Розділ 89 — Відпустка, яка такою не являється (5)

Поки все місто затихло, Гейзітель першим отямився.

На мить приголомшений, він, здавалося, усвідомив свою грубість і поспішно ляснув себе по обличчю, потім обернувся і крикнув на членів свого загону, які йшли по обидва боки від паланкіна.

— Що ви робите! Швидше приберіть їх! Демони навколо турбують пана Арута. Позбудьтеся їх швидко!

Вирази облич членів загону ледь помітно змінилися в одну мить.

« ... Я не знаю багато про Нульового командира, але як би я на це не дивився, думаю, що його більше турбував пан Гейзітель, ніж всі демони навколо».

Тому що він продовжував говорити нісенітниці та лестощі, які не працювали. Навіть без цього, здається, у того боліла голова, але коли він почав говорити поруч із ним...

Звісно, ці слова ніколи не промовилися б вголос.

Члени загону, які не відчували потреби бути покараними за розповсюдження такої інформації про свого начальника, просто швидко слідували наказу та відганяли оточуючих демонів, ніби пастухи, які керували отарою овець.

Демони, які почули слова Гейзітеля, виглядали роздратованими та швидко відступили. В їх очах встигла пронестись лайка.

«Чи маю я бути задоволений тим, що особисто побачив підтвердження чуток про командира Нульового загону?»

Більшість демонів подумали б так і слухняно пішли геть, але.

«Схоже, він залишиться тут на декілька днів, тому спробую побути поблизу місця, де він зупинився. Тоді, можливо, я зможу хоча б побачити його обличчя...»

Дехто подумав таким чином, спостерігаючи здалеку, як барвистий паланкін знову починає свій рух.

Девелланія, відчуваючи ці погляди, засміялася.

— Гель матиме багацько роботи.

***

Забирайтесь геть.

Я ніколи цього не мав на увазі. Це форс-мажор.

Ці слова вирвались з глибини мого серця, чого я навіть не усвідомив.

Коли паланкін рухався, Бен ліворуч запитував, чи досі в мене боліла голова, чи ще щось окрім цього.

Праворуч Гайзітель приголомшливо лестив мені, сиплючи запитаннями на кшталт «Чи зручний паланкін?», «Чи є щось, що тобі не подобається?». Навіть позаду мене у паланкіні, де я сидів, ніби висів ореол. Як я міг не збожеволіти?

«Будь ласка, забирайтеся звідси, покидьки... Я в порядку, я в порядку...»

Тож ненавмисно вирвалося щось схоже на стогін. Забирайтеся геть.

Я й гадки не мав, що все призведе до такого хаосу.

— Що ви робите! Швидше приберіть їх! Демони навколо турбують пана Арута. Позбудьтеся їх швидко!

Ні. Немає потреби заходити так далеко.

Він що, планує зробити демонів усього міста моїми ворогами? Забратись геть варто лише йому!

Я відчував пекучі погляди з усіх боків. Повільно відводячи очі, я побачив спотворені вирази обличчя демонів.

Це було приголомшливо. Вони відступали з лайливими словами в погляді через абсурдний наказ командира Десятого загону.

Спочатку я подивився на бійців Десятого загону, які їх виганяли, потім на Гейзітеля, а потім мій погляд зупинився не на кому іншому, як на мені самому.

« ... Перебувати в цьому місті дуже некомфортно».

Ха-ха. Ха-ха-ха. Ха-ха-ха.

Будь-хто міг бачити цю ситуацію зараз таким чином, адже, схоже, це сталося тому, що я віддав наказ. Звичайно, вони роздратовані через мене. Якщо я продовжуватиму залишатися в цьому місті, я не знаю, коли і де з'являться демони, які захочуть мене вдарити ножем.

Тож я сховався у своєму помешканні — розкішному маєтку, який Гейзітель забрав у міського управителя.

... Чому?

Ох, і якщо подумати ще раз, паланкін був справді найгіршою річчю.

Наскільки, ви можете зрозуміти, просто поглянувши на мене зараз.

« ... Трясця».

Я марно лежав у своїй кімнаті, і коли до мене раптом прийшов спогад, я тихо натягнув ковдру на голову.

Потім, використовуючи ковдру як засіб, я щосили намагався уникнути сорому.

Гуп-гуп-гуп.

— Угх, чорт!

Я вивихнув щиколотку.

Я вивихнув її, коли копнув ковдру. В мене не було слів стосовно цього.

Я мовчки перекочувався, стогнучи та хапаючись за щиколотку, і раптом — бум! Двері відчинилися. Я швидко випростався та повернув голову, але не міг не злякатися постаті, яка привернула мою увагу.

Там був лікар, який випромінював неймовірну енергію.

Бен оглянув кімнату яскраво сяючими очима, потім підійшов до мене широкими кроками та почав швидко говорити.

— Пане Аруте, що відбувається! У вас знову болить голова? Чи це несподіваний напад? Ні, ви не могли застогнати лише через несподіваний напад... У такому разі...!

— Все нормально!

Я швидко замовк, боячись чергового непорозуміння. Навіть попри це, Бен примружив очі та дивився на мене так, ніби все ще не мав віри моїм словам.

... Коли я дивився на його обличчя, мені знову спадали на думку вчорашні події. Так, тоді. Коли я був у паланкіні...

Я збентежено опустив голову, але потім він почав здіймати метушню щодо того, чи болить у мене голова, наскільки сильно болить, які наслідки тощо, тому мені довелося знову підняти голову та спрямувати погляд прямо перед собою.

Поки я розмірковував, як дати йому зрозуміти, що зі мною все гаразд, Девелланія висунула голову з коридору через відчинені двері.

— Бене, коли ти кажеш таке, здається, що ти вважаєш Арута слабаком, хіба ні?

— ... Хіба це не природно, враховуючи, що я його особистий лікар?

— У будь-якому разі, це «той» Арут.

— Ну, для мене немає різниці. Все одно, це пан...

Вона легенько знизала плечима та озирнулась.

Голос був зловіснішим, ніж зазвичай, тому я стримав себе, щоб не підстрибнути, і ледве відповів. М'який голос повернувся, ніби цього й чекав.

— Надворі нишпорять зацікавлені пацюки. Це викликає в тебе дискомфорт? Це так дратує, що мені навіть не хочеться йти на шопінг...

— Це...

Навіть якщо в цьому причина...

— Ти сказала, що не хочеш йти купувати одяг!

Звідки він знову взявся?

Гейзітель раптово спустився зі стелі, розпрямляючи та складаючи крила кажана за спиною, ніби просячи мене подивитися на нього, і двічі плеснув у долоні.

— ...

— Ох?

— Ти не думала, що занадто надокучлива! Тож я заздалегідь покликав дизайнерів! ... Власне, це єдина причина, чому Арут приїхав до цього міста з командиркою Другого загону.

Вона все чула.

Про одержимість шопінгом Девелланії тут було відомо.

Я оглянув кімнату та дизайнерів, які посміхалися, хоча їхні обличчя зблідли, а куточки ротів тремтіли. Вона була явно порожня від початку, окрім ліжка та тумбочки біля шафи, але швидко заповнилася одягом.

Якщо Перше місто було «містом розваг», то Друге місто було «містом покупок» або «містом торгівлі». Звичайно, існувало багато різних видів одягу. У світі людей можна побачити все: від одягу північного стилю до костюмів південного.

« ... Але як не дивно, воно виглядає більш південним».

Тепер, якщо подумати, гадаю, південна культура особливо привернула мою увагу в цьому місті.

Новий одяг, який Девелланія дала мені, коли я тільки прибув до Царства Демонів, а також вбрання, що принесли сюди зараз, були саме в такому стилі, а ще цей клятий паланкін.

«Десь був знайдений прохід, пов'язаний з півднем?»

Ох, бути не може. Король Демонів не доклав зусиль, щоб сказати мені про це, хіба що він хотів, щоб я з'ясував це самостійно, а навіть якби це було так, Імперія вже дізналася б про це і вжила заходів, тому новина не могла не дійти до мене.

«Це, мабуть, просто збіг обставин».

***

Імперія на чолі з Імператором сходила з розуму. Кажуть, що, залишивши внутрішні справи наслідному принцу, він особисто пішов у бій з мечем в руках.

Король невеликого королівства на півдні, який був у стані підвищеної готовності через ситуацію на континенті, торкнувся свого чола та зітхнув, почувши новини.

На жаль, було схоже, що небеса випробували їх королівство.

— Виявили кордон із Царством демонів?

Тут, у цьому королівстві?

— Чому саме зараз...

Зазвичай вони б повідомили про це Імперію та разом обговорили план дій.

Імперія неявно відповідала за справи, пов'язані із Царством Демонів, і інші королівства, які не хотіли витрачати свої ресурси чи сили, прийняли цей факт без особливого опору.

Але вони не могли зробити цього зараз. У ситуації, коли Імперія без причини почала війну, хіба це не та ситуація, коли їх королівство могло стати наступною ціллю Імперії після того, як вона пожере їх сусіда?

Вони не можуть поспіхом передавати таку важливу інформацію країні, яка може стати їх ворогом.

Брови короля, який гортав документи, зітхаючи, смикнулись, коли він дещо виявив.

— Жодних серйозних інцидентів?

Демони приходили і блукали тут і там у пошарпаних мантіях, але серйозних проблем не завдавали.

— Так, їх в основному бачили, коли вони нишпорили по ринках і місцях, де проводились невеликі фестивалі, і, окрім випадків крадіжки одягу чи інших речей, вони не спричиняли серйозних проблем.

— Отже, серйозних злочинів, таких як вбивство, поки що не ставалось?

— Так.

— Ого, гаразд. Перш за все, мабуть, маю сказати, що нам хоч в цьому пощастило.

Наразі їм доведеться посилити спостереження та пильність і утриматися від інформування Імперії. Сучасній Імперії не можна довіряти.

Король, який переглядав документи, думаючи, що цей факт слід тримати в таємниці, оскільки він не міг посилювати занепокоєння громадян королівства, які й без того були стурбовані війною, зупинився, прочитавши звіт про одяг демонів.

Усі без винятку демони чимось відрізнялись від людей. Наприклад, це могли бути роги або хвости, або, якщо взяти за приклад Короля Демонів, це могли бути «очі».

Тож, якщо вони хотіли потрапити у світ людей, їм варто було добре замаскуватись, але ці незграбні демони...!

«Якщо у вас є хвіст, ви повинні його сховати. Навіщо закривати обличчя?»

Якщо у демона є хвіст, його слід було б приховати в першу чергу. Чому тоді вони так одержимі капюшоном мантії? Чому демон з рогами щільно натягував передню частину каптура, коли розмовляв з людьми? Форма його ріг все одно виділялась!

На щастя, оскільки на той час це був фестиваль, всі ці елементи сприйняли за реквізит, і люди не зрозуміли, що серед них бродили демони.

«Чи мали ці хлопці взагалі намір приховати свою присутність?»

Відчувалося, що втома накопичувалася просто від думки про те, що турбот ставало тільки більше.

***

— Спочатку...

Я озирнувся на одяг, що заповнював кімнату.

... Ну, це також обтяжливо.

— Давай спочатку приберемо це.

— Що? Ти впевнений, що тут немає вбрання, яке б тобі сподобалось?

Очі Гейзітеля здивовано розширилися, а потім він різко перевів погляд на дизайнерів.

Обличчя дизайнерів зблідли, ніби їх розчавили. Хоча їх обличчя були блідими і до цього, вони стали ще білішими, майже як борошно.

Я поспішно махнув рукою, боячись, що він може завдати їм шкоди.

— Ні, ні. Не в цьому справа...

— Не в цьому?

— ...

Незважаючи на запитання Гейзітеля, я замовк і просто тримав язик за зубами.

Як я міг просто сказати, що мене не цікавив одяг? Поруч зі мною стояла і слухала нашу розмову демониця з широко розплющеними блакитними очима.

Коли я глянув на Девелланію, наші погляди несподівано зустрілися. Вона, мабуть, щось прочитала в моїх очах, кивнула і відкрила рота.

— Дякую за твою турботу, але, здається, Арут хоче пройтись магазинами і особисто подивився на одяг. Коли приїжджаєш у місто, весело гуляти та розглядати речі.

— Ах... Я був дурним. Вибач, Аруте.

— О так... ну...

... Я не хотів йти. Чи можемо ми залишити цей безлад позаду...?

Очі Девелланії звузилися, коли я не зміг відповісти і просто бурмотів щось, і вона охоче зробила крок.

Вона продовжувала дивитися то у вікно, то на мене, схрестивши руки й киваючи, ніби щось зрозуміла. Потім вона відчинила вікно моєї кімнати, перекинула ногу через нього та посміхнулася.

— Тоді я спочатку позбудуся пацюків зовні.

— Що? Ні, зачекай!

Коли вона казала про пацюків, то мала на увазі демонів, що блукали неподалік, так?

Я швидко зупинив Девелланію та зітхнув, боячись, що стану причиною ще однієї ворожнечі. Гадаю, вона подумала, що причина мого бурмотіння — демони зовні.

Чорт забирай. Добре, я піду. Я йду.

— Немає потреби цього робити. Ходімо, просто ходімо.

Я відмахнувся від дизайнерів, взяв мантію з руки Бена та одягнув її. Виглядало це так, ніби я дитина, до якої замість того, щоб залишити саму, Бен природно простягнув руку, поправив капюшон і міцно зав'язав вузол мантії. Це був дуже вмілий і природний рух.

« ... Чому я відчуваю сліди Еда в рухах цього хлопця?»

Оскільки Ед — лейтенант, якого тут не було, Бен сказав, що зробить це. Але чому він це робить?

Оскільки вони так часто зустрічались, чи не стали вони ненавмисно схожими?

Поки я стояв там у заціпенінні, думаючи, що якби Ед або Бен це почули, одразу ж спалахнула б бійка, мої вуха пронизали шокуючі слова.

— А, ти плануєш вирушити? Тоді бери паланкін...

— Це божевілля... ні, немає потреби... все гаразд.

Відмова, закарбована в моєму спинному мозку, одразу зірвалась з вуст. Мені було трохи важко висловити те, що мало бути лайкою, по-дружньому, але, судячи з реакції Гейзітеля, все було нормально.

Якщо подивитися на його обличчя, то воно мало не гнівний вираз, а блідий і втомлений.

— Я щойно вилаявся...

Ха-ха, це правда. Чи є якийсь спосіб, щоб це було нормально.