Розділ 86 — Відпустка, яка такою не являється (2)

Толерантність до алкоголю в Деона Харта складала п'ять пляшок міцністю в двадцять п'ять відсотків. Якщо бути точним, його пам'ять обривалась після того, як він випивав останню з п'яти пляшок.

Він був з тих людей, які п'яніють раптово, тому до того моменту він не мав жодних ознак сп'яніння, і його розум завжди був ясним.

Це ніколи не змінювалося з того моменту, як він вперше випив алкоголь.

Жодного разу.

Тоді чому його особистість змінювалась, навіть якщо він не встигав сп'яніти?

Деон засміявся, підносячи пляшку з алкоголем у руці до рота.

«Якщо вставити ключ назад у замкнені двері, вони неминуче відчиняться».

Алкоголь і наркотики — це свого роду «ключ».

На полі бою Деон Харт створив дві вкрай розділені особистості, щоб вижити та зберегти здоровий глузд. Засобом для цього було не що інше, як алкоголь та наркотики.

Тож природно, що стіни, вибудовані завдяки ним, руйнувались під їх дією.

Через це, коли Деон Харт пив алкоголь, навіть у невеликих кількостях, він не міг контролювати свою другу особистість, яка проривалась через стіну.

Зрештою, проблема була не в «кількості», а в самому по собі «алкоголі».

Він ніколи не намагався це приховувати, і це не те, що можна було легко затаїти, тому зрозуміло, що інші це помічали і намагались скористатися цим, але...

«Але ніколи не думав, що це буде так прямолінійно».

З першого погляду було зрозуміло, що за цим стояв Диявол.

Деон насправді навіть не став задумуватись, чому той так вчинив. Бо це було очевидно.

Причиною була нестача часу. Імператор діяв сміливіше та швидше, ніж очікувалося, а час народження Героя наближався. Крім того, кількість монстрів збільшувалась все швидше і швидше...

Однак, якщо проігнорувати монстрів і дозволити їх кількості неконтрольовано збільшуватися, можна опинитись зв'язаним по руках і ногах в той момент, коли треба буде негайно діяти.

Навіть зараз надходили протести від інших рас, які вимагали від Короля Демонів щось зробити з монстрами, то як він ще міг вчинити?

Єдиний спосіб — відправити Деона Харта розібратися з цим і повернутися якомога швидше, щоб мінімізувати втрати в військовій силі.

Отже, Деон Харт.

«Мною скористалися».

Його використав Диявол. І дуже неприємним чином.

Йому це дуже не подобалось, але він нічого не міг вдіяти в цій ситуації. Деон, який вміло відкинув свої думки про це, опустив очі.

«Тепер, коли Девелланія почала діяти, я можу зробити лише одне».

Відчинити двері ось так і вийти, щоб розібратися з цими монстрами.

Цього хотів сам Король Демонів, і сцена для цього була підготовлена ідеально.

Але перед цим.

Грух!

Він кинув порожню пляшку з-під алкоголю на підлогу карети та витягнув кинджал. Наступивши на гострі шматки скла, які розлетілися на друзки, він притиснув тіло Бена до стіни карети.

Деон, притиснувши ліву руку до грудей Бена, а правою націливши кинджал йому до горла, подивився демону прямо в очі та прогарчав.

— Ти заслужив на похвалу за зусилля, які докладав досі, тож в цей раз я тебе помилую. Наступного разу не буде.

— ...

— Я сам вирішуватиму, коли мені діяти.

Яскраво-червоні очі, просякнуті унікальною енергією божевільної людини, сяяли відвертим невдоволенням.

Він прагнув вирішувати, що робити сам, ніж дозволяти комусь керувати собою.

На перший погляд, в очах Деона, здавалося, був убивчий намір, бо відчуття від такого викриття, було гіршим, ніж він очікував.

Очі Бена здригнулись, бо він інстинктивно відчув, що його життя може опинитися в небезпеці, якщо він скаже щось не те. Навіть якби це було не так, він навіть не встиг зреагувати, коли нещодавно йому до горла піднесли кинджал, тому його заклякле тіло напряглося ще більше.

Деон люто подивився на нього, потім знизав плечима і повільно відступив.

— Добре подумай, чий ти лікар.

Хоча він і лікар, якого назначив йому Король Демонів, зрештою, Деон зараз був його головним пацієнтом. Який лікар рекомендував би алкоголь своєму пацієнту зі слабким здоров'ям?

Він насправді завдав шкоди пацієнту, про якого мав піклуватися.

Ніби із запізненням згадавши про це, Бен заціпенів ще більше. Деон, який дивився на його обличчя, поки той застиг від сорому, пирхнув і відступив назад.

— Ну... я від початку не мав жодних очікувань.

Очі Бена розширилися від шоку, але Деон відчинив двері карети та вийшов, навіть не глянувши на нього.

Величезна кількість монстрів нахлинула, немов приплив на широку рівнину. Через дії Другого загону багато монстрів перетворювались на шматки м'яса, але їх прибувало ще більше.

Девелланія, яка побачила його, прибрала нитку, якою прошивала повітря, і підвищила голос.

— Аруте, ми помилились в розрахунках! Монстрів більше, ніж ми думали! Що нам робити?

Червоні очі опустилися, побачили залишки падаючих монстрів, а потім знову піднялися.

Прямо на Девелланію.

— Можливо нам варто відступити? Друге місто поруч, то чому б не піти туди? З такою швидкістю, здається, буде важко втекти, але...

— ...

Ще один погляд на монстрів.

Куточки його губ піднялися.

— Отже... ти зараз пропонуєш отримати багато втрат, пройшовши крізь цих монстрів і дістатися до Другого міста? А ті монстри що лишаться, чи рушать вони за нами, чи ні, хай влаштовують погроми на територіях інших рас?

— Ох, я не це мала на увазі...

Якщо вони втечуть, як вона сказала, вони зазнають значних втрат, не виконають свою місію і зрештою направлять бомбу на Друге місто, поставивши його під загрозу. Тоді, навіть якщо це місто опиниться в небезпеці, гірше сценарію не вигадаєш.

Девелланія зіткнулася з яскраво-червоними очима та махнула рукою, збліднувши.

— У Другому місті знаходиться командир загону! Ох ні. Вибач, Аруте. Я погано подумала над своїми словами. Мені не варто було говорити те, що імпульсивно спливло на думку...

— Я справді чув, що в Другому місті був розміщений командир загону.

Однак, оскільки один командир загону відповідав за два міста, сили були розділені. Незалежно від того, наскільки сильним був командир, скільки допомоги може надати загін, розділений навпіл, проти такої великої кількості?

— Чому ти шукаєш рішення саме там?

— Що?

— Бене, у тебе є прилад зв'язку, чи не так?

— Що? А-а, так!

Бен, який вийшов з карети та спостерігав за ситуацією, здивовано кивнув.

Він чітко пам'ятав це, бо коли вони від'їжджали, Ед самостійно спакував його валізи прямо на його очах, зловісно нагадуючи як слід дбати про пана Арута. Отже, камінь зв'язку мав бути десь тут... ага, от і він.

— Знайшов!

— Чи можу я використати це, щоб налогодити відеодзвінок із Королем Демонів?

— Що? Так, це можливо, але... це лише передавач, потрібна магія, але..

— Тож?

— Король Демонів заборонив користуватися магією.

Деон на мить схилив голову набік і коротко видихнув.

— Навіть попри те, що зараз надзвичайна ситуація?

— ... Я зв'яжусь з ним.

— Я поки піду і розберуся з монстрами. Ситуація виглядає гіршою, ніж я думала...

Девелланія знову стрибнула в центр битви, а Бен використав заклинання на приладі зв'язку. Невдовзі в повітрі з'явилося обличчя Диявола.

— Бене? Що сталося? Ти ж не повинен використовувати магію, хіба ні?

— У нас проблема.

— Проблема?

— Покажи Королю Демонів поточну ситуацію.

Бен слухняно змінив кут огляду каменю зв'язку. Король Демонів, побачивши нескінченні хвилі монстрів, все ще тримав язика за зубами.

— Їх більше, ніж ми очікували.

— Бачу... Я думав, одного загону та двох командирів буде достатньо.

— Що нам робити?

— Не можна просто залишати все як є... Я надішлю підтримку. Просто протримайтесь п'ятнадцять хвилин. Ви можете це зробити, правда?

— Спробуємо. Наші координати...

— Добре, я цим займуся.

Зв'язок перервався. Деон повернув голову і подивився на монстрів.

Їх так багато, що було огидно навіть дивитися на них. Кількість настільки велика, що просто вижити в цій битві, не кажучи вже про те, щоб знищити всіх чи перемогти їх, було малоймовірно.

Треба було протриматись п'ятнадцять хвилин.

Вигляд монстрів, що бігли і заповнювали собою всю долину, ніби їх схвилювала поява довгоочікуваної здобичі, був достатнім, щоб викликати відчай і розпач, але Деон посміхнувся, знову міцніше перехоплюючи кинджал в руці.

«Давно я не був в такій ситуації».

Якби він піддався відчаю і здався, він би не пережив Восьмирічну війну.

Навіть у ще більш відчайдушній воєнній ситуації Деон зрештою вижив.

Ситуація нічим не відрізнялась від тодішньої, хіба що супротивниками зараз були монстри. Ні, монстри — легші супротивники, ніж люди.

Деон був упевнений, що виживе і цього разу.

Ривок.

Він зарухався спокійно, навіть не здригнувшись.

Ніби щоб забезпечити підтримку, Девелланія втягнула нитки, якими розрізала повітря, і безшумно приземлилася поруч із ним. Але Деон не одразу ринувся у бій.

«Якщо я стрибну в самий центр битви і опинюсь відрізаним від союзників, то точно помру».

Бути божевільним і не розуміти свої межі — це дві різні речі.

Він був божевільним, щоб жити, а не божевільним, щоб померти.

«Думай».

Навіть зараз лінія фронту просувалась повільно, але неухильно.

Його спеціалізація — зароджувати страх у ворогах, а не вбивати. Монстри, вірні своїм інстинктам, втечуть, як тільки страх переможе голод.

«Але чи справді це буде добре, якщо монстри втечуть?»

Добре мати можливість вижити зараз, але ніколи не завадить подумати про майбутнє.

Яскраво-червоні очі швидко оглянули поле бою. В голові миттєво пронеслись розрахунки поточної ситуації.

Вони повинні протриматися і утримати монстрів тут, поки не прибуде допомога.

Деон, тримаючи по кинджалу в обох руках, гукнув Девелланію голосом, який удавав спокій, хоча всередині нього все кипіло:

— Я збираюся встановити пастку. Повідом про це свій загін.

...

Це називалось пасткою для риби. Вхід має форму воронки, тому легко потрапити всередину, але важко вибратися. Навіть напрямок течії — це буквально пастка, яка допомагає рибі заходити, і пригнічує та ловить рибу, яка намагається вибратися.

Монстри зараз були і рибою і течією одночасно.

— Девеланніє.

— Починайте!

Другий загін синхронно розгорнув свої нитки. Кожна нитка переплелась з іншою, утворюючи величезну сітчасту структуру.

Оскільки це були нитки, які були здатні розрізати що завгодно від одного доторку, дурні монстри навіть не усвідомлюючи, що це таке, а ніби лише відчуваючи, що якщо торкнуться їх, їхні тіла будуть розірвані на шматки, і вони помруть, природно слідували вказівкам ниток та просувались в одному напрямку.

Через деякий час вони відчують, що щось не так. Але тоді вже буде надто пізно. Бо єдиний вихід заблокують інші монстри, які продовжуватимуть наступати.

Деон, який спостерігав за ситуацією зсередини пастки, повільно пішов уперед. Він озирнувся на Девелланію, щоб побачити скільки кроків він пройшов, і намалював ногою пряму лінію на землі.

— Розкинь нитки до цієї лінії хаотичним чином. Мета — запобігти проникненню монстрів до нашої позиції. Нам необхідна безпечна зона.

Це була остання лінія оборони. Монстри не могли вибратися з цієї пастки, але й загін теж.

Це місце, яке стало пасткою для монстрів, насправді може стати місцем, де їх з'їдять.

Тож, слід було зробити хоча б це.

— Не думаю, що ми зможемо втримати кожну тварюку, бо в нас недостатньо ниток...

— Немає потреби встановлювати їх надто щільно. Залиш щілини, якраз достатні, щоб ми могли пройти.

— Що? Але ж...

Девелланія, яка зрозуміла намір Деона розправлятися з монстрами, переходячи із безпечної зони пастки назовні і навпаки, висловила своє несхвалення.

— Без спеціальної підготовки побачити встановлені нитки буде важко... Звичайно, я не сумніваюся в навичках Арута, але було б важко турбуватися про такі речі під час ближнього бою...

— Я впораюсь.

— Е-ем...

Як?

Хоча вона здавалась впертою, Девелланія насправді знала, коли варто відступити, виходячи з атмосфери навколо. Девелланія проковтнула питання, яке збиралась поставити, і, не замислюючись, віддала накази Другому загону, який привела із собою.

У нинішній ситуації недбало поставлене питання може призвести до смерті.

Девелланія, яка вже збиралася швидко щось зробити, перш ніж її розкритикують за грубість, зупинилася, отримавши неочікувану відповідь.

— Мені щастить.

— Що...?

Це було дурне питання. Замість відповіді, Деон посміхнувся, втупившись прямо перед собою.

Збудження, яке неможливо було приховати, переповнювало його яскраво-червоні очі, з яких зникла плівка спокою, ніби здоровий глузд був розкішшю.

Він стрибнув до монстрів. Оминаючи розкинуті Другим загоном нитки, Деон помітив найгрізнішого з чудовиськ і кинувся на нього.

Деон раптово встромив кинджал, який тримав в руці, в обличчя монстру та посміхнувся, розтягнувши куточки губ. Сміх, який не можна було назвати нормальним, вирвався природним чином.

Нормальні люди потребували б надзвичайної концентрації, щоб помічати нитки, але Деону це було не потрібно.

«Це теж свого роду удача».

Його очі, які від природи були слабкими до світла та спеки, звикли до темряви, оскільки він утримувався від впливу зовнішнього світла.

Що означає бути не пристосованим до світла?

Це означає, що очі чутливі до світла.

Тому він міг чуйно вловити момент, коли нитки Другого загону ледь помітно відбивали місячне світло, яке звичайні люди не помітили б.