Розділ 93 — Наш дім

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Про характер сестер Рембрандт мені розповіли чимало тривожного.

Я розпитав кількох людей і переконався: загалом репутація в цих дівчат погана.

Сам я живу в Академмістечку й не можу поїхати до Ціґе розпитувати всіх особисто. Тому попросив Томое, Міо та елдву Берена, який керує нашою філією, зібрати там відомості.

Це сталося зовсім недавно.

І от сьогодні Томое повідомила, що різні звіти вже впорядковано, й попросила мене повернутися до Асори; ми домовилися, де зустрінемося.

…Власне, останнім часом я в Асорі надовго не затримувався. Ні, якщо чесно, взагалі не затримувався. Хіба що зрідка навідувався постріляти з лука.

Не подумайте, ні з ким я не сварився. Причина була куди простішою.

— Шікі, можемо вирушати?

Хай як я намагався уникати повернення, справи в Асорі все одно потребували моєї присутності. Отож ми з Шікі збиралися додому.

— Так, усе готово. Я вже впорядкував наші звіти. Крамницю на цей час можна залишити Лайму.

— …Зажди, ти хочеш, щоб крамниця працювала?

Мені було неспокійно. Може, на день варто зачинитися?

— Це не плановий вихідний, а крамниця працює ще зовсім недовго. Не думаю, що варто просто так зачинятися. Нові ділові пропозиції я наказав поки відкласти, тож хвилюватися немає про що.

Я й так доручив Шікі більшість справ крамниці. Відчувалася в ньому навіть якась солідність.

— Якщо вже сам управитель крамниці Шікі так каже, повірю. Тоді… ходімо.

Не чекаючи відповіді, я відкрив Туманну Браму.

І з якимось тужливим почуттям повернувся до Асори, за якою скучив.

Відразу в ніс ударив густий запах, а на мене навалилася спека.

Не встиг ступити й кроку, як укрився потом. Тепле вологе повітря наповнило легені.

Так-от, мінливий доти клімат Асори останнім часом усталився — тепер тут панувала тропічна спека.

Як же нестерпно! Повітря гаряче й вологе, а дощу немає. Я не знаю, чи є тут справжні тропічні ліси, але відчуття таке, ніби потрапив просто в джунглі.

Якби це було звичайне вічне літо, я ще витримав би. Але ця спека легко перевершувала японське літо — вона була просто вбивчою.

Ось чому я останнім часом і не повертався до Асори. Та тут же неможливо дихати!

Я думав, клімат незабаром знову зміниться, але жодних ознак. Хіба від такої спеки не постраждає сільське господарство?

Я доручив Томое з'ясувати, у чому річ. Вона повідомила, що звіт уже впорядковано, але, певно, прийде з пропозицією, яка більше скидатиметься на експеримент. Що ж, поки що ця спека не надто вплинула на все довкола.

— Як завжди, страшенна спека.

— Так. В Академії зараз весна, жити там приємно, тому тут здається ще спекотніше, — погодився Шікі.

— Кажеш так, а сам, як бачу, анітрохи не страждаєш, Шікі.

— Я непогано переношу спеку. Пане Райдо… тобто Вако.

— …Тут мені, власне, байдуже, як ти мене називаєш.

— Просто пані Міо… їй не подобається, коли до вас звертаються «пане Райдо», тому…

Шікі ніяково всміхнувся й почухав щоку. От уже хто переймається дрібницями!

Я лише злегка кивнув і, ніби струшуючи з себе липке повітря, що обвивало мене, увійшов до свого дому.

Навіть уночі така спека. Та що ж коїться?!

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Вако, ласкаво просимо додому!

Щойно я відчинив двері зали, де ми домовилися зустрітися з Томое, як мене раптом привітала безліч голосів!

Я аж підстрибнув! Серце мало не вискочило з грудей! Що взагалі відбувається?!

Із розкритим ротом зазирнув усередину й побачив усіх мешканців Асори.

Схоже, справді зібралися всі до одного.

Навколо величезного столу зібралися всі — незалежно від раси.

Хіба тут був такий шалено великий стіл? Ні, не було. Отже, його зробили нещодавно. Узяли неймовірний стовбур дерева, як він є, і… Га?

Хіба він не завеликий? За ним легко вміститься понад сотню людей — що ж то за велетенське дерево? Вони що, якесь Світове Дерево зрубали?

І сама зала! Будинок і так був чималий, але аж ніяк не настільки просторий. Це вже не зала для нарад, а радше бенкетна зала аристократів!

Я, не приховуючи подиву, окинув усе поглядом. Усі всміхалися мені.

До мене підійшли Томое, Міо й Ема.

…А Томое має такий вигляд, ніби її витівка цілком вдалася.

От же ж! Чого вона так радіє, що обвела навколо пальця нас із Шікі?

— …Шікі, ти в порядку?

— Так, Вако.

…

Він не виявляв ані найменшого збентеження — послідовник, який останнім часом проводить зі мною найбільше часу. Ба більше, він усміхався.

Га?

Га-а?!

— З поверненням, Вако, — привітала мене Томое.

— Ласкаво просимо додому, Вако, — додала Міо.

Коли вони підійшли ближче, я ще раз почув ці слова. Ема стояла за крок від них і низько вклонилася.

— А… так. Я вдома.

Усе ще розгублений, я відповів: «Я вдома».

— Гарна робота, Шікі. Як і планували, Вака нічого не запідозрив, — вдоволено сказала Томое.

Вона переможно всміхалася, дивлячись на Шікі через моє плече.

— Вако, пробачте. Томое будь-що хотіла влаштувати сюрприз, от… Останнім часом ви сюди зовсім не навідувалися, тож, будь ласка, вважайте це просто милою витівкою, — пояснила Міо.

Навіть Міо була з ними заодно.

…

Шікі, і ти туди ж. Ти теж був у змові.

А-а-а!

Ех! Таки обдурили мене!

— Ха-а… Ну й здивували ж ви мене! Я вдома! І пробачте, що так рідко навідуюся!

— Ну, схоже, Вака не дуже звик до спеки, тож я вас розумію. Але всі хочуть, щоб ви поверталися хоч трохи частіше. А тепер — ось.

Томое простягнула мені келих. Характерний запах. Отже, алкоголь. Нічний бенкет — я не проти. Рідина рожевого кольору. Якщо не помиляюся, це саке з якихось фруктів, яке добре розходиться в Ціґе.

Усі погляди зійшлися на мені, і в кожному — очікування. А, зрозуміло. Бенкет, а я, головна особа, тримаю келих — отже, треба…

— Будьмо!

Я високо підняв келих і проголосив тост. То тут, то там задзвеніли келихи.

— Давно не бачилися, Томое, Міо. І ти теж, Емо!

Я й не помітив, як Міо вже тримала тарілку з їжею в руці, вільній від келиха. Ого, оце швидкість. Утім, бенкет почався, тож чом би й не розважитися від душі.

— Ото ж бо й воно. Доручили нам розслідування, а самі подалися до Академії й дбаєте лише про дітлахів та торгівлю, — докорила Томое.

— Усі за вами скучили. Вако, будь ласка, навідуйтеся до Асори частіше. Дуже вас прошу, — мовила Ема.

Це від Томое й Еми. Що ж, прочухан цілком заслужений. Якби було просто спекотно — ще півбіди, але ця липка вологість, що обволікає тебе, мені геть не до снаги. Без справ мені сюди не надто хочеться, але таки слід навідуватися до Асори частіше.

В Академії я вже зібрав чимало знань. Немає сенсу намагатися вивчити про цей світ абсолютно все — я ж навіть про рідну Японію знав далеко не все.

Коли опаную необхідні основи й місцеві звичаї, доведеться переходити до наступних кроків. Знання потрібні, щоб їх застосовувати. Та й, власне, в Асорі я можу відтворювати власні спогади, тож читаю явно більше, ніж у попередньому світі.

Трохи совісно, що я, лише читаючи, копіюю весь вміст бібліотеки, але ж я його не продаю, тож пробачте мені — так я себе виправдовую. Ось такий я дріб'язковий.

Щоправда, мене трохи непокоїть, що Міо говорить так мало. Недавно вона зі мною розмовляла, тож навряд чи з нею щось негаразд. А я ж навіть приготувався вислухати все, що вона захоче розповісти.

— Е-е… Якщо бажаєте, скуштуйте ось це, будь ласка.

Щойно я про це подумав, як Міо простягнула мені тарілку, яку тримала в руках. П-приносить їжу іншим! Може, на неї так вплинули авантюристи й мешканці міста? Молодчина, Міо!

— Дякую, Міо. Хе-е, схоже на те, що я їв у Ціґе. Угу, смак насиченіший, ніж у Ціґе, і мені це до вподоби. Справді дуже смачно!

Наче вдосконалена версія страви з Ціґе, якій, на мою думку, не вистачало виразності. Дрібниці відрізняються, але, мабуть, хтось із працівників нашої філії зацікавився тамтешньою кухнею.

Отже, кулінарні звички Ціґе вже впливають і на Асору. Приємно знову скуштувати щось знайоме. В Академмістечку цієї кухні давно не їв.

— Що таке, Міо? Ти ж сама принесла, то й поїж зі мною.

— …

Міо заплющила очі й мовчала, наче ледве стримувала якісь почуття. Що з нею сьогодні?

— Міо?

— А-ха-ха-ха! Вако, Міо просто переповнюють почуття! — засміялася Томое.

— Томое… як це — переповнюють почуття?

— Саме так. Те, що Вака щойно скуштував, насправді приготувала Міо.

Що-о?!

— Приготувала?! Міо?!

— Атож. Останнім часом її захопила кулінарія. Вона навіть схилила голову перед кухарями в Ціґе й попросила навчити. До того ж допомагає нам відтворювати японські страви. На жаль, до сьогодні завершити це не встигли. Зате майже все, що там на столі, Міо приготувала від щирого серця.

Почувши це, я знову окинув поглядом страви на столі. Великі блюда з наїдками, гарно нарізані фрукти, супи в казанках…

Усе це… приготувала Міо.

…Хіба ж це не вражає?

Вона ж захопилася готуванням лише кілька місяців тому.

А я що вмів за кілька місяців навчання? Хіба що обпектися парою з рисоварки до жахливих пухирів і зчинити через це страшенний галас. Спогад, який волів би стерти!

Від різниці в наших здібностях аж руки опускаються. Водночас я щиро захоплююся тим, чого досягла Міо.

За такий короткий час навчитися відтворювати страви, які куштувала в закладах!

— Міо, ти дивовижна. Справді дуже смачно!

Я сказав від щирого серця.

Міо здригнулася й повільно розплющила очі. Її обличчя сяяло задоволенням.

— Вако, хто б міг подумати, що кулінарія — така чудова річ. Я й не знала.

— Га? Ти ж уже якийсь час учишся. І вчишся, бо тобі подобається, хіба ні?

— …Ні. Раніше я не розуміла. А сьогодні пізнала справжнє щастя.

— …Ясно.

— Так! Вако, наступного разу я приготую ще смачніше! Атож, ще, ще смачніше!

Проголосивши це, Міо раптом не кинулася до столу, як я очікував, а побігла в протилежний бік і вийшла із зали.

Що ж це було?!

— Ох-ох, ця Міо. Судячи з усього, на наступні наради зі звітами вона й не збирається. Ну, крім звітів про інгредієнти, в неї хіба кілька справ у Ціґе, про які я й так знаю, тож нічого страшного, — зітхнула Томое.

— Томое, але Міо… Куди вона?

— Мабуть, до Ціґе. Схоже, там зараз хтось із авантюристів, хто володіє рідкісними кулінарними прийомами. Наскільки я розумію, Міо в обмін на науку допомагає тій людині з багатьма клопотами. Шкода бідолаху: судячи з того, яка Міо зараз, доведеться тій людині не спати всю ніч.

Ну й клопоту ж вона завдає. Хоча для авантюристів кулінарія — радше побічне вміння. Утім, Міо допомагає з багатьма проблемами, тож основному ремеслу це, мабуть, піде на користь. Отже, хвилюватися нема чого. Схоже, Міо цілком захопилася готуванням, тож можна не боятися, що вона завдасть шкоди тій людині.

— Що ж, добре, що вона задоволена.

— Дякую за поблажливість. А тепер — дуже багато хто хоче зустрітися з Вакою, тож ходімо разом. Нараду можна провести й згодом. А, саке пийте, я не проти, але, прошу, не напивайтеся. І ти, Шікі, і ви, господарю.

— Схоже, ніч буде довгою.

— Я утримаюся від саке. Боюся, воно позначиться на моїх діях під час сьогоднішньої наради зі звітами, — відповів Шікі.

— Ох і правильний же в нас Шікі. Не скажу, що це погано, але ти надто вже напружений. Як на мене, трохи хмільного тобі не завадило б. А, точно, раз уже така нагода — накажімо віднести їжу до кімнати Ваки, де проходитиме нарада. Емо, можна доручити це тобі?

— Так. Я все влаштую. Усі такі щасливі, що нарешті бачать Ваку. Пити сьогодні будуть чимало, тож, мабуть, дехто скоро впаде п'яний як чіп. Я зберу людей, хай готуються доглядати за ними.

Ема жваво роздала накази й розчинилася в натовпі. Хоч на вигляд і не скажеш, а вона й сама любить саке. А ми навантажили її справами… Треба буде пізніше попросити когось принести їй їжі й саке.

Ох уже ця Томое! Ще з історії з Лаймом помітив: поводиться як справжня розбійниця. Випивати під час обговорення планів… Мабуть, чекають на нас добрі новини. А втім…

— Ну ж бо, Вако! Спершу до елдвів, а тоді по черзі. Вони вже зачекалися, так старалися. Будь ласка, винагородьте їх.

— Так, розумію.

Тут я не заперечував. Кожен справді докладає стільки зусиль! Хоч я й рідко навідуюся, це чудово бачу.

Томое могла й не нагадувати. Якщо вже моя подяка чогось варта, я хотів би обійти всіх і кожному подякувати.

Разом із Томое та Шікі я попрямував до мешканців Асори, які вишикувалися, чекаючи на мене.