Розділ 84 — Заворушення (4)

Деон Харт, Третій Герой Імперії.

Стигма поставив запитання, не приховуючи своєї прихильності до нього.

— Мій молодший теж братиме участь у війні?

— Якщо мова про почесного графа Деона Харта, я думаю, він би, мабуть, приєднався, навіть якби й з запізненням.

Ну, Імператор не став би приховувати таку сильну карту.

— З нетерпінням чекаю на зустріч з тобою.

Стигмі він подобався.

Під час нагородження героїв війни за їхній внесок порядок був визначений згідно моменту, коли вони себе проявили.

Тому, як і Немезеус, який відповів на запитання Імператора про те, чого він хоче, Стигма нічого конкретного не відповів і отримав титул маркіза та велику територію на півдні, а також значну суму грошей та коштовностей.

На той момент він був задоволений цим.

Тобто, доки не дізнався, про що попросив Деон Харт, який мав приватну зустріч з Імператором.

«Я прошу дозволу знищити свою родину власними руками».

Стигму ніби вдарила блискавка. Як йому спало на думку таке?

Він відчув не лише шок, а й захват.

Водночас в ньому почала зароджуватись симпатія до Деона Харта, з яким він ніколи не розмовляв.

Звичайно, це трохи розчаровувало. Було б краще, якби він знав, що можна попросити про подібне, перш ніж отримати свою винагороду за заслуги.

— Але хіба почесний граф Деон Харт ваш молодший? Я чув, що він жив в маєтку графа Харта з юності й до самої війни.

— Ми обидва маємо титули Героїв. Я Другий, а він Третій.

Він хихикнув і встав, спираючись на меч, який тримав у руці.

Стоячи на нерівній землі, він відчув легкий рух під ногами. Очі Стигми опустилися.

— О боже...

Вони все ще були живими.

Про всяк випадок, він озирнувся навколо й помітив декількох ще живих ворогів.

Не дивно, що сидіти було не дуже зручно.

Він вийняв меч, який застряг в землі, а точніше, у чиємусь животі.

Встромляючи клинок в шию істоти, що корчилась на землі, Стигма віддав наказ холодним тоном:

— Залишились ті, хто ще живий, тож обов'язково знайдіть їх і вбийте. Ні, проблему інфекційних захворювань це не вирішить... краще просто спаліть їх.

— Слухаємось.

Ну тоді, оскільки це довгоочікувана війна, варто підготуватися. Хоча, оскільки битва вже давно стала повсякденністю, готуватися особливо не було до чого.

Стигма йшов геть з мечем, залитим кров'ю.

Позаду нього була гора трупів.

На місці «стільця», на якому він сидів... Здійнялося полум'я, охопивши купу тіл. Потім полум'я почало підніматися вгору то тут то там.

Стигма Преміро.

Другий Герой Імперії, який отримав титул маркіза.

Територія, яку він отримав, була найпівденнішою частиною Імперії, де щодня велися війни з племенем варварів.

Він отримав ці землі не тому, що Імператор його не любив. Цього прагнув сам Стигма, який походив з південної частини Імперії та не мав жодного жалю до варварів.

Наскільки ж потужною мала бути його сила зараз, яка невблаганно зростала завдяки боротьбі з епідеміями та варварами на вологому та суворому півдні з мовчазного дозволу Імператора на різанину?

Стигма, який уже створив власну воєнну фракцію на півдні, радісно наказав готуватися до війни, ніби чекав цього моменту.

***

Е-е...

Я дивився на Девелланію, яка махала мені з карети та жестами запрошувала мене сісти, з шокованим виразом обличчя, а потім знову подивився на Короля Демонів, який вийшов мене провести.

З якоїсь причини його усміхнене обличчя, мені здалось демонічним... Ах, ну так, це ж і є Король Демонів, чи не так?

— Звичайно, я не можу відмовитися...

— Звичайно, не можеш.

— Відставка...

— Навіть не жартуй.

Лайно.

Відчуваючи себе коровою, яку тягнуть на бійню, я змусив себе зробити крок, хоча до цього ніби прилип підошвою до землі.

Намисто з магічним каменем гойдалося на моїй шиї, демонструючи свою присутність, ніби попереджаючи мене про неспокійне майбутнє.

...

Було приблизно тридцять хвилин до відправлення до Другого міста, коли я відчув тривогу.

Це був час, коли Ед, вірний своїй ролі лейтенанта, проводив останню перевірку перед відправленням.

— Командирка Другого загону каже, що вирушить разом зі своїм загоном. Пане Аруте, ви все ще не плануєте брати з собою Нульовий загін?

З якоїсь причини Ед, який якраз озброював мене з ніг до голови й міцно зав'язував вузол піхов кинджала навколо мого стегна, заговорив.

— Достатньо того, що Другий загін буде з нами.

Ні, насправді навіть це занадто. Ми просто збирались купити одяг, тож цілий загін, як ескорт...

Більше того, у Девелланії не було жодної причини намагатися мене вбити, тому не було потреби брати зі мною Нульовий загін, одного погляду на який достатньо, щоб мій розум здригнувся.

Якби це був світ людей, я б ще міг мати сумніви, але це Царство Демонів... ні, це замок самого Диявола.

На відміну від людей, які навіть перебуваючи під владою одного володаря, можуть як слідувати за ним, так і виступати в опозиції, або боротися один проти одного заради влади, демони, особливо командири загонів, не здатні на подібне і слідують лише за Королем Демонів.

Ось чому вони навіть не думають про таку дурість, як убивство іншого командира загону, що послабило б владу Короля Демонів.

Хоча, звісно, якщо їх розлютити, навіть якщо вони не вб'ють мене, вони можуть довести майже до межі, тому я не міг просто розслабитись...

«Мені випадково довелося бачити бійку між командирами загонів, і вона була такою кривавою».

Якщо хтось із них на мене нападе, я точно помру.

Ось чому я завжди обережний у всіх своїх діях, тому не провокую Девелланію і не роблю нічого подібного. Тож нема про що турбуватися...

Але чому тоді?

— Якщо так... Схоже, що Нульовий загін — лише перешкода для пана Арута.

— ... що?

— Тож вам зручніше йти самому, пане Аруте...

— ...?

— Варто збільшити інтенсивність їх тренувань.

Чому Ед так відреагував...?

— Звісно, це не допоможе їм наздогнати вас, пане Аруте, але хоча б вони не будуть вам заважати...

— ...

Це був перший зловісний знак, який я відчув.

Другим була Рірінель.

Вона увійшла до кімнати з яскраво сяючими очима, тримаючи в одній руці намисто знайомої мені форми, і одразу ж почала говорити зі схвильованим обличчям.

— Пане Аруте, я чула, що ви знову залишаєте Замок Короля Демонів?

— Так, я йду до Другого міста.

Для чого вона це питала...?

— Чому ви так просто про це кажете? Я чула, що ви поїдете околицями.

— Так...

То чому ж...?

— Як лідер Культу Арута, я не можу змовчати після такої новини! Тому я це й підготувала!

Знайоме намисто підсунули мені під ніс.

Ні, здається, я почув щось дивне перед цим...? Що ще за культ?

З цим точно варто розібратись. Якщо я просто відмахнусь від чогось подібного, то точно пошкодую про це пізніше.

Рірінель пришвидшилася, відкривши рота, обганяючи попередження мого інстинкту...

Не чекаючи кількох секунд, які мені були потрібні, щоб очистити розум від абсурдних думок, вона вклала намисто мені в руку і гордо сказала:

— Як і минулого разу, це намисто з вигравіруваним на ньому захисним заклинанням! Воно реагуватиме на атаки, що загрожують життю. Крім того, я додала функцію, що дозволить автоматично розпізнати власника одразу після того, як одягнете його, тож, навіть якщо ви його загубите або знімете, воно завжди повернеться до вас.

— Дякую. Але щойно...

— Ох, і також я хотіла додати функцію, яка б автоматично викликала мене, якби намисто зламалося б...

Ого...

Мені нізащо не варто його вдягати.

— ... Я намагалась це зробити, але не змогла, бо Король Демонів насварив мене за марнування енергії та магії. Вибачте...

— Слава богу... тобто, й цього досить. Дякую.

— Тож. Спробуйте приміряти!

На мить я замовк, але це було лише на мить.

На щастя, воно не мало жодних дратівливих функцій, і Рірінель не мала жодної причини завдавати мені шкоди... тому я одразу ж надів намисто на шию.

Намисто, яке розпізнало свого власника, на мить засвітилось, а потім потухло. Тільки тоді я отримав нагоду заговорити, тому швидко відкрив рота, перш ніж вона знову відняла б цю можливість.

Це стосувалось слів Рірінель, які вже деякий час не вщухали в мене в голові.

Я пропустив момент в розмові, коли б міг спитати про це, але це було настільки дивно, що я не зміг забути про це.

— Крім цього, здається, ти назвала себе... лідером культу... але що це таке...

— Ах, Культ Арута?

— Ках-кх!

О боже. Мені не почулось! З самої назви «Культ Арута» я міг сказати, що це має якесь відношення до мене!

Щоб заспокоїтися, я швидко взяв склянку води, яку простягнула мені Рірінель. Зробивши ковток, я відчув, як моє серце трохи заспокоїлося.

— Ви в порядку?! Варто покликати лікаря...!

— Ні, все гаразд. Замість цього скажи, що ще за Культ Арута...

— Це організація, створена для поклоніння пану Аруту!

— Кх...

Все сталось за мить.

Я хотів ковтнути ще трохи, тому вся вода, яка була в мене в роті, знову опинилась назовні.

Чорт забирай. Я поперхнувся.

— Ках-кх! Кх-ках!

— Що ж робити! Варто покликати лікаря...!

— Ох, ках-кха, ні, все гаразд... Кх, кха!

Кашель не зупинявся так просто. Мені потрібно було швидше заспокоїтися...

Я поспішно простягнув руку і перехопив налякану Рірінель, яка вскочила і сказала, що побіжить за лікарем.

Кашлянувши ще кілька разів, я нарешті заспокоївся, підняв голову і подивився на Рірінель.

З якоїсь причини вона дивилася на мою руку, що тримала її комір, схвильованими очима.

... Мабуть, мені здалося?

— Рірінель?

— Так? А так! Ви тепер в порядку?

— Так... до речі.

Культ Арута... Навряд чи знайдеться багато дурнів, які б повірили у релігію з такою дивною назвою та метою.

Всупереч моєму переконанню, що ця дурня скоро сама по собі зникне, я не зміг проігнорувати свої інстинкти та цікавість і врешті-решт запитав.

— Скільки у культа послідовників?

— Ну, можна сказати, що майже всі жителі внутрішнього замку, і приблизно третина жителів зовнішнього міста.

Це більше, ніж я очікував, чи не так?! Безкоренева релігія захоплювала Замок Короля Демонів. Що ж, заради всього святого, робив сам Диявол?

— Насправді, Король Демонів також виявив інтерес.

Ну звісно.

Який монарх просто сидів би склавши руки та спостерігав, як псевдорелігія пускає коріння?

Зрештою, це ж Диявол. Він би не сидів, склавши рук...

— Він запитав, чи існує посада заступника лідера.

— Це божевілля.

— Що?

— Нічого.

Він точно не сидів, склавши руки та спостерігаючи. Він зробив дещо ще божевільніше.

Тож це означає, що Король Демонів тепер замісник лідера культу...?

Щоб підготуватися до шоку, який мав мене вразити, я обережно поставив чашку з водою, яку тримав, на стіл. Не було потреби знову здіймати галас через власну паніку.

— Але якби Король Демонів приєднався, Культ Арута став би офіційною організацією з політичною вагою, тож в нього не було іншого вибору, окрім як зрештою відступити. Він здавався дуже розчарованим.

Ну...

Зрештою, я очікував більшого шоку...

« ... »

Я очистив думки.

Хоча й не мав цього робити.

Мені слід було ще раз подумати, чому Рірінель дала мені намисто, згадавши про те, що я вирушаю околицями.

І втретє я відчув зловісний знак, коли дізнався, що Бен буде супроводжувати мене.

Якщо бути точним, у момент, коли Бен, який приєднався, щоб виконувати накази Короля Демонів, почав сперечатись із командиркою Другого загону Девелланією.

Час спливав, я дістався першого поверху і побачив Девелланію зі схрещеними руками, яка блокувала вхід до карети, а Бен незадоволено дивився на неї.

— Я думала, що тільки я поїду з Арутом...

— Це наказ Короля Демонів. І ви не одні й так. Забули про Другий загін?

— У будь-якому разі, планувалось, що в кареті буде лише нас двоє.

— Справді? Шкода. Однак, оскільки ми не знаємо, що може статись із здоров'ям пана Арута, природно, що я поїду разом із ним. Особливо, якщо ми поїдемо не одразу до Другого міста, а через околиці, хіба ні?

Знову ці «околиці».

Цікаво, чому всі говорять так, ніби в тому, щоб їхати через околиці, була якась проблем? Хіба це не має просто зайняти трохи більше часу?

Я глянув униз і перевірив стан озброєння під грубо накинутою мантією.

Шість кинджалів були надійно закріплені, бо Ед добре мене озброїв, ніби відправляючи на війну.

«Щось тут... не так...?»

Не думаю, що ми просто вирушаємо на шопінг. Чи варто мені відмовитися і сказати, що я не поїду прямо зараз?