …У них жахливий характер. Типові розпещені багатійки, до того ж одержимі красою. А вчаться відмінно, тому ще більше зазнаються.

…

…Га?

У тих дівчат — такий характер? Та ні, хіба вони не здавалися радше тендітними?

Ні, зачекай-но.

Якщо подумати, я ж жодного разу толком не перемовився з ними й словом. Єдине, що мені сказали, — «Тікай».

Та й щодо краси — разом із дружиною всі троє тоді були справжніми чудовиськами.

Пан Рембрандт видався мені доброю людиною, от я й вирішив, що його дружина та доньки такі самі.

Багаті панночки, та ще й із поганим характером? Серйозно?

— Схоже, ви не знали. Ну, а останнім часом на вас же полюють, правда? Дівчата звідусіль. — Мабуть, сприйнявши моє мовчання за ствердну відповідь, Джін мені поспівчував.

[Не нагадуй. Аж голова болить.]

— Коли вони повернуться, краще не потрапляйте їм на очі. Вони страшенно прискіпливі до зовнішності, тож, може, й обійдеться, але про всяк випадок. Ось тільки якщо вони покладуть око на пана Шікі, це може завадити заняттям. Тож справді будьте обережні, гаразд? О, а ця страва, набе, смачнюща! Я й не знав про неї!

…

Здається, він щойно між іншим сказав мені щось грубе. А ще здається, що насправді він хвилюється за Шікі.

[Зрозумів. Попереджу й Шікі.]

— Дуже дякую! Це ваш улюблений заклад, викладачу? Який у вас добрий смак! Можна мені теж сюди приходити?

[Роби як знаєш. А, до речі. Шікі теж частенько сюди заходить. Раз уже ми тут, може, замовити тобі його улюблену страву?]

— Можна?! Їстиму! Е? А ви, викладачу?

[Щойно пригадав, що маю справи. Не поспішай із обідом.]

Дорогою до дверей я замовив вершкове набе, звершивши тим помсту за його грубість, і, виходячи із закладу, скривився: приводів для клопоту ставало дедалі більше.

То доньки Рембрандта справді такі неприємні?

Невже? Дивлячись на те, як по-дурному пан Рембрандт трясеться над ними, я бачив, що доньок він щиро любить, тож і не засумнівався. Чи він із тих, кому донька здається милою, хоч би як вона поводилася?

Зрештою, якщо сестри скоро повернуться до Академії, усе побачу на власні очі.

Дорогою назад мені ще двічі запропонували одружитися, перш ніж я дістався до своєї крамниці.