Розділ 307 — [21-й раунд] Як вас звати?

Порушниця, яку вразив струм, виглядала жахливо.

Обидва її ока вилізли з орбіт, а з носа й вух хлинула кров.

Я перевірив її характеристики, щоб переконатися.

[Раса: Архілюдина

Рівень: 0

Професія: Безробітна (Досвід 110%)

Навички: Тлумачення A, Верхова їзда B, Залп B, Влучність C, Ухилення C…

Стан: Смерть, Вивих]

Вона, безсумнівно, загинула.

Але я не був розчарований. Зрештою, страхування життя тут, у фентезі, мало форму воскресіння.

Можна було воскресити не лише непотрібні шматки досвіду, а й лиходіїв, які мали важливу інформацію, що дозволяло допитувати їх та отримувати необхідні відомості.

Я не міг робити це в першому раунді, бо Свята та мої супутники були проти цього, але тепер все було інакше.

— Цк… Мене досі дратують ці спогади.

Мої супутники постійно ускладнювали справи.

Вони воскресили Мешканця В, який був абсолютно ні на що не придатний, і залишили в спокої високопоставлених демонів, що володіли великою кількістю інформації.

Якби я вичавив з них всю правду, мені б не довелося витрачати десять років на перший раунд.

Я ніколи не думав, що Повелитель демонів Педонар буде таким слабким.

— Я не хочу захищати свого батька, але він не був слабаком. Просто ти занадто сильний.

— Я звичайний.

Якби будь-яка інша людина, яка не була вигнанцем суспільства, потрапила у Фантазію, вона отримала б ті ж досягнення, що і я.

— Як там наслідки від її атак?

— Я вже все відновила.

Моя боягузлива дружина не зупинила руйнування, але замість цього усунула їхні наслідки.

Зрештою, вона була не богинею-охоронцем, а богинею-творцем.

Це було так, ніби вона змусила сам час перемотатися назад. За одним помахом чарівної палички зруйновані землі та жертви повернулися до свого первісного стану.

Їй навіть не потрібна була Свята, щоб воскрешати мертвих!

— А тепер поверни до життя цю хтиву порушницю.

— Ні, — відповіла демониця.

— Зараз не до ревнощів, Ссосіє. Твій таз набагато гарніший. Мені що, постійно про це нагадувати?

— Племіннице! Ти така безсоромна!

Ссосія, яку критикували її чоловік і тітка, почервоніла й одразу почала виправдовуватися:

— Тітонько, ти знову перекручуєш мої слова! Не те щоб я не хотіла цього робити...

— Безсоромна! Безсоромна!

— Я справді не можу воскресити цю порушницю! Її душа тепер пов'язана з фентезійним світом і готова регресувати та почати нове життя героїні в початковій школі.

Я зрозумів, що мала на увазі моя дружина.

Порушницю не викрадали, але система поставилася до неї так, ніби ця дівчина була героїнею, оскільки вона потрапила сюди через Магічне коло виклику героїв.

Система автоматично зареєструвала її як героїню.

Дівчина зазнала невдачі та померла посеред своєї пригоди. Отже, як і будь-яка інша учениця, вона була б змушена регресувати.

У результаті, хоча тіло й залишилося цілим, порушницю не можна було воскресити, оскільки її душі тут не було.

— Це вірно, — сказала Ссосія.

— А Ланувель? — запитав я.

— Її слід обірвався. Я перевірю магічне коло та його околиці. Подбай про Принцесу меча та її сина. Ти давно їх не бачив.

На мій подив, Ссосія сказала щось справді розумне.

Але я не думав, що варто відпускати її саму.

Якби системна адміністраторка потрапила у халепу, весь наш план провалився б.

Це було б набагато гірше, ніж втратити Принцесу меча та Кріса.

Тому…

— Ссосіє, лети з вітром…

Я вказав на чорного ската, який тихо дозволив мені стати йому на спину, хоча саме я вбив його вершницю.

— Се-е-е-е-е-кс!

— …На цій схожій на пандус істоті, яка видає непристойні звуки.

Ссосія, яка вже розправила свої ефірні фіолетові крила і збиралася полетіти, здивовано розплющила очі:

— Ти віддаєш його мені?

— Так.

Я міг самостійно швидко пересуватися.

До того ж цей скат був достатньо спритним, щоб ухилятися від моїх атак.

Якби у Ссосії був цей пандус, вона могла б витримувати ворожі атаки, поки я не прибуду.

— Ах…

— Що це за погляд? — здивувався я.

— Я колись прочитала в жіночому журналі, що чоловіки, які дарують своїм дружинам космічних коней — найкрутіші. Тоді я вважала це дурницею, але тепер розумію.

— Що в ньому такого особливого?

— Космічні коні — це справжня рідкість, мій чудовий чоловіче, і вони є символом успішної жінки. Навіть я не можу собі їх дозволити. Немає іншого транспортного засобу такого ж зручного, як вони, коли справа доходить до покупок у сусідній галактиці, оскільки вони швидкі та можуть вмістити досить багато багажу. Крім того, у надзвичайних ситуаціях вони чудово підходять для втечі.

— Се-е-е-е-е-кс!

— То… Тобі подобається?

— Так! — відповіла мені демониця.

— Добре.

Моя боягузлива дружина, яка поводилася як дитина, що щойно отримала улюблені цукерки, сіла на космічного коня й полетіла на захід.

Достатньо було подарувати їй крутий транспорт, щоб її ставлення до мене, власного чоловіка, змінилося на 180 градусів.

— Хі-хі-хі!

— Залежний дух, чому ти смієшся?

— Мій племінник такий милий!

— Хм?

— Продовжуй робити її щасливою! Хоча вона стара, у неї серце невинної дитини!

— Звичайно, — сказав я, відмахнувшись рукою і приземлившись посеред маєтку Герцога Q.

Водночас я випустив Принцесу меча та її сина Кріса, яких переніс до свого Демонічного сховища.

Бах!

Бам!

Сподіваюся, їхні сідниці пом'якшили падіння.

Збентежені, вони озиралися навколо, намагаючись зрозуміти, що сталося. А я пішов на місцевий ринок.

— Що це щойно було?

— Битва між демоном та ангелом?

— Це був дракон! Я впевнений!

— Ми тепер у безпеці?

Звісно, удари блискавок, що пронизували хмари, викликали у містян тривогу та занепокоєння.

Однак це тривало недовго.

Мешканці Фантазії вже звикли бачити різне, адаптуватися та пристосовуватися до всіляких дивних явищ, що дозволяло їм легко повернутися до свого звичайного розпорядку дня.

— Я давно не був у звичайних містах.

Кожна провінція мала свої особливості, а володіння Герцога Q були одними з найрозвиненіших. Однак, порівняно з величезним футуристичним мегаполісом на Західному континенті, це місто справді було звичайним.

Можливо, мені варто внести деякі зміни.

[Раса: Ідеальне божество

Рівень: 1

Професія: Великий майстер меча (Герой = Повелитель демонів)

Навички: Безкорисливість MAX, Любов D, Сміливість D, Надія D, Дружба D…

Стан: Добрий, Святий меч]

Я був Героєм і Повелителем демонів.

Я міг активувати обидві ролі одночасно, але наразі я деактивував свою професію Повелителя демонів, сповнену Темної енергії, і знову взяв на себе роль Праведного героя MAX-класу.

Навички не мали значення.

Я мав мати лише Безкорисливість, але схоже, що моя боягузлива дружина вирішила зі мною пожартувати.

І ще одне.

[Раса: Ідеальна людина

Рівень: 1

Професія: Герой (Досвід 500%)

Навички: Безкорисливість MAX, Любов D, Сміливість D, Надія D, Дружба D…

Стан: Добрий, Святий меч]

Навіть якби я використовував функцію приховування, моя раса все одно занадто виділялася б і могла викликати підозру серед героїв та викладачів, оскільки вони могли перевіряти характеристики інших. Тільки моя боягузлива дружина могла б приховати титул «Ідеальний».

У будь-якому разі, місцеві жителі все одно б не помітили цього.

За винятком «Знавця» Шекспіра.

— Ти хочеш зустрітися з Принцесою меча, наркоманський герою?

— Так, але я джентльмен, тому пройду всі необхідні кроки, перед зустріччю з нею.

— Я думала, ти поспішаєш.

— Поспішаю.

Але я мав мудро виправити історію.

Щоб якнайкраще змінити 5-ту навчальну програму за рік, усе потрібно було ретельно спланувати.

Фантазія складалася з п'яти континентів.

Припустимо, я присвятив би два місяці кожному континенту, а решту два місяці — Ель-Молландо, місту ангелів на півночі Центрального континенту, та місту морських русалок. Тоді я б зміг зробити все протягом року.

Однак, чи вистачить двох місяців на кожен континент?

Важко сказати.

Адже мені доводилося враховувати різноманітні, складно переплетені ідеології багатьох країн та суперечливі інтереси різних людей і груп.

Ворожнечі, дружба, союзи, приватне спонсорство, шлюби за розрахунком, контракти, ревнощі, вірність…

— Гей, наркоманський герою, у мене від усього цього болить голова. Я просто ляжу і спостерігатиму.

Лінивий дух, шморгаючи носом, розтягнулася у мене на голові.

Я щиро співчував усім духам, яким довелося прийняти цього жалюгідного Першого духа своїм босом.

— Моллан, — я висловив свої співчуття.

— Я не бос! Ми — родина!

— Моллан.

— Я кажу правду! Підтримайте мене, мої любі діти!

…

— Моллан.

Королі духів не відповіли, скориставшись своїм правом мовчати.

— Ви мене дратуєте! — сказав я духам.

Поки Залежний дух перебувала у розгубленості, я завітав до приймальні біля входу в Академію фехтування Герцога Q.

Щовесни тут збиралося багато чоловіків і жінок, щоб висловити бажання вступити, але зараз тут були лише торговці та батьки, які хотіли отримати дозвіл увійти, щоб побачити своїх дітей.

— Судячи з вашого віку, ви завітали сюди не для навчання. Гадаю, ви прийшли освідчитися прекрасній доньці герцога... Кхм. Гадаю, ви хочете зареєструватися на турнір. Як вас звати?

Побачивши мене, працівник одразу ж визначив мету мого візиту.

Він виглядав знайомим.

Хоча я знав про його дочку більше, ніж він сам.

Вона вийде заміж за перспективного лицаря з академії, який загине в пастці, влаштованій гоблінами, всього за п'ять днів до їхнього медового місяця.

Іншими словами, вона стане молодою вдовою.

Хоча мої супутники критикували мене за те, що я вирішив розрадити її на самоті, я все одно не шкодував про це.

— Пане менеджере.

— Так?

— Коли ваша дочка збиратиметься виходити заміж, порадьте їй відкласти весілля на п'ять днів.

— Що?

— Кхм! Давайте почнемо з моєї реєстрації. Мене звати Парпар, і мені тридцять три роки. Хоча я виглядаю молодо, насправді я на рік старший за дочку герцога.

— Я не знаю, чи це ваш справжній вік, чи ви просто любите, коли дами називають вас «старшим братом». У будь-якому разі, скажіть мені, звідки ви та чим займаєтесь.

Це було дуже гарне запитання.

Я дістав перстень зі свого сховища і надів його на палець лівої руки.

На персні з печаткою була зображена голова блакитної ящірки.

Здивований, менеджер упустив ручку.

— Як називається столиця цієї країни? Москва? Москіто?

— Москар...

— Ах! Саме так. Москар! Назва здається правильною. Ха-ха! Минуло багато часу, відтоді, як я востаннє відвідував країну жінки, яка мене народила.

— Цього не може бути…

— Я — член найблагороднішої королівської родини. В майбутньому я стану наймилішим імператором, хоча я позашлюбна дитина, народжена у сараї.

— Зрозуміло… — тон менеджера став ввічливим.

Дурні дикуни з фентезі були дуже вразливі до слів «імператорський» та «королівський».

— Повернемося до реєстрації?

— Вибачте, я майже закінчив. Наявність чарівного персня, який можуть носити лише члени королівської родини, достатньо для підтвердження вашої особи. Пане Парпар, яку професію мені вказати?

Мій перстень не був магічним аксесуаром масового виробництва, який роздавали всім принцам і принцесам.

Його могли носити лише королі.

Однак, менеджер, здається, не знав про це.

А оскільки я назвав себе незаконнонародженою дитиною, було неможливо вказати «Принц» моєю професією.

Що ж мені сказати… Ах!

— Король меча

[Припущення: Ви сумуєте за Алексом?]

“Е-е-е?! Вчителько-практикантко! Не кажіть таких страшних речей!”

Моє серце мало не зупинилося!

=============

// Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі . Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!