Розділ 5 — Командир Нульового Загону Деон Харт (3)

Як не дивно, навіть у цій безглуздій ситуації мої руки міцно трималися за рятувальну мотузку.

Палаючий смолоскип був міцно обхвачений моєю рукою. Навіть не усвідомлюючи цього, я розмахнув ним у напрямку стебла, яке схопило мою ногу.

— Кіііііік!

З гучним ревом, який загрожував порвати барабанні перетинки, стебло відпустило мою щиколотку.

Добре! Як добре, що я сам ніс факел! Я справді не думав, що він мені знадобиться, але...

«Але... чому моя спина холодна?»

Ця огидна квітка також ніби віддалялась від мене... Ні, добре, що вона опинялась все далі від мене, але щось...

«Зачекайте хвилинку! Вона падає!»

Яка тут була висота? Вона охоплює радіус у десять метрів, тож висота має бути десь близько того?

— ... Ха-ха, чорт.

Люди, рятуйте!

Хоча я був настільки шокований, що не дивно, що моє серце вистрибувало ледь не з рота, моє тіло, яке натреноване на полі бою, неухильно готувалося до падіння.

Так, воно точно зламається в одному чи двох місцях, але... це краще, ніж зламати шию.

Я вирішив спробувати впасти в потрібний момент, але хтось відхопив мене.

— П-п-п-пане Аруте! Ви в порядку?! Ви десь поранені? Вам боляче?

Це я маю бути здивованим, то чому ти заїкаєшся? Чому ти взагалі прикусив язика?

Я хотів запхати цього покидька, винуватця всього, прямо зараз у пащу цієї рослини-людожера, але я стримався.

Це не тому, що супотивник був сильніший за мене. Коли я відчув, як мене міцно підтримують його руки, я підняв голову і подивився на Хієна.

« ... Ти спіймав мене, тож цього разу я спущу тобі це з рук».

Я впав з такої висоти і без труднощів був підхоплений. Яким би легким я не був, моя вага все ще в межах ваги дорослої людини, але демони є демонами, зрештою.

— Пане?

— ... Все в порядку.

Я легенько штовхнув його в груди.

Хієн сприйняв мою відповідь, засновану на інстинкті самозбереження, як сигнал відпустити мене і обережно поставив мене на підлогу.

Коли я приземлилася на землю, світ навколо почав трястися.

Я на мить завмер із заплющеними очима, щоб мої тремтячі кістки стали на свої місця. Потім я підняв руку, щоб прикрити обличчя, і подивилася на Хієна. І...

— ...

У мене не було іншого вибору, окрім як мовчати.

За спиною Хієна фон, який мав би бути поєднанням срібного місячного сяйва та чорноти ночі, став багряним.

Їдкий запах защипав мені ніс, а гаряче тепло нагрівало шкіру.

Промінь холодного поту пробіг по моїй спині.

Не тому, що раптово стало спекотно...

«Це... через мене, чи не так?»

Сад горів через мій факел, який став рятівною мотузкою, який я загубив, коли випустив із рук.

***

Він помре сьогодні.

«Так, я точно помру».

Хієн безсило опустив голову, коли тепло торкнулося його шкіри.

Рослина, яку він доглядав, намагалася з'їсти пана Арута. Звичайно, Демона Арута не можна було перемогти чимось на зразок рослини, тож було очевидно, що ця рослина йому не сподобалась. Інакше не було б причин втрапляти в таку дріб'язкову пастку.

Йому не подобалась та рослина, точніше сам сад, тому він і шукав причину, щоб спалити його.

Можливо, йому і сам Хієн не подобався.

Якщо винна рослина, то винен і садівник.

Незалежно від наміру пана Арута, зрештою, рослина, яку він доглядав, напала першою, і пан не мав іншого вибору, як контратакувати після у відповідь.

У результаті він не тільки не міг звинувачувати його в підпалі саду, але й опинився в ситуації, коли знову мусив взяти на себе відповідальність.

Для початку, він навіть не розглядав ідею притягнути Демона Арута до відповідальності за згорілий сад.

«Якщо йому він не сподобався, це моя провина».

Зазвичай він був дуже щедрою людиною. Він тільки нещодавно чув, як його лікар, Бен, хвалиться цим.

Отже, якщо він розсердився, це, ймовірно, тому, що щось його образило.

Хоча Хієн і був готовий до подібного, але все одно боявся смерті. Він торкнувся обличчя, яке явно побіліло, і подивився на спину пана Арута, кусаючи губи.

Не було зрозуміло, чи це тому, що він він стояв позаду нього, чи тому, що інкуб не міг розрізнити його виразу обличчя, але, він здавався не таким, як зазвичай.

«Ні, ні. Зараз не час намагатися прочитати атмосферу».

Час покірно здатися.

Він нахилився до нього, який лише дивився на полум'я, що пожирало сад, навіть не обертаючись.

— Пробачте.

Його ступні, з яких видно було лише підбори, повільно повернулись.

Хієн щільно заплющив очі, побачивши черевики іншої людини, спрямовані до нього.

***

Гей, а й справді добре горить.

Невже так і чинять фермери, щоб уникнути надмірних податків від своїх панів, палячи гірські ліси?

Проблема полягала в тому, що це була не гора, а Замок Диявола, і тут немає сільського господарства.

«Що нам робити...?»

Горить добре, навіть занадто.

Огидна рослина-людожер, яка напала на мене, вже була повністю поглинута полум'ям і більше не видавала своїх жахливих криків, а інші мерзенні рослини навколо також зникли у вогні, навіть не пискнувши.

Вогонь, який уже охопив половину західного саду, жадібно розширювався, щоб поглинути решту рослин, ніби цього все ще було недостатньо.

Я відчув пекучий погляд на потилиці. Це, мабуть, Хієн.

У мене не вистачило сміливості озирнутися, щоб поглянути, який в нього вираз обличчя, тому я просто дивився на сад, забарвлений червоними плямами, з напівзачаруванням.

Ох так. Не має сенсу цього заперечувати. Це втеча від реальності.

Це сад Замку Короля Демонів, а садівник, звичайно ж, і сам демон.

«Хтось, будь ласка, загасіть це полум'я. Хоч хтось, будь ласка».

Коли я молився про дощ, сподіваючись, що хоча б він почнеться, я почув слабкий голос позаду себе.

— Пробачте.

— ...?

Мені здалося, що я неправильно почув. Очевидно, це ситуація, коли я був винен і повинен вибачитися, але чому пробачення просить він?

Мій слух мене не підводив, але головою я не міг підтвердити, що почув все правильно, тому, незважаючи на довгі вагання, повільно обернувся, щоб перевірити, правда це чи ні.

На щастя, переді мною постав не Хієн з розгніваним виразом обличчя, а Хієн, що вклонявся.

Я відчув полегшення, але не зрозумів його вчинку, тому промовчав, тож він сам додав пояснення.

— Я не знав, що вам не подобається ця рослина чи цей сад.

— ...

— Або, що ви сердитесь на мене...

— Ні, це не так.

Хіба я схожий на людину без совісті? Я легенько торкнувся свого обличчя і знову подивився на Хієна.

У будь-якому разі, ти кажеш, що думаєш, що я підпалив сад, бо мені не подобалися ці рослини-людожери чи сам сад? Але замість того, щоб розсердитися на мене, він вибачився.

— Ти не збожеволів випадково?

— Вибачте.

— Це не те...

Тепер я бачив, що цей покидьок був підлабузником.

У будь-якому разі, зважаючи на ситуацію, я не думав, що він буде сердитися на мене за це. Мені також здавалось, що шанси на виживання таким чином вищі, ніж якби я впустив смолоскип випадково.

То що ж мені тепер сказати?

— ... Мені не дуже подобається цей сад, але я його й не ненавиджу.

Ні, мені справді він не подобається. Я його абсолютно ненавиджу. Гидота!

Однак, неможливо просити садівників Замку Короля Демонів вирощувати звичайні квіти людського світу, такі як троянди та лілії, тож що я можу вдіяти? Я маю це терпіти.

— Тоді...

— Сподіваюся, ти утримаєшся від вирощування цієї рослини, яку показав мені хвилину тому.

— Ах так! Добре. Я викину все насіння.

Викинеш його. Мені буде все одно, якщо ти вирішиш виростити його у себе вдома.

У будь-якому разі, здавалося, що все вирішено, тому я кивнув, але позаду Хієна з'явилася тінь, на обличчі якої був рішучий вираз.

Будь-хто міг зрозуміти, що це людина чи демон. Коли я примружив очі та подивився уважніше, цікавлячись, хто це, з тіні пролунав голос.

Дуже знайомий голос.

— Що це за вогонь?

Тіло Хієна заціпеніло. Цього не було помітно, але я теж завмер.

Цей голос точно...

— Хто це зробив? Ти зробив це навмисно?

Він точно належав єдиному й неповторному володарю Царства Деморів, відомому як Король Демонів, якого вважали найсильнішим за всі часи.

— Що ви тут робите, Королю Демонів?...

— Коли мій замок горить, ти кажеш мені залишатись на місці?

Король Демонів, який одразу ж розвіяв сумніви Хієна, повернув голову. Повільно закотивши очі, він подивився на полум'я, а потім з особливо моторошним сяйвом в очах перевів погляд на нас з Хієном.

Його очі, які були ніби не живими, коли він дивився на Хієна, набули яскравого кольору, щойно він побачив мене.

— Мені стало цікаво, чому тут сталась пожежа, і ніхто її не загасив...

Він пригладив волосся і посміхнувся. Очевидно, до мене.

Ох, це воно?

Сьогодні день, який я запам'ятаю.

Як і очікувалося, Диявол назвав моє ім'я. Можливо, тому, що навколо нас були інші демони, це було не моє справжнє ім'я, а ім'я, відоме у Царстві Демонів.

— Ти був тут, Аруте.

Коли він одночасно зі своїми словами махнув рукою, густий дим навколо мене заклубочився і зник удалині. Тільки тоді я зміг чітко розгледіти.

Навколо було багато демонів. Вони дивилися в наш бік із стурбованими виразами обличчя, не в змозі хоч щось зробити.

Ні, якщо вони прийшли раніше, вони могли б швидко загасити пожежу. Чому вони просто стояли і дивились? Завдяки цьому я зіштовхнувся з Королем Демонів.

— То що тобі не сподобалось?

— ...?

— Ти злишся на садівника чи просто ненавидиш сад? Я можу вбити цього хлопця, якщо захочеш, тож що мені зробити?

Ні, зачекай хвилинку. Здається, я чув, що ти сам привів садівника сюди. Як ти можеш так легко говорити про його вбивство тепер?

Його очі зовсім не посміхались, щоб сприйняти ці слова за жарт. Я збентежено подивився на Хієна, але навіть він, якому довелося захищатися благаннями чи чимось іншим, спокійно опустив голову, ніби погодився з будь-яким рішенням заздалегідь.

Я поспішно відкрив рота, відчуваючи, що Король Демонів справді збирається вбити Хієна ось так.

— Я не злюся на садівника, і я не ненавиджу сад.

— Тоді чому? ... Ні, спочатку. Можна вже загасити цей вогонь?

— Так? Так, звісно.

Коли я кивнув головою, ті, хто чекав, підбігли і почали застосовувати магію.

Величезні краплі води з'явились в порожньому небі та впали на землю одночасно. Якби це була лише одна чи дві людини, це б зайняло купу часу, але через таку кількість демонів вогонь згас дуже швидко.

— Тоді чому ти підпалив сад?

Тут я на мить замовк.

Для початку, в мене не було жодної причини говорити про непорозуміння Хієна та виставляти це на огляд всім навколо. Тож чи варто мені сказати правду?

«Якою була б його реакція, якби я сказав, що мало не помер через одну рослину?»

«Ти кажеш, що слабкий настільки, що тебе ледь не здолала одна рослина, тож ти весь цей час мене обманював, чи не так?» Хіба він не сказав би потім: «Помри!». Або, можливо, «Спалив мій сад лише через це?» Він може спробувати вбити мене в такому випадку.

Однак у мене не було іншого вибору, окрім як відповісти на запитання Диявола. Я на мить задумався, яку відповідь дати, але Хієн раптово втрутився та дав пояснення від мого імені.

— Рослина, яку я посадив цього разу, напала на пана. Тож пан Арут розлютився та підпалив її.

— ...

Гей. Цей покидьок був шпигуном? Хто його послав? Революційна армія? Чи його надіслала благородна фракція Імперії?

Поки я розмірковував, як це виправити, щоб не поширилися чутки про мій успіх, він, здавалося, ще не закінчив говорити і за мить відкрив рота. Його голос трохи тремтів.

— Це моя провина. Я не навчив рослину належним чином.

Слово «навчання» було абсолютно недоречне для рослин, але, здається, ніхто не вбачав щось дивне в цьому.

Ну, якщо подумати, як ця штука виглядала нещодавно, то вона була скоріше схожа на тварину, ніж на рослину.

— Угх.

У цей момент до моїх вух долинув короткий стогін. Коли я різко підняв голову, в моєму полі зору опинився Короля Демонів, який тримав Хієна за шию однією рукою та піднімав його в повітря... Хієна, чиє обличчя було спотворене перерваним диханням, але який не чинив опору.

«Ох, це справді зводить з розуму. Я міг би вигадати кращу відмовку, тож чому...»

Атмосфера навколо змінилась. Вона стала такою важкою та серйозною, що цього було достатньо, щоб розчавити людину й та вибухнула.

Поки він німів і боровся, Король Демонів, який тримав Хієна за шию, повернув голову та подивився в мій бік. Його обличчя, яке явно було похмурим, поки він дивився на Хієна, заспокоїлося, коли він повернувся, щоб поглянути на мене. Ні, він явно посміхався.

— Що мені зробити?

— ... так?

— Вбити його?