Розділ 96 — Загалом — сприятливий вітер

Перекладач і редактор: Näki + Claude

Завершивши випробування, яке Томое запропонувала вчора ввечері, я разом із Шікі та Емою обійшов Асору, оглядаючи, як тут ідуть справи.

Усюди кипіла робота: хтось обробляв землю, хтось будував. Мені розповіли про все нове, що знайшли в околицях.

Коли мені розповідали про розширення земель, я дізнався, що вздовж однієї з вулиць уже звели потрібні споруди, а тепер ділять квартали й готують землю. Якщо вулицю вже добудовано, упорядкувати все потім важко, тож, мабуть, роблять це наперед. Як на нинішнє населення, місто вже чималеньке, тож, гадаю, готувати землю вони можуть скільки завгодно. Невже це… той самий мовчазний тиск — мовляв, збери більше мешканців?

Адже це я колись висунув завищену вимогу: побудувати маленьке місто, яке могло б приймати авантюристів. А частину задуму вже втілили! Вражає. Можна просто сказати: «Нарешті ми до цього дійшли», — але мені здається, це найкраща оцінка зробленого.

Відколи з'явився Шікі й чимало чого зробив на полях, ефективність землеробства, схоже, дуже зросла. Якщо ж говорити про мої пропозиції щодо полів, то це хіба що простий спосіб облаштувати рисове поле, поділ поля на ділянки, які використовують по черзі, і вирощування за сезонами. Усе це я дізнався в школі та на екскурсіях.

До того ж у чомусь я, мабуть, і помиляюся. Я не фахівець у цій справі, тож не знаю, що там найважливіше.

Тому, гадаю, від Шікі явно більше користі, ніж від мене.

Звісно, орки працюють на полях куди довше за мене, тож із досвіду багато чого вже знали. Наприклад, що не годиться кілька разів поспіль вирощувати ту саму культуру на одному полі. Ґрунтовтома, чи як там воно називається?

Вони ж якось умудрялися обробляти безплідну землю. У цій справі на них можна покластися більше, ніж на мене.

— До речі, Емо, хоч Шікі й попрацював із ґрунтом, на полях, що відпочивають, досі вирощують астрагал і білу конюшину?

Я колись розповів про астрагал і білу конюшину, якими удобрюють землю, й порадив висівати їх на ділянках, що залишаються під паром.

Якщо тепер ґрунт уміють поліпшувати, то, гадаю, потреби в цьому вже немає. Хоча все, видно, не так просто. Кімнатній рослині одна ампула добрива розв'язала б більшість проблем, але квітникарство й землеробство — речі трохи різні, тож бовкати необачно, мабуть, не варто.

— Так. Рослини тут ростуть надзвичайно швидко, до того ж на пори року не зорієнтуєшся, тому ми чергуємо посіви за кількістю врожаїв. Я радилася з паном Шікі, і він сказав, що давати полям відпочинок цілком варто, отже, ми так і робимо далі. А ще це гарно: поле править дітям за майданчик для ігор, поки триває робота, і дехто каже, що без цих квітів було б шкода. На щастя, нинішніх урожаїв поки вистачає, щоб наповнювати запаси на чорний день, тож, гадаю, проблем немає.

Майданчик для ігор, значить. Коли я жив у Японії, бачив таку картину лише кілька разів, але й справді: подивишся на дрібні квіти астрагалу чи білої конюшини — і на душі спокійніше. Лишити їх із такої причини, може, й непогано. Чи це надто наївно?

А, точно. Коли на пори року покладатися не можна, усілякі цикли сівозміни мало що дають. Я ж розповідав їм те, що туманно пам'ятав із книжки з історії. Ростуть рослини швидко, тож якось вони, мабуть, дають собі раду. Та й Ема каже, що врожаю цілком вистачає.

Пригадую, якось ми посадили сою, і десь за місяць вона вже зеленіла й була готова до збору. Я тоді невиразно сказав щось на кшталт: «От якби можна було регулювати температуру й кількість світла, ріст пішов би швидше», — і просто так з'явилася система, що дає врожай за місяць. Я був щиро вражений. Здалося, ніби я побачив, на що здатна Томое, коли береться до справи всерйоз.

— А… пори року, так. Із цим, будь ласка, почекай ще трохи. Ми саме це досліджуємо.

— А, ні! Я не це мала на увазі…

Оп, от халепа. Я ж зовсім не збирався їй дорікати.

— Судячи з попередніх пояснень, обсяги виробництва помітно зросли.

— Так. За порадами пана Шікі ми дещо змінили, і тепер збираємо врожай приблизно за два тижні.

Два тижні?!

Два тижні від посіву до збору! Хоча й місяць — це вже було неабияк швидко. Тоді з їжею та землею в Асорі проблем не буде. Мені вже кілька разів доповідали, що мешканці Пустища хочуть переселитися сюди. Може, настав час збільшити населення.

Я поглянув на Шікі, немов на божевільного… тобто генія.

Його обличчя ніби казало: «Нічого особливого».

— Я лише взяв за основу слова Ваки, підібрав придатні стихійні закляття й доступно пояснив усе оркам. Зараз ріллі цілком вистачає для самозабезпечення, але на майбутнє я ще обміркую, як її поліпшити. Гадаю, здебільшого зосереджуся на вдосконаленні продукції.

У нас уже стільки їжі, що її можна знайти просто під час прогулянки. Може, не варто так виснажуватися?

Є ще місця, які поки не стали полями, але є плани. Тож якщо збільшити площі й кількість мешканців — все буде добре.

— …Шікі, я радий, що ти сповнений завзяття, але хоча б висипайся, добре?

— Навіть якщо часом і хочеться спати, моєму здоров'ю не зашкодить, якщо я не спатиму, Вако.

— Не жартуй із таким серйозним обличчям, будь ласка.

Може, Шікі й говорить цілком серйозно, але я просто зводжу все на жарт. Он навіть Ема криво всміхається.

— Е-е, розумієте… Вако, як бачите, з посівами й рисовими полями проблем майже немає, але…

— Так?

— Є одна справа… Хотіла б із вами порадитися.

Сказавши це, вона поквапила нас із Шікі вперед.

Що? Знайшли нову рослину і не знають, що робити?

Ми відійшли від безкрайніх полів, що тягнулися перед нами.

Орки, які працювали і які відпочивали, усі опустили голови, проводжаючи нас. Ми пішли слідом за Емою.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Там, куди привела нас Ема, росло кілька рослин. Мабуть, їх десь знайшли й перенесли сюди разом із кореневищами.

Велика рослина, метри два… ні, десь три заввишки. З вигляду нагадує тропіки, але це ж…

Придивившись, я помітив знайомий плід.

Ага, так це воно.

А чому тут лісові оні? Теж допомагають зі збором? І Комое чомусь тут. Зазвичай вона одразу біжить до мене, а зараз стоїть поруч із лісовими оні й не зводить погляду з цієї рослини.

— Це банан. Отже, він росте навіть тут.

Дивно, що вона змогла так вирости в такому місці, як Асора. Я вперше бачу, як банани ростуть просто на рослині. Може, банани несподівано витривалі.

Те, що вони жовті, мабуть, означає, що вони вже дозріли. Якщо я правильно пам'ятаю, спершу вони зелені.

— Так. Судячи зі спогадів Ваки, це мав би бути плід під назвою банан, що росте в жарких краях, але…

Ема, схоже, спантеличена. Глянув — а лісові оні й Комое неспокійно переминаються, ніяк не заспокояться. Що таке? Мабуть, через те що лісові оні для мене — ті, кого Томое вічно ганяє до сьомого поту, бачити, як Комое поводиться так само, як вони, якось незатишно.

— Так, ростуть вони, здається, у жарких місцях, як-от теперішня Асора. І що?

— Ми звірилися з довідником: схоже, всередині банана мають бути чорні насінини. Але в рослинах, які оглянули лісові оні, жодного такого насіння не знайшли.

Довідник. Мабуть, вона має на увазі ботанічний довідник. Колись я й справді читав таку книжку.

Але хіба в бананах було насіння? Здається, не було…

А, невже…

— А, мабуть, це тому, що колись воно в них було.

— Було? Але без насіння ми не зможемо виростити нових. Як же вони розмножуються? — спантеличилася Ема.

— А?! Е-е, бувають плоди, які люди змінили собі на зручність, тож, може, з якоїсь причини банани й почали рости з такою властивістю.

Це ж Асора — місце, де раптом можна зібрати смачну редиску, моркву й помідори. І вони теж у вже зміненому вигляді. Яблука, груші й навіть персики — так само.

Тому я й подумав, що в тому, що банани змінені, немає нічого дивного.

Погано. Це ж не відповідає на питання, як їх розмножувати.

— Наскільки я пам'ятаю, шкірку з них легко зняти й їсти, до того ж вони надзвичайно смачні, — мовила Ема. — Але тоді, виходить, коли ці рослини скінчаться, банани зникнуть назавжди.

Почувши слова Еми, лісові оні похмурніють. Ви ж самі їх знайшли — чого так засмутилися?

У Комое на очах навіть сльози?!

— Б-біда!!

— У-у-у…

Навіть якщо ви з серйозним виглядом кажете мені, що це біда…

— …Власне, коли лісові оні вперше знайшли їх і принесли сюди, вони, е-е… схоже, дуже їх уподобали, — пояснила Ема.

Отже, це стало їхньою улюбленою їжею?

Я повернувся до лісових оні, щоб перепитати, — і вони закивали, мов зламані іграшки. Комое теж, еге ж. Я думав, смаки в неї такі самі, як у Томое, але на вигляд вона ще мала, тож, мабуть, і думає інакше.

— Ми не знаємо нічого смачнішого! Коли вперше скуштували банан, то зрозуміли, що в цьому світі немає нічого кращого!

— Банани смачні. Я їх дуже люблю. Після тренувань я завжди ласую ними, — додала Комое.

…Гей, вони говорять, ніби сидять на наркотиках. Від цього «у цьому світі!» аж хочеться відсахнутися. Комое незвично для себе чогось у мене просить. Вона, як не дивно, сором'язлива дівчинка, тож це доволі рідкісне видовище.

Хіба що на тренуваннях її сором'язливість зникає, і вона мовчки їх карає. Часом вона страшніша, ніж коли поруч Томое й Міо.

— Р-розумію.

— Отож-бо! Ми щосили старалися перенести їх сюди неушкодженими й чимало досліджували, але нічого схожого на насіння не знайшли. Т-так ми втратимо банани!

Отже, вони знайшли лише кілька бананових «дерев» у зоні розвідки?

Синдром відміни, еге ж. Саме так і подумаєш, дивлячись, як лісові оні тремтять, учепившись у найближчу бананову рослину. Смішно, але картина вже така, що не до сміху. Обличчя в них серйозні, от-от заплачуть. Отже, після тренувань Комое потроху підточувала й без того мізерний запас бананів. Лісові оні, мабуть, страшенно налякані.

— Тепер пригадую. Після того як банани виростуть, рослина засихає…

— ?! У-у-ва-а-а-а?!

— ?!!

Незрозумілий крик. Хапаються за голови й побиваються. Аж перебили мене, щоб отак закричати? Комое, що аж оніміла, виглядає навіть мило.

Але… чи є спосіб розмноження, окрім насіння?

Я дивлюся на Шікі.

Але він лише хитає головою. Ну, воно й зрозуміло. Його спеціалізація — земля, але це ще не означає, що він знається на рослинах. Він же сам казав, що взявся за землеробство й магію землі, лише коли опинився в Асорі.

Що робити?

Ананас, наприклад, розмножують так: зрізають бічні пагони й садять. Але немає певності, що з бананами так само. До речі, це я знаю з телевізора.

Тропічне відчуття схоже — може, й спрацює?

Хм…

— Отже, вона й справді засихає протягом року… Дехто з наших теж так казав, — мовила Ема.

Ема теж сумна. Не так, як лісові оні, але банани, схоже, і їй смакують.

Дивовижно, що вони можуть визначити, багаторічна це рослина чи однорічна, просто глянувши на неї. Невже серед орків є справжні знавці?

Хочу їм допомогти.

…Не певен, чи спрацює так само, як із пагонами, але є ще щеплення — теж спосіб, якому насіння не потрібне. Там є питання сумісності, тож певності, що вийде, немає, та й знаю я лише кілька видів. Ну, згадати про нього все одно варто.

— Е-е… Не певен, що це спрацює, але я знаю один спосіб.

Я пояснив Емі й лісовим оні, як розмножують рослини пагонами та щепленням.

Ема зацікавилася щепленням, а лісові оні жадібно слухали про обидва способи. Якось незвично бачити, як лісові оні серйозно мене слухають. Комое теж киває, але в її випадку це, мабуть, на рівні «ага~».

Вони слухали так, ніби боялися пропустити хоч слово. Коли я закінчив, Ема попросила допомогти зі щепленням. Лісові оні побігли туди, де знайшли банани, перевірити, чи є там пагони. Комое теж пішла з ними.

— Лісові оні так змінилися відтоді, як прибули сюди.

— Пані Томое, пані Міо й навіть пані Комое добре взялися за їхнє виховання.

— Ха… ха-ха-ха…

— Вако, щиро дякую за надзвичайно цікаві відомості. Схоже, щеплення нам дуже знадобиться, тож я думаю його спробувати, — сказала Ема.

— Спробуй. До речі, хіба в довіднику не було нічого про пагони?

— Так. Хоч ми й називаємо його довідником, це лише книжка, укладена з того, що колись бачив Вака. Не сама книжка, а її відтворення, тож нічого дивного.

Ага.

І справді, якщо його взято з моїх спогадів, то, не кажучи вже про те, чого я не пам'ятаю, те, чого я не бачив, відтворити неможливо.

І все ж — подумати тільки, лісові оні полюбили банани. Мабуть, такі є лише в Асорі, але навіщо ви самі множите свої слабкі місця?

Я вже уявляю, як Томое відбирає в них банани й змушує тренуватися, а вони плачуть. Наскільки ж жалюгідними вони ще стануть?

Це навряд чи рішення, але нехай Ема дасть Мондо трохи бананів.

◇◆◇◆◇◆◇◆

Давненько я не навідувався до майстерні гномів.

Хоч вони не весь час працюють із вогнем, тут усе одно спекотніше, ніж будь-де. Без нагальної справи ноги самі не несуть у цей бік.

Останнім часом я приходив сюди здебільшого лише за звітами.

— О, Вако! Учора ввечері ви про всіх нас подбали, і ми чудово провели час. Щиро дякуємо.

— Радий, що вам сподобалося, старійшино.

— Щоразу, як нас отак запрошують, продуктів і страв стає дедалі більше, тож я щоразу мимоволі туди йду. А вчора, на мій подив, головним на столі була домашня кухня Міо. Я аж остовпів.

— Схоже, вона робить це, бо їй подобається, тож, якщо бажаєте, приєднуйтеся й надалі. Колись Томое, може, влаштує змагання дегустаторів саке — гадаю, гномам таке буде більше до вподоби.

— О! Саке! Чудово, чекатиму. Доведеться нам до того часу попрацювати ще завзятіше!

— А-ха-ха-ха, чекайте з нетерпінням. То що, старійшино, у вас сьогодні термінова справа? Я чув від Еми.

Старійшина елдвів на вигляд — глибокий старий. Настільки, що він більше скидається на низькорослого представника напівлюдей, ніж на гнома.

Як і вигляд підказує, він добродушний, але навіть із такою зовнішністю легко орудує молотом, що значно більший за нього самого, тож він безсумнівно старійшина гномів. Хай там як, а з інструментами вони всі справжні силачі.

Через його вік я мимоволі завжди звертаюся до нього шанобливо. Звичка, якої вже не позбутися.

— То ось чому ви потрудилися прийти сюди. Та ні, просто мене дещо непокоїть щодо матеріалу, який принесла нам пані Міо. А, пані Емо. Частину замовленого спорядження ми вже змогли зробити — погляньте, будь ласка. Воно на звичному місці.

Сказавши це, старійшина передав мені дещо. Ема кивнула й уклонилася мені.

— Вако, можна мені ненадовго туди відійти?

— Звісно.

— Тоді прошу вибачення.

Проводивши її поглядом, я повернувся до старійшини. Він тим часом виклав на стіл уламок… чи радше шматки зруйнованої речі.

— !! Це ж…

На це зреагував Шікі. Він, схоже, був украй здивований.

— Це пані Міо принесла, коли їй пошкодили кімоно.

— Її кімоно пошкодили?

Невже біля входу в Пустище блукало таке мамоно?

Пошкодило кімоно? Наскільки пригадую, на таке досі спромоглися лише Мурахи-Коси, що цілою навалою вилізли з нори, — та й ті ледь його надірвали.

— Так. Спину геть пошматувало. На щастя, пані Міо не зазнала поранень.

— ?!

Що?!

Ворог, який зміг пошкодити їй спину?! Шікі теж неабияк здивований. Воно й зрозуміло: якщо Міо не розслабляється, її захист і сприйняття — найвищого рівня.

Хоча стоп. Без поранень?

— …Так, жодних поранень. Нам, майстрам, аж стало гірко від власного безсилля.

— Тобто пошкодилося лише вбрання?

Старійшина, мабуть, зрозумів моє питання з виразу обличчя. Він пояснює, притиснувши палець до скроні, наче терпить головний біль.

— Ми від неї не чули, чи вона просто зцілилася, чи взагалі не була поранена, але ран у Міо не було. Якщо вона не сказала Ваці, то, мабуть, тому, що справді не постраждала й не вважала це чимось важливим. От ми й думали посилити спорядження, щоб створювати речі, які захищатимуть вас, шановних, але цей матеріал — той самий, що пошкодив кімоно… З ним є одна проблема.

— Він неймовірно потужний?

Ох уже ця Міо. Схоже, куховарство для неї було важливіше. Найпевніше, не доповіла, бо сама не постраждала. І все ж — чи розуміє вона взагалі, навіщо потрібні обладунки? Доведеться трохи її повчити, щоб як слід висловлювала майстрам побажання й вони могли зробити відповідне спорядження. Якщо їй досить того, що одяг на дотик такий самий, майстрів аж надто шкода. Одяг — це повсякденне вбрання, яке орки так старанно тчуть для Томое й Міо. Його теж, гадаю, нелегко зробити, але гноми роблять обладунки. Щоб захищати життя. Обладунки, що вберігають від ударів, — зовсім інша річ.

— Ні, сама річ доволі добра.

Доволі добра. Якщо вже старійшина, оглянувши, каже «доволі добра», то це, мабуть, неабияка рідкість.

— …

Шікі мовчить. Як незвично. Він же любить матеріали й обладунки. Він і тому посоху дуже зрадів.

— Вислухавши розповідь пані Міо й дослідивши матеріал і кімоно, ми дійшли висновку. Більшість вважала, що це просто мамоно з високою силою атаки, яке випадково виросло великим. Але воно зжерло духа Вітру, та ще й середнього, причому на дуже ранній стадії. У Пустищі духів Вітру мало, а середніх не бачив навіть я. Зважаючи на початкову силу цього мамоно, хай навіть дух був ослаблений, неможливо уявити, щоб воно змогло вполювати духа. Це лише моя особиста думка, але мені здається, що за цим стоїть щось штучне.

— Штучне? Тобто ви хочете сказати, що хтось зробив це з певною метою?

Хтось упіймав духа й згодував його відповідному мамоно, щоб те еволюціонувало? Небезпечні розмови.

— Пані Міо зустріла його вже за межами Пустища, на дорозі до Ціґе. Отже, воно якось подолало гірський хребет, що відділяє Пустище.

— Тобто великої шкоди вдалося уникнути лише тому, що на нього натрапила Міо?

— Так. Лісові оні все перевірили: демони в цих краях нічим помітним себе не виявляли. Поки не знаю причини, мені трохи неспокійно.

— Так, коли відчуваєш, що хтось щось робить у тебе під ногами, це не заспокоює. Добре, я…

Я хотів сказати «розслідуватиму», але в цю мить…

Шікі мовчки підняв руку.

— Пане Шікі? — озвався старійшина.

— Що таке, Шікі?

— …Ц-це я.

— Що?

— Той, хто… ставив досліди над тим мамоно… це був я!

— …Е?

Мій голос і голос старійшини наклалися.

— Це сталося ще до того, як я зустрів Ваку. То був один із багатьох дослідів, які я проводив, коли перебував у тілі лісового оні. Я впіймав кількох середніх духів Вітру, ослабив їх так, що вони не могли опиратися, і згодував мамоно.

— …

— Я думав, що, з'ївши духа, воно еволюціонує в щось подібне до духа або хоч зміниться в той бік. Але вийшла невдача: зросла лише сила його коси… і, втративши до нього інтерес, я його викинув.

Викинув?! Шікі, які ж небезпечні речі ти витворяєш!

— О, то це був пан Шікі. А-а, коли знаєш причину, аж від серця відлягає. Тепер можна без жодних тривог зосередитися на обладунках для пані Міо.

— Пробачте мені, старійшино.

— Нічого страшного. З матеріалу зробили зброю для якогось авантюриста, а для Берена це стало доброю наукою. Він, схоже, хвилювався, як би з пані Міо знову не сталося чогось подібного, а тепер може заспокоїтися.

— ?! Невже ви збираєтеся розповісти Міо?!

— …А, якщо я їй розповім, панові Шікі, мабуть, перепаде. Вако, як нам бути?

Старійшина, турбуючись про Шікі, передав рішення мені.

— …Шікі.

— Т-так.

— …Ну, отримай прочухана. Кімоно ж і справді перетворилося на лахміття.

— ?!!! А-а-а…

Пан Шікі аж корчиться. Несподіване становище, але…

Ну, гадаю, повернутися ти ще зможеш, тож тримайся, Шікі.

Скоса поглянувши на Шікі, на обличчі якого ніби настав кінець світу, ми зі старійшиною кивнули одне одному.