Розділ 88 — Відпустка, яка такою не являється (4)

— Ти не той Арут, якого я хотіла побачити...!

— ...

— Ти явно був «тим» Арутом ще хвилину тому...! Тож чому? Чому?

... Я справді не знав, чому вона так реагувала.

Сіллуа, яка вже деякий час шаленіла, ніби не відчуваючи мого погляду, в якому читався страх перед цією божевільною, раптом схопила монстра, що опинився поруч. І її наступні дії на мить залишили мене безмовним.

Монстра штовхнули прямо мені під ніс. Вона дивилась на мене очима, налитими кров'ю й сповненими чимось таким, що я не знав як описати, чи то було передчуття, чи надія, чи навіть натяк на божевілля.

— А тепер, Аруте. Ось монстр! Поспіши і подаруй йому смерть цим кинджалом мені на радість!

— ...

В тиші я зробив крок назад.

Цього разу не було потреби вагатися в тому, що варто зробити.

Бен також відступив із втомленим виразом обличчя, а Девелланія одразу ж скривилась і побігла знову розбиратися з монстрами.

— Аруте? Чому ти уникаєш цього? Будь ласка, покажи ще раз «ту» сторону!

Я просто не знаю. Я не знаю, чого вона від мене хотіла, і навіть якби знав, то не став би показувати це їй.

Звичайно, я не міг сказати цю думку прямо.

Я обережно відкрив рота, відчайдушно уникаючи погляду Сіллуа, яка важко дихала в передчутті. Намагався вигадати щось, завдяки чому зможу уникнути цієї божевільної ситуації прямо зараз.

— Для початку...

— Для початку?

— Зараз не така ситуація...

— Ах! Тебе, мабуть, дратує шум навколо!

Ось чому запал зник!

Обличчя Сіллуа прояснилося, ніби вона отримала чітку відповідь.

Два кинджали, що оберталися в її руках, були вкладені в піхви, а порожні долоні демониці ледь чутно зіткнулися одна з одною.

Хлоп.

Демони, які тримали в руках кинджали, як вона до цього, надходили з усіх боків.

...

— ... Ви збожеволіли, ви збожеволіли. Незалежно від того, скільки підтримки було потрібно нам, що, якби люди порушили свої кордони та прийшли сюди?

— Мені варто було кинути вас і не приходити сюди? Тим паче, я залишила на кордоні свого лейтенанта, чи не так?

— Ви думаєте, що залишити одного лейтенанта на кордоні достатньо? Ви привели із собою весь загін! Мені шкода лейтенанта Сьомого загону. Йому, мабуть, зараз дуже важко...

— Але завдяки цьому я змогла забезпечити надійну підтримку. Лікар має піклуватися про свого пацієнта, чи не так? Аруте, хіба ти не помітив, що ти погано виглядаєш?

... Мабуть, я маю подякувати їй за те, що вона звернула увагу на мій вираз обличчя.

Я був приголомшений атакою, яка раптово полетіла в мій бік, і на мить ледве зміг приховати свій шокований вираз.

Нескінченна орда монстрів, яка, здавалося, відчула значну різницю в боротьбі з ще одним загоном, швидко розвіялася, коли приєднався Сьомий загін під керівництвом Сіллуа.

Звичайно, я був вдячний.

— Дякую, тож, будь ласка, повертайся.

Увесь час, поки вона знищувала монстрів, Сіллуа хвилювалася, бо не змогла дати мені зброю. Вона сказала що спіймає мені монстра, щоб я вбив його, коли випаде можливість...

Якби Бен, який хвилювався за моє здоров'я, не вийшов уперед і не сказав, що пан Арут має зараз відпочити, я б вже стояв нерухомо перед цим жахливим монстром.

Спостерігаючи за тим, як знищують залишки чудовиськ, я поспішно підійшов до карети та відчинив двері.

Сіллуа, яка весь час дивилася на мене, хоча й продовжувала битву, нахилила голову.

— Ти йдеш? Ти не збираєшся розбиратися з цими монстрами? Я навмисно залишила їх, щоб віддати тобі, Аруте...

Це було навмисно?

Після хвилинної паузи я вдав, що нічого не почув, і сів у карету. Девелланія підійшла до Сіллуа з яскравою посмішкою.

— Ми певною мірою все владнали, тож чому б командирці Сьомого загону просто не піти?

— Ти збиралась використати мене ось так, а потім одразу викинути? Я й навіть уявити не могла, але Девелланія виявилась жорстокішою, ніж я думала.

— Про що ти кажеш? Ми йдемо до Другого міста. Ти знаєш, хто зараз охороняє Друге місто, командирко Сьомого загону?

Обличчя Сіллуа насупилося, ніби вона когось згадала.

— ... Командир Десятого загону.

Відверте презирство та огида.

Сіллуа плюнула, ніби була незадоволена тим, що він командир загону, як і вона, і жестом вказала на членів свого загону.

— Гадаю, краще звідси піти, ніж зустрітися з хлопцем, який навіть не схожий на командира загону. Побачимося пізніше.

— Добре.

— ... Думаю, робота закінчена, тож, будь ласка, прибери ці нитки.

— Ох, вибач. Ти так легко зайшла, як в'юн, тож я подумала, що зможеш сама про себе подбати, коли будеш йти.

— Зайти і вийти нескладно, але, гадаю, буде краще якщо я піду, не завдавши тобі незручностей.

У цю ж мить. Почувся скрегіт зубів.

Девелланія, посміхаючись із напруженою щелепою, ніби вона сильно стиснула зуби, простягнула руку вперед. Ніби вони цього й чекали, нитки, що були сплетені разом, розплуталися та повернулися до рук їхньої власниці.

Це було акуратне завершення, яке розвіяло будь-які побоювання, що вона може заплутатися в нитках.

— Дякую. Добре тоді.

— ...

Я думав, що вона трохи затримається, але Сіллуа дуже спокійно розвернулась.

Якщо мова йшла про командира Десятого загону, то Девелланія, мабуть, мала на увазі Гейзітеля, тож чому така реакція?

Мої сумніви розвіялися, коли я увійшов до Другого міста, де, як кажуть, він знаходився.

«Ого... божевілля».

Можливо, більшість монстрів злетілися в той час, але відтоді такої кількості чудовиськ більше не було по дорозі.

Завдяки цьому я зміг вирішити проблему з Беном, який божеволів через Девелланію та членів Другого загону, а також прибув до Другого міста в потрібний час, тому я відчув полегшення.

« ... Не можу повірити, що мене атакують таким чином».

Він скористався моментом, коли я втратив пильність? Це була чудова психологічна атака, командире Десятого загону.

Коли я прибув до Другого міста та вийшов з карети, одягнений у мантію, яку Бен дав мені від імені мого лейтенанта Еда, який не вирушив зі мною, я побачив не що інше, як тріпотіння чогось у повітрі.

Це був яскравий різнокольоровий папір, що падав з нічного неба.

— Зірки...

Поки я дивився на небо з порожнім поглядом, Девелланія клацнула язиком, ніби відчула жаль, стоячи поруч зі мною.

Я вже збирався озирнутися на неї, але звук барабанів продовжувався, і я знову спрямував погляд прямо перед собою.

Демони вишикувалися, утворивши прохід, через який йшов демон з великими крилами кажана, з паланкіном позаду нього.

Він підійшов прямо до мене, який ще не звик до цієї ситуації, і чемно вклонився.

— Давно не бачилися, Аруте.

— Ах так.

— Я чув, що ти їдеш сюди, тому швидко підготувався. Як ти почуваєшся? Це може бути не дуже автентично, враховуючи, що це було поспішне дослідження цивілізації людського світу, але...

З якоїсь причини на мить я задумався, чи є щось подібне у Царстві Демонів.

Здається, ти наполегливо працював, але якби я мав висловити свою чесну думку...

«Мені соромно».

Усі демони навколо дивились тільки сюди. Моє обличчя настільки нагрілось, що я не міг підняти голову. Принаймні, на мені була мантія. Якби моє обличчя було відкритим, мені було б соромно ще більше.

Це було незграбно і навіть надмірно...

Потім мені спала на думку особистість командира Десятого загону переді мною.

«Він... він був трохи підлабузливим, чи не так?»

Як і сказала Сіллуа, він командир загону, якому не личила ця посада, через його надмірну спостережливість.

Девелланія заговорила від мого імені, бо я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Що це за річ позаду тебе...?

— О, це паланкін. Кажуть, що особи високого статусу у світі людей їздять на ньому. Арут — людина, тому я подумав, що він сумуватиме за чимось подібним, тому й приготував це.

Ні. Я ніколи не їздив на цій штуковині. До цього, чого він такий впевнений, що я високого статусу?

Паланкін використовували на «півдні». Я навіть чув, що він майже повністю забутий в наші дні, і лише королівські особи їздили на ньому під час певних подій.

«Зазвичай, якщо ти командир загону, ти часто таємно виходиш до світу людей, чи не так...? Якщо так, він зміг би відрізнити звичай півночі від півдня».

Принаймні, Девелланія, здавалося, знала напевно, повернувши голову набік і потиснувши плечима. Якщо вона знала, будь ласка, скажи йому про це.

Я тихо торкнувся чола.

« ... Як мені це виправити?»

— Пане Аруте!

— ...?

У цей момент Бен, який досі стояв нерухомо, відштовхнув демонів і підбіг до мене.

Девелланія, яку раптово штовхнули, збентежено подивилася на мене, але Бен не звернув на це уваги та продовжував метушилася переді мною, знову і знову розглядаючи моє намисто з чарівного каменю.

— Пане Аруте! У вас болить голова?! Будь ласка, потерпіть, я швидко вас вилікую... Трясця, немає жодної реакції, правда? Це означає...!

Я не знав, про що він думав, але, мабуть, справа була не в цьому.

Я повільно опустив руку, яку до цього приклав до чола.

Я саме збирався пояснити, що все гаразд, думаючи, що ситуація ще більше загостриться.

— Гей! У тебе болить голова? Тут паланкін, тож швидше сідай на нього!

Гейзітель, командир Десятого загону, не втратив можливості і раптово віддав наказ своїм підлеглим притягнути паланкін. Зіткнувшись з екстравагантним паланкіном, я не міг дивитися реальності в очі і мовчки відвів погляд.

« ... Гадаю, моя голова болітиме сильніше, якщо я поїду на цьому».

В результаті, я зміг привернути увагу всіх демонів у цьому місті.

Так, я їхав на ньому.

«Я такий радий, що одягнув мантію».

... Я такий радий.

***

Чоловік у чорній мантії, що сидів у вишуканому паланкіні, був більш недоречним тут, ніж будь-що інше.

Не те щоб вони не пасували одне одному. Паланкін, який міг здатися комічним, насправді виділяв чоловіка, який їхав в ньому.

Він був природно розслаблений, спирався на спинку. Одну руку він поклав на підлокітник і приклав долоню до лоба, ніби його щось турбувало.

Зовнішній вигляд, при якому було неможливо побачити його обличчя з опущеним капюшоном мантії, привернув увагу міських демонів, які стікалися до входу в місто, почувши новину про візит командира Нульового загону.

«Я не відчуваю жодної магії, тому впевнений, що це людина...»

«Людина, що випромінює таку ауру?»

«Отже, це командир Нульового загону?»

Серед демонів число «Нуль» мало велике значення.

Людина, задля якої створили посаду, якої не існувало раніше, і завербували його, навіть не давши номер з кінця. Його навіть поставили вище за командира Першого загону Джайкара.

Хоча горді командири загонів надають значення позиції, насправді ці цифри не мали великого значення. Існує ореол поваги до першої трійці, але єдина посада, яка насправді була чогось варта, це командир Першого загону, який кваліфікований служити правою рукою Диявола.

Отже, вище число «Нуль» привернуло увагу всіх демонів у Царстві Демонів.

Про що думав Диявол, коли дав йому цю посаду?

Чому інші командири загонів прийняли його?

Яка його роль? І які його здібності?

Чого він, заради всього святого, вартий?

Внеску, який він зробив під час вербування, було достатньо, щоб зробити його командиром загону, але були деякі сумніви щодо призначення йому найвищого номеру.

Хіба було достатньо для цього зупинити Героя від самознищення та вбити командира Сьомого загону перед цим. Хіба не було б нормально просто дати йому посаду командира Тринадцятого загону?

Тож вони всі зібралися тут. Демони хотіли побачити обличчя відомого командира Нульового загону та отримати відповіді на свої запитання.

«Тепер я розумію».

«Гадаю, я розумію, навіть не питаючи про причину».

В результаті, хоча ніхто не побачив його обличчя, таємницю було розкрито.

Всі зрозуміли, чому інші командири загонів прийняли його без жодних нарікань.

Його аура була унікальною.

У порівнянні з Гейзітелем, командиром Десятого загону, який прибув захищати місто, різниця була ще більш очевидною.

Якщо Гейзітель — негідник, то Демон Арут — лідер або права рука володаря підземного світу. Навіть в порівнянні з командиркою Другого загону Девелланією, яка мала набагато більшу ауру присутності, ніж Гейзітель, різниця залишалася.

Навіть зараз, хіба Девелланія не виконувала роль охоронця та супроводжуючого, а Гейзітель не підлещується до нього? У певному сенсі вони також були такими ж «командирами загонів». Однак командир Нульового загону навіть не реагував на лестощі Гейзітеля.

У той момент, коли демони розглядали його, коли він мовчки сидів в паланкіні та невідривно дивився вперед, командир Нульового загону, який тримався за чоло, ніби був втомлений, мав головний біль або був роздратований, відкрив рота.

— ...

— Так? Аруте, що ти сказав?

Як і очікувалося, Гейзітель, який чекав поруч, не упустив можливості, швидко підійшов і прислухався.

Невидимий погляд під мантією ніби глянув на нього, а потім пролунав тихий голос.

Усі уважно слухали, і Гейзітель, який був до нього найближче, люб'язно продекламував зміст його слів.

Його голос широко рознісся в тихому просторі.

— ...

— Забрати?

— ...

— Забери геть. Він сказав «Заберіться геть»!

— ...

— ...

На мить запала коротка тиша.