Розділ 77 — Повернення до Царства Демонів (5)

— У Першому місті здається хтось розповідав стороннім про Арута.

— !

— О ні...! Гей, пане Гелю!

Перш ніж його здивований лейтенант встиг щось сказати, Гель зник. Ніби буквально провалився під землю.

Хоча це на мить мене здивувавало, я швидко пригадав.

«Так, він же з тіні».

Буквально з тіні, це не просто метафоричний вираз.

Сила Короля Демонів не просто об'єднується у форму, створюючи демонів. Якщо вона проявляється у огра, народжується демон з кров'ю огра, якщо у об'єкт, демон приймає форму цього об'єкта.

Гель, командир Восьмого загону, — це демон, народжений силою Короля Демонів, що помістилась в тінь.

Можливо, саме тому він мав форму тіні, в якій навіть обличчя не видно, але я ніколи не думав, що він мав таку здібність.

... Але чому він зник?

— Хлопець, який навіть не зміг виконати свої обов'язки, не заслуговує їсти печиво Арута. Отже, Аруте.

— Так, що?

— Можеш віддати мені обидва?

— Пані Девелланіє!

Перш ніж я встиг відповісти, лейтенант, який стояв навколішки там, де зник Гель, і збентежено дивився в підлогу, закричав. Власне, він мене й налякав.

Лейтенант голосно кричав на командира загону. Причому навіть не на свого безпосереднього начальника, а на зовсім іншого командира.

Він справді збожеволів?

«Не робіть цього тут, йдіть звідси й бийтеся десь подалі, покидьки...»

Не проливайте кров у моїй кімнаті.

***

Деону, мабуть, було дуже незручно від двох демонів, що кричали один на одного на його території, тому він передав по пакетику печива Девелланії та лейтенанту Геля, Найну, і відправив їх геть.

Ні, якщо бути точнішим, ці двоє помітили дискомфорт «Демона Арута» та проявили ініціативу, відступивши.

Якби вони продовжили сварку, то точно сталася б катастрофа.

Вони добре знали, наскільки страшний був його гнів. Ці двоє не були настільки дурними, щоб дивитися зверхньо на когось, хто зазвичай був поміркованою людиною.

Однак сварка, яка тимчасово припинилась через одну людину, не могла просто так закінчитися.

Щойно він зайшов у кімнату і двері зачинилися, Найн міцно стиснув пакет з печивом у руках і люто подивився на Девелланію. В очах Девелланії спалахнув інтерес.

— О, то тепер ти на мене злишся?

— Перестаньте задирати пана Геля!

— Я? Чому? Хіба я щойно не сказала правду?

— Навіть попри це, його самооцінка й так на самому дні, невже у вас немає совісті?! Це занадто!

Командир Восьмого загону Гель. Істота, яка опанувала мистецтво володіння зброєю настільки, що може вправлятись з усією зброєю так, ніби це його власне тіло.

Маючи тіньове походження, його унікальні здібності здавались придатними для місій, пов'язаних з проникненням, тому спочатку навіть сам Король Демонів хотів призначити його командиром Другого загону, але у нього був один фатальний недолік... його самооцінка була сміховинно низькою.

«Мені нізащо не довірять таке важливе завдання».

«Такий, як я, нізащо не зможе зробити щось подібне».

«Невже комусь на кшталт мене можна подібне довірити?»

І щойно він зазнавав хоч найменшої невдачі, його думки були відповідними.

«Зрештою, така нікчема, як я, має померти».

«Навіщо я живу?»

«Зрештою, я сміття, не варте навіть дихати...»

«Сміття... Я ж сміття...»

Найн був спантеличений, дивлячись на свого начальника, який раптово вискочив з тіні біля його ніг і сів, закривши обличчя обома руками.

Кров капала з краю його одягу, ніби він щойно закінчив свою роботу.

Він вже кілька разів пояснював, яким дивовижним було те, що він так швидко виконував свою роботу...

— Ні! Головне, що ви її виконали і повернулись! Усі помиляються. Важливо, як ви з цим справляєтесь. У цьому сенсі пан Гель чудово впорався з завданням! Ви чудово впорались!

— ... справді?

— Звичайно! Якби пан Гель зробив справді велику помилку, пан Арут не дав би йому такого печива! Погляньте.

— Це справді мені...? Арут передав мені це...?

— Так!

Власне, Найн домігся цього, сперечаючись із командиркою Другого загону.

Найн, який втратив самовладання, помахав пакетом з печивом, ніби похизувався, привертаючи його увагу.

— Тож не поводьтеся так, швидше вставайте. Давайте з'їмо трохи цього печива в вашій кімнаті та відпочинемо.

Дивлячись на цю сцену, дехто може замислитися, чому командир Восьмого загону звинувачує себе, якщо чутки про Арута поширились назовні.

Але це було природно.

До галасу, спричиненого монстрами, поточною зовнішньою місією командира Восьмого загону, про яку, здавалося, ніхто не знав і навіть не цікавився, була «охорона великих міст Царства Демонів на кордоні».

Однак, була секретна місія, яку він виконував ще до цього.

Місія, яку він взяв на себе з моменту приєднання Демона Арута до армії Короля Демонів.

[Запобігти просочуванню інформації про Демона Арута у людський світ.]

Чому про командира Нульового загону було так мало відомо серед людей?

Чому Імперія навіть не може з'ясувати, як виглядає командир Нульового загону?

Невже все це справді здавалося за збігом обставин?

Гель впевнено діяв з моменту отримання цього завдання.

Коли слуга Замку Короля Демонів у відпустці намагався розповісти знайомому про зовнішність «Демона Арута». Коли Демон Арут виходив на полювання на монстрів. Коли його обличчя було засвічене у Першому місті в гральному будинку. Під час битви з Героєм на кордоні зі світом людей.

Він неухильно йшов слідом, вбиваючи та приховуючи всі сліди.

Всупереч його низькій самооцінці, він виконував чудову роботу без жодної помилки.

Навіть зараз, щойно командирка Другого загону дала наводку, хіба він не рушив негайно, щоб розібратись із ворогом, і не повернувся? Оскільки вона сказала, що хтось «розповідав стороннім», Гель мав розібратися і із тими, хто чув ці плітки, тож, якщо подумати про те, скільки абсурдно мало часу йому знадобилось для цього...

«Мені просто потрібно щось зробити з його самооцінкою... Ех».

Поки Найн зітхав, Гель ледве встав з підлоги. Ніби заспокоюючи його, Найн посміхнувся і чемно простягнув руку, і саме коли Гель збиралася її взяти...

— Хіба не краще було не робити помилок з самого початку?

— ...!

— Пані Девелланіє!

Гель знову почав руйнуватись, як піщаний замок. Девелланія ж загиготіла від його різкої реакції.

Ось чому вона не могла перестати мучити командира Восьмого загону. Тому що це весело.

Втім, це була не її справа, тому вона розвернулась, залишивши позаду Найна, який скаржився на те, як вона постійно задирає його командира, казав, що демони теж можуть помилятись... навіть погрожував, що піде скаржитись до Короля Демонів.

«Якщо це продовжуватиметься, вони навіть не подумають потурбувати мене деякий час».

Вона планувала вмовити Демона Арута незабаром вирушити до Другого міста на шопінг, але це буде важко зробити, якщо їх постійно будуть переривати.

Деон не мав наміру йти, але Девелланія вже радісно думала про те, який одяг купить, і швидко ступила вперед.

Вона вибухнула радісним сміхом, почувши крик самовпевненого лейтенанта командира Восьмого загону позаду неї.

***

Королівство Іреон було в хаосі.

— Імперська армія вже захопила одне місто і просувається сюди! Інформують, що скоро вони прибудуть до наступного міста, тож що ви робили досі? Невже не могли вигадати жодних контрзаходів!

— Як ми можемо знайти рішення, яке навіть ти не можеш придумати!

— Тобто ти кажеш, що ми всі повинні померти разом ось так?!

Люди, які не могли нічого зробити, окрім як сидіти за столом і волати один на одного, метушились лише через власне життя, поки зовні гинули невинні люди.

Конференц-зал, який мав би бути священним місцем, давно перетворився на арену для боїв, а не на місце для підготовки контрзаходів.

«Це маячня».

Король Іреону, який сидів на троні, насупив брови. Хоча він прийняв ліки, в нього вже почала боліти голова.

Ось чому він казав не зв'язуватись із Імператором. Бо в його очах, поглядом з якими він випадково зустрівся, мерехтіло чорне полум'я.

Це було не червоне полум'я. Воно не горіло за рахунок пристрасті, гніву, ненависті та помсти, які були звичайним паливом.

Полум'я порожнє, але невпинно продовжувало горіти, не втрачаючи волі до життя. Якби варто було дати йому колір, він би був ближчим до «чорного», а не до «червоного».

Так, це чорне полум'я. Він досі не знав, для чого воно горить, але інстинктивно відчував, що нічого доброго не вийде з дотику до нього.

«Мені здавалось, що ця країна почала ставати на ноги, але...»

Тепер вона ось так розпадалась.

Слова короля не мали жодної ваги. Його влада впала на землю, а дворяни були надто зайняті служінням власним інтересам і не піклувались про народ.

Тим не менш, можливо, оскільки вони були політиками, вони були не зовсім дурними, але цього разу вони прорахувались.

Дворянство не було засліплене грошима, коли вони вимагали компенсації від Імперії. В основі їхніх дій лежало очікування, що навіть якщо Імперія не задовольнить їхні вимоги негайно, вони принаймні спробують «переговори».

Це мало сенс і було в рамках здорового глузду. Адже, це правда, що відбулася невелика сутичка поблизу кордону, і залежно від точки зору, цього було достатньо, щоб сприймати як загрозу для королівства Іреон.

Крім того, війни коштують багато грошей і людських ресурсів. Минуло лише два роки з моменту закінчення Восьмирічної війни, тому було важко уявити, що Імперія легко прийме заклик «війни» в цій ситуації.

Навіть Деон Харт, який був важливою фігурою під час Восьмирічної війни, мусив відпочити через поранення, тож хто б очікував війни?

Звичайно, це якщо зважати на здоровий глузд.

«Вони вдарили лише трохи, але отримали зворотній удар щосили».

Король прикрив рота, залишивши збентежених вельмож наодинці.

Йому здалося, що він знав, на що розраховував Імператор, тому ледь стримував сльози.

« ... Хіба Імператор не бажав війни з самого початку?»

Обережна здогадка незабаром стала певністю.

Імператор чекав «приводу», щоб розпочати війну. Королівство Іреон старанно надало йому можливість вихопити меч, і воно ж стане першою жертвою цього меча.

Якби ж тільки він знав про це раніше...

« ... це нічого б не змінило».

Як зараз так і тоді, він був безсилим королем,чий голос був би заглушений заявами дворян.

— Як щодо... капітуляції?

У конференц-залі, наповненій хаосом, один із знатних вельмож обережно заговорив. Король тихо заплющив очі, побачивши, як очі інших дворян засвітились, ніби вони тільки й чекали цих слів.

Він також цього очікував.

Ті, кому було що втрачати, боялись воювати. Вірні піддані помирали або зникали без відома, і навіть ті, хто був чистими з самого початку, зараз були заплямовані брудом.

Тут залишилися лише зрадники. Він добре знав, що ті, хто ставить власні інтереси на перше місце, не можуть служити країні.

Але чому йому було так гірко від цього?

— Що ви думаєте, Ваша Виличносте?

Король Іреону безпорадно посміхнувся, дивлячись в очі, які дивилися на нього з єдиним наміром, ніби вони не сперечались до цього.

— Давайте приготуємося до капітуляції.

***

Минув місяць відтоді, як я прибув до Замку Короля Демонів.

І я зміг згадати дуже важливий факт, про який встиг забути.

— Мені нудно...

У Замку Диявола було нічого робити! Треба було взяти щось веселе з собою, коли я вирушив сюди.

Клац. Я кинув кубик, який щойно зібрав, на край ліжка, і він відлетів убік. Я повернув голову, зарився половиною обличчя в подушку і подивився на підлогу.

Там лежав великий, складений пазл.

Ще одна річ, щоб прикрасити стіну моєї кімнати. Він складався з великої кількості шматочків. Скільки їх там було, шість тисяч?

Мабуть, так. Я смутно пам'ятав це, бо це був пазл, який я колись викинув.. Мені було важко зібрати його...

«Ох, не знаю».

Завдяки відпочинку протягом місяця, кола під очима, що утворилися під час перебування у людському світі, зникли, але я відчував, ніби божеволів від неробства.

— ... Мабуть, мені варто хоча б вийти надвір.