Розділ 78 — Повернення до Царства Демонів (6)

Тут було повно монстрів, з якими я нічого не можу вдіяти, але, гадаю, краще все ж вийти, ніж залишатися замкненим у своїй кімнаті.

Я швидко встав зі свого місця та одягнув пальто.

Оскільки я не планував виходити з Замку Короля Демонів і хотів лише озирнутися, мені не потрібно було детально готуватися, я просто взяв найнеобхідніші речі та став перед дверима.

Перш ніж відчинити їх, я озирнувся. Те, що я побачив, — це розкиданий на підлозі складений пазл.

На мить я задумався, чи варто мені його прибрати, але не було куди його покласти...

«Якщо я просто залишу його, Ед прибере сам».

Як завжди, вставить його в рамку та повісить на стіну.

Переконавшись, що більше нема про що турбуватися, я відчинив двері та без вагань вийшов надвір.

...

— Ах, пане Аруте!

Так, чомусь я так і думав. Я очікував, що ми зустрінемося... але не припускав, що це станеться так скоро.

Я й так знав, що він мав надмірну зухвалість, але ніколи не думав, що це буде так безсоромно.

Хієн підійшов, посміхаючись, ніби нічого не сталося, ніби Ед не відводив його вбік, щоб попередити, щоб він більше до мене не наближався.

Я непомітно дістав секретну зброю, яку приніс із собою на випадок, якщо зустріну його.

Я ж не можу бути під його впливом вічно, правда? Не те щоб Ремембер дав мені це, щоб я використовував її для цієї мети... Як би я не вирішив її використати, це залежатиме від мене.

«Важко в це повірити, але я справді взяв це з собою... а тепер дійсно планую використати це».

Як і очікувалося, Хієн одразу ж зацікавився тим, що було в мене в руках.

— Пане Аруте? Що це...? Воно схоже на насіння...

— Це квіткове насіння.

— Квітка? Як виглядає ця квітка? У неї є очі чи рот? Або щупальця? Якщо нічого такого, то можливо вона має здатність гіпнотизувати або виділяти отруту? А що вона їсть? Людей чи демонів і монстрів? Або й те, й інше?

Ну як я міг його не боятись?

Його очі блиснули, і я повільно відкинув голову назад, щоб уникнути погляда Хієна, який був прямо перед моїм носом, і швидко заговорив.

— Я не знаю.

— ... Що?

— Я знаю, що це насіння особливої рослини, яка відрізняється від звичайних рослин Царства Демонів, але я не впевнений у точних деталях.

Не можна було казати, що це насіння з людського світу. Ні, не буде великої проблеми, якщо я це скажу, але мені буде важко пояснити все в подібній ситуації.

Я планую використати це як приманку, щоб здихатись Хієна.

Якщо я віддам це йому, деякий час він не з'являтиметься переді мною, бо буде зайнятий вирощуванням цього насіння. Це дистанція, яку я встановив між ним і мною.

«Я не можу тримати його поруч або повністю прогнати, тож що я можу ще зробити?»

Маю тримати дистанцію хоча б таким чином.

— Хочеш виростити це?

— Що? Я?

— Так.

— Чи можу я насправді зайнятись вирощуванням такої дорогоцінної рослини...?

Я кивнув.

Вона не особливо цінна... це насіння троянди. Просто її неможливо виростити у Царстві Демонів.

Більшість рослин у людському світі потребують постійного сонячного світла. У Царстві Демонів, де сонце ніколи не сходить, їх неможливо виростити.

Коли я думав про Хієна, який пізніше з'явиться переді мною з похмурим обличчям, мене трохи гризла совість, але якщо я зможу відігнати його від себе цим, то уколи моєї совісті не проблема.

Хієн взяв насіння квітки тремтячими руками. З обличчям, сповненим емоцій, він міцно тримав його і вклонився.

— Дякую! Я обов'язково зроблю так, щоб квітка розквітла, і покажу її пану Аруту!

— Гм... так, удачі тобі.

Ніби хотів одразу ж почати, Хієн кивнув і швидко кудись втік.

Добре, я впорався.

Нахвалюючи себе за те, що так чисто впорався з бомбою уповільненої дії, я пришвидшив крок і перетнув коридор.

Оскільки було нічого робити, можна було спуститись на перший поверх. Якщо буде час, можна вийти на вулицю і оглянути будівлю.

Але на деякий час я відклав спуск на перший поверх, адже прогулюючись, знайшов бібліотеку.

Я підвів голову й побачив величезні двері, що хизувалися своєю неймовірною величчю.

«Якщо подумати, чи заходив я коли-небудь до бібліотеки?»

Здається, ні. Зайду зараз. Але чи можна...?

Мої хвилювання виявилися марними, оскільки два демони, що охороняли вхід до бібліотеки, одразу відступили вбік, коли я підійшов до дверей.

За моїми діями стежили їх закляклі очі. Я не розумів, чи дозволяють вони мені заходити, чи ні, але вирішив довіритись їхнім діям, а не поглядам.

Коли я увійшов, першим, що я побачив, були не книги, а бібліотекар. Бібліотекар, який сидів і читав книгу, підвів на мене погляд, ніби перевіряючи, хто там зайшов, а потім знову зупинив погляд на книзі.

— ...

— ...!

Бух! Грухххх!

Книга впала на підлогу, а стілець відкинувся назад.

— Па... Пане Аруте! Що вас привело сюди...!

О, я повільно зрозумів ситуацію. Він був здивований, адже прийшов хтось, кого він не очікував побачити тут?

Можливо, його здивувало, що сюди заявився хтось, хто не мав тут бути. Хоча я і командир армії Диявола, але зрештою, я все ще людина.

— Я просто хотів озирнутися... чи не можна?

— Звісно, ні! Сміливо оглядайтесь скільки завгодно! Якщо ви шукаєте певну книгу, будь ласка, дайте мені знати.

Бібліотекар поспішно зник. Поки він повертався на своє місце та прибирав безлад за собою, я повернув голову та оглянув численні книжкові полиці, що займали великий простір.

Оскільки я тут лише для того, щоб озирнутися, я не мав наміру блукати. Я грубо потягнувся до книжкової полиці біля входу. Дістав книгу, до якої зміг дотягнутися, і подивився на обкладинку.

[Інформація про Героїв нинішньої Імперії]

[Автор: Іделія, Девелланія]

«Нинішня Імперія?»

Якщо «нинішня Імперія» — це та, про яку я думаю, це означало, що вміст книги додавався щоразу, коли надходила нова інформація. Саме тому ця книга була близько до входу.

Я відкрив її. Мої очі одразу натрапили на знайомий портрет.

[Перший герой. Немезеус.]

[ ... Він отримав титул графа за активну допомогу чинному Імператору Едуардо Дезерту, який був Дев'ятим принцом, під час його повстання. Після цього він служив головнокомандувачем під час «Восьмирічної війни» та отримав титул маркіза. Серед знаті нинішньої Імперії єдиний не має «прізвища».]

[Він був простолюдином і, потребуючи грошей, виступав на гладіаторській арені та зустрів нинішнього Імператора, Едуардо Дезерта. Едуардо, який на той час був Дев'ятим принцом, високо оцінив його майстерність фехтування та пообіцяв щедро підтримувати його за умови, що той визнає його своїм господарем...]

У мене складалось відчуття, ніби я втручався в чиєсь особисте життя. Я швидко перегорнув сторінки до наступного розділу.

Інформація про генерала все ще продовжувалась. Я знову перегорнув сторінку.

«Скільки досліджень вони провели... Навіщо їм взагалі знати смаки генерала?»

Мої руки стали швидше гортати сторінки.

Пальці зупинились, коли з'явився новий персонаж. Портрет з яскравими очима пильно дивився на мене.

[Другий Герой. Стигма Приміро.]

[Незаконнонароджений син віконта Лоуфела. На знак визнання його внеску під час «Восьмирічної війни» він отримав титул маркіза. Зосереджений на викоріненні варварів з південного кордону Імперії, використовуючи переважну силу...]

Ух... Зачекайте, якщо тут так багато подробиць, то може й про мене щось є?

Я швидко перегорнув сторінки книги. Після інформації про Стигму з'явилося моє ім'я.

Там не було портрета.

[Третій Герой. Деон Харт.]

[Розслідування заборонено за наказом Короля Демонів.]

[Не проявляти цікавість.]

Вся напруга спала.

Так. Диявол ніяк не міг би поводитися недбало.

Слава богу. Я зітхнув з полегшенням і перегорнув порожню сторінку, і знову наткнувся на портрет. Чорне волосся та зелені очі. Беземоційний чоловік з холодною аурою дивився прямо перед собою.

[Четвертий Герой. Круель Харт.]

[Відомий кровним спорідненням з Третім Героєм, Деоном Хартом. Пов'язаний не з Імператором, а з герцогом, який йому протистоїть...]

Один лише погляд на нього так роздратував мене, що я закрив книгу. Коли я вже збирався покласти її на місце, інша книга привернула мою увагу.

Назва, написана стародавнім почерком, ніби хтось написав її від руки.

[Про Героя та Короля Демонів]

[Автор: Кабер]

Не задумуючись, я простягнув руку і дістав книгу.

[Герой.]

[Людина, обрана світом та наділена силою вбити Короля Демонів.]

[Талант у володінні зброєю, вроджена сила, розум і навіть тривалість життя. Все, чим наділена ця осаба, далеко перевершує людські стандарти.]

[Герой має два варіанти після смерті...]

Я думав, що тут щось особливе, але що це? Я про все це вже й так знав, хіба ні?

Я грубо перегортав сторінки, пропускаючи по дві чи три за раз. Перегорнувши ще кілька разів, я дійшов до пояснення щодо «Героя».

[ ... залишки Героя. Те, що імперською мовою називають фрагментом Героя, можна назвати «фрагментом таланту», іншими словами. Часточки, що витають навколо, невидимі та непомічені, поглинаються людьми чисто випадково, без жодного передвістя чи причини. Це і є «Герої», які володіють фрагментами.

Хоча вони не такі сильні, як справжній Герой, вони все ще перевершували пересічну людину...]

[※Спочатку людей з фрагментами називали просто «Героями», але в Імперії «Героями» прийнято називати тих, хто має заслуги, які можуть бути визнані всіма, незалежно від того, чи мають вони фрагмент, чи ні. З появою таких людей почалась плутаниця в значеннях. Титули «кандидат у Герої» та «справжній Герой» в основному використовуються для позначення тих, хто володіє фрагментами. Тож, щоб запобігти плутаниці, варто використовувати ці два терміни відповідно до ситуації.]

Я також приблизно знав про це... Можливо далі є якісь відмінності?

Король Демонів, Король Демонів... Ах, знайшов!

[Король Демонів.]

[Світ прикликає Героя...]

Перш ніж я встиг дочитати речення, поруч зі мною пролунав голос.

— Що ти тут робиш?

— !

Мої вуха! Чиєсь дихання було прямо біля мого вуха!

Я так злякався, що впустив книгу. Сторінки книги, розкидані в безладі, швидко перегортались, зупинившись в певному місці.

Чорт, з книгою ж все в порядку, чи не так? Я швидко потягнувся до неї, думаючи, чи не розізлиться на мене демон, який відповідає за бібліотеку.

Текст на сторінці, яка здавалася останньою, привернув мою увагу. Там було написано лише одне речення, ніби воно підсумовувало всі основні моменти.

[Герой і Диявол — доказ того, що цей світ незрілий.]

До біса зрілість, чи все в порядку з книгою?

На щастя, поглянувши неозброєним оком, мені здалось, що значних пошкоджень не було. Перевіривши обкладинку, я злегка протер пил зовні.

Тільки тоді я зміг згадати факт, про який встиг забути.

— Ох...

— Тепер ти мене помітив.

Чому я взагалі впустив книгу? Хіба не тому, що хтось раптом заговорив зі мною?

Я ледве підняв свою заціпенілу голову. Я зустрівся поглядом з чоловіком, на обличчі якого застигла, ніби на масці, посмішка.

«Трясця...»

Коли я стримав крик, що ось-ось мав вибухнути, з моїх губ вирвався звук, схожий на стогін.

— Королю... Демонів?

— Так?

— Ви... чому...

— У тебе книга, за якою я прийшов.

Він вказав підборіддям на книгу в моїй руці.

Я дивився то на книгу, то на нього, а потім простягнув її йому. Король Демонів, який, природно, взяв книгу з моєї руки, недбало поклав її під пахву і звернувся до мене.

— Чому ти прийшов сюди?

— Ах... Я просто хотів озирнутися...

— Аха.

— ...

— ...

Запанувала незручна тиша. На відміну від інших демонів, ніколи нічого подібного не ставалось з Королем Демонів.

Не знаючи, як впоратись із цією ситуацією, оскільки переживав її вперше, я просто відвів очі. Король Демонів на мить подивився на мене незрозумілим поглядом і відкрив рота з вигуком «А!».

— Вибач, я на мить задумався. Ти ще залишишся тут?

— Ні.

Я навіть зустрів Диявола, тож чому б мені ще залишатись тут, я що, божевільний?

— Якщо ти йдеш через мене, то тобі не варто хвилюватись, бо я теж йду.

— Ні, не в цьому справа.

Тут все одно нічого робити. Я просто, як і планував, вийду з будівлі.

Я поспішив з бібліотеки, ніби тікаючи від погляду Диявола, який пильно дивився на мене, ніби намагаючись оцінити, чи казав я правду, чи ні.

І мені вдалося вийти надвір, як і планував, але... я заблукав.