Розділ 85 — Відпустка, яка такою не являється (1)

Поки я серйозно обмірковував це, адже сумнів запізно виник, хтось раптово з'явився поруч зі мною.

Він насторожено — точніше, злякано, зробив крок назад, навіть не поглянувши на них, але миттєво поклавши край, здавалося б, нескінченній війні нервів між ними двома.

— Так, Девелланіє. Ми маємо бути готові до будь-якої неочікуваної ситуації.

— ... Цк.

Девелланія клацнула язиком і відступила назад, а Бен опустив голову, ніби це було природно.

Тільки тоді Король Демонів повернув голову і подивився на мене. Коли наші погляди зустрілися, його біло-чорні очі злегка вигнулись.

— Ти сказав, що не візьмеш з собою Нульовий загін?

— ... так.

— Це тому, що вони будуть заважати? Чи тому, що не хочеш, щоб твою частку забрали?

— Що?

Тривожний дзвінок, який раніше тихо звучав, почав калатати зі всієї сили.

Коли мої інстинкти попередили мене, що вже надто пізно, я вилаялася собі під ніс і повільно відступив, не встигнувши відповісти.

Вирушити за одягом — це лише привід, і як не крути, все йшло до битви. Чи варто мені прямо зараз втекти?

Але моя слабка спроба одразу ж провалилася.

— Тоді поспіши. Все готове, тобі залишилося тільки вирушити.

Випадково чи навмисно, біла рука з вражаючими чорними нігтями лягла мені на плече. Я подивився на долоню, а потім на самого Короля Демонів з безвиразним обличчям.

І тоді Девелланія, яка теж помітила мою присутність, махнула рукою, закликаючи мене сісти в карету.

— Звичайно, я не можу відмовитися...

— Звичайно, не можеш.

...

Якийсь час після відправлення нічого не відбувалось.

Я просто був дуже втомлений після спостереження за нервовою битвою між Девелланією та Беном.

Грух. Грух.

У кареті, що сильно тряслась, я був зайнятий тим, щоб протистояти двом типам нападів: захитуванню та суперечці між двома демонами.

— Лікарю, чому б тобі не вийти та не бігти поряд з екіпажем?

— Вибачте, але лікар має бути неподалік, щоб подбати про пацієнта в будь-який час.

— Тоді чому б тобі не піднятися на дах? Якщо станеться щось небезпечне, я подам тобі сигнал...

— Карета просторна, тому я не розумію, навіщо заходити так далеко.

Неважливо. Це не має до мене жодного стосунку. Немає про що турбуватися. Тож варто ігнорувати це... ой, мене захитало.

«О боже».

Чому ти піддаєш мене цьому випробуванню...!

До вашого відома: я атеїст. Але ці лихі покидьки змушують атеїста звертатись до бога.

Девелланія, яка була роздратована і не усвідомлювала моїх почуттів, схрестила руки та заговорила зі своєю характерною протяжною говіркою.

— Ти занадто зарозумілий, адже колись був особистим лікарем Короля Демонів, так?

— Наразі я лікар командира Нульового загону. Цілком природно, що моя поведінка відповідає моєму статусу.

— Командир загону має право на негайне розпорядження про страту, тож якщо ти не хочеш стати мішенню, чому б тобі не притримати язика за зубами?

— Якщо ви впевнені, що можете завдати шкоду лікарю командира Нульового загону без наслідків, чому б вам не спробувати? Я покажу вам, яким страшним може бути лікар.

Ох, будь ласка, чи можете ви стулитись? Мене вже нудило, і голова шалено боліла.

Всупереч всім зловісним знакам, спочатку я відчув полегшення, бо нічого не сталося... але тепер я дуже хотів, щоб сталося хоч щось.

Що завгодно, аби це закінчилось. Будь ласка.

Квагвагванг!!

— Пане Аруте, пані Девелланіє! Це монстри!

Але ж не це.

«Що завгодно, аби я міг з цим впоратись!»

Я швидко відчинив вікно та визирнув назовні.

Хвиля чорних монстрів ринула в наш бік. На щастя, їх щиколотки були перерізані нитками, випущеними членами Другого загону, їх тіла попадали на землю, але навіть з першого погляду було видно, що цього було недостатньо.

Оглядівшись зовні, я побачив особливо великого монстра, що повз по підлозі, і зміг легко розпізнати, що саме він був причиною цього гуркоту.

«Було б дивно, якби така велика істота впала, не видавши ні звуку».

Якщо буду битися там, то точно помру. Здається, можливості втекти не було, чи не так?

Я озирнувся всередині карети, розмірковуючи, що робити, і на мить мій вираз обличчя закам'янів.

Девелланія, яка незворушно дивилася у вікно, і Бен, який нишпорив у сумках, які він зібрав у дорогу, були настільки спокійні, що це не відповідало поточній ситуації.

Ніби вони цього й очікували.

« ... аха».

Швидко оцінивши ситуацію, я стиснув зуби.

Невже це й означало «поїхати околицями»? Клятий Диявол.

З якоїсь причини реакція всіх навколо з моменту від'їзду була дивною. Якби я трохи більше подумав на цим, то зміг би помітити.

«Ні, насправді, я дещо все ж підозрював».

Сподіваючись, що мені лише здалося, я просто вдав, що нічого не розумію, і сказав собі: «Бути цього не може».

Казали, що кількість монстрів зростає з дня в день. Ще до моєї поїздки до Імперії їх було так багато, що нам довелося боротися, захищаючи місто, то що ж тепер, коли минув певний час?

Якщо їх кількість тільки зростала тоді, то й зараз їх не могло стати менше.

Мені спала на думку одна з новин, яку я постійно чув, навіть коли був замкнений у своїй кімнаті командира Нульового загону.

«Після битви за оборону міста там був розміщений командир загону».

І казали, що через це рухи монстрів змінились.

Монстри все ще ломились в міські стіни, але вони інстинктивно відчували силу командира та рухались в пошуках легшої здобичі, вторгаючись на території інших рас. Кажуть, що через це були протести з боку їх лідерів.

Монстри — це поєднання помилок, народжене силою Короля Демонів.

Тож, звичайно, відповідальність лежала на Дияволі.

Тож гадаю, йому й варто було цим зайнятись. Обійти край території демонів, щоб запобігти вторгненню монстрів на землі інших рас.

Кордон, що межував з територіями інших рас. Якщо це не «околиця Царства Демонів», то що тоді?

Прямо зараз я рухався по кордону «Царства Демонів». Щоб провести зачистку монстрів!

«Коли Король Демонів сказав мені зробити гак і рушити через околиці, він хотів, щоб я знищив монстрів по дорозі».

Будучи наївним, я швидко з цим погодився. Трясця.

«Я не можу цього зробити».

Тільки погляньте на це. Їх же тут, як хвиль у морі. Чорні хвилі чудовиськ навмання мчали у цьому напрямку, і він хотів, щоб я з ними розібрався?

Я ніколи цього не зможу зробити. Нізащо.

Висновок був зроблений без роздумів.

«Просто втечу».

Якщо вирушу прямо до Другого міста, не озираючись, є хороший шанс вижити. На відміну від коней з людського світу, тут, у Царстві Демонів, коні були ближче до монстрів, ніж до тварин.

Проблема в тому, як переконати цих двох у кареті та змусити їх відпустити мене... Я думав про те, як висловити своє побажання звалити звідси, коли Девелланія, яка дивилася у вікно та гралася з прозорою ниткою в руці, посміхнулася та схопилася зі свого місця.

— Тоді я вийду першою і розберуся з ними, тож, Аруте, будь ласка, виходь коли забажаєш.

— ... Що?

Що? Ні, зачекай...!

Я не встиг нічого сказати, як двері карети відчинилися та зачинилися за нею.

Я завмер, незграбно тягнучись до дверей.

Повернувши голову, я побачив, як щоразу, коли за вікном спалахувало світло, тіла монстрів падали на землю.

... Так, головною зброєю командирки Другого загону були нитки, витягнуті із шкіри монстра. Це круто. Це круто, але... чорт. Це зруйнувало мій план проігнорувати все та помчати до міста.

Я відвів руку, яка все ще була простягнутою, і глянув на демона, який залишився в кареті. Наші погляди зустрілися, і настала незручна тиша.

— ...

— ...

Бен першим порушив цю незручну атмосферу.

Він, природно, опустив погляд, знову понишпорив у своїй сумці та заговорив байдужим голосом.

— Я розумію почуття пана Арута.

— ...

Я більш ніж впевнений, що ні.

Для початку, було точно не найкращою ідеєю говорити щось подібне в цій ситуації.

— Оскільки це була довгоочікувана битва, ви, мабуть, хотіли битися самотужки. Однак, кількість монстрів достатня, тому не думаю, що є потреба зупиняти командирку Другого загону.

От бачите, не розуміє. Я й не очікував цього від самого початку.

Я просто спостерігав за діями Бена поглядом, який ніби промовляв: «Я ж казав». Він ніби нарешті знайшов те, що шукав, і вийняв це зі своєї сумки.

Мої очі на мить злегка затремтіли, коли я підтвердив, що це був за предмет.

— Звичайно, мені шкода, що через це був зіпсований боєвий дух пана Арута. Тому я приготував це, щоб допомогти вам підбадьоритись.

У його руці було не що інше, як пляшка з алкоголем.

З порожнім обличчям я по черзі дивився то на напій, то на сумку для відвідувань. Я ковтнув слова, які, здавалося, мали вирватися з мене будь-якої миті.

Чому... вона взагалі була там?

— Оскільки це все, що в нас є, тож я нічого не скажу, скільки б ви не випили. Вам варто лише випити скільки забажаєте, щоб відчути себе краще.

Ну... дивлячись на поточну ситуацію, здавалося, що цієї клятої битви не уникнути, і якщо це так, можливо, варто випити, щоб розслабитися... Складним поглядом я подивився на склянку, яку наповнювали в моїй руці.

... Вірно, якщо вже помирати в будь-якому випадку, то краще бути при цьому нетверезим, чи не атк? Так точно буде краще.

Я випив все одразу.

***

Лікар Бен наполегливо слідував за Демоном Арутом, який навіть залишив свого лейтенанта, бо хотів піти наодинці з командиркою Другого загону Девелланією.

Це тому, що він отримав наказ від Короля Демонів.

Очевидною причиною було його здоров'я, яке могло погіршитися будь-якої миті, а таємно отриманий наказ був інакшим...

— Арут може виявляти ознаки вагань у битві.

— ... Ви говорите про пана Арута?

— Так. Звичайно, якщо він вважатиме, що ситуація стала небезпечною, він зміниться та знищить все, але зазвичай він спокійний, навіть занадто. Чесно кажучи, замість того, щоб називати його спокійним, я б назвав його стриманим... Ні, краще було б назвати його слабким, ніж стриманим.

— Це...

Це правда. Якщо не було особливої причини, як-от пияцтво чи страх за своє життя, він завжди уникав битви.

Звісно, якби демони, які не знали його справжньої природи, побачили його таким, вони, ймовірно, побачили б у ньому здобич.

Бен не міг відповісти і лише облизав губи, а Король Демонів, що сидів на чолі столу, мовчки посміхнувся та махнув рукою.

Слуга, який весь час стояв поряд, тихо підійшов і поставив перед Беном піднос, який тримав в руках.

Коли той природно простежив за ним поглядом, у полі зору лікаря з'явилася пляшка з алкоголем.

— Зрозуміло, що він любить битися, але зазвичай він стримується більше, ніж потрібно, навіть якщо для цього немає жодної причини. Тому в якийсь момент навіть найменша річ може спричинити вибух, що призведе до ще більшої кількості крові, ніж потрібно.

Тож чи не було б краще переконатися, що він заспокоїть свою жагу крові тоді, коли це було доречно?

Його суперечливі дії промайнули в голові Бена. Король Демонів тихо звернувся до нього, поки той досі мовчав.

— Можливо, якби у нас було більше часу, як під час останньої оборони міста, але зараз час надто дорогоцінний, щоб чекати, поки він почне діяти самостійно. Але я також не хочу навмисно наражати його на небезпеку.

— ...

— Тож я наказую тобі.

У темному просторі, залитому м'яким місячним світлом, Король Демонів підпер підборіддя і постукав по скроні вказівним пальцем, посміхаючись.

Єдиним, що було осяяне місячним світлом, були губи, що піднялись в ідеальній симетричній посмішці.

— Якщо відчуватимеш, що Арут вагається щодо битви, дай йому випити.

«Ах», — Бен стулив рота.

Зрештою, це був Король Демонів.

Король Царства Демонів, який використовує все, що доступно, наскільки це можливо.

Перед м'якою посмішкою, яку було важко прочитати, Бен просто опустив голову і тихо взяв пляшку.

«Насправді, я трохи хвилювався, але...»

Було б великою проблемою, якби командир Нульового загону влаштував хаос без розбору. Коли його сп'яніння досягає свого піку, небезпеки не уникнути.

Однак, Король Демонів, здавалося, передбачив його занепокоєння і навіть назвав йому точні норми.

Давати йому лише алкоголь міцністю в двадцять п'ять відсотків і не більше п'яти пляшок за раз. Якщо перевищити ці норми, починається п'яне свавілля.

А тепер повернемось до теперішнього.

— Це алкоголь...

Саме так. Це воно. Тук тук тук.

Білі пальці рівномірно постукували по сидінню карети. Дивна посмішка затримувалась в куточку його губ, а червоні очі, які відрізнялись від звичайних, спалахнули.

Склянка, із якої він пив, у якийсь момент упала на підлогу карети.

Деон, який крутив пляшку, опустивши погляд, криво нахилив голову і повільно підвів очі, щоб подивитися на Бена.

У ту мить їхні погляди зустрілися.

Тук.

Його пальці зупинилися.

— ...

— ...

Тиша була такою напруженою, що навіть повітря ніби стискалось під її вагою.

Деон, який нерухомо дивився на Бена в задушливій тиші, де той навіть не міг дихати, посміхнувся.

Водночас усілякі неприємні емоції почали вириватися з його криваво-червоних очей, ніби вибухнуло пригнічене божевілля.

Він мовив.

— Ти ж зробив це навмисно, так?