Розділ 87 — Відпустка, яка такою не являється (3)

У його діях не було жодних вагань, оскільки він знав місцезнаходження ниток. Скоріше, він вийшов за рамки уникнення ниток та використовував їх на свою користь.

Він гнучко рухався повз них, наштовхуючи монстрів на пастки або безпосередньо рубаючи їх, контролюючи свої рухи. Звикнувши, Деон іноді штовхав монстра в той момент, коли члени Другого загону поблизу закидували нитки.

Вираз обличчя Бена поступово змінився, коли він спостерігав за ситуацією, міцно тримаючи свою сумку для відвідувань.

«Ситуація змінилася».

Поведінка монстрів, які безрозсудно атакували, не зважаючи ні на що, стала більш обережною. Через характер Деона, подібні зміни на полю бою, дали йому тільки більше розгулятись.

«Але цього недостатньо».

Тим не менш, цього було недостатньо. Хоча він вбив багатьох, здавалося, що їх кількість зовсім не зменшилась.

Коли прибуде підтримка? Невже п'ятнадцять хвилин тягнуться так довго?

— Ках-кх!

— Пане Аруте!

— Не підходь!

Деон зупинив Бена, який намагався кинутися до нього, і натиснув на кинджал між очима монстра, проштовхуючи його глибше. Деон використав його тіло як опору, щоб відстрибнути назад і увійти до безпечної зони.

Монстр, не в змозі зупинити своє тіло вчасно, наштовхнувся прямо на нитки і, перерізаний на шматки, впав додолу. Посеред шматків плоті, що сипалися на землю, Деон тихо витер рот тильною стороною долоні. Він був покритий чимось, але не міг зрозуміти, чи це кров монстра, чи його власна.

— З вами все гаразд?...

— Нічого страшного.

Він намагався уникати прямих ударів, але, схоже, пошкодження зрештою накопичились в його тілі та вибухнули кривавим кашлем.

Деон знову викашляв кров, що накопичилася всередині нього, і раптово зупинився, коли йому дещо спало на думка: «Трясця». З його вуст раптом вирвалася лайка.

«Мені просто потрібно було протриматись трохи довше».

Атмосфера на полі бою, яку ледве вдалося створити, знову змінилася. Він, найсильніша істота в бою, показав слабину. Деон стиснув зуби, коли атаки монстрів, які ослабли ще мить тому, знову стали сильнішими... ні, сильнішими, ніж до цього.

«Гадаю, п'ятнадцять хвилин вже мали пройти».

Він зібрався з силами, витягнув новий кинджал і вийшов із безпечної зони. Схопив монстра поруч і навмання штрикнув його кинджалом, ніби виливаючи всю свою злість.

Хоча здавалося, що він рубав і різав навмання, все було прораховано насправді. Варто бути жорстокішими до них, щоб вони здригнулися від страху. Тільки тоді вдасться повернути битву під контроль.

— Але... Пане Аруте, здається, вам погано...!

— ...

— Командирка Другого загону та її загін можуть виграти вам трохи часу, тож дозвольте мені вас оглянути...

— ...

— Пане Аруте!

Деон без вагань обернувся і кинув свій кинджал. Фіііть! Лезо зачепило щоку Бена і застрягло у стінці кареті.

Кров стікала по його щоці, і Бен швидко закрив рота.

Але не лише через кинджал, а й тому, що червоні очі, що дивились на нього, сяяли темною і слизькою жагою крові та вбивчим наміром.

— Замовкни. Відволікаєш.

— ...

— Я чітко сказав, що це не щось серйозне.

Навіть на відстані, його низький хриплий голос чітко долинув до барабанних перетинок Бена.

Кров монстра, здавалося, закривала його обличчя та затуляла зір, а його примружені очі були чітко спрямовані на нього, не в змозі приховати божевілля навіть у такому стані.

— Хіба ти не очікував, що все закінчить так?

— ...!

Рука, що тримала сумку для відвідувань, здригнулась. Очі Бена сильно тремтіли, ніби стався землетрус.

Деон, який дивився на нього, який не мав змоги відповісти і лише стискав губи, з холодним виразом обличчя і тихо заговорив.

Замість гніву в його голосі проглядалася емоція, ближча до жалю, ніби це навіть не було варте його гніву.

— Поводься гідно.

Досить бути жалюгідним.

— ...

— ...

На галасливому фоні запанувала коротка тиша, і Деон першим відвів погляд.

Він знову почав діяти, відчуваючи чисте задоволення від того, що надокучливий голос зник, але це тривало недовго.

— Пане Аруте!

Він більше не відповідав. Деон обернувся і підняв брову, ніби цього разу справді збирався вбити його.

— Позаду! За вами!

Бен мчав до нього, кричачи та кличучи його.

Ніби дуже поспішав, він використовував свою сумку для відвідувань як щит і біг, намагаючись зрозуміти, де можуть бути нитки, перш ніж встигне дістатися до Деона.

Аж раптом.

Бризнула кров.

Деон, який щойно перетворив монстра на решето, повільно озирнувся. Інший монстр стояв прямо за ним з кинджалом, встромленим у життєво важливе місце.

Деон, який зрозумів, що рука того тягнулась до нього, нахилив голову, ніби йому було цікаво, потім яскраво посміхнувся і зробив крок назад. Невдовзі по всьому тілу монстра з'явилися порізи, і почала бризкати кров.

— ... ха.

Монстра в мить понівечили.

Це явно нагадувало його роботу, але це точно був не він. Деон зрозумів, хто це був, і покликав іншу особу на ім'я з несподіваною посмішкою на обличчі.

— Сіллуа.

— Привіт, Аруте! Давно не бачились!

***

Я прокинувся від шокуючого видовища. У заціпенінні я дивився то на жалюгідний труп монстра, то на жінку переді мною.

Стильне коротке каре. Кинджали в обох руках. Окрім вертикально витягнутих зіниць, що підкреслювали, здавалося б, її божевільний дух, її жорстокі методи були мені знайомими!

Мій розум кричав, що я ніколи не повинен мати нічого спільного з цією демоницею, але, на жаль, я вже знав її.

Командирка Сьомого загону Сіллуа.

Вона користувалась кинджалами і була командиром загону, відповідальним за кордон між світом людей і Царством Демонів разом із командиром Дев'ятого загону... Чи нормально їй бути тут зараз?

— Я поспішила, почувши, що Арут насолоджується вечіркою на самоті в такому місці!

— ... Від кого ти це почула?

— Король Демонів сказав мені!

— ...

Я мовчки озирнувся.

Нитки, що набували певної форми та утворювали закритий простір. Рій монстрів, що нескінченно заходив в нього.

Це пастка. Це також була пастка, де ми були приманкою.

Хоча я тимчасово втратив пам'ять через алкоголь, можу запевнити вас, що це була не вечірка.

«Король Демонів...!»

Ми боролись за виживання тут, а вона називає це вечіркою...

Ні, це не вечірка. Швидше за все, Сіллуа просто неправильно все зрозуміла і подумала, що це вечірка.

Але я не знав, як відреагує ця божевільна демониця, тому замість того, щоб розлютитися, я стримав зітхання і пробурмотів.

— Як ти сюди потрапила?...

— Ох, в цьому не було нічого складного. Ось так...

Сіллуа розмахнула кинджалом, виявила нитки, а потім натиснула на одну з них кинджалом, щоб з'явився прохід. Під кинджалом утворилась щілина,через яку вона легко прослизнула усім тілом, щоб вирватися з пастки, і яскраво посміхнулася, дивлячись на нас ззовні.

— Можна зробити це ось так.

— ... Мабуть, наступного разу доведеться встановити їх щільніше.

Чи мало сенс, що нитки, що використовувались для пастки та знищення ворогів, можна було просто розтягнути?

Девелланія, яка спостерігала здалеку, пильно подивилась на членів свого загону.

У будь-якому разі, коли я запізно усвідомив дискомфортний стан свого тіла та відірвав невпізнані шматки плоті, що прилипли до мене, Сіллуа, яка повернулася і дивилася на мій закривавлений та обшарпаний вигляд блискучими очима, обережно відкрила рота.

— До речі, Аруте. За тобою монстр...

Бах!!

Грох!

— ...?!

— ... був.

Ого! Що це в біса було?

Я проігнорував дещо розчарований голос Сіллуа та швидко обернувся.

Позаду мене з лівого боку почувся звук ніби щось розбилось, а потім посипалися уламки! Перш ніж я встиг струсити багряну кров і плоть, що прилипла до мого тіла, я обернувся і побачив блідого Бена.

Він відчайдушно уникав мого погляду. Цікаво, що його так турбувало.

Я з цікавістю подивився на нього, потім трохи опустив погляд... і побачив закривавлену сумку для відвідувань.

Гадаю, вона була чистою по моїм спогадам...

«Так, він теж божевільний».

З огляду на обставини, схоже, що голову монстра розбили цією твердою сумкою для відвідувань. Можливо, він зробив це задля мене.

Я був вдячний... але трохи наляканий.

— Вибачте. Пане Аруте, це...

Я ще нічого не встиг сказати.

Я просто поглянув на Бена, який дивився на мене з блідим виразом обличчя, говорив нісенітниці, а потім закрив рота. Його стиснуті губи тремтіли.

«Чому ти вибачаєшся після того, як захистив мене?»

Це питання не встигло зірватися з моїх вуст. Тому що Сіллуа раніше схопила його за комір.

Вертикально витягнуті зіниці люто дивилися на Бена.

— Якщо ти розумієш, що зробив щось не так, тобі слід стати на коліна. Як ти смієш зневажати Арута?

— ...

— Ти думаєш, Арут цього не помітив?

Чому вона так раптом розлютилась? Страшно.

І він мене зневажив? Хіба це прояв зневаги? Завдяки йому я досі живий.

«Якби я знав, що за мною монстр, я б давно відскочив і уникнув його. Я б не стояв склавши руки».

Як і слід було очікувати від командира загону, її тиск був настільки сильним, що я, природно, здригнувся, але Бен також не був слабаком. Він здригнувся на мить, а потім підняв руку, схопив Сіллуа за зап'ястя, яке тримало його за комір, і подивився їй прямо в очі.

— Той, перед яким я просив вибачення, це пан Арут, а не командирка Сьомого загону.

— ... Як зарозуміло. Ти так поводишся тому, що колись був особистим лікарем Диявола? Хочеш так грубо поводитись і з Арутом?

— ... Саме тому я й вибачився перед ним за свою грубість. Відпустіть мене.

— Продовжуєш упиратись. А що, як я дуже розізлюсь і просто вб'ю тебе?

— Ви збираєтеся порушити правила? Мій безпосередній начальник — командир Нульового загону. Це означає, що лише Король Демонів і пан Арут, командир Нульового загону, мають право карати мене.

Існували певні правила за якими, особистих лікарів заборонено недбало вбивати без причини, окрім випадків, коли вони належним чином не виконували свої обов'язки. Але навіть якщо лікар не впорався зі своєю роботою, тільки пацієнт, за якого він відповідав, мав право вирішити, чи заслуговує той на смерть.

Саме ця підстава дозволяла Бену сперечатися з іншими командирами загонів.

Як пацієнт, за якого він ніс відповідальність, я не мав достатньо сміливості, щоб ставитися до нього недбало, а інші командири не могли його вбити через правила.

— ...

Якщо я втручусь в їхню бійку, не зможу позбутись наслідків. Тож я тримав язика за зубами.

Сіллуа, яка роздратовано підняла кинджал, глянула на мене, потім опустила руку та захрипіла. Було чітко видно, що вона намагалась придушити своє роздратування, але Бен не планував полишати її в спокої і знову заговорив.

— Причина, чому ви розлютились, полягала не в тому, що я зневажливо віднісся до пана Арута, а в тому, що ви не змогли побачити, як пан розриває монстра на шматки.

Припиніть це. Що вони влаштували в цьому місці, повному монстрів?

Поки ці двоє сперечались, Девелланія з Другим загоном наполегливо просувалися вперед, але з якоїсь причини бойовий дух монстрів повернувся до життя.

Здається, Девелланія також відчула це. Вона раптово кинула нам під ноги шматок туші монстра та викрикнула роздратованим голосом.

— Що ви двоє взагалі робите? А як щодо кордонів? Прийшли сюди лише щоб посперечатись? Щоб заважати мені?

— Ах, Девелланіє, ти теж тут? Я залишила лінію кордону своєму лейтенанту. Навіть Король Демонів сказав, що, мабуть, все буде гаразд. В Імперії зараз немає часу атакувати нас.

— Отже, ти прийшла сюди, бо тебе послав Король Демонів?

— Так! Я розмовляла з Королем Демонів останні кілька днів, скиглила, що мені нудно, і він надіслав мене сюди.

Вона скиглила Дияволу...

У будь-якому разі, чи справді це нормально? Я чув, що командир Дев'ятого загону, який, як і вона, відповідав за оборону лінії кордону, зараз перебував у замку Диявола ще до мого повернення.

Це означало, що наразі на кордоні зі світом людей не було жодного командира загону. Що вони будуть робити, якщо нападе хтось на кшталт «Героя»?

Девелланія також здавалось заціпеніла від шоку, тому вона на мить стиснула губи, перш ніж зітхнути та пригладити волосся.

— У будь-якому разі, якщо ти не збираєшся допомагати, чому б тобі не повернутися назад?

— Звичайно, збираюсь! А, перед цим я хочу побачити, як Арут переможе монстра!

— ... що?

Чому це раптом...?

Я злякався і рефлекторно подивився на Сіллуа, і наші погляди зустрілися.

І в ту ж мить я зміг побачити, як очі, що ще секунду тому сяяли від шаленого захоплення, поступово тьмяніли та згасали.

Сіллуа, яка швидко втратила всю енергію та запал, пробурмотіла дуже розчарованим голосом.

— ... Це не Арут...

— ...?