Розділ 99 — Обід разом у Ґотецу

Перекладач і редактор: Näki + Claude

[Ну що ж, на сьогодні заняття закінчено. Не спізнюйтеся на наступну пару.]

Так я оголосив завершення заняття п'ятьом «небіжчикам» і трьом «скаліченим». Ох, сьогодні ми їх добряче вимотали! Моя трійця останні п'ять хвилин уже майже нічого не могла зробити.

А в групі, за якою наглядав Шікі, туманний ящер розгромив студентів ущент. Звісно, далася взнаки їхня недосвідченість у справжньому бою, але, за звітом Шікі, їх розбили аж чотири рази. Тобто бій чотири рази зупиняли й починали заново — і все одно їм добряче дісталося. Сподіваюся, Синій Ящір не став для них травмою. Згодом попрошу його зняти обмежувач і час від часу влаштовуватиму їм бої з ним. Старайтеся. Із Синім Ящером у вас попереду ще понад десять боїв.

[А, Карен Фрост. У мене до тебе справа. Які в тебе плани після заняття?]

— С-сьогодні в мене тільки ваше заняття, викладачу.

Навіть утомлена, вона відповіла одразу, не змусивши мене чекати. Отже, на сьогодні вона вже вільна. Лише одна ранкова пара — який вишуканий розклад. Та мені це на руку. Зранку я думав покликати на обід тих студентів, у кого буде вільний час, але цього разу запрошу лише Карен — пообідаємо втрьох разом із Шікі. А сестер Рембрандт досить буде покликати до мого кабінету й там привітатися.

[Чудово. Розумієш, є одна річ, яка не йде мені з думки.]

— Щ-ще щось?!

[Так. На щастя, у тебе, схоже, теж є час. Склади мені компанію.]

— …Г-гаразд.

Добре.

Переконавшись у її згоді, я залишив полігон, тягнучи Карен за собою. Зазвичай після розбору помилок ми б іще гартувалися до останньої хвилини, але сьогодні я закінчив трохи раніше.

П'ятірка й так ледве трималася на ногах.

Може, так казати й не варто, але, гадаю, їм кортить попліткувати. Я якось прочитав це в їхніх очах. А насправді нібито добрий Шікі все мені переказує.

Ну, скаржтеся, скільки заманеться. Наступного тижня знову буде весело.

Мабуть, Карен помітила усмішку на моєму обличчі, бо аж здригнулася.

◇◆◇◆◇◆◇◆

— Пане Шікі! Ох, мені вже здавалося, що я нарешті вознесуся на небеса!

— Ящерстрашнийящерстрашнийящерстрашний…

— Що то взагалі за ящеролюд?! Ухиляється від усього, блискавично рухається, сильний, твердий, мов камінь! Може, у звіті так і написати: «Він у всьому неперевершений!» — і крапка-а-а?!

— Та це вже… дракон.

— Тоді та людина — призивач драконів? Ні, призивач драконів — це ще мило. Якби мене спитали, кого обрати собі за ворога, — то без жодних вагань призивача драконів!

— Сестри-ичко…

— Юно, не скигли так жалібно. Такого я не очікувала… Мабуть, бо це викладач Райдо!

Ох-ох. Усе вийшло саме так, як казав пан Макото.

Дивлячись на студентів, я подумки зітхнув.

Наскільки я бачив, туманний ящер неабияк стримувався. Спорядження в нього було не те, яким він зазвичай користується, і «Водяного Блейзу» він теж не застосовував. Не було й крихти тієї кмітливості, яку туманні ящери зазвичай виявляють. А їхньої найсильнішої сторони — бою групою — тут, звісно, і поготів не було.

Грубо кажучи, він був на рівні слабких мамоно Пустища. І все ж п'ятеро молодих людей, яким пророкують блискуче майбутнє, напали на нього всі разом і чотири рази зазнали повного розгрому. Ну справді, жалюгідно.

Пан Макото заздалегідь передбачив, що їх розіб'ють ущент, а я, правду кажучи, думав, що вони, хоч і не здолають противника відразу, але бодай гідно поборються. Схоже, хоч це й був наказ пана Макото, але, вдаючи перед ними доброго, я став надто поблажливим і в оцінці їхніх сил. Треба над цим замислитися.

Схоже, пані Міо досліджує способи протидії примусовому виклику довше, ніж очікувалося, тож мені доведеться допомогти їй у цьому, а тут іще ці клопітні дітлахи. Щодо пані Міо — наші справи зараз не надто втішні. Н-не хочу я більше покарання «Здирання шкіри»… Навіть говорити про це страшно.

— Ну, заспокойтеся. Хоч як там, а пан Райдо насправді дуже стримується, розумієте? Він не ставить перед вами стіни, яку неможливо подолати. За це я ручаюся.

— Та це ж неправда! Пане Шікі, як не крути, викладач Райдо явно цим розважається! — обурився Джін.

— Джіне, ти так кажеш, але рухався ти сьогодні зовсім не так, як зазвичай, хіба ні? Противник — мамоно, до того ж сильніше за більшість. Ти ж неабияк хвилювався, правда?

Хвилювався? Радше зів'яв. А туманний ящер навіть не застосовував свого залякувального крику. Яка недосвідченість.

— Це… ну, може, й так. Але ж…

— Пан Райдо справді суворий. Та це лише тому, що багато чого від вас очікує. Чесно кажучи, я навіть трохи заздрю, дивлячись, як він вас навчає.

— Пане Шікі, то ви з тих, кого знущання тільки розпалюють? Тоді і я… — почала Амелія.

— Ні, Амеліє, не в тому річ. Просто цей пан уже давно нічого від мене не чекав. Бачачи, як він раз у раз дає вам, дітям, нові завдання, я, мабуть, трохи заздрив.

Пан Макото завжди дякує мені, але завдань дає небагато. Якщо мені скажуть, що в нас просто не такий зв'язок, — на тому й крапка, але, бачачи, як мій господар займається зі студентами, я часом трохи заздрю.

На скарги, що сиплються з усіх вуст на заняття пана Макото, я відповідаю по-різному: часом насварю, часом виправлю, заспокою, поспівчуваю чи втішу — і водночас лікую. До цієї роботи я вже звик. Хоча сьогодні скарг, як і слід було чекати, значно більше, ніж зазвичай.

Проте від сестер Рембрандт, які нещодавно до нас приєдналися, я таких скарг не чув. Хоча пан Макото, здавалося б, уже на першому ж їхньому занятті дав їм добряче відчути смак поразки.

Вони вже віддихалися й тепер уважно перевіряли спорядження.

— Пані Сіф, пані Юно, ну як вам? Зможете продовжувати?

— А, е-е… Ви ж пан Шікі, так? Усе гаразд. Ми з Юно прийдемо й наступного тижня.

— Авжеж! Усе тільки починається! Я неодмінно продовжу!

О-о, несподівано. Підбадьорювати їх, видно, не доведеться. Їхні очі ніби кажуть: «Схоже, викладач Райдо сильний». Волю їм не зламали. Хай там як, якщо вдача в них не млява, мені тільки спокійніше.

Угу. Чутки казали, що характер у них важкий, але, виходить, на чутки покладатися не можна. Таких, схоже, і вчити буде варто.

Можливо, це станеться ще не скоро, але, мабуть, настане час, коли ми з паном Макото матимемо справу з ними як із доньками компанії-партнера, тож, думаю, нам вдасться налагодити добрі стосунки. Ах, точно. Непогано було б дізнатися, де ці двоє живуть. Пан Макото, мабуть, пішов просто до «Ґотецу».

Коли я глянув, п'ятеро вже зібралися разом і взялися аналізувати противника. Ну й клопіткі діти. Судячи з усього, на наступну пару вони йти й не збираються.

— Я б хотіла почути й думку пані Сіф та пані Юно. Можна?

Амелія кличе сестер до гурту. Хоч ті з туманним ящером безпосередньо й не билися, їй, мабуть, хочеться дізнатися, яке враження він справив з іншого погляду. Про те, що їм це може бути обтяжливо, вона не думає, але що ж — завзяття я вітаю.

Напруження, що сковувало цю п'ятірку перед заняттям, тепер зникло. Можливо, почасти тому, що всіх добряче побили. Навряд чи вони відразу відкриють одне одному душу, але це може стати поштовхом, щоб зміцнити їхні зв'язки. Ставити на перше місце те, що потрібно зараз, а не лихі плітки, — мабуть, це властиво молодості.

— Авжеж! Якщо наша думка вам допоможе, залюбки!

— Як добре, що ми про всяк випадок залишили наступну пару вільною, правда, сестричко?

Ага, вони заздалегідь підготувалися до відомого своєю жорсткістю курсу. Такі щирі, що аж смішно. Якщо вони справді злісні інтриганки, то ще й неперевершені акторки. Але радше просто чутки були неправдиві.

Нарешті почався справжній розбір веселого заняття пана Макото. Пан Макото заборонив мені давати їм поради, тож мені лишається тільки мовчати. Завзяття, гадаю, — приваблива риса учня. Пташенята, що силкуються зазирнути вище, гідні похвали.

Раз так, нічого не вдієш. Хоч пан Макото мене й застерігав, цього разу я заплющу на це очі. І щодо того, чи підуть вони на наступну пару, теж зроблю вигляд, ніби нічого не бачив.

Мовчки залишивши їх, я закінчив справи у викладацькій і вирушив на зустріч із паном Макото.

Далі, мабуть, піде неприємна розмова. Я й сам помічаю, що на обличчі в мене проступає зухвала усмішка. Та жінка… з якою метою вона взагалі прийшла до цієї Академії?

◇◆◇◆◇◆◇◆

[Ми прийшли.]

Я привів її до «Ґотецу». Заклад щойно відчинився, тож людей тут іще немає. О першій сюди почнуть сходитися ті, хто прийде на обід, а зараз — затишшя перед бурею.

Можна було б повести її й до Торгової компанії «Кудзуноха», але це щось на кшталт нашої бази, і мені не хотілося отак раптом приводити туди невідомий чинник. Тож я вирішив привести її до «Ґотецу», де ми й раніше збиралися пообідати.

Коли Шікі закінчить зі студентами й дізнається адресу сестер Рембрандт, якраз настане обідня пора. Набе з часом змінює смак, тож із замовленням почекаємо, доки він не прийде. Негарно буде, якщо ми доїмо ще до його приходу.

Я застосував «Сакай» і створив звукоізольовану зону. Тепер можна не боятися, що наша розмова вийде назовні.

Хм-м, схоже, вона не помітила, що я розгорнув «Сакай». Он як, виходить, «Сакай» вона не відчуває.

Я ще раз переглянув її документи й переконався: ця студентка таки підозріла.

— Викладачу Райдо, будь ласка, скажіть, навіщо ви мене привели. Щось у мені вас зацікавило?

Карен виглядала виснаженою, але тепер дивилася прямо на мене з настільки спокійним обличчям, що про втому годі було здогадатися. За такий короткий час неможливо відновитися після розумової втоми, тож ясно, що вона змушує себе триматися. Мабуть, на відміну від однолітків, у неї таке вміння просто вбите в тіло тренуваннями.

А ще — її вміння. Серед людей, яких я зустрів в Академії, вона в числі найкращих. Ні, вважати її студенткою — це вже надто дивно. Така злагодженість із людиною, до якої вона ще не звикла, сила й швидкість її закляття… Я пробував витягти з неї більше, розбиваючи атаки й провокуючи, але вона, мабуть, показала мені не все. Щодо Джіна та інших, кого я навчаю, і щодо самої Академії таке ставлення — справжня єресь: вона «приховує справжню силу». Шікі теж коротко передав мені думковим зв'язком: «Будьте обережні». Мабуть, він щось знає про цю дівчину.

Думаю, на тому занятті мені вдалося витягти чималу частку її вмінь. У другій половині вона, здається, трохи завелася. Дещо підготувала так, щоб сестри не помітили. Навіть намагаючись приховати справжню силу, частину її вона таки виказала.

[Річ у тім, що твої справжні здібності видаються мені неприродними.]

— Мої здібності?

[Так. Це не рівень студентки. Мало того, магією ти явно користуєшся як людина, що звикла до справжніх боїв.]

— У своїй країні я військова магиня. Брала участь у кількох операціях із винищення. Якщо сумніваєтеся, можете розпитати подробиці в причетних осіб.

Карен без вагань розповіла свою біографію, навіть із гордістю вимовивши довжелезну офіційну назву королівського війська.

Сама її біографія, можливо, справді існує. Вона ж говорить про неї так упевнено. Хоча все залежить від того, як давно й з яким розмахом це планувалося.

Я ж думаю ось що: людини на ім'я Карен Фрост, якій належить ця біографія, мабуть, уже немає на цьому світі. А ця жінка, можливо, видає себе за неї, користуючись її зовнішністю.

Підміна.

Адже навіщо самій будувати довжелезну біографію — проникати в чужу державу, просуватися по службі, вступати до Королівської академії, ставати військовою магинею й переводитися в Ротцґард? Простіше замінити людину, яка вже пройшла весь цей шлях. Особливо якщо вона походить із далекої країни.

[Я сумніваюся, що ти справді Карен Фрост. Я читав біографію Карен Фрост. Як ти й сказала, через раптові обставини ти маєш досвід служби у війську й досі обіймаєш цю посаду.]

— Якщо ви все це знаєте, чому сумніваєтеся? Я справжня Карен Фрост. Ой, а може, ви, викладачу, кажете це, щоб більше про мене дізнатися? Якщо так, то я…

[Таки дивно. Хіба людина, яку запідозрили, зазвичай так поводиться? Хіба вона не розсердилася б значно більше?]

Я пропустив слова Карен повз вуха. Не те щоб мене обходило життя якогось одного г'юмана. Просто коли вона так поводиться в цій подобі, це ніби глум із покійної. Мене це трохи розлютило.

Можливо, мої припущення помилкові. Та за поведінкою Карен я майже впевнений, що влучив у ціль.

— Просто це звинувачення настільки безглузде, що мені навіть сердитися не хочеться.

[Раптовий воєнний похід. Саме тоді ти й перетнулася з Карен Фрост?]

— Фу-фу, викладачу. Сила у вас справді велика, але я не думала, що ви з тих, хто весь час говорить незрозумілі речі. На ваші заняття я більше не ходитиму. І обід мені не потрібен. Перепрошую.

Зберігаючи спокійний вираз обличчя, Карен підвелася з місця навпроти.

[Карен, невже тобі не цікаво, чому я засумнівався, що ти — справжня?]

Хіба людина зазвичай не захоче дізнатися, чому хтось засумнівався в її особі? Хіба піде, навіть не спитавши? А вона не тільки не стала допитуватися, а ще й, як мені здається, намагалася оминути саму тему. Навіть зараз вона намагається втекти.

Вона, здається, анітрохи не розгнівана, а обличчя в неї, поки вона силкується всміхатися, якесь невиразне. Спершу вона трималася м'яко, але, можливо, це один із прийомів ведення переговорів.

— …І справді. Вважати мене зовсім іншою людиною лише через те, що мої вміння неприродні, — доволі поспішно. Ви назвете причину?

Звісно. Я ж для того й завдав собі клопоту запросити тебе на обід.

[Бо зовнішність, яку ти намагаєшся приховати, мені видно як на долоні.]

— Фу-фу, ви бачите справжню мене? Це що, освідчення?

[Я маю на увазі саме те, що написав.]

— Вибачте, ви, звісно, старалися, але я мушу відхилити ваше освідчен…

[Рога в тебе, може, й немає, але ця синя шкіра… Яка справа може бути в демона в Академії?]

Карен замовкла на півслові. Від несподіванки вона на мить широко розплющила очі. А звабливо всміхнулася вона одразу ж, мабуть, щоб це згладити. У Ціґе й Академмістечку шпигуни вже не раз пробували проникнути до нашої Торгової компанії «Кудзуноха». Тоді «вчителі» Томое й Шікі на практиці багато чого показали. Навіть тепер, коли мені ось так привітно всміхаються, я відчуваю якийсь прихований намір. Хоча це вже мої власні думки. Схоже, вони так роблять, бо не хочуть, щоб ціль помітила їхнє хвилювання, і потай намагаються опанувати себе.

Ч-чудово. Тепер вона, певно, не втече посеред розмови. Схоже, я зможу протягнути час, доки прийде Шікі. Мабуть, краще було б спершу слухняно поїсти. Усередині я добряче нервував.

— Не жартуйте. І чим я схожа на демона?

Карен крутнулася, показуючи себе. Але доки те закляття на мене не діє, переді мною однаково синя людина.

[Усім. Синя шкіра, червоні очі. Волосся біляве, середньої довжини. Г'юмана я тут узагалі не бачу. І скажу одразу: абиякі ілюзії на мене не діють.]

— …

[Ти вбила Карен і підмінила її. Так усе було, безрога демонесо?]

— …

Не мовивши ні слова, Карен ледь помітно відреагувала на другу половину написаного. М'язи її обличчя легенько смикнулися — принаймні так мені здалося. Якщо так…

[Я хочу, щоб ти відповіла на моє запитання, безрога демонесо.]

— …Хто б подумав, що мене викриють так швидко… та ще й так прямолінійно. Райдо, значить. Ну й дивний тут трапився викладач.

[Отже, визнаєш?]

— Так. Свою мету я розкривати не збираюся, але я не Карен Фрост. Ти маєш рацію. Проте…

[Що таке?]

— Ще раз назвеш мене безрогою — уб'ю.

Від обрисів демонеси, що скинула маску Карен, ніби відділялося щось ледь розмите. Мабуть, вона зняла маскування. І на мене хлинула потужна жадоба вбивства. Її витримати трохи легше, ніж Софіїну, але, що й казати, з жіночим гнівом у мене, здається, просто не складається.

Я виріс у родині, де жінки були сильні, тож цю слабкість мені тепер уже не виправити. Відмахнутися від цього я не можу, тож поки що просто не зважатиму.

[Карен уже…?]

— Так, ти правильно здогадався. Та вбила її не я. Це зробили товариші Карен. Я лише скористалася нагодою та її зручною біографією.

[Розумію. Її власні товариші… Бідолашна Карен Фрост.]

Як саме загинула та дівчина, мене, по правді, не дуже цікавило. Усе вийшло так, як я й припускав, але ж я навіть не був знайомий із Карен. Г'юмани вбивають г'юманів — нічого надзвичайного. І в сучасному світі, звідки я, було приблизно так само.

Питати й не треба було. Я можу уявити, чому демонеса переді мною опинилася в такому місці. Г'юмани й демони ж воюють.

— Ой, а ти несподівано холодний. Ну, ту дівчину, Карен, називали генієм, але водночас вона, схоже, нажила собі чимало ворогів. Слухай, можна і мені дещо спитати? Ти г'юман?

[Не знаю, чому ти питаєш, але так, я г'юман.]

— Хе-е, г'юман, значить… Ну, ви всякі буваєте. Але як незвично. Зазвичай, побачивши демона, ви дивитеся на мене налитими кров'ю очима.

[Я…]

А-а-а, яка морока!

— Я на боці противників расової дискримінації. Синя шкіра чи ні — неважливо: якщо з кимось можна обмінюватися думками, він нічим не відрізняється від людини, — промовив я.

— ?!! Ти… знаєш мову демонів?! Але про «бік противників расової дискримінації» я чую вперше. Судячи з твоїх слів, ти маєш на увазі, що, коли можна порозмовляти, зовнішність не має значення, так?

— Ну, так, щось таке. То як мені тебе називати? Тільки не Карен, будь ласка: це ж ім'я покійної. Я хочу почути ще дещо, тож назви, будь ласка, якесь ім'я.

— У цьому… немає потреби.

Жінка примружилася, і вигляд у неї став трохи сумний. Це навіть можна було сприйняти як жаль. Через раптову зміну виразу обличчя й опущені плечі цей жест мимохіть видався мені милим — на противагу її звичній звабливості.

— …

— Г'юман, який по-звичайному розмовляє з демоном, — це для мене доволі, ні, неймовірно цікаво, але ти ж розумієш, так? Я за будь-яку ціну мушу тебе усунути. Ти ж заважатимеш моїй роботі. Тому й ім'я тобі казати нема потреби.

— Цю жінку звати Рона. Від прізвища вона відмовилася. Вона — одна з генералів армії демонів, пане Райдо.

— ?!!

— Ось і Шікі, — мовив я.

Жадобу вбивства, що наповнювала кімнату, стер голос третьої особи. Ніби літню спеку розвіяли, побризкавши водою. І те, що це сталося миттєво, теж нагадувало саме бризки води. Рона, переконавшись у присутності Шікі й почувши його слова, швидко стала в бойову стійку.

Запізно. Зате тепер, схоже, ми нарешті зможемо поговорити про багато що. Цей Шікі таки справді її знав. Рона, значить. Відмовилася від прізвища, безрога — враження загадкової жінки. Шкільна форма на дорослому тілі — чесно, інакше як косплеєм це не назвеш, і очі не знають, куди подітися. А вона ще й носить її трохи недбало, від чого це враження тільки сильніше.

А ще — генерал демонів, значить. Уперше я віч-на-віч із кимось із табору демонів.

Як і слід було очікувати, клопотів не оминути.

У кімнаті, де вже якийсь час панувала напруга, пролунали кроки Шікі, і він сів. Я так і сидів на своєму місці. А пані Рона, яка ще в подобі Карен збиралася вийти з кімнати, досі стояла.

Немов утративши терпець під поглядом Шікі, вона тихо зітхнула й знову сіла.

Так у «Ґотецу» розпочався дивний обід.