Розділ 79 — Повернення до Царства Демонів (7)

Можу сказати з усією впевненістю, що Замок Короля Демонів дуже великий.

Навіть якщо розглядати окремо його внутрішні і зовнішні частини, він все одно здавався неймовірно великим.

Можна було навіть сказати, що Замок Короля Демонів був ніби окремим невеличким містом.

Отже, це означало, що я міг загубитися тут. Саме тому, а не через те, що я дурний.

«Де я?...»

Я був впевнений, що це внутрішня частина замку.

Озираючись навколо, я проклинав свої ноги, поки безцільно йшов вперед.

Порожній майданчик. Тиха, але доглянута земляна ділянка. Зброя вишикувана навколо.

« ... »

Перш ніж я встиг подумати, що це означає, моє тіло відреагувало першим. Я рефлекторно зробив крок назад і ковтнув суху слину.

... Чому я відчував холодний піт, що стікав по спині?

«Гадаю, це...»

— Демон Арут?

Я здригнувся.

— Що ти тут робиш?

— ...

Я завмер. У цей момент мені спало на думку лише одне.

Це... погано.

Я зрозумів, що це чийсь тренувальний майданчик, але ніколи б не здогадався, що це тренувальний майданчик командира Першого загону. Із серед усіх можливих командирів, чому саме Перший?

Я повернув зі скрипом шию, щоб віднайти джерело голосу. З іншого боку тренувального майданчику стояв Джайкар, який пив воду, тримаючи меч в одній руці. Наші погляди зустрілись.

— ... Давно не бачилися.

— Так, минув вже деякий час. Я чув, що ти повернувся. То що привело тебе сюди?

— ...

— ...

Я кілька разів розкрив губи, а потім знову стулив їх. Джайкар стежив за мною поглядом, ніби вимагаючи відповіді, але я намагався відвести очі.

Ох, нічого не вдієш. Я не міг сказати, що я вийшов з кімнати, бо мені стало нудно, а в результаті заблукав.

На мить запала незручна тиша, тож я мовив:

— А.

Джайкар кивнув, ніби щось зрозумів.

— Тренувальний майданчик, призначений виключно для командира Нульового загону, знаходиться в тому напрямку. Мабуть, ти переплутав дорогу, бо нечасто ним користуєшся.

— А...

— Ти можеш дістатися туди швидше, перетнувши тренувальний майданчик, призначений для П'ятого загону.

Це не так.

Хоча я ним і не користувався, я принаймні знав, де знаходиться мій особистий тренувальний майданчик... здається.

Однак Джайкар подивився на мене із задоволеним обличчям, ніби був повністю переконаний.

— Я хвилювався, адже не схоже, що ти взагалі тренуєшся. Звичайно, справа не в тому, що я не знаю твоїх навичок, і ти з тих людей, які стають сильнішими саме в реальному бою... Але хіба зовсім не тренуватись — це не зовсім інша історія?

Звідки він почув таку нісенітницю? Я з тих людей, які стають сильнішими в реальному бою? Якщо я потраплю в справжній бій, я помру, клятий демоне.

— Якщо ж ти не заблукав, то ти прийшов для спаринга зі мною?!

— Мені в тому напрямку, так? Дякую.

— Майданчик П'ятого загону легко знайти. Вони влаштували якусь галасливу пам'ятну вечірку. Вечірка, можливо, вже й закінчилася, але її наслідки ще не прибрали.

— Так...

Я ще вагався, але потім поспішно пішов, бо відчував, що мені доведеться битися з командиром Першого загону, якщо затримаюсь.

Як і сказав Джайкар, знайти майданчик П'ятого загону було неважко. Я пішов прямо в тому напрямку, куди він вказав, і натрапив на пустир, де був безлад.

Порожні тарілки та пляшки з-під алкоголю на столі та підлозі, розкидані в безладі стільці.

Судячи з того, що там нікого не було, схоже, що члени П'ятого загону пішли відпочивати. Завдяки цьому я зміг детально все це розглянути зі спокійною душею.

Наприклад, пляшки з-під алкоголю.

Ох, не те щоб я дуже хотів це випити. Ну... це правда, але... це ж був широко відомий у людському світі алкоголь.

Хоча він не дуже дорогий і достатньо міцний, цей алкогольний напій був популярний серед простолюдинів, конкуруючи лише з пивом. Оскільки цей напій пили навіть дворяни, та й я сам його не раз куштував, я міг бути в цьому точно впевненим.

Чому він тут...

«Через командирку П'ятого загону?»

Я підняв пляшку з алкоголем, на дні якої залишилося трохи рідини.

Якщо Óрел повернулась, цей напій та інші дивні предмети, розкидані тут і там, ставали цілком зрозумілими.

Її цікавість настільки велика, що навіть Король Демонів не може з нею впоратися.

Саме тому Диявол і відправив її поза межі замку. На словах, щоб вона мандрувала по всьому Царству Демонів для розвідки та збору інформації, але насправді він відправив її куди подалі, щоб вона задовольняла свою цікавість, а не мучила місцевих демонів.

Це мало хороший ефект. Просто щоразу, коли вона поверталась, вона приносила купу дивних речей, про призначення яких ніхто не знав.

Все ж, це краще, ніж отримувати нескінченні запитання, тому її й продовжували тримати подалі.

— Ходімо, давайте швиденько приберемо за собою.

Я різко підняв голову, почувши голос. Двоє слуг заходили всередину, несучи щипці та сміттєвий бак, ніби планували прибрати тут.

Коли я придивився уважніше, здавалося, що вони мене ще не помітили. Якби вони мене побачили, то точно зчинили б галас.

Мені потрібно вислизнути, перш ніж мене спіймають.

Саме тоді, коли я збирався обернутись.

— Хіба минуло не багато часу відтоді, як командирка П'ятого загону повернулась? З якого приводу ця вечірка?

— Ти що, не знаєш особистості командирки П'ятого загону? Вона була настільки одержима демонстрацією та перевіркою дивних предметів, що відкладала вечірку. І це не просто вечірка з нагоди її повернення.

— Тоді...?

— Ти знаєш Дернівана? Дерніван, лейтенант П'ятого загону.

— Звичайно, я знаю його.

— Ну то командирка П'ятого загону почала зустрічатися з ним. Тому вони й влаштували святкову вечірку, щоб відзначити цю подію.

— Кхах-хах!

Ох ні. Мене це так збентежило, що я почав кашляти... сподіваюсь, хоча б без крові? Що ж, на щастя, зі мною все гаразд.

Якщо це Дерніван, я знаю про кого вони. Демон, який був повною протилежністю Óрел, яка сповнена цікавості по вінця. З моїх спогадів, він був настільки беземоційним, до такої міри, що здавалося, що нежить має більше емоцій.

Але Дерніван та Óрел зустрічаються?

На мить я був приголомшений картиною, яку навіть не міг уявити, коли пролунав голос, який привів мене до тями.

— Ем... Командире Нульового загону...?

Голос, що жалюгідно тремтів. Я підняв голову та зустрівся поглядом зі слугами, про яких давно забув.

Що, чому вони такі налякані?

Вони здавались занадто наляканими, щоб просто вважати, що це через різницю наших статусів. Колір обличчя, який ще мить тому був чудовим, зблід, коли вони подивились на мене.

Погляд слуги переходив на алкоголь у моїй руці, а потім на порожні пляшки, що стояли на столі переді мною.

Раз, два, три... Коли їх кількість збільшувалась, зіниці слуг почали нещадно тремтіти, а коли вона досягла п'яти, їх очі ставали все більшими, ніби вони ось-ось знепритомніють, і після цього їхня розмова продовжилась пошепки, ніби вони перестали рахувати.

— Серед пляшок алкоголю на столі... скільки з них було повних?

— Звідки я це знаю?

— Зрозуміло...

— ...

— ...

Ніби про щось домовившись, вони обмінялися поглядами, навіть нічого не сказавши.

Я не міг дочекатися, щоб побачити, що вони, чорт забирай, зроблять, і вже збирався тихо заговорити, коли один з них заволав:

— Надзвичайна ситуація!

— Командир Нульового загону випив алкоголь!

...?

Я міг лише здивовано дивитися у відповідь, коли ці двоє закричали та втекли.

— Що...?

***

— Екстрена тривога. Командир Нульового загону Демон Арут випив алкоголь. Усі займіть оборонну позицію.

— Повідомляю ще раз. Демон Арут, командир Нульового загону, випив...

Сигнали тривоги почали лунати з усіх гучномовців навколо, встановлених в Замку Короля Демонів.

Усі в Замку Демонів без вагань дістали зброю у відповідь на повідомлення, яке негайно розійшлося по всьому замку.

Це стосувалось навіть конюшні.

Новачок схилив голову, побачивши, як його старший колега конюх бере зброю в руки замість того, щоб продовжувати годувати коней.

Хіба командир Нульового загону не союзник? Якщо він просто випив алкоголь, то чому всі так занервували?

Все виглядало так, ніби місцеві демони готувались до війни.

— Пане, чому ви дістали зброю...?

— Що? Гей, ти не читав робочих правил?

— Що? Так, ще ні...

— Ти збожеволів?! Померти хочеш?

Робочих правил було не одне чи два, тож коли б він встиг прочитати їх усі? Як тільки він прийшов, на нього одразу накинули купу роботи.

Він планував закінчити читати їх сьогодні ввечері.

Спостерігаючи за своїм старшим колегою, який метушливо бігав навколо, він відчув, як його потроху охоплювала тривога, і стиснув губи, щоб приховати її.

— Я планував прочитати їх сьогодні.

— Ха... Добре, оскільки така вже ситуація... Я поясню лише саме важливе. Слухай уважно.

Старший демон поглянув на спину та поперек новачка, а потім торкнувся свого чола.

Цей хлопець навіть не взяв із собою зброї. У правилах роботи, було чітко зазначено: «Ви завжди повинні мати зброю для самооборони з собою».

Він поспішно простягнув йому кинджал.

— Спочатку візьми зброю. Коли Нульовий командир випиває алкоголь більше певної кількості, він випадково може знищити будь-кого, хто потрапить йому на очі, тому, якщо ти не хочеш померти, краще тримай це при собі.

— Що? Так...

— Є три речі, які потрібно пам'ятати. По-перше, якщо командир Нульового загону запитає тебе, чи ти ворог, негайно відповідай «ні». По-друге, він на цьому не зупиниться, тож коли він запитає про причину, варто пояснити її якомога чіткіше. По-третє, якщо він засумнівається у твоїй відповіді, негайно займай оборонну позицію.

— Так... Але чому оборона? Щоб вижити, варто атакувати, а не захищатися...

— Якщо ти пораниш командира Нульового загону, то помреш від рук Короля Демонів пізніше.

— Хік!

Це буквально означало, що можна було забезпечити лише мінімальний захист. Якщо демон перестарається і поранить тіло Нульового командира...

Новачок рефлекторно схопився за шию та затремтів.

Але якщо цього не зробити, то можна все одно померти? Супротивник — командир Нульового загону. Навіть якщо докласти всіх своїх зусиль, цього буде недостатньо, а якщо завагатися — можна лишитися без голови, навіть не усвідомивши цього.

Тож це означає, що смерть — єдиний варіант...?

Побачивши очі новачка, сповнені страху, образи та бажання жити, старший конюх посміхнувся та поправив свою зброю.

— Король Демонів його зупинить. Нам просто потрібно протриматися якомога довше.

Якщо трохи почекати, Король Демонів прийде та знешкодить його.

Сказавши це, він витер шию від холодного поту, що стікав по спині.

***

Як би ви почувалися, якби раптом почули, що в Замку Короля Демонів оголошено «екстрену тривогу», і що її причиною були б ви самі?

Звісно ж, я подумав, що це якась нісенітниця.

Навіть причина настільки далека від правди, що я почувався настільки ображеним, що ледь не божеволів.

Я пив алкоголь? Ні, абсурдно, що тривога спрацювала, бо ніби-то я пив, але ще абсурднішим було те, що я цього навіть не робив. Я навіть не зміг відчути його запаху, не кажучи вже про те, щоб випити!

«Можливо тоді вже випити прямо зараз?»

Поки я думав про це і дивився на відносно велику кількість пляшок з алкоголем, що залишилися повними, здалеку набігли демони зі щитами в руках.

Вони прибігли з серйозними виразами облич, ніби десь спалахнула війна, утворили коло навколо мене на певній відстані і всі раптом гупнули своїми величезними щитами об землю.

Гуп!

Земля здригнулася один раз.

— ...

Відчуття, яке виникло в моїй голові перед збентеженням, було здивуванням.

Що я зробив... Вони обступили мене ідеальним колом, без жодних прогалин. Я опинився в оточенні, ха-ха-ха.

На думку спала знайома сцена, але, можливо, мені просто здалось.

Так, це схоже на полювання на дикого кабана, який забіг в село, звужуючи облогу ось так...

Ви що, жартуєте?!

«Я що, дикий кабан?!»

На мить я насупив брови, але потім швидко розслабив вираз обличчя.

У цій ситуації демонстрація емоцій — марна справа. Швидше, ймовірність померти від їхніх рук лише зросте. Навіть зараз вони напружились, щойно я насупив брови. Здається, їхня пильність ще більше зросла.

Щоб подолати цю кляту ситуацію, потрібно спочатку ослабити їхню пильність. Тільки тоді я зможу переконати їх чи зробити хоч щось.

Тож я придушив своє роздратування і змусив себе посміхнутися.

— Гей.

— Він... він зараз посміхнувся, так? Ми зараз помремо?

— Не відступати. Якщо навіть один відступить, усі загинуть. Тримайте свої щити міцніше і будьте напоготові.

Це дало зворотній ефект.

... Це ж члени Восьмого загону, так? Дивлячись на їх великі щити, це явно Восьмий загін.

Чому ці хлопці такі боязкі? Це через їхнього командира? На них вплинув характер їх лідера?

Вони продовжували нервувати, з якого боку не поглянь... Вони не знали, що зі мною робити.

«Може просто пнути їх?»

Поглянувши на щити, схожі на залізну стіну, я похитав головою.

Ні, якщо я це зроблю, тільки завдам болю своїм ногам.

Мене переповнював гнів, але я не міг висловити його так, як хочу. Замість того, щоб фізично виразити свою злість через цю жахливу ситуацію, я просто зберіг серйозний вираз обличчя та пильно подивився на щит.

Через це знову стало трохи шумно, але це було лише на мить.

— Демон Арут там?

Знайомий голос долинув з-за щитів.

«Що за чорт...?»

На відміну від попередньої ситуації, його голос був сповнений веселощів, але моє серце навпаки впало до п'ят.

Це Диявол. Демон, якого я нещодавно зустрів у бібліотеці, був тут.