Розділ 294 — Істина проти істини

Чи варто мені повідомити про це?

Я не міг просто сказати: «Герой сушить твою дочку на сонці», оскільки я дізнався про це лише завдяки здібностям почесної вчительки Тіні А.

Це був привілей, якого фінальний бос, Повелитель демонів, не повинен мати.

Але існував інший спосіб, яким я міг би привернути увагу.

Я міг би недбало сказати: «Я хотів би побачити твою дочку».

Тоді Шекспір зв'язався б з нею та помітив би, що відбувається.

— Гей! Де твоя...

— Добрий герою, вибач, але чи не міг би ти зачекати хвилинку?

Перед обличчям Шекспіра з'явилася голограма.

На екрані було показано, як Принцеса темряви притиснута до землі ногою героя Ріхеля.

Судячи з кута зору, це був кадр знятий з неба.

Цього не могло бути.

— У тебе є супутник?

Я не думав, що побачу супутники у фентезі.

— «Вечірнє сонце». Це шедевр, який я винайшов сто вісімдесят сім років тому. З того часу я постійно запускаю їх у космос, створюючи мережу спостереження по всьому Західному континенту.

— Це повний абсурд.

— Спочатку вони були розроблені для блокування сонця, викликаючи штучне сонячне затемнення. Однак я невдовзі зрозумів, що для них є інші способи використання. Давай подивимося.

Піп!

Знавець Шекспір керував голограмою кінчиком пальця, концентруючи силу своєї навички Інь-Ян G-рангу на своєму посохові, який він тримав у правій руці.

Однак ця сила не залишилася на його зброї. Натомість вона кудись зникла.

Ні, вона не зникла.

Я підняв голову.

Мій огляд затуляла стеля купола, тому я не міг бачити небо, але відчував величезне скупчення енергії над нами.

Вона була дуже далеко, але в межах мого сприйняття.

— Он як…

Я зрозумів, що намагався зробити Шекспір. Його наступні слова також одразу підтвердили моє припущення.

— Мій посох пов'язаний з Вечірнім сонцем. Для пересічного чарівника це лише інструмент, який посилює та фокусує магію, але для мене це передавач, який дозволяє мені бомбардувати мою ціль незалежно від відстані.

Він мав абсолютну силу.

Відразу після цього…

Бууух!

Райдужний промінь світла впав на голову Ріхеля.

Чи це було через Божественний щит?

Це не мало сенсу.

Атака мала бути успішною, а це означало, що виживання героя було поза питанням.

Навіть моє нинішнє тіло, «втілення Повелителя демонів», не пережило б такого удару, не кажучи вже про дитину, яка сліпо покладалася на Божественність.

— Але він не помер…

Навіть після короткого очікування не було жодних ознак руйнування світу.

Шекспір послабив хватку на посоху:

— Він не помер, бо я не мав наміру його вбивати. Великий герой прийшов вперше за дві тисячі років. Я не повинен виставляти себе дурнем перед тобою. Ха-ха.

— Ти справді все знаєш.

Без героя світ би зруйнувався, і все б повернулося до моменту виклику героя.

Я подивився на голограму.

Ріхель та Принцеса темряви помінялися місцями.

Принцеса темряви, яка тепер могла вільно діяти завдяки штучному сонячному затемненню, схопила героя, у якого не залишилося сил боротися.

Тссс!

Його обвила мотузка з яскраво-червоної вампірської крові.

— Швидше, Рапавелі!

Однак герой Ріхель не міг змиритися зі своєю долею.

Він викликав супутницю, яку навмисно приховував до останнього моменту.

— Ваша милість! Я врятую вас!

Найманка А вибігла з лісу разом з Ланувель.

— Пане герою?! Чому ти б'єшся з Принцесою темряви?! — спитала археологиня, явно здивована раптовим поворотом подій. Разом з Найманкою А вона шукала в лісі їжу, таку як ягоди та гриби. Вона не мала уявлення, що відбувається.

Герой Ріхель відповів:

— Принцеса темряви під контролем Повелителя демонів!

Що? Про що, чорт забирай, він говорив?

Я навіть не маніпулював Алексом, не кажучи вже про Принцесу темряви, з якою я взагалі не контактував.

Він використовував відверту брехню!

Підлий герой вигадав привід, щоб приховати свої звірства перед Ланувель…

— Принцесо! Схаменіться!

Звісно, Ланувель була достатньо дурною, щоб одразу повірити йому…

— Не хвилюйся, Добрий герою. Це Західний континент. Тут немає місця, яке було б поза моєю досяжністю, — сказав Шекспір, спостерігаючи за ситуацією разом зі мною.

І на підтвердження його слів…

— Захистіть принцесу!

— Не рухайтеся! Опустіть зброю та підніміть руки!

— Ви оточені!

— Здавайтеся!

Армія Імперії вічної ночі повністю оточила героя та його манекени.

Але це була не та безпорадна група, яка раніше намагалася захопити їхній корабель.

Вампіри перед ними були здоровезними та одягненими в чорні обладунки з голови до ніг.

Я б не назвав це бронею. Вони були більше схожі на якийсь спецпідрозділ у бронежилетах та шоломах.

Це звучало дивно, враховуючи, що ми в фентезі, але я не міг краще описати їхнє спорядження.

У них навіть було щось схоже на пістолет у правій руці та прямокутний напівпрозорий щит у лівій руці, який закривав усе їхнє тіло.

Я знаходився занадто далеко, щоб перевірити їхню статистику, але був впевнений, що їхні навички були видатними.

— Монстри…

— Вони занадто сильні!

Група героя не могла їм протистояти, тим більше, враховуючи той факт, що вампіри були озброєні до зубів, а герой та його супутники могли покладатися лише на свої навички.

Причина, чому манекени змогли протриматися кілька секунд, полягала лише в доброті Шекспіра.

— Вони також є душами, що потрапили в пастку цього світу. Герой просто експлуатує їх, тому я не хочу їх вбивати.

— Ти все ще не любиш насильство, так?

Навіть якби Ланувель та Найманка А загинули, світ би не розвалився.

Шекспір засміявся:

— Ха-ха… Це просто моя природа.

Ситуацію швидко вирішили.

Ріхеля нейтралізували звязавши його руки та ноги спеціальною мотузкою, замість крові Принцеси темряви.

Його Божественний щит міг здаватися універсальним, але він був безпорадним проти пут.

— Ось і все.

— Якщо Добрий герой не заперечує, я планую залишити їх бранцями імперії, принаймні доки цей розділений світ не буде знищено.

— Роби, що хочеш.

Як турботливий старший MAX-класу, я продовжуватиму піклуватися про свого молодшого, але мені не потрібно було його рятувати.

Я просто спостерігатиму.

І я поважатиму думку місцевого жителя, який спіймав його та вирішив взяти під варту.

Чи це кінець подорожі Ріхеля?

Як герой зі 100-річним досвідом, я сумнівався в цьому.

Як я й очікував…

— Пане герою! Я допоможу!

Ланувель активувала свою магію.

— Що?! — спокійний вираз обличчя Шекспіра різко змінився.

Це було зрозуміло. Біле світло огорнуло героя Ріхеля та Найманку А і незабаром зникло.

Просторове переміщення.

Шекспір передбачив таку подію і навіть створив спеціальну мотузку, щоб запобігти цьому.

Однак магія Ланувель проігнорувала ці обмеження.

— Її магія перевершила мій винахід, створений силою Істини. Це моя невдача.

Доки ідеальна гармонія Інь та Ян не була порушена, Знавцю був гарантований безумовний успіх.

І все ж він чомусь зазнав невдачі.

— Що сталося з Ланувель?

— Здається, вона втратила життя пожертвувавши своїм рівнем, щоб активувати потужну магію.

Труп Ланувель, рівень якої знизився до нуля, зник, як монстр, коли вона перетворила весь свій досвід на магію.

Висновок, до якого ми з Шекспіром дійшли, полягав у тому, що це була незворотна смерть.

— Знайома ситуація.

Вона вела героїв, але завжди знаходила спосіб померти, якщо їй не подобалася пригода.

Для мене це не було нічим незвичайним.

Я навіть запитав свою боягузливу дружину про її особистість, але Ссосія нічого про неї не знала.

Ланувель відігравала важливу роль у викликанні героїв, але в іншому вона не сильно відрізнялася від інших супутників.

До самої смерті вона лише заважала герою.

Але Шекспір мав інші думки з цього приводу.

— Ланувель. Стародавньою мовою це означає «Істина». Раніше я думав, що це просто ім'я, але тепер, побачивши, як вона скасовує мою Істину, я починаю думати трохи інакше. Ще один Знавець. Або, як і Великий герой, вона не зв'язана правилами цього світу. Її існування можна пояснити лише таким чином.

— Можливо, — погодився я.

— Я б хотів особисто зустрітися та поговорити з Ланувель, але втратив цей шанс…

Шекспір здавався надзвичайно розчарованим.

Однак у мене було рішення для його скрутного становища:

— Є спосіб це зробити. Якщо ти надаси мені всю необхідну інформацію, я передам її тобі в іншому світі, де вона ще жива.

— Ох!

— Це гарна ідея, чи не так?

— Так! Це може бути навіть краще, ніж ми можемо собі уявити! Хоча це й вимагає запозичення сили героя, це непрямий успіх у міжвимірних подорожах та подорожах у часі, що було неможливо протягом двох тисяч років!

Я схилив голову набік.

— Але що з цим можна зробити?

Можна було повернутися лише на кілька років назад, а не в далеке минуле.

Я навіть не міг змінити історію.

— Припустимо, що день виклику героя є твоєю відправною точкою, і ти проводиш тут сто років, вивчаючи та розбираючи всі креслення та знання, які я накопичив і передав тобі за цей час. Що тоді станеться?

— О! Зрозуміло!

— Ха-ха! Здається, ти розумієш суть, яку я намагаюся донести. Це саме те, що ти думаєш! Інший Шекспір отримає інформацію, накопичену протягом ста років, зникне необхідності винаходити одне й те саме щоразу. Ти можеш миттєво просунути дослідження на сто років вперед! Це революція!

Його пояснення допомогло мені зрозуміти, чому він був такий щасливий.

Це була дуже цікава ідея.

Теоретично, ми могли б спричинити нескінченний розвиток.

[•Занепокоєння: я боюся навіть думати, чи результатом цього все ще буде фентезійний світ…]

“А як же, Пані практикантко! Ну, можливо”.

— Відповідно до цього, давай спочатку почнемо зі створення системи, яка дозволить мені керувати цим летючим кораблем у будь-який час і будь-яку кількість разів.

— Ха-ха! Це не буде проблемою, — сказав Шекспір.

Я вирішив залишити свого молодшого та Найманку А в спокої. Завдяки магії Ланувель вони опинилися на Центральному континенті.

Зрештою, зараз були важливіші справи.

Один місяць, три місяці, один рік, три роки…

Фентезійний досвід Повелителя демонів MAX-класу швидко накопичувався.

Але це не могло тривати вічно.

Поки я досліджував, які ще способи використання має Wi-Fi, відбулася зміна.

— Він вирішив діяти?

Герой Ріхель повів багатьох супутників на штурм замку Повелителя демонів.

Я б просто проігнорував їх, але…

— Заради пана Ріеля.

— Заради героя.

— Заради мого господаря.

— За мого власника.

— Заради тебе.

Їх було багато, і різноманітність їхніх професій вражала.

— Цк. Мені треба йти.

У мене було відчуття, що Чотири небесні лорди, яких я призначив охоронцями замку Повелителя демонів, протримаються недовго.

Я зробив висновок, що на цьому дослідження цього раунду закінчаться.

— Ха-ха! Ось!

Знавець Шекспіра інтуїтивно зрозумів, що скоро настане кінець цього світу.

Він простягнув мені свій останній шедевр.

— Мені подобається цей дизайн.

Мені особливо сподобалася його текстура.

— Повелителю демонів та надії, покажи це іншому мені.

— Як він називається? — спитав я, піднімаючись на летючий корабель Оргат.

— Це Молланфон А, — відповів Шекспір.

Це була чудова назва, яку я навіть не міг собі уявити.

=============

// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі або на сайті . Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!