Розділ 301 — [Побічна історія] Повелитель демонів Педонар

Народжений серед темряви всесвіту, я не мав жодної мети.

Я просто дрейфував у просторі та рахував красиво-мерехтливі зірки.

Але ніщо не тривало вічно.

— Ня-ха-ха-ха!

— Поверни їх~ Поверни мої трусики~ Якщо ти не…

— Що ти кажеш? Я нічого не чую…

— Відплата!

— Уя-ха-ха-ха!

Рожева подушка вдарила нахабного хлопця, який тримав у руках небесно-блакитні трусики.

Але те, що відбулося, мене анітрохи не розвеселило.

Тому що на місці, куди приземлилася рожева подушка, нічого не залишилося.

Ні світла, ні темряви… Нічого.

Окрім однієї істоти.

— Ти живий? — здивувався я.

— Так, зі мною все гаразд. Це часто трапляється, коли людина так поспішає, що навіть не має часу озирнутися. Ня-ха-ха-ха!

— Це так…

Істота була надзвичайно емоційною.

І могутньою.

Якби та подушка вдарила мене, я б безслідно зник.

— Ти дух, так?

— Дух? — перепитав я.

Я схилив голову, не вірячи своїм вухам.

Досі я не думав про те, хто я.

— Духу темряви, ти не досяг досконалості завдяки тренуванням, як я. Натомість ти — божество, досконале від природи.

— Божество…

— Вау! Ти почав формувати своє тіло, щойно усвідомив свою особистість! Непогано… Хм? Гей! Ти щойно скопіював мої роги на своєму лобі? Це плагіат!

— Плагіат?

Ці роги називалися плагіатом?

Я просто вирішив його наслідувати.

— Це візитна картка всіх демонів!

— …

— Ня-ха-ха! Ти справді нічого не знаєш. Не хвилюйся. Я зроблю для тебе виняток. Окрім цього, дозволь мені представитися. Я — Демонічний бог, а ти… О! Ти будеш Повелителем демонів!

— Повелителем демонів?..

— Повелителю демонів, друже мій! Сподіваюся, ми порозуміємося. Ня-ха-ха!

— Так.

З того дня я став «Повелителем демонів».

Бог, що проходив повз, назвав мене Педонаром.

Повелителем демонів Педонаром.

Це звучало трохи дивно, але я думав, що це тільки мені так здається.

***

Після цього випадку минуло стільки часу, що рахувати було безглуздо.

Я набув досвіду, почав відвідувати найвідоміші ресторани всесвіту та навчився використовувати Темну енергію.

Але моя радість не тривала вічно.

Тож мені потрібна була порада.

— Тобі нудно?

— Так.

— Іди та вкради спідню білизну тієї невинної богині. Тоді точно не буде часу нудьгувати.

— Ох…

Якби я зник безслідно, то точно не мав би коли нудьгувати.

Поради цього Демонічного бога, мого наставника, завжди була необачними.

— Гей, Педонаре.

— Так?

— Якщо ти втікаєш, бо важко, то тебе охопить нудьга. Подивися на мене. Мені ніколи не буває нудно. Ня-ха-ха!

— Ти просто дуже нетерплячий і не можеш довго сидіти на місці.

— Не поспішай з висновками. Але якщо тебе так лякає спідня білизна невинної богині, чому б тобі не спробувати щось легше, наприклад, підкорити світ? Вважай це ритуалом ініціації.

— Ритуалом ініціації?

— Так. Ніхто про тебе не чув. Тож дай про себе знати.

— Гаразд.

Після цього я спостерігав, як він сміливо підійшов до невинної богині та простягнув букет.

— Народи мені дітей…

— Відплата!

— Ня-ха-ха-ха!

Подушка, яку богиня ніжно обіймала, зрушилася зі свого місця, і ціла галактика зникла без сліду.

Сотні тисяч зірок були стерті з лиця землі, і перетворитися на чорні діри їм не судилося.

Чому вона так відреагувала?

— Жодних гаремів!

Це була поважна та правдоподібна причина.

— Підкорити світ буде набагато легше…

Я був упевнений, що це набагато легше, ніж намагатися доторкнутися до спідньої білизни невинної богині.

Після цього почалася підготовча робота.

***

Я вирушив до далекої галактики, яку не відвідували боги.

Оскільки її не торкалися божества, які любили поширювати свої знання, я міг спостерігати, як дикі місцеві жителі бігали лише в спідній білизні.

Я вирішив залишитися тут.

Точніше, на планеті Фронезіс.

Її назвали на честь Першого духа Фронезіс, старшої сестри всіх духів.

Зробивши це місце відправною точкою для підкорення світу, я створив багато зброї та перетворив місцевих жителів на своїх солдатів.

Як і казав мій наставник, кожен день був насиченим, що позбавило мене нудьги.

До того ж…

Я закохався.

— Повелителю демонів Педонаре, залиш свої дитячі плани підкорити світ. Скільки тварин і духів втратили свої домівки через вирубку лісів, яку ти розпочав, щоб побудувати собі непомірно величезну віллу… Педонар? Ти мене взагалі слухаєш?

— Так, слухаю.

— Справді? То що я казала?

— Що ти дуже гарна, Фантазіє.

— Це навіть близько не те! Ти не Повелитель демонів. Ти Повелитель дурнів! Ти дурніший за мою сестру Фронезіс! Чому ти посміхаєшся? Це не комплімент!

— Ха. Якщо це означає шанс зустрітися з тобою, я готовий бути дурнем.

— Повелителю дурнів Педонаре, будь ласка, вислухай мене уважно. Скільки разів ти хочеш, щоб я повторював одне й те саме? На відміну від моєї сестри, я не ледача і лінива. У мене багато справ.

— Якщо це означає можливість поговорити з тобою, я готовий зрубати стільки дерев, скільки потрібно.

Я не жартував.

Причина, чому розмір моєї вілли без потреби збільшився, була пов'язана з сестрою Першого духа.

Зоряний дух Фантазія.

Вона жила на планеті Фронезіс з незапам'ятних часів.

Заради зустрічі з нею я був готовий спалити всі ліси у всесвіті.

— Що?! Тоді це призведе до замкненого кола! Перестань поводитися як дитина, Повелителю дурнів Педонаре. Тепер, коли ми з'ясували причину, знайдімо рішення. Що мені зробити, щоб ти не рубав дерева?

— Ти…

— А що зі мною? Говори швидше. У мене ще багато справ.

— Ну…

— Тобі потрібен час, щоб подумати?

Фантазія вже збиралася піти.

Я мав діяти якомога швидше.

Знадобилися б десятиліття, щоб знову зустрітися з нею, враховуючи, що вона вислуховувала скарги навіть найменших організмів, що жили на планеті.

Якби я втратив цю можливість, мені довелося б знову зайнятися лісозаготівлею, що змусило б її ненавидіти мене.

Озираючись назад, я зрозумів, що вчинив необачно.

Я міг би спричинити знищення цілої галактики.

— Народи мені дітей, — сказав я

Але я не шкодував про це. Зрештою…

— Тату! Що таке?

Все вдалося.

Зі зірки народилася прекрасна демониця, схожа на Фантазію.

Я відчував таке задоволення, виховуючи разом з нею свою доньку Ссосію, що навіть відмовився від панування над світом.

— Хі-хі-хі! Ссосіє, можеш називати мене тітонькою.

— Привіт, Ссосіє. Я Пармаель, Перший ангел, господиня сусідньої планети та старша сестра твого батька. Іншими словами, я також твоя тітка, але з боку твого тата.

— Привіт, тітоньки!

— Ссосія така мила~

— Хо-хо-хо!

Але наше щастя тривало лише кількасот тисяч років.

Бо Фантазія, яка вирушила попередити авантюристів із сусідньої планети Пармаель, щоб ті не копали в її руїнах, була вбита.

Пармаель, замість того, щоб вибачитися, звинуватила мене в тому, що я не дбаю про власну дружину.

Звичайно, частково це була моя вина.

Але…

— Я помщуся.

Я продовжив готуватися до завоювання світу, про яке вже давно забув.

— Не роби цього, тату. Мама не хотіла б, щоб ти це робив.

— Ссосіє.

— Так?

— Якщо у тебе є час читати лекції батькові, тобі краще продовжити справу матері та піклуватися про планету.

— А як же ти?

— Я не можу пробачити собі, що став таким недбалим через чисте щастя.

— Я розумію… Прощавай.

Після цього я довго її не бачив.

І наша найочікуваніша зустріч також була не найприємнішою.

Ссосія, з якою я знову зустрівся, приєдналася до групи авантюристів, сформованої, щоб зупинити мою помсту.

Але їхні спроби були марними.

Я знищив усіх, хто без розбору вбивав «демонів» — людей, яких я виховав, щоб підкорити світ.

У цьому полягала різниця між богом і людиною.

Вони ніколи не змогли б мене перемогти.

Але я став надто зарозумілим.

— Зачекайте! Це… — я відчув енергію нахабного Демонічного бога від останнього авантюриста, який називав себе «Героєм».

— Отримай!

— Чорт!

Коли я це помітив, було вже запізно.

Якби я все продумав і підготувався заздалегідь, я міг би цього уникнути.

Я забув.

Про те, хто порадив мені підкорити світ.

Демонічний бог хотів розважитися.

Клятий наставник…

Тим не менш, я був переможений.

Не можна було заперечувати, що авантюрист, який кинув мені виклик, був сильнішим.

Звідки в людини така сила?

Тож я запитав:

— Герою, що є джерелом твоєї сили?

— Лют від втрати товаришів!

— Невже? Подумати тільки, що я, той, хто вважав себе найсильнішим, буду переможений силою дружби… Що ж принаймні це була велика битва.

***

Зазнавши поразки, я опинився запечатаним на планеті, де моя кохана дружина заснула назавжди.

Моя сестра вкрала мою силу і зробила мене тренувальним манекеном для авантюристів, яких вона виховувала.

Це були жахливі дні.

Відтоді минуло багато часу.

— Привіт, тату.

— Ссосія?

— Моя тітка зрадила мене. Це було справді дурним вчинком. Замість того щоб помститися за матір, я допомогла перемогти власного батька. Це, мабуть, моє покарання. А-а-а-а!

— Тссс. Все буде добре, — я поплескав по спині заплакану доньку, ставлячись до неї як до маленької дитини.

Панування над світом.

Хоча спочатку це було для мене жартом, щоб розбавити моє нудне повсякденне життя, виявилося, що моя сестра, Перший ангел Пармаель, сприйняла це серйозно.

З цим треба було щось робити.

Але що саме?

— Щось затримує цього героя.

Героям потрібно було в середньому три роки, щоб дістатися до моєї вілли, яку називали замком Повелителя демонів.

Але цей конкретний індивід не з’являвся вже десять років.

Скільки часу цей жалюгідний хлопець планував витратити?

Бум!

Зрештою, він нахабно вибив мої двері.

— Ти Повелитель демонів?

— Так. Я — Педонар, втілення зла! Я буду тим, хто занурить цей світ у вічну темряву!

Чудове шоу, як завжди.

Але моя аудиторія складалася лише з одного героя.

Тим не менш…

Де всі його супутники?

Він був дивним хлопцем.

— Схоже, цього разу це справді ти.

— Ха-ха! Герою, твої очі сповнені рішучості. Мені це подобається! Хай буде так! Я приймаю виклик, який кинуло мені людство!

— Зачекай хвилинку. Перш ніж ми почнемо битися, я хочу дещо тебе запитати. Чому ти просто спостерігав і чекав, поки твої підлеглі помруть?

Здивований, я нахмурився.

— Просто спостерігав і чекав? Як грубо. Я завжди посилав проти тебе найсильніших підлеглих, щоб помститися.

— Але їх все одно вбивали.

— Потім я посилав ще сильніших підлеглих.

— Вони теж загинули.

— Герою, ти справді незадоволений тим, що тобі пощастило вижити?

Він був справді дивним хлопцем.

Жоден герой ніколи не сумнівався в тому, що відбувається.

— Якби горезвісний Повелитель демонів з самого початку діяв сам, чи був би я тут зараз?

У нього був гострий розум.

Або, можливо, інші були просто надто дурними.

Але я не міг йому розповісти…

Про свій план втечі.

— Герою, твої припущення безглузді.

— Вони точно не…

— Якщо ти не розбираєшся в політиці демонів, то краще замовкни.

— …

Мені вдалося пристосуватися до зниження рівня, спричиненого обмеженням, накладеним на Повелителя демонів, завдяки нашій довгій розмові.

Тепер я був на тому ж рівні, що й цей хлопець.

Він був ідеальним супротивником, адже поруч із ним не було жодного супутника.

Я думав, що це буде легка перемога, але… я програв у три миги.

Як?

Як?

Як?

Я одразу згадав, як Перший герой переміг мене.

Однак, на відміну від нього, цей герой залишався спокійним і не використовував Святий меч, наповнений силою Першого ангела Пармаель.

Він переміг мене, спираючись лише на чисту майстерність!

Я не міг у це повірити. Я мусив запитати його:

— Кхе-кхе! Твоя могутня сила походить від люті спричиненої втратою товаришів?

— Ні, це результат тренувань.

Сказавши це, герой посміхнувся.

І в мене по шкірі побігли мурашки.

— Як це можливо? Ну… Принаймні, це був чудовий бій…

У той момент мої інстинкти прошепотіли.

Я знайшов відповідного наступника.

***

— Щиро дякую за теплий прийом, тестю. Ця трапеза зняла весь накопичений стрес, який завдала мені твоя боягузлива донька. Однак тепер я хотів би перейти до справи.

Таємна вечеря.

Нарешті настав час.

— Я розумію, що ти намагаєшся сказати, — вимовив я.

— Навіть якщо ти мій тесть, я не можу спокійно заплющити очі на все, що ти зробив. Вибач, але я мушу тебе вбити.

— Якби ти був «Героєм», то це справді була б наша доля. Однак ти ще офіційно ним не став, чи не так?

— Я герой.

— Тобі сказали, що ти ним є, але документи стверджують інше. Чи я помиляюся?

Бум!

Вдаривши обома руками по столу, моя донька встала і здивовано подивилася на мене:

— Звідки ти знаєш?!

— Ти справді думала, що я зробив його своїм зятем без жодної підготовки, моя кохана дочко? З першої ж нашої зустрічі я вирішив, що він стане посудиною Повелителя демонів. Спочатку я сумнівався у своєму рішенні, але щойно ти закохалася в нього, я почав дякувати своїй долі.

Я ніколи не зможу забути той день.

Обличчя мого зятя, який переміг мене лише власною майстерністю. Його моторошну посмішку.

Ще тоді я знав, що він готовий.

Мій зять стане бездоганним Повелителем демонів.

Це було визначено долею.

— Доля? Ні! Біжи! — закричала Ссосія.

— Звільнися від своїх кайданів Героя і нехай прокляття Другого демона поглине тебе! Ти станеш Другим повелителем демонів, а я, Перший демон, з радістю приймаю долю, яку мені приготував сам Всесвіт!

Це теж була доля.

Я почну все спочатку.

Я передав сімейний бізнес своєму надійному зятю та зробив його справжньою частиною моєї родини.

Тепер ми зв'язані кров'ю.

— Вау~

Настав час розпочати завоювання світу з нуля!

У мене було що сказати моєму зухвалому та нетерплячому наставнику.

Окрім цього…

— Ах! Наш молодший такий тихий. Хан-Су завжди плакав.

Щойно я побачив посмішку жінки, яка намагалася мене нагодувати, по моїй шкірі пробігли мурашки.

Краще поки що мовчати.

[Ня-ха-ха-ха-ха! Я викинув 10/10!]

=============

// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі . Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!